Завжди любив, коли вона приходила. Так плавно, непомітно, ніби запливала в моє життя.  Туманними ранками її прохолодний подих на моїй щоці, майже прозора невагома присутність у всіх деталях стомленого літніми забавами парку. Це так легко, бути оповитим нею. Настільки спокійні моменти, що це саме по собі насторожує. Її посмішки і граційні танки в жовтому листі під сірим свинцевим небом. А запах… Її запах просто зводив з розуму.  Як я любив її!.. Чи люблю?.. Хех –осінь…

А ще завжди пам’ятаються  ті п’янкі, немов уста, ягоди чорного винограду, зі кислуватим смаком пристрасті та терпкої ніжності водночас.  Такий був тільки тоді… Тільки в ту, в мою осінь.

Ще одна важлива асоціація – парасоля. Стара сіра парасоля, що мала би бути чорною, але втратила чіткість під тиском років. Взагалі, час – дуже безглузда штука. Завжди кудись спішить, біжить. Стрілка у своїх енергійних поривах описує коло за колом і так завжди тупо крутиться на місці. Безрезультатно та неефективно. Проте він, себто час,  може, без особливих зусиль, відбілити колір моєї улюбленої парасолі та залишити від прогулянок під нею лише спогади. Які знову і знову повертають мене на спіральні зигзаги життя.

Вона завжди до мене приходить сплановано і водночас несподівано. Раптово вривається в життя, в мої плани і зовсім байдуже, що я знаю про її прихід – їй завжди вдається бути новою. З часом довелося просто змиритися. Її появи-сюрпризи – циклічна закономірність мого життя.

Сьогодні очікування було наповнене запахом кави з корицею з тонкою ноткою коньячного спирту. Аромат час від часу перебивав дим дешевої ванільної сигари. Шум старого міста не міг пробитися крізь широку шибу кав’ярні. Колоритність моменту доповнювала легка класична музика. Вікно плакало вересневим дощем. Пастельні кольори оформлення закладу  дисонували із сезонністю подій.

Ну ось ми знову зустрілися, майже через рік часу.

Дзвіночок, що висів над вхідними дверима, сповістив про появу в приміщенні красивої довговолосої дівчини із бездонними, як саме небо, блакитними очима, рудим пасмами, аристократичною  блідою шкірою та легкою невагомою ходою. Граційно і тихо її тендітна фігурка впала до крісла навпроти:

-         Привіт. – можливо навіть щиро усміхнулась вона.

-         Привіт. Змінила колір волосся? Червоне тобі личить…

-         Уже давно, просто ти не бачив.

-         Так ми не зустрічалися майже рік. – прикрість замаскував іронічною посмішкою, що вилилось просто в дурну гримасу. – З ким зараз ти?

-         Все з тим же… Ти ж певно знаєш – для чого питати?

-         Не знаю. Ти так і продовжуєш наївно вважати себе центром для всіх. І всі мають тобою цікавитись.

-         Всі –ні. Ти –так. – ця іронічна посмішка нічого не приховувала, що дуже дратувало – А ти з ким?

-         Я все той же… І ти не змінилася – все таке ж самовпевнене стерво, тільки вже руде.

-         А ти все такий же холодний та цинічний недоумок. Прощай. – Спокійно встала і пішла.

Отак от тихо, без крику та скандалу, знову і вкотре оте «прощай».  Та воно знов не остаточне.  Ми знову зустрінемось. Це питання лише перевернутих листків календаря.

Ярослав Хороший