* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Обручка принца Олені та Кості ПРИСВЯЧУЮ…

06:19 21.08.2010

Обручка принца

Олені та Кості 
ПРИСВЯЧУЮ…

— Отже, сину мій, це і є твоя майбутня дружина?..

Принц не відповів нічого, він лише пильно вдивлявся батькові в очі, щосили намагаючися уявити, якої думки пристаркуватий король про його Хелен. Та все було марно, оскільки на оглядини Його Королівська Величність немовби надягнули на обличчя непроникну маску цілковитої байдужості.

— Ти так і не відповів, сину мій, — мовив король суворо, коли тиша у тронній залі зробилася надто гнитючою. І присутнім здалося, що у його голосі брязкнули металеві нотки роздратування. Тоді принц ледь помітно кивнув, розліпив неслухняні губи й ледь чутно видихнув:

— Так…

Водночас пальці його лівої руки інстинктивно сіпнулися. Зрозумівши це по-своєму, Хелен зробила крок уперед і обома руками схопила принцеву долоню — немовби побоюючися, що Костандіса зараз же, негайно заберуть від неї…

Що їх розлучать назавжди!..

Побачивши цей дуже милий, але водночас і надто безпосередній жест, натовп придворних тихесенько загомонів. Втім, досить було королеві рвучко махнути десницею, немовби відганяючи надокучливу муху, щоб у тронній залі знов запанувала повна тиша. Тоді, не приховуючи розчарування, він звернувся до королеви:

— Наш єдиний син і спадкоємець нашого трону вирішив продемонструвати свій нестерпний храктер навіть у такій делікатній справі… Що скаже на це Ваша Королівська Величність?

— Батьку!.. — не втримався принц.

Король зреагував миттєво: жодного сліду байдужості на його обличчі не залишилося, натомість очі спалахнули непідробним гнівом. Міцно стиснувши скіпетр, він звився на прямі й гримнув:

— Три шлюбні партії!.. Три чудові партії було запропоновано тобі, а ти!.. Ти!..

— Ваша Королівська Величносте, будь ласка, не нервуйтеся, — попрохала королева, занепокоєно поглядаючи то на чоловіка, то на сина.

— Будь ласка, Ваша Королівська Величносте, не заважайте мені!.. — кип’ятився король.

— Але ж дорогоцінне королівське здоров’я!..

— Але ж майбутнє нашого королівства!..

— І все одно, заспокойтеся, прошу…

В цю мить Хелен наблизилася до Костандіса ще на один крок — тепер вже подавшися трохи убік, немовби ховаючись від королівського гніву за спину нареченого і водночас обіймаючи його правою рукою за плечі. Король чи то зітхнув, чи простогнав крізь зуби, повільно всівся назад на трон і заговорив тихо, розтягуючи слова і нервово перебираючи у пальцях скіпетр:

— Отже, перед тобою відкривалися три чудові можливості. Шлюб з дочкою нашого північного сусіди дозволив би заручитися потужною військовою підтримкою, що аж ніяк не завадить у нинішні неспокійні часи…

— Але відтоді я брав би участь у нескінченних воєнних походах нашого північного сусіди на правах вассала, — заперечив Костандіс.

Король зиркнув спідлоба на сина, помовчав трохи і продовжив:

— Ну, припустимо… Проте чом ти не обрав дочку нашого південного сусіди?! Адже він тогрує з усім світом, його кораблі та каравани…

— Наш північний сусіда спить і бачить, як би самому заволодіти південним морським узбережжям. Якби я ризикнув "одружити" наше королівство з Півднем, то накликав би на свою рідну землю явну небезпеку. Бо прямий прохід на Південь…

Різким жестом король змусив Костандіса замовкнути і сумно продовжив:

— Гаразд, але чом би не обрати шлюб з дочкою нашого східного сусіди? Що там казати — він значно заможніший від нас. А золото і срібло, рубіни й діаманти, сапфіри та смарагди…

— Коштовні метали й каміння одвіку є прокляттям Сходу, — заперечив принц. — Отримати неабиякий посаг — перспектива добра… Та багатство може викликати таку саму ненависть північного сусіди, як і попередня пропозиція.

— Скільки існує світ, стільки існують і війни, — суворо мовив король. — Вибору практично немає: або загарбаєш ти — або загарбають тебе. Хто кого переможе, залежить від багатьох обставин, у тому числі від родинних зв’язків. Чи ти розумієш це?

— Так, Ваша Величносте, — кивнув принц.

— А розуміючи такі прості речі, скажи: який вибор насамкінець зробив наш єдиний син, спадкоємець нашого престолу?..

— Я обрав її, — коротко мовив Костандіс. При цьому Хелен вийшла з-за спини принца і стала поруч з ним. Придворні знов здивовано загомоніли, а пристаркуватий король уїдливо запитав:

— То повідай нам, які чесноти має твоя наречена? Може, вона є принцесою з віддалених, невідомих нам земель?

— Ні, батьку.

— Хто ж вона?

— Хелен є нашою підданою, дочкою одного з наших підданих — королівського лісничого.

Натовп придворних аж зойкнув від переляку, немовби одна людина. Король же мовив стомлено:

— Я так і знав…

— Ваша Величносте!.. Батьку!..

— Що?..

— Але ж ваша королева… Моя мати!..

Хоча король нерухомо сидів на троні із закам’янілим обличчям, придворні так і завмерли із роззявленими ротами. Зате заговорила сама королева:

— Так, сину мій, я справді вийшла з незаможної родини, як і моя свекруха — мати мого шляхетного чоловіка… Як, у свою чергу, і її свекруха, і свекруха її свекрухи також. Але і у мене, і у всіх моїх попередниць була на те поважна причина. Одна-єдина поважна причина…

— Так, мамо, — погодився Костандіс.

— А у вас?..

— Ваш син не забув прадавню традицію нашого королівського дому.

Принц не зміг стримуватися далі, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Ти хочеш сказати, що камінчик… — король так і прикипів очима до сина.

— Дивіться самі, батьку.

Костандіс повільно потягнув тоненький золотий ланцюжок на шиї, витягнув з-під коміру камзолу обручку, що висіла на ньому, і продемонстрував усім присутнім. Обручка ненавмисно потрапила під сонячний промінчик, і прозорий немов сльоза янгола діамант спалахнув настільки яскраво, що дехто з придворних мимоволі затулив обличчя. Принц же озирнувся до Хелен і щиро посміхнувся: мовляв, я ж казав, що все скінчиться добре!..

***

То була легенда. Всього лише давня легенда. І якби не певні обставини, Костандіс нізащо не повірив би їй…

Та вірити мимоволі доводилося!

Колись давно-давно… так давно, що вже й не пригадати тих часів…

Коротше, коли серед людей магія вважалася справою звичайною, хоча й доступною далеко не кожному смертному, нібито жила у королівстві знаменита чаклунка, яка понад усе у житті полюбляла діаманти. Коли її послуг потребували знатні персони, чаклунка вимагала розплачуватися з нею виключно цими коштовними камінчиками. Нехай дрібненькими, нехай не зовсім чистої води — аби то були діаманти.

Якось звернувся до чаклунки і молодий король: просив наворожити щасливої долі та взаємності у коханні… ну, чого зазвичай по молодості прагнуть! Жінка зробила усе, як треба, король же віддячив у вельми оригінальний спосіб: подарував їй золоту обручку, куди було вправлено… дрібонький шматочок вугілля, що його жартівник назвав "чорним діамантом"…

За деякий час кревно ображена чаклунка повернула обручку з наступними словами:

— Ти, королю, таки будеш щасливий у коханні — що зроблено, те зроблено, нехай так і буде. Проте лише коли візьмеш шлюб саме з коханою жінкою, а не з іншою, обраною за далекоглядним розрахунком, цей шматочок вугілля справді перетвориться на діамант. От тоді й повершен мені дарунок — зі справжнім каменем!.. Якщо ж ні — стережися: королівство твоє впаде під навалою котрогось із могутніх сусідів. Таке закляття насилаю на тебе і на весь рід твій! Бо віднині і твій старший син, і найстарший з онуків, і кожен твій нащадок, який претендуватиме на королівський трон, змушений буде пройти аналогічне випробування. І кожен віддаватиме мені нову обручку з новим діамантом, на яке перетвориться звичайнісінька вуглинка. Доки так триватиме — твій рід щасливо царюватиме на цій землі. Якщо ж ні — настане всьому край…

Розлючений володар наказав схопити чаклунку і наступного дня привселюдно спалити на повільному вогнищі. Проте на ранок у в’язниці вартові знайшли замість жінки… її портрет! Картину і палили, і топили, й мечами рубали — нічого не допомагало: на ранок неушкоджений портрет дивним чином з’являвся у королівських покоях.

З каменем обручки теж коїлися дивні речі: варто було королеві лише подумати про вигідний в усіх відношеннях шлюб, як вугілля перетворювалося на тьмяний рубін, в якому немовби зосередилися щедрі дарунки війни — вогонь і кров… моря крові й озера вогню… Коли ж відмовлявся від чергового шлюбу, камінчик знов обертався на вугілля. Проте одного разу неборака щиро закохався… у звичайнісіньку швачку. І от дивина: крихітка вугілля одразу ж засяяла чистісіньким діамантом?! Побоюючися закляття, король таки побрався з простолюдинкою, а обручку з діамантом поклав під портретом чаклунки. І портрет… щасливо засміявся!

Потім все відбувалося так, як і наврочила чаклунка: доля королівства складалася непросто, проте під натиском ворогів воно встояло. Коли підріс старший син короля, батько наказав виготовити для принца нову обручку з вугіллям, вправленим у золото. Все повторилося: варто було юнакові лише подумати про вигідну для королівства партію, як чорна крихітка оберталася на тьмяний рубін. Король помер, принц сам став королем… проте чорний камінчик в обручці діамантом так і не став. Сердега вже втратив будь-яку надію, коли одного погожого дня прогулюючися околицями замку, зустрів пралю, яка розвішувала на кущах щойно випрану білизну. Серце раптом шалено закалатало у грудях короля, він подивився на обручку — там сяяв чистісінький діамант! Відбулося пишне весілля, другий дарунок опинився під портретом чаклунки — і знову портрет задоволено сміявся…

І повторювалося це з покоління у покоління королівського роду.

***

Коли Костандісу виповнилося тринадцять, батько відвів його до королівської скарбниці, відчинив потаємну кімнатку і продемонстрував старовинний портрет чаклунки, що висів на стіні. Під портретом стояв невеличкий столик з чорного дерева, на ньому — зачинена скринька.

А поруч з нею — невеличкий футлярчик червоного оксамита.

— Чому портрет не всміхається? — здивувався Костандіс. — Чому у намальованої жінки такі серйозні очі?

— Бо вона ще не отримала коштовного подарунку від тебе, — відповів король. Далі видобув із футлярчика золоту обручку з вправленим шматочком вугілля й мовив: — Коли перетвориш це на діамант, сам побачиш, як зрадіє намальована чаклунка.

— А інші обручки? Можна мені на них подивитися?

— Ні, не можна.

— Чому?

— Бо те, що потрапило до скрині, належить вже не нам, — король кивнув на портрет. — Ти ж не хочеш образити її й тим самим накликати нещастя на наше королівство?..

Ясна річ, принц того не хотів, а тому слухняно прийняв з батьківських рук обручку, й обидва полишили скарбницю. Минув час, принц подорослішав. Батьки почали думати про вигідну партію для спадкоємця престолу. Костандісу привозили й демонстрували портрети принцес із сусідніх і далеких земель, проте шматочок вугілля в обручці так і залишався чорним камінчиком: здавалося, подібна перспектива загалом не турбувала принца. Сам же Костандіс все менше вірив давній легенді. Справді, як може звичайнісінька вуглинка обернутися діамантом?! Маячня, та й годі.

Як раптом…

Так, далі сталося щось абсолютно незбагненне! Повертаючися одного разу з полювання, Костандіс побачив на лісовій галявині юну красуню — то була дочка лісничого Хелен. Серце солодко затріпотіло у грудях, у голові запаморочилося так, що принц мало з коня не впав. Поглянув на обручку — і відчув, як огидний холодний піт вкрив чоло: чорний вуглик спалахнув яскраво-червоним вогником! Придивився уважніше: так, це був невеличкий рубін… Отже, дочка лісничого — то лише облуда, а не справжнє його кохання?! Костандіс відвернувся, пришпорив коня — червоне сяйво зникло, в обручці знов чорнів шматочок вугілля.

Але на тому справа не скінчилася. Навпаки, чим далі, тим більше думав принц про красуню Хелен — і рубін в обручці сяяв щоразу яскравіше. Та дивна річ: світло, що линуло від камінчика, чомусь не здавалося юнакові ні жахливо-кривавим, ані лиховісно-вогняним! У тому сяянні ввижалися лише безкраї поля червоних маків та запашні трояндові кущі, серед яких Костандіс та Хелен прогулювалися, міцно тримаючися за руки.

Молоді люди почали зустрічатися. Як і будь-хто з жителів королівства, дочка лісничого знала про давнє закляття чаклунки. Побачивши, що в її присутності вугілля обертається на рубін, дівчина зрозуміла: не бачити їй щастя з Костандісом! Та й, зрештою, хто вона така — заморська принцеса?! Зовсім ні!.. Отже, принцеві варто було припинити побачення.

Костандіс теж чудово розумів це, проте щось йому заважало. Хоча камінчик обручки сповіщав про одне, серце промовляло зовсім про інше… Думав він, думав, що ж робити — і таки нарешті придумав! Викликавши до потаємної палацевої кімнати молодого здібного ювеліра, принц наказав йому огранити та вправити в обручку справжній діамант, рубінчик же дозволив забрати в рахунок оплати за роботу на додачу до грошей.

— Тільки дивись, нікому анічичирк! — настрахав майстра під кінець бесіди. — Зі мною не жартуй, бо миттю без голови на плечах залишишся.

Ювелір усе зрозумів і зробив те, чого вимагав принц: через тиждень обручка з діамантом була готова.

— Але ж ціле королівство потрапляє у небезпеку!.. — жахнулася Хелен, коли щасливий Костандіс продемонстрував їй яскраву підробку.

— Моє королівство — це ти, і байдуже, яким кольором світиться камінчик в обручці. Бо ти, моя кохана, прекрасніша від будь-які коштовності світу й жаданіша, ніж корона! — рішучо мовив принц.

— А батьки повірять?.. — засумнівалася дівчина.

— Що ж іще їм лишається робити?!

Хелен змушена була погодитися. Тоді Костандіс підхопив її на руки, посадив на коня у сідло попереду себе й поїхав до королівського палацу.

Повіз наречену знайомитися з батьками…

***

Так — то була легенда. Всього лише дивна давня легенда. Принц ніколи б не повірив у неї, якби на власні очі не побачив перетворення вуглика на рубін.

Але тепер на обручці сяяв найчистішої води діамант, змушуючи короля, короліву та всіх придворних вірити у те, що Костандіс таки знайшов свою долю в особі гарної юної дочки лісничого!

— Ну, і що скаже на це Ваша Королівська Величність? — замислено спитав король дружину, не зводячи при цьому очей з обручки на золотому ланцюжку.

— Як на мене, результат просто блискучий, — так само замислено відповіла королева.

Принц відчув, як здригнулася рука Хелен, що обіймала його долоню. Бідолашній дівчині здалося, що батьки її нареченого усе зрозуміли, й облуду ось-ось буде викрито! Тому Костандіс легенько стиснув її пальчики: мовляв, не бійся, люба, все минеться…

— Настільки блискучий, що аж очам боляче, — між тим мовив пристаркуватий король. Тепер вже і принц вловив у його голосі легеньки нотки жовчного сарказму: — Ваша Королівська Величність так не вважає?..

— Схоже, у тім є рація. Ваша Королівська Величність такої самої думки?..

— Авжеж.

Далі настала незручна пауза.

— Вуглик перетворився на діамант, яких доказів ви ще потребуєте?! — не утерпів нарешті Костандіс, але король грубо перервав сина, викинувши руку уперед і залізним тоном наказавши:

— Дай сюди обручку. Негайно!

— Але ж діамант замість вуглика!..

— Випробування ще не завершено, мій сину.

Здивований подібною реакцією, принц наблизився до батька й простягнув йому золотий ланцюжок з прикрасою. І тільки тут помітив, що королева тримає у руці знайомий оксамитовий футлярчик. Туди пристаркуватий батько і поклав обручку, трохи зачекав, потім відкрив…

Невідомо, що тепер лежало у футлярчику, що його король тримав на правій долоні: це могло бачити лише королівське подружжя. Проте було помітно, що придивляються вони дуже уважно.

Принц озирнувся до Хелен: дівчина аж пополотніла від переляку.

Треба було щось терміново робити… Діяти!..

Проте наступної ж миті король коротко кинув:

— Усі геть звідси!

Костандіс кинувся до нареченої, але був зупинений суворим батьківським окриком:

— Усі геть, окрім вас, голубків!..

За деякий час тронна зала спорожніла. Залишилися тільки четверо: пристаркувате королівське подружжя, принц і його наречена. Тоді король підвівся і звернувся до дружини:

— Дуже прошу Вашу Королівську Величність зайнятися цією юною особою.

— Із превеликим задоволенням, Ваша Королівська Величносте! — зберігаючи абсолютну серйозність на обличчі, мовила королева.

— Костандісе!..

У голосі дочки лісничого була повна безпорадність. Принц знов кинувся до нареченої, проте король мовив суворо:

— Ні, залиш її.

— Батьку!..

— Жінкам є про що поговорити без нас. Ми ж удвох підемо до королівської скарбниці.

Але побачивши, що син усе ще вагається, додав:

— І негайно. Адже у нас буде своя розмова — королівська.

Принц не насмілився ослухатись…

***

У потаємній кімнаті все було, як і минулого разу.

Усе — за виключенням однієї дрібнички: портрет старої жінки на стіні… задоволено всміхався!!!

Проте пристаркуватий король чомусь залишався серйозним. Підійшовши до столика зі скринькою, він мовив до принца суворо:

— Де справжній камінь?

— Тобто?! — не на жарт перелякався Костандіс.

— Сину мій, відповідай, не крийся: де справжній рубін?

Принц розгублено мовчав, бо не розумів: відкіля батькові відомо, на який камінчик перетворився вуглик?! Задоволено мугикнувши у бороду, король простягнув Костандісу оксамитовий футлярчик і наказав:

— Відкрий і подивися, що там лежить.

Принц послухався… і з завмиранням серця побачив, що у футлярчику знаходиться золота обручка… з рубіном?! Він не вірив власним очам…

— Тепер дістань звідти обручку.

І сталося неможливе: тільки-но прикраса опинилася в руці Костандіса, як рубін знов перетворився на діамант.

— Поглянь на портрет.

Принц ледь відірвав від каменя перелякані очі… й зустрівся з жалісливим поглядом намальованої чарівниці!

— Отже, настала і тобі пора дізнатися, що ж насправді лежить у скриньці.

Король зняв з шиї такий само тоненький золотий ланцюжок, який був у принца — тільки на ньому висів малесенький ключик. За мить скриньку було відчинено… і вкрай здивований Костандіс побачив у ній багато-багато обручок з яскраво-червоними рубінами!!!

— Як бачиш, синку, поголос доволі точно зберіг легенду. Майже точно… окрім однієї дуже суттєвої деталі: чаклунка, яка наслала закляття на наш рід, полюбляла понад усе зовсім не діаманти, — тихо мовив король, доки принц намагався усе збагнути. — Як бачиш, вона віддавала перевагу рубінам, тож зовсім не на діамант мала обертатися вуглинка. Тому запитую знов: куди подівся справжній камінчик?

— Але ж якщо так!..

Думки шалено плуталися, збігалися до купи, кидалися урозтіч знов і знов, тому принц так і не зміг сказати більш нічого путящого.

— Так, сину, закляття на наш рід чаклунка і справді наслала. Так — сила кохання претендента на престол справді мала перетворити шматочок звичайнісінького вугілля на коштовний камінчик, що належало принести сюди, до потаємної кімнати королівської скарбниці та покласти під чарівний портрет. Проте де гарантія, що камінчик буде справжнім?! Тобто — що на нього справді обернулася саме вуглинка?! Де гарантія, що кандидат на престол не скористається послугами, наприклад, ось такого майстра?..

Король відчинив двері секретної кімнати, й за мить у неї увіпхнули молодого ювеліра із скрученими за спиною руками. Костандіс розгублено мовчав.

— Так, синку, подібної гарантії не дасть ніхто! — резюмував володар. — А тому наш мудрий предок зробив усе можливе, щоб поголос розніс викривлену легенду, де замість рубіна фігурує "король каменів" — діамант. Донедавна правду знали лише троє людей в усьому світі: я, твоя мати і мій ювелір. Відтепер коло посвячених розширилося рівно удвічі, бо до нас долучилися ще троє: ти, твоя Хелен і оцей молодик. Ясна річ, це якщо не враховувати її!

Король мотнув головою у бік портрету.

— Отже, виходить, усі наші предки… — пробелькотів нещасний Костандіс.

— Так, усі без виключення, — підтвердив пристаркуватий король. — Але що може краще засвідчити силу людського кохання, як не здатність іти навіть проти родового закляття?! У той чи інший спосіб долаючи його…

— Але ж виходить, що я ризикував долею свого королівства, — зітхнув принц.

— Тож коли настане твій час зійти на трон разом з майбутньою королевою Хелен, ти зробиш усе від тебе залежне, щоб більше не ризикувати своєю землею, — обірвав різко король. — Ти відмовився від військової підтримки, від багатства і торгових зв’язків, віддавши перевагу силі свого кохання. Відмовився від трьох іноземних принцес — проте як і всі наші предки, обручився з дочкою власного народу. Пам’ятай же про цей вибір, сину мій! Добре пам’ятай і ніколи не зраджуй йому. Бо із щирим коханням у серці та підтримкою простих людей ти вбережеш королівство, щоб колись передати його нащадкам.

— А-а-а…

Костандіс кивнув на ювеліра, і той благально мовив:

— Прошу помилувати мене! Я віддам справжній рубін, я все виправлю, я…

— Звісно, тебе помилують, — король посміхнувся уперше за сьогоднішній день, — але тільки за двох умов.

— За яких?

— По-перше, якщо триматимеш язика за зубами. А по-друге — якщо ти, майбутній королівський ювелір, свого часу виготовиш золоту обручку з вуглинкою для мого онука, старшого сина Костандіса, і поклавши до цього зачарованого футлярчика, віддаси Костандісу. Мій ювелір розповість тобі дещо з цього приводу.

Принц і юнак так і застигли із роззявленими ротами. Пристаркуватий король же посміхнувся вдруге за цей день і підтвердив:

— Саме таким чином стають королівськими ювелірами у нашій землі. Вона про це знає також.

Усі подивилися на портрет, що висів на стіні.

Намальована жінка самовдоволено всміхалася…

1 вересня 2007 р., Київ

Тимур ЛИТОВЧЕНКО