* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ФАТУМ

15:14 23.10.2010

ФАТУМ

     

 

                                                        І

      Гаряче полудневе сонце цілувало косими трапецієподібними променями стомлену від спеки землю. Воно торкалося своїми численними руками гір гарбузів, картоплі, буряків та іншої городини, що гордо возвеличувалися над безкраїми полями, на яких жваво бігали, ніби мурахи, селяни: махали руками, натужно пихтіли, несучи на собі якийсь до лиха важкий мішок або кошіль, згрібали до купи бадилля— тобто робили такі звичні для них у цю пору року роботи по збиранню врожаю.

      З-поміж овочів, що чекали перенесення до комори, то тут, то там показували свої маленькі вусаті голівки миші, які розкошували під цими гігантськими скопиченнями ласощів, вибираючи і надгризаючи найкращі і найсоковитіші плоди, аби згодом накликати на себе зливу прокльонів осатанілих господарів.

      Скрізь, куди не кинь оком, були лани, продуктові гори та люди-мурахи. А ще— ліс, що виднівся трохи віддалік села і непорушно стояв на варті спокою цього маленького поселення.

      Раптом на обрії, там, де чисте блакитне небо зливається з жовто-бурою стернею, з’явилася невеличка цяточка. Вона доволі швидко рухалася, і вже за кілька хвилин можна було розібрати, що між людськими городами, поскрипуючи важкими залізними колесами, мчала кур’єрська карета брудно-зеленого кольору. Хитаючись з боку в бік, вона здіймала за собою величезні стовпи пилу, змушуючи городників морщитися, затуляти очі і рота рукавом сорочки, а потім ще довго відкашлюватися і плюватися.

      Карета проїхала повз поля, зробила крутий поворот, об’їжджаючи горб, що самотньо височів над безмежними нивами й скидався на бородавку на ніжному й гладкому тілі, і в’їхала в село.

      Чистенькі, гарно вибілені, подекуди розмальовані червоними маками чи синіми півнями, що, мов охоронці обступили якусь дивної краси квітку, хатки радісно виблискували шибками на сонячному промінні. Подекуди на лавах біля плотів, на тинах яких сушилось різне хатнє начиння, сиділи в затінку могутніх старих дубів довговусі діди, що, завзято про щось перемовляючись, випускали з-під своїх крислатих брилів густі клуби такого ж сивого, як і їхнє волосся диму, а потім знову довго і з насолодою затягувалися тютюном зі своєї улюбленої люльки.

      Пожовкле листя в садах потроху опадало, та дерева ще міцно тримали свою прекрасну одіж, піддаючись, хіба що, подихам легенького вітерця, котрий так і норовив зірвати листок і понести його світ за очі. І коли, нарешті, йому це вдавалося, то ще недавній мешканець тугої пружної гілки починав кружляти у незбагненно красивому, захоплюйочому погляд танці, котрий, напевно, не під силу повторити навіть найвправнішому танцюристу  в світі.

      …Пара старих гнідих коней, що тягли за собою карету, почала стишувати хід і зупинилася біля хати з різьбленими віконними рамами та голубуватими стінами.

      —Управа, пане!— гукнув їздовий і, хвацько зіскочивши з козел, відчинив дверцята карети.— Волость, пане.— повторив він уже звичайним голосом, беручи з рук єдиного пасажира екіпажу велику коричневу валізу і ставлячи її на землю.

— Дякую, шановний, — відповів той,— візьміть.— Він простягнув кучеру кілька монет за проїзд і грюкнув дверима карети.

— Премного благодарний, пане.— подякував, беручи гроші кучер, після чого неквапом забрався на козли і, вйокнувши й стігнувши коней віжками, покотив у напрямку горба.

Подорожній постояв хвилину біля сільської управи, чекаючи, поки вляжеться піднята каретою курява і, знявши з голови свого дорожнього капелюха, кілька разів поплескав по ньому долонею, вибиваючи пил. Потім підняв з землі свій багаж і, не одягаючи головного убору, неспішним кроком рушив до напіввідчинених дверей управи.

— Доброго здоров’я.—привітався прибулець з підстаркуватим чоловіком, що сидів у центрі великої кімнати за заставленим стосами паперів столом і щось писав у великій товстій книзі.

— І Вам не хворать.— Не відриваючи погляд від книги відповів чоловік.— Ви по какой справі?

— Дозвольте відрекомендуватися,— подорожній з гуркотом поставив на підлогу свою поклажу і урочистим тоном промовив,— Таржевський Вольдемар Карлович. Прибув сюди для роботи на посаді писаря за рекомендацією…

— Ви від Івана Ігнатовича?— перебив його чиновник, і вперше з часу появи в домі Вольдемара, відірвав погляд від свого писання й подивився на незнайомого йому чоловіка.

— Так, кивнув головою Таржевський,— від нього.

— Ну то чому ж Ви стоітє?— посадовець раптом вискочив з-за свого столу і, вхопивши перший-ліпший стілець, поставив його перед писарем.— Садітєсь, пожалуста.— запросив він Вольдемара, а сам знову вмостився на своєму місці за столом.

— Щиросердне спасибі.— подякував подорожній і з явним полегшенням опустився на стілець.

— То, кажете, Ви от Ваньки, в смислє, від Івана Гнатовича?— заговорив чиновник, розпливаючись у посмішці.

—Так.— повторив писар, оглядаючи кімнату, в якій найбільше його увагу привернула до себе чорна тростина, що стояла в кутку, відразу під обрамленими рушником образами: руків’я палиці було виконане у вигляді кулака, що тримає гострий кілок, а наконечник замість гумового був дерев’яним і, що вразило Вольдемара найбільше, також загостреним. — А Ви, певно, Петро Семенович?— запитав він, перевівши погляд з дивного ціпка на свого співрозмовника.

—Да, да, да, он  самий!— лице чиновника ще більше розтяглося в усмішці.— Ой,— його голос раптом посуворішав, а губи міцно стислися.,— геть забув представитися,— він встав з-за столу і, кивнувши своєю майже зовсім лисою головою, урочисто промовив,— Возенко Пьотр Семенович,  управітєль тутешніх земель.— він підійшов до писаря і на знак знайомства міцно, як тільки міг, потиснув йому руку.

— Дуже приємно.— ледь усміхнувшись відповів Вольдемар, оглядаючи невисоку товстувату фігуру волосного.

— А мені, штоби Ви знали, як!— чиновник знову заусміхався і Вольдемар лише зараз побачив, що ліве око Петра Семеновича трохи скошене вбік, від чого його доволі приємне обличчя втрачало свою красу і набувало досить непривабливого вигляду.

Не подаючи виду, писар поклав капелюха, котрого до цих пір тримав  в руках, на старий стіл Возенка і запитав:

        —А Ви добре знаєте Івана Гнатовича?

        —Не те слово!— Петро Семенович аж сплеснув  у долоні.— Да ми с Ванькой вмєстє, так би мовити, пішком під стол ходили, разом худобу пасли, разом в люди пробивались, так-то вот!

      — А-а-а,— Таржевський ще раз мляво усміхнувся,— друг дитинства, розумію.

      — Да, да, да, друг дитинства, він самий!.. Ну, розказуйте, як він там, старий пьос, не хворіє лі случайно? Ато у нього, знаєтє лі, алергія на паутіну, а сєйчас как раз бабьє літо, павутини цієї— хоть етім самим їж!

— Дякувати Богу, все гаразд.— відповів Вольдемар, і після короткої паузи додав.— Сонце сьогодні пече неймовірно,— витонченим рухом він дістав з кишені трохи поношеного піджака хустинку і обтер нею спітніле чоло,— мабуть, ніхто не позаздрить тим людям, котрі сьогоднішній день змушені провести в дорозі— і так тяжко, а тут ще й спека…

      — Поняв-поняв,— управитель закивав головою і, відійшовши від столу, наблизився до писаря,— Ви вже мене вибачте, што сразу не показав Вам Ваші апартаменти, просто, дуже хотілося дізнатися про Гнатовича— очень давно, знаєтє лі, не відєлся з ним.

      — Нічого страшного,— ґречно відповів Вольдемар, встаючи зі стільця і одягаючи капелюха,— обіцяю Вам: завтра я відповім на всі Ваші запитання.

      — Та куди ж Ви дінетесь?— не перестаючи усміхатися промовмв управитель і, зробивши кілька кроків до вікна, голосно крикнув.— Микольцю! Микольцю, ходи до мене! Це мій служка.— стишивши голос, пояснив він Таржевському.— Непоганий парєнь. Кто єво знаєт, может, з нього вийдут люди… Нікалай!!!

      За мить до кімнати вбіг захеканий худорлявий хлопчина, років десяти-дванадцяти. Його червоне, розгарячене від бігу лице різко контрастувало з білим волоссям, що заплутаними між собою кучерями спадало аж до його пліч. В одній руці хлопчина тримав довгу палицю, яка ще зовсім недавно слугувала йому за шаблю, а в іншій— велике червоне яблуко, шматок якого він швидко дожовував, пильно оглядаючи невідомого йому високого чоловіка, в якому найбільше хлопцеві сподобались тонкі чорні вуса, що були схожими на дві голки, вколоті в подушку для шпильок.

      — Нікалай,— управитель звернувся до служки повчально-наказовим тоном,— отвєдьош пана Таржевського в його нову хату, я тєбє учора про неї гаваріл, поняв?

      — Угу.— Відповів хлопчисько, ковтаючи яблуко і зацікавлено розглядаючи валізу прибульця.

— Ну што же, Вольдемар, вибачаюсь, запамятавал, как Вас по-батюшкє?..

— Карлович.

— …Карлович,— Петро Семенович ніяково усміхнувся,— будемо прощатись. Завтра чекаю Вас к дєвяті часам. Помніть про свою обіцянку.— додав він трохи змовницьким тоном і, відпустивши руку Таржевського, зігнувся в легкому поклоні.

— Я не забуду.—також вклонившись, відповів Вольдемар.—До побачення.— Він підняв свою валізу і рушив вслід за Миколкою до дверей.

— Всєво харошева.— управитель ще раз поштиво усміхнувся і, знову сівши за стіл, повернувся до свого писання.

…Легкий вітерець приємно дихав в лице, здуваючи з нього втому, сади привітно шелестіли своїм листям, а пташки весело щось виспівували в їхніх кронах, немов би вітаючи нового мешканця села. Якби календар не показував, що вже середина вересня, то з легкістю можна було б сказати, що на дворі липень-місяць— так все жило й раділо життю.

Вольдемар неспішно йшов слідом за Миколкою, що підтюпцем біг попереду нього, і роззирався на всі боки з такою ж цікавістю, з якою ось цей хлопчина оглядав його самого кілька хвилин тому. «Ось він, РАЙ!— подумки говорив сам до себе Таржевський.— Ці хати, ці сади, цей ліс, що вершечками своїх дерев тримає небо, та саме небо— чисте і прозоре, як морська вода— хіба це не рай? Рай, та ще й який!..»

— Прийшли, пане!— дзвінкий Миколчин голос вивів Вольдемара з задуми.— Ось вона, Ваша хата.— Хлопець вказав на будинок, що стояв край села, трохи поодаль від інших; за кількадесят метрів від нього починався густий мішаний ліс.

— Дякую.—мовив Вольдемар і, відпустивши хлопця, зайшов у незамкнені двері хати.

— Що ж, Вольдемаре Карловичу,— мовив він сам до себе, скидаючи піджака і ставлячи біля печі валізу,— ласкаво просимо до нового життя... 

    

 

                                        *   *   *         

 

       Слабкий жовтий вогник ледь помітно коливався на тонкому ґноті, увінчуючи собою невисоку товсту коричневу свічку в олов’яному, з чудернацьким візерунком, канделябрі.

Вольдемар лежав на застеленому дірявим рядном ліжку і слухав, як дрібні краплі дощу з глухим стуком розбиваються об шибки вікна його нового помешкання. Десь вдалині завивав вітер, який почасти переривався гучними розкатами грому, що довершував собою величну вогняну картину, котру малювала в нічному небі його вірна супутниця блискавиця…

Та опісля все затихало, і вітер продовжував співати своєї тужливої пісні під музичний супровід дощу…

Вольдемар перекотився зі спини на лівий бік і втупився поглядом в бліду ялинку, що наповнювала слабким світлом кімнату. Він відчув, як тіло його обм’якло, поважчало, а на очі повільно стала спускатися напівпрозора пелена сну…

Раптом полум’я на свічці затремтіло, кинулося в один бік, потім— в інший і, яскраво спалахнувши, погасло, аби за мить з’явитися знову і освітити собою сіру подобу людини, що нависла над господарем дому.

— Іди до б…— не встиг вимовити той, як постать спритно закрила йому рота своєю долонею.

— Тихо.— промовила вона низьким голосом і забрала з вольдемарового обличчя руку, тримаючи в ній губи Таржевського.— Поводь себе чемно, якщо не хочеш залишитись таким назавжди.—Постать відійшла від Вольдемара і сіла на край столу.    

«Дивно,— подумав писар, дивлячись на високу, зі спотвореним лицем жінку,— чому вона не зникає? Світло ж падає прямо на неї!»

— Я прийшла сюди для того,— заговорила постать по хвилі мовчання,— щоб повідомити тобі умови договору.

Отже, якщо ти хочеш назовсім піти від нас, то протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли ти покинув свій дім (тобто— з учорашнього), тобі ЗАБОРОНЕНО проливати кров. Обставини до уваги не беруться. В іншому випадку— ласкаво просимо додому.— Гостя криво усміхнулася і знову приклала до Вольдемарового обличчя руку, повернувши йому вуста.

— Я зрозумів.— глухо відізвався Таржевський.— Так можеш їм і переказати.

— Неодмінно. А тепер дозволь сказати тобі кілька слів від себе.— сіра постать сіла біля Вольдемара і пильно подивилася йому в очі.— Прошу, гарно подумай, чи ти дійсно хочеш ЦЬОГО? Чи хочеш ти втратити своє становище, своє кохання..?

— Ти про Агнешку?— перебив її Вольдемар.— Так я все вже їй сказав.

— Своїми словами ти її лише засмутив. Скажи, навіщо ти знущаєшся з дівчинки? Для чого завдаєш їй болю, адже ти так довго її добивався?

— Знаєш, що? Не пхай свого носа, куди тебе не просять! Я сам з нею розберусь.

— Добре-добре, я й не збиралася влізати у ваші стосунки. Просто сказала свою думку…

— Твоя думка нікого не цікавить.— відрізав Вольдемар і відвернувся від своєї співрозмовниці.— А тепер— іди. Нам більше нема про що говорити.

— Гаразд, я піду, але все-одно добре подумай, чи хочеш ти зректися себе.

— Я себе не зрікаюся, а знаходжу,— буркнув, не повертаючись, Таржевський,— бо Я НЕ ТАКИЙ, ЯК ВИ, Я— ІНШИЙ! І я не повернусь.

— Хто-зна…— стиха відповіла постать і розтанула в світлі свічі.

 

                                                 *   *   *        

— То це був лише сон?— проказав Вольдемар, сидячи на ліжку і оглядаючи порожню темну кімнату.— Напевно, що сон— я не відчуваю тут духу Мари… Хе-хе, тепер зрозуміло, чому вона не боялася світла…

Отже, три місяці. Всього три місяці— і все, я вільний НАЗАВЖДИ! Тільки б якось пережити четвер… Далі буде легше… Хоча б у тому плані, що вже знатиму, як себе поводити… Господи, прошу Тебе, дай мені сили пережити завтрашню ніч, будь-ласка!..

     

                                                    

 

                                                       ІІ

 

— Ну вот, вродє би, і всьо.— Петро Семенович відкинувся на своєму стільці і смачно позіхнув.— Як бачите, Вольдемаре Карловичу, робота в нас непильна: справ усяких мало, важких почті нєту, так що, гадаю, швидко освоїтесь. Ну што,— додав він після короткої паузи,—может, чайку?

— Можна.— Кивнув у відповідь Вольдемар. 

— Щас всьо буде.— запевнив управитель і заходивася заварювати напій.

Потягнувшись і скинувши піджака, Таржевський встав з-за робочого столу і підійшов до відчиненого вікна. Сонце, що тільки почало торувати шлях на захід, нещадно пекло, намагаючись віддати світові залишки власного тепла до повного вступання у свої права королеви дощів і жовтого листя— Осені, а тіні від дерев, які ще трохи— і переростуть саме небо, беззвучно падали на стомлену спекою землю, створюючи оази прохолоди для вуличних собак та котів.

Трохи віддалік від управи— на перехресті доріг— з’явився чоловік у брудному сірому каптані, котрий круто здіймався біля шиї свого власника і поволі опускався до його поясниці, обтягуючи вражаючих розмірів горб, що здалеку скидався на складені крила. Трохи постоявши, чоловік повернув в бік урядового будинку свою майже непомітну на фоні горба голову зі скуйовдженою гривою масного чорного волосся і, очевидно втираючи піт, махнув лівою рукою.

Раптом невідомо звідки взявся вітер. Він розітнув собою гаряче полудневе повітря, пронісся понад управою, війнувши Вольдемарові в лице мертвотним і в той же час п'янким подихом, і, так само несподівано, як і з’явився, зник, забравши з собою горбатого чоловіка.

— Доброго дня,— привіталася рожевощока дівчина й сором'язливо опустила очі.— Скажіть, а Петро Семенович є?

— Угу…—ледь вичавив з себе остовпілий Таржевський, дивлячись на  молоде, пашіюче життям обличчя і довгу русу косу, недбало перекинуту через плече.

— Дякую…— не підіймаючи очей відказала красуня і рушила до входу в будинок. За хвилину вона вже стояла в кімнаті і тихим лагідним голосом промовляла до волосного:

— Здрастуйте, дядьку Петре, я до Вас по довідку, Ви обіцяли…

— Да-да-да, я пам’ятаю. Зараз випишу.— Закивав головою Возенко і , лукаво усміхаючись, сів за стіл й почав водити пером по паперу.

Він писав впевнено і повільно, час від часу непомітно мигаючи на Вольдемара, котрий не спускав з дівчини очей, відводячи їх лише коли та крадькома кидала несміливий погляд на писаря і тут же опускала вії, червоніючи і непомітно усміхаючись кутиками рожевих вуст.

— Ось, тримай.— управитель простягнув дівчині папірця і вказав на вільний стілець біля столу.— А сідай оце, Насте, з нами, та попиймо разом чаю, он який вийшов пахучий!

— Ні-ні, спасибі,— дівчина захитала головою,— мати дома ждуть, казали не баритися.  Дякую Вам за довідку. До побачення.

— Да скорава.— Петро Семенович підняв долоню на знак прощання.— Передавай матєрі прівєт.

— Обов'язково.

— До побачення…— пробурмотів Вольдемар, дивлячись, як Настя зникає за вхідними дверима. Враз писаря охопило якесь дивне, нічим не пояснюване відчуття, котре змусило його повернутися до вікна і завмерти: дівчина, котра щойно була тут, перед ним і боялася навіть глянути на нього, зараз дивилася йому просто в вічі і щиро посміхалася… Не кажучи одне одному ні слова, вони зрозуміли: той вогонь, котрий щойно спалахнув у їхніх серцях не згасне аж до самого кінця їхніх днів…

— Вольдемаре Карловичу, чай готовий,— все ще лукаво посміхаючись покликав писаря Возенко,— пам'ятається, хтось обіцявся розповісти про Ігнатьєвіча…

                                                 

                                                  *   *   *

Сутеніло. Легкий вечірній вітерець розчісував своїм невидимим гребенем довгі й густі коси дерев, що, довірливо підставляючи йому голови, перші опускалися в темінь. Сонце вже наполовину сіло за обрій і, прощаючись з Землею, кинуло їй кілька променів, котрі, шукаючи виходу з легких, наче зефірних, хмар, надавали  їм неймовірної краси жовто-червоного відтінку, що за кілька хвилин перетворився на повністю рожевий колір. Квіти востаннє умивались сонячним світлом і, поринаючи в сон, ховалися в свої бутони, аби назавтра знову розкритися і прикрашати лише самою своєю присутністю світ. Де-не-де ще чулися співи пташок, котрі були вже не такими голосними, як вдень і які можна було сприймати як за поминальну пісню вмираючому Дню, так і за привітальний спів вже майже народженій Ночі…

Вольдемар йшов додому, вдихаючи густий запах вечора і милувався призахідною загравою, що закувала в золото все село: ці білі хатки, ці широкі поля, ці, немов намальовані, сади, цей ліс…

Раптом уява намалювала йому перед очима Настю, і при згадці Таржевський відчув якесь дивне полегшення, що, наче водою, змило з душі тривогу, котра опанувала над ним, щойно він вийшов за двері волості. Ця тривога не покидала його давно, але сьогодні вона загострилася найдужче: вона рвала його душу, гризла мозок… Це, радше, була, навіть, не тривога— це був страх. Страх перед невідомим. Перед тим, що мало статися цієї ночі. Перед невідворотнім. Вольдемар, як міг, заспокоював себе, відганяв злі думки, але ніщо не допомагало, допоки перед очима не з’явилося надзвичайної краси дівоче обличчя, що, подібно до нещадно пожираючого суху деревину вогню, безжалісно прогнало з його серця тінь.

— Думаєш про ту свою дівку?— звернулася до Вольдемара жінка у строгій чорній сукні, коли той зачиняв за собою хвіртку, що вела у двір його будинку.

— А чом би й ні?— безтурботно відповів Таржевський, підходячи до своєї відвідувачки, котра вмостилася на кладці біля хати.

— Я тебе не розумію… От скажи: навіщо вона тобі, коли ти маєш МЕНЕ!— Жінка встала з лавки і, взявши Вольдемара за руку, благально подивилася йому в очі.— Подумай лише: ТИ І Я, разом ми гори звернемо, ріки зупинимо, до самого Сонця дістанемо, тільки залишся зі мною…— Вона опустила повіки і, притиснувши писареву долоню до своєї щоки, продовжила.— Знаєш, заради НАС я готова, навіть піти від НИХ, зректися своєї сутності, так, як це зробив ти… Мені всерівно де бути: ТАМ чи ТУТ,— аби лише з тобою, бо… я кохаю тебе…

— Кохаєш кажеш…— Безпристрасно відповів Вольдемар і, вивільнивши руку з пальців жінки, сів на кладку.— А звідки ти знаєш? Хто тобі таке сказав? Те, що ти переживаєш через наш розрив, ще не означає кохання. Навіть ревнощі твої теж нічого не значать…

— Чому ти таке кажеш, Вольдемаре, ти ж знаєш...

— Отож бо, знаю. Знаю, що любові не існує. Є лише простий потяг чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, все. До одних нас тягне більше, до інших—менше… А те, що ти називаєш коханням, є ніщо більше, ніж надпотужний потяг до однієї особи, котра з деяких причин подобається тобі дужче від усіх, і, сама того не бажаючи, чинить на тебе певний вплив, заповнюючи собою твої думки, твоє життя…

— Тобто, тебе до мене просто «тягнуло»?— ледь стримуючи сльози запитала гостя.

— Так.

— А до тієї дівки тебе теж «тягне»?

Таржевський ствердно похитав головою у відповідь.

— А як же любов?..

— А що «любов»? Любов— це пристрасть на все життя. Це те, чому ти ніколи, ні за яких обставин не зрадиш. Це те, чого ти не покинеш. А я тебе покинув, зрадив… То хіба це любов? Ні, це, всього-на-всього— захоплення. Так само, як для тебе захопленням були ті, з ким ти женихалася до мене, а їм же ти теж клялася в коханні, чи не так? Мовчи, сам знаю, що так. І ти теж знаєш… Гаразд, кажи, чого прийшла,— запитав Вольдемар після довгої паузи, під час якої жінка сіла поруч нього і стала дивитися кудись в нікỳди,—мені здавалося, що після нашої останньої розмови ми довго ще не побачимось.

— Я прийшла запитати, чи ти остаточно все вирішив для себе,— відповіла гостя, витираючи дрібні сльози на щоках,— адже з настанням світанку можливості повернутися на своє колишнє місце вже не буде?

— Я все сказав ще вчора Марі— не чекайте мене.

— Так я і думала. Саме за це я тебе й покохала— ти завжди вперто йдеш до своєї мети.— Таржевський чмихнув носом і криво посміхнувся.— Ну, тоді— щасти,— жінка встала і, осмикнувши сукню, рушила до хвіртки,— і пам’ятай: в тебе ще є час все змінити…

— Агнешко!— покликав її Вольдемар, коли вона вже була за ворітьми.— Скажи, навіщо ви сьогодні посилали до мене Вихора?

— Щоб нагадати тобі про те, ким ти є насправді…

 

                                                 *   *   *

Важкий сивий туман поволі оповивав собою сплячу Землю, стелячись по ній мокрим сірим сукном. Зорі, ці маленькі ґудзики на величезній сорочці неба, легким блідо-жовтим світлом все ж якось пробивались крізь хмару, що неначе за змахом чиєїсь чарівної палички спустилась додолу з небес, і, відбиваючись від липких крапель, надавали їй якогось чаруючого жовтого відтінку, такого, яким зазвичай фарбують німби над ликами святих.

Туман стояв велично й непорушно, відділяючи грішний світ людей від святих небес, а його зоряне світло нагадувало всім мешканцям Землі: яких би висот ви не досягли у своєму житті— вам нізащо не стати хоча б трішки подібними до слуг Творця, до тих, котрі спустилися колись до вас Звідти, бо ВОНИ ВАМ, відвели місце внизу, а не ВИ ЇМ— над собою…

«Це добре, що зараз туман,— подумки говорив сам до себе Вольдемар, знімаючи сорочку і кладучи її на пеньок, що здалеку скидався на якусь страхітливу почвару,— більша вірогідність того, що залишусь непоміченим. Знайти б лише потім це місце, а то якось не хочеться йти додому в чому мати народила…»

Скинувши з себе останню річ, Таржевський озирнувся: ліс, огорнутий покривалом туману, гордо стояв, спрямувавши в височінь свої численні руки-дерева.

— Ще кілька хвилин— і все: або пан, або пропав: або витримаю це перше випробування і залишусь тут ще, принаймні, на місяць, або ж знову опинюся на бáтьківщині… Що ж, сподіватимемося, що буде «пан».— Підбадьорив він сам себе і поглянув на всіяне зорями небо, посеред якого, звільнившись з-під опіки густої купчастої хмари, виблискував своїм магічним світлом Місяць— великий, круглий, повний…

Раптом Вольдемар відчув гострий біль у плечах— так, ніби хтось повільно краяв ножем його шкіру. Подавивши слабкі спроби протистояти йому, біль обплів своєю павутиною все тіло Таржевського і переможно звалив його на землю, змусивши корчитися в страшних муках: чоловік несамовито качався по траві, залишаючи на ній шматки власної плоті; він відчував, як тіло його збільшується, а разом з шалено циркулюючою кров’ю в кінцівки вливається якась нелюдська сила; він бачив, як його руки й ноги обростають чорною, немов смола, жорсткою шерстю, як нігті перетворюються на довгі й гострі, наче шаблі, пазурі…

За кілька хвилин на місці, де щойно билася в конвульсіях людина, стояв страшний звір: великі, налиті кров’ю, очі його наскрізь просвічували темінь, а густе низьке гарчання, громом прокочуючись над затихлою травою, краяло на шматки навколишню тишу.

Розправивши могутні широкі плечі, звір закинув голову догори і довго й протяжно завив. Страшний, сповнений розпачу й ненависті, вий, відбився від Місяця й грізною луною розлігся над лісом та прилягаючим до нього селом.

Скінчивши свою моторошну пісню, вовк кинувся бігти в глибину лісу, змітаючи на своєму шляху всі перешкоди, котрі ставали йому на заваді. Він не біг— летів над землею, різко звертаючи та вдрузки розносячи старі могутні дерева; він гриз землю, шалено кидався від одного стовбура до іншого, залишаючи на них довгі й глибокі сліди своїх кігтів, знову й знову вив на Місяць, аж раптом м’яка шовкова трава ніжно доторкнулася до його нагого тіла...

Вольдемар підняв голову і, важко дихаючи, завмер, дивлячись, як величезна чорна хмара темною завісою заступила світ від нічного світила. Раптом звіддалік до його вуха долинув якийсь шурхіт— хтось, або щось зачепило собою кущі ожини. Голосно сопучи, Таржевський розсунув гілки напівдерева  і побачив струнку чорну постать, що міцно тримала за руку якусь іншу, таку ж струнку, як і сама, фігуру, котра з усієї сили пручалася і безуспішно намагалася визволитися.

Через темінь Вольдемар ніяк не міг як слід розгледіти осіб, яких він несподівано зустрів, аж тут, прорвавши туманну запону, на одну з них впало місячне світло, вихопивши з мороку обличчя Насті… Ошелешений чоловік не міг повірити власним очам: перед ним стояла та сама довгокоса красуня з села, котра ще від першої їхньої зустрічі полонила його думки, його душу…

Забувши про своє становище, Вольдемар подався був вперед, щоб допомогти дівчині звільнитися від її поневолювача, як знову відчув у своєму тілі пекельний біль. «Що я роблю?— пронеслося в його гаснучій свідомості.— Треба тікати звідси, аби врятувати їй життя!» З цією думкою він розвернувся і, переборюючи нелюдські муки, що рвали його тіло зсередини, швидко побіг від місця, де відбулася несподівана жахлива зустріч. «Подалі звідси! ПОДАЛІ!!!»— вихором крутилося в його голові, в той час, як тіло рвалося, оголюючи м’язи й кістки, і в мозок з усе більшою швидкістю вливалася закипіла від жорстокості кров, аж доки не настало цілковите помутніння розуму і він не обернувся на лютого володаря лісу…

— Матінко моя!— долинуло десь з-за спини.

Зачувши сторонні звуки, вовк обернувся і побачив заціпенілу від жаху людину, що судомно притискала до грудей схрещені руки. Його очі почервоніли, шерсть стала дибки, а на морді з’явився жахливий оскал… До смерті перелякана юнка кинулася тікати, та звір, зробивши два великі стрибки, настиг її і звалив на землю могутнім  ударом кігтистої лапи.

Моторошне, наповнене жахом й безвихіддю «врятуй мене, Господи!» чорним птахом смерті пролетіло над лісом і застигло на вустах холонучої дівчини, з шиї котрої тонкими цівками сочилася на ще не пожовклу траву багряна кров…

                                                                      

    

     IІІ

Пружні тонкі повіки затремтіли і повільно піднялися, явивши світові затуманенні сині очі, котрі, визволившись з-під своєї суворої варти, стали розгублено кидатись зі сторони в стророну, оглядаючи безмежний сірий простір. За хвилину шкіряні брами знову сховали під собою дві водянисті білі кулі і відчули, як довгі круглі пальці заповзялися терти їх з величезною силою...

...Розплющивши очі, Вольдемар побачив навколо себе те ж, що й кілька миттєвостей тому: величезне сіре ЩОСЬ, посеред якого горілиць лежав він. Таржевський повернув голову вліво, потім вправо— всюди була одноманітна сіра маса.

Глибоко вдихнувши і миттю виштовхнувши з себе повітря, чоловік зіп'явся на ноги і знову озирнувся:

— Що це за місце? Де я? Агов, є тут хто?!— погукав, але голос розтанув в цілковитій тиші.— Дивно...—Вольдемар стенув плечима і нерішуче пішов вперед, виставивши перед собою руки, немов сліпий, що у незнайомому для себе приміщенні обережно шукає кінцівками перешкоди, які можуть завадити йому пересуватися кімнатою.

Він йшов доволі довго, та руки ніяк не впиралися в щось тверде— вони проходили крізь сіру масу, не відчуваючи її.

Вольдемар ступив ще кілька кроків, зупинився і сів.

Густий сірий безмір давив своєю непізнанністю, притуплюючи всі відчуття, окрім гіркого усвідомлення цілковитого незнання, нерозуміння того, що відбувається. Гидка невизначенність— ось чим було сповнене це позбавлене страху чи радості безмежжя.

«Нічого не розумію.— подумки промовив Таржевський.— Що це за місце таке— без підлоги, без стін, без стелі?.. І що я тут роблю— ось найголовніше питання?—З силою виштовхнувши з себе повітря, він ліг і з головою занурився в океан своїх думок.—Схоже на те, що опинився я тут завдяки перекиданню. А як же по-іншому? По-іншому— ніяк, адже останнє, що я пам’ятаю… А що, власне кажучи, я пам’ятаю? Те, що я був вовком. І що з цього? Я вже десятки разів ним був, а сюди потрапив вперше!

Мабуть, треба згадати все, що було того вечора. Тільки так я зможу в усьому розібратись.

Хм, з чого ж почати? Скоріше за все, з того місця, коли я на кілька хвилин знову став людиною.

Отже, хмара заступила собою Місяць і моя звірина подоба зникла. Я лежав і важко дихав, як почув за спиною якийсь шелест— там, в ожині, хтось боровся, судячи з усього— дві жінки, ну, принаймні, одна з них— хмара тоді відійшла і Місяць освітив собою Настю. Настю! Що вона робила серед лісу о такій порі? Але не про це.

Затим, як я впізнав одну з двох постатей моє тіло знову почало змінюватися, і я обернувся на вовка. Потім... Господи! Невже?! Так, це сталося!.. Я несподівано став людиною і впав у забуття, але перед тим побачив біля себе закривавлене тіло Насті... Отже, я її вбив! Я пролив кров!!! Значить— не виконав умов договору, а це означає, що я повернувся...— при цій думці Вольдемарові очі налилися слізьми, проте Таржевський, зробивши над собою зусилля, не дав пролитися жодній їх краплині.— Ех, як же мала рацію Агнешка, коли казала про те, ким я є насправді... Стоп. Агнешка! Це була вона! Це вона тримала за руку Настю, не даючи їй втекти! Точно вона! Адже кому ще потрібно вести невинну дівчину до лісу, знаючи, що там її чекає вірна смерть? Тільки їй, бо ж вона вбачала в Насті свою суперницю, а так… І Настя переможена, і я в неї під боком. І нікуди вже не дінуся...

А, може, це-таки була не Агнешка? Може, Настя заблукала, а якась жінка хотіла вивести її з лісу? Та ні, дурість якась. Навіщо двом жінкам вештатися серед ночі по лісі? Це точно була Агнешка— вона заманила Настю в хащі, відчула мене, підвела дівчину до того місця, де я перетворився на вовка і відпустила її, відпустила в смерть...»

— Та будь ти проклята!— з усієї сили вхопившись руками за голову, заволав Вольдемар, і, не в змозі стриматися, голосно заплакав...

Раптом його голову пронизала думка, котра змусила чоловіка заспокоїтися, і яка сплутала всі його здогади: «А чому тоді я не в чистилищі? За договором мене відразу б мали доправити туди, звідки я пішов, а про таке ось, навіть не знаю, як його назвати, мова не йшла... Тоді що зі мною сталося? І де я знаходжуся?!

Несподівано звідкись долинув скрип дверей, котрий змусив Вольдемара скочити на ноги й роззирнутися: в тій стороні, звідки він прийшов зяяв прозорий отвір в якому стояв невисокий літній чоловік у білому костюмі.

— Здрастуй, Вольдемаре,— привітався чоловік і зачинив за собою отвір,— радий тебе бачити.

— Не можу відповісти Вам тим же.— в'їдливо відповів Таржевський, дивлячись, як новоприбулий неквапливою ходою йде до нього.

— Я й не сумнівався.— іронічно усміхнувся той і зупинився в кількох кроках від Вольдемара, погладжуючи рукою гостру, мов у цапа, борідку.

— Де я?— Таржевський зміряв свого співрозмовника важким поглядом, що, правда, не справило на того жодного враження.

— Хай він тобі скаже.— пробасив чоловік у білому і простягнув вперед руку з піднятим вказівним пальцем.

 Вольдемар обернувся й побачив у такому ж отворі, з якого щойно з'явився його знайомий присадкувату постать у чорному плащі. Голову постаті покривав широкий каптур, що відмежовував від світу майже все лице фігури, залишаючи відкритими лише тонкі бліді губи.

Трохи постоявши, постать зачинила за собою отвір і рушила до чоловіків, барабанячи при цьому пальцями по руків'ю гостроконечної тростини, що було виконане у формі людської кисті, що тримає кілок.

Фігура пройшла кілька метрів, що відділяли її від двох інших осіб, і зупинилася, ставши тим самим третьою вершиною своєрідного трикутника, центральне місце в якому відводилося одягненому в сірий балахон Вольдемару.

Усі мовчали, напружено чекаючи, поки хтось з присутніх порушить навислу тишу. Чоловік у білому, що з появою чорної постаті змінив вираз обличчя з іронічного на саркастичний, зараз дивився на неї з викликом і погано прихованою ненавистю. Його вуста постійно ворушилися, очевидно бажаючи випустити назовні ледь стримувані слова, проте він мовчав, очікуючи, очевидно, що першим заговорить новоприбулий, який, однак, не спішив відкриватися— навпаки, по виразу видимої частини  його обличчя, на котрій за весь цей час не ворухнувся жоден мускул, можна було судити, що саме ВІН, а не білий, чекає закінчення мовчанки, і, скоріше за все, знає, що дочекається.

« Хм,— думав в цей час Вольдемар, розглядаючи патерицю чорної постаті,— знайома тростина. Тільки де я міг її бачити?»

— Давно не зустрічались, Архангеле.— першим заговорив чоловік у білому, нервово поправляючи зачіску.

— Це були щасливі дні.— відповів чорний і відкинув з голови каптура.

— Петро Семенович?!— вигукнув від несподіванки Вольдемар і розгубився: кого-кого, а Возенка він точно не сподівався побачити на місці Головного Янгола.— То Ви...

— Так, Вольдемаре. Тільки тут я волів би, щоб мене називали моїм СПРАВЖНІМ іменем.— Архангел недовірливо покосився на чоловіка в білому.

— Ну тоді і мене попрошу не називати Іваном Гнатовичем!— передражнив той чорного і єхидно посміхнувся.

— Не блазнюй, Люцифере,— відрізав Гавриїл,— ми не для лицедійства тут зібрались.

— Хіба?— звів брови той.— А мені здалося, що саме для цього.

— Не зрозумів...

— Це Я не зрозумів,— Люцифер почав роздратовано ходити навколо зберігаючого спокій Архангела,— що стало приводом до того, щоб я виборював собі право забрати те, що і так мені належить?

— Не належить...

— НАЛЕЖИТЬ. У нас з ним договір,— він вказав рукою на Вольдемара, що з виразом повного нерозуміння того, що відбувається, відсторонено спостерігав за двома чоловіками,— за яким він належить мені, позаяк не виконав умов договору!

— Не без вашої допомоги.— сухо відповів Гавриїл і також почав повільно міряти кроками сірий безмір.— Ти думаєш нам невідомо про ваш договір? Відомо. Щоб ти знав, нам відомі і його умови, за якими, дійсно, Вольдемар має повернутися в чистилище, так як не пройшов випробного терміну...

— Так ото ж!— переможно махнувши рукою, вигукнув Люцифер.

— ... проте це не є можливим у зв'язку з тим,— Архангел продовжував, не звернувши уваги на вигук опонента,— що ти, мій великий друже, також порушив угоду, укладену нами ще задовго до появи ЙОГО. Чого витріщився? Невже забув? Коли так, то я тобі нагадаю: за нашою умовою, з тим, хто забажає покинути Верхній чи Нижній світи, має бути укладений договір про випробний термін, протягом котрого він повинен суворо дотримуватись певних правил, аби довести, що має сили жити поза звичним середовищем існування. У разі, якщо ці правила порушуються, то той, з ким укладений договір повинен повернутися в свій світ.

— То що тебе бентежить?— розвів рукамиЛюцифер.— У нас з Вольдемаром все так, як ти щойно сказав: він забажав нас покинути, внаслідок чого ми встановили йому випробний термін тривалістю в три місяці, протягом котрих  йому заборонялося ЗА БУДЬ-ЯКИХ умов проливати кров. Він це зробив на третю ніч, а, значить, має повернутися туди, звідки пішов— у кола страждань.

— Все це вірно,— вислухавши нечистого, продовжив Гавриїл,— проте у НАШОМУ договорі є ще один пункт, у якому вказано, що сили того світу, котрий покидається не мають права підлаштовувати події так, щоб випробний термін не був пройдений, згадав? Певно що згадав. То чому ж тоді, цапина твоя пика, ти віддав наказ Вихорові перенести до Вольдемара невинну в той час, коли він був у такому стані, що не міг не вчинити смертовбивства?! Відповідай!— очі Архангела запалали вогнем, а рука з ціпком випрямилась і приставила гострий кінець тростини до Люциферових грудей.

— Але ж ми намагалися все змінити!— з острахом поглядаючи на дерев’яний кілок, швидко заговорив той.— Агнешка ледь не врятувала дівчину! Коли б та не почала читати молитву наша відьма витягла б її звідти!

— Не обдурюй сам себе, ти чудово знаєш, що вона пішла рятувати Вольдемара, а не Настю, і за це, до речі, була відправлена до астралу, що вже само по собі свідчить про те, що це була її особиста ініціатива, а не виконання твого наказу.— З огидою відказав головний янгол і відвернувся від Люцифера.

При цих словах Вольдемар відчув гострий біль у грудях: «Господи,— подумав він,— Агнешка намагалася врятувати Настю і тим самим не дати мені повернутися в нижній світ й отримала за це найстрашнішу кару— перебування в астралі! А я її за це прокляв. ПРОКЛЯВ!!! Зробив найгірше з усього того, що тільки можна зробити! Така от моя дяка їй за те, що вона пожертвувала собою заради мене, заради тієї примари, що зветься коханням...»

— Вольдемар більше не належить тобі, Люцифере,— заговорив Архангел і взяв Таржевського за руку,— так як порушення його договору випливло з порушення твого, а це значить, що ваша умова скасовується і він тепер— вільний. Розмову закінчено.— Гавриїл плеснув у долоні, після чого в нього за спиною зі скрипом відчинилися двері.— І запам'ятай, друже: гратися зі мною—  собі ж дорожче.— Він накинув на голову каптура і слідом за Вольдемаром, котрого підштовхнув до дверей, покинув сіре безмежжя.

 

                                                 *   *   *

Ледь відчутний вітер погойдував хвилі ніжної павутини, що білим морем накрила ще не відійшовше від глибокого сну село, над котрим, умиваючись в ранковій росі, вставало червоне сонце, що в передчутті морозів готувалося востаннє викупати землю в своєму промінні, аби потім виконувати лише обов'язки денного небесного ліхтаря.

— Прєкрасная паґодка, чи не так?— Петро Семенович зачинив за собою хвіртку і зручно вмостився на кладці поряд з Вольдемаром.

— Так,— погодився Таржевський, роздивляючись щойно спійману павутинку,— жаль тільки, що не довго їй ще такою бути.

— Що є¸ то є.— закивав управитель.— Проте нічого страшного— зімой наше сєло не менш красиве.

— Можливо...

— Давно?— Возенко запитально подивився на Вольдемара, що відпустив павутинку і тепер сидів й проводжав її поглядом, намагаючись не загубити волохату ниточку серед незліченної кількості їй подібних.

— Кілька хвилин як.

— В хаті?

— Угу...

Петро Семенович похитав головою і, важко зітхнувши, підвівся з лавки.

— Я гляну.— коротко мовив він і зайшов до оселі.

Невелика, по-спартанськи обставлена кімната зустріла його зграєю сонячних зайчиків, що тремтіли на стінах та стелі, а на підлозі утворювали химерну мозаїку, розтікшись по ній біло-жовтими плямами.

Управитель зробив кілька кроків по чудернацькому візерунку і зупинився біля холодного тіла, що, тримаючись шиєю за мотузку, звисало зі стелі.

Петро Семенович постояв хвилину біля тіла і, цокнувши язиком, вийшов надвір.

— Навіщо?— ледь чутно запитав він, знову сідаючи біля Вольдемара.

— А що залишалося?— так само тихо відповів той.— Нормально жити вони мені все-одно не дали б, та я й без того навряд чи зміг би... До того ж— гріх взяв на душу...

— Ти в ньому нє віноват,— перебив писаря Возенко,— по іншому ти таґда вчинити нє моґ. К тому же ти, як міг, намагався не допустити кровопролітія...

— Я не про це,— відказав Таржевський,— хоч воно теж мене гнітить.

— А про що ж тоді?

— Я прокляв того, хто цього не заслужив... Розумієте, я втікав зі світу гріха й богохульства, і в той же час зробив те, що є гіршим від убивства. Вдвічі страшніше, що ця людина намагалася мене врятувати... Вона хотіла мені допомогти... Я не міг жити з цим...

— Ти розумієш, што твайо тіло прідьоцца спалить? Земля не прийме повішельника...

— Так.— Вольдемар кивнув головою і по хвилі мовчання запитав:— Петре Семеновичу, а де ми тоді були? Ну, я про той сірий простір.

— Нейтрал.— відповів Возенко.— Мєсто, де Білі і Чорні вирішують свої спори. Де і ті і друґіє мають однакові сили. Ґдє ні в кого з них нема переваги. Середній світ.

— А куди я далі?— знову помовчавши, запитав Вольдемар.— В астрал?

— Не знаю.— знітив плечима Петро Семенович.— Сорок днів перебудеш здєсь, а там— увідім... За інших обставин я б виклопотав тобі місце у Верхньому світі, а так— сам розумієш...

— В мене не було виходу...

— Вихід є завжди, треба тільки його побачити.

— Тоді, коли я тікав, це здавалося мені виходом. Я гадав, що, покинувши царство зла і болю, здобуду спокій, знайду СЕБЕ, адже там я не був своїм: перекидання не було моєю суттю— це була вроджена хвороба, «дарована» мені при появі на світ під час повного Місяця, і від якої я намагався вилікуватися втечею…

—Пабєґ— не панацея,— Петро Семенович поплескав Вольдемара по спині і встав,— тим більше— в твоєму випадку.

— Чому?

— Бо ти тікав від того, ад каво нікто й ніколи не втікав і не втече— від себе. І ґдє б ти ні бил, що б не робив— все-одно залишатимешся тим, ким є насправді.

                         

                                                                                                  жовтень 2008—травень 2009

 

Роман КОСТЮЧЕНКО