Інна народилася гарною дитиною. Врешті, мабуть, як і всі новонароджені. Проте і росла вона гарненькою дівчинкою. З виразними темними бровами,  темнорусим волоссям – м`яким та довгим, з великими вельми жіночними світло-сірими очима.

Змалку була уважною та спостережливою. Коли якось мама шукала і не могла знайти літ-рову пластикову пляшку з горілкою, що батько переховав, воно причебіряло босими ніжками – там, там – показувало рожевим пальчиком на високо підвішене, під кутом, до стіни велике дзеркало.

У зграйці дівчаток, що з дзвінким галасом хлюпались у ставку, саме вона раптом зупини-лась, та, озирнувшись, побачила над водою вже лише біляву голівку Толика – трирічного братика подруги Насті.

Вчилася у першому класі на відмінно.

Багато батьків заздрили. Дехто всі умови створював для своїх дітей. Вчися лиш. А ті отакі собі більше середнячки, а то й геть лобуряки. Ось інтернет, цигарки, пиво, дискотека – цього від них вже не віднімеш.

У Інни батько – все більше в запої, ніж на заробітках.

У мами – корова, город, базарювання і знову ж таки троє дітей. Вона – старша, от і змалку вважай у роботі.

Сувора дійсність загартувала характер. Навчила кожну справу доводити до кінця. Від „а” до „я”. Хтозна, можливо саме тому краще всіх грала у баскетбол. Чи й не після кожного її кидка м`яч чомусь опинявся в корзині, і дівчата частенько глузували з хлопців-невдах. Економічна криза усе більше важким пресом тисла на людей. В першу чергу на незаможних. Ось і мама вже другу чи й третю чарку випила. Батько давно ніде не працював. Інна злякалась від думки, що може статись з її десятирічним братиком Юрчиком, з дванадцятирічною Олею і врешті з усією їх родиною.

Рішення прийшло якось само собою. Тепер, в одинадцятому класі вона стала справжньою красунею, і не лише в школі. Село вкрай здивувалось, а школа була вражена, коли дівчина завагітніла і твердо заявила: „Дитину буду народжувати”.

– Мабуть, перехвалили, – сказала директорка Галина Петрівна на прозачерговій нараді, – прощавай золота медаль і... єдина.

В учительській красномовніше будь-яких слів залягла тиша.

Мама плакала, обіймаючи доньку.

– Не плач, – втішала та, – виживемо. Ось до тих тисяч, що дають на дитину, ще обіцяють додати у півтора рази більше. Тепер не пропадемо.

У будинку культури перший поверх святково світився. Гриміла музика. Дискотека саме в розпалі.

Наразі з диким виттям та свистом до зали увірвались невідомі молодики. Хапали дівчат, змушуючи їх не стільки танцювати, як виконувати щось схоже на спортивні вправи, роблячи рухи останніх збочинців.

Найвищий з них лівою рукою намагався крутити десятикласницею Лесею, а правою вима-хував у такт музики блискучим, мов дзеркало, ножем.

Двоє контролювали музичний центр.

Невідомо, як би далі розгорталися події, як тут до того, що залякував ножем підійшла модно вдягнена дівчина і несподівано гостроносим чобітком щосили вдарила його у пах.

Довгань заревів, мов справді недорізаний бугай і, скорчившись, повалився на підлогу.

То була Інна. Вона і цього разу все зробила правильно.

Цей вчинок і послужив сигналом до дії. Усі кинулись на нальотчиків. Навіть дівчата не стояли осторонь.

Добряче побитих „гастролерів” запхали у дві чорні автівки, котрими ті приїхали, і від-пустили зі свистом, сміхом, побажаннями „щасливої” дороги з чорними котами.                                                                                                      

...Через тиждень Інна поїхала автобусом до міста скупитись. Щось докупити з продуктів, щось придбати з білизни для малої Наталки і... не повернулась. Наступного дня, на ранок, на сходах будинку культури знайшли її згвалтоване, знівечене тіло.                                                                               

Похорон був страшним. Голова сільради, чоловік пенсійного віку, теж плакав. Що він міг вдіяти. Такий тепер час. Жорстокий час...

Олег БУЦЬКИЙ.