Коли Лесьо Скидан заходив до церкви, то люди розступалися,хоча він не хотів цього ані-ніц. Але було так, як було. І він нічого з цим зробити не міг, як і з тим, що мав найбільшу полонину, наймав робітників і з свого села, і сусідніх, і платив їм більше, аніж де-інде хоч за сінокіс, хоч за корування смеречини, хоч за розмотування шпульок для жінки Паюти, яка одягала в запаски газдинь від Путили до Косова.

До Скидана йшли, коли треба було лісу на хату , який не гниє і якого ніщо роками не їсть, чи ліків корові, яку здуло на конюшині, чи просто спитати про те-се, аби не марними були зусилля у тих чи інших житейських справах. Бо все, що робив Лесьо, марним не було. Як і загадкове мовчання, з яким він ішов на полювання, закинувши за плече австрійську рушницю і повертаючись обов’язково з вепром, козою, чи зайцем, що підтверджувало, що все довкола, навіть звірина, Скиданове, і так воно є, та й гата… Хіба що ліс в Облазах Місьо Гостюк вважав не Лесевим, бо Лесьо викупив його всупереч Гостюкам у Фокшека нагло й дешево, як тільки хвороба прикувала Фокшека до ліжка назавжди, і той уже не міг дати лісу ради.

А Лесьо давав раду всьому. Як впаде бук чи смеречина впоперек чвовгу, то най би десять чоловіків біля нього потіли, а Лесьо плюне в долоню і так стовбур цапіною заважить, що він як раз у чвовг піде і загримить в долину аж до нижнього складу. Лесьо тоді покличе тих десятьох, що потіли, покаже, де треба підперти вагами колоду, пальцем поставить її на місце і скаже: «Це би мені ще штири таких, як ви, то я би й сам справився»…

Але з тих пір як в Облазах на старшого сина Штефана упав бук, і трембіти в Дихтинці голосили по ньому три дні, Лесеві вгадувалось у кожному «Дай, Боже» більше співчуття, аніж поваги, розуміння того, що є вища сила, яка не відомо за що карає Скиданів. Про це люди говорили Лесеві за плечі, даючи йому місце чи в церкві, чи в сутках, де було вузько. А ще жінки шепотіли, що бук сам не падав і що хтось цьому став причиною. І ці чутки не давали Лесеві спокою більше і більше. За пів року Лесьо змарнів, упав голосом і замкнувся в собі. Хоча в ґаздівстві нічого не змінилося. Як і раніше духмяніло в остривах сіно, струшуючи з видовжених яйцевидних форм найдощовитіші дощі, повніла бараболями пивниця, вкриваючи камінні стіни росою від набраного за літо тепла, росли копи кукурудзяних шульків на горищі, де в стайні, присипаній сухим тратом, м’яко розпливалась тільними боками худоба, обіцяючи Лесеві мокрі у напрузі продовження роду приплоди бичків і теличок.

Щовечора після кутання Лесьо вбирав у себе запах господи, як рятівний лік. І поки доходив до ганку з тим духом, то мав спокій. А як лише наближався до образів, щоб сказати вечірній «Отченаш», то ціпенів. Бо в іконному склі щоразу частіше почав помічати свою тінь — темну, і без очей. Він ніяк не міг звикнути до того, хоча розумів, що вона була там ще з тих пір як Паюта вибрала в Кутах найліпшу ікону під склом, з світлом на обличчі Ісуса. Тепер же, щоб помолитися, Лесьо спочатку вимушений був проганяти власну тінь. А коли проганяв, то його перехоплювала тривога за меншого Іванка, єдину надію, якою він жив, заради якої худоба чекала приплоду, а буки в Облазах тягнули сік не лише з-поміж каміння, а й з самого каменю, розсуваючи тріщини спраглим до життя корінням.

І нічого Лесьо не міг зробити з тією тривогою навіть тоді, коли вийняв скло з ікони та закопав його в березі біля потоку. Ісус після цього став ближчим до нього рівно настільки, наскільки відчутнішими ставали його переживання.

— Йой, що маю робити з собою! — розпачливо вирвалось у Леся того вечора, коли вкотре проганяв тінь перед образом. Він оглянувся, чи хтось не чув того зойку. І, раптом, знадвору щось не по-людськи, але зрозуміло відповіло йому: «Бий, бий…»

Лесьо підійшов до вікна. У згасаючому небі неподалік горіхової крони уже висів блідий місяць, а перед ганком хтось стояв…

— «Що маю робити?..» — Може й не повторив, а лише подумав Лесьо. І знову почув: «Бий, бий…»…

Лесеве серце ковтнуло, як мертва зав’язь у схолоднілому покладку. Він вийшов на ганок, і побачив Івана Цвичка. Цвичка знали скрізь вгору і в долину Черемошем і Путилкою. Він не мав хати, ходив під плотами, ночуючи у газдів, і продавав дримби. Він знав усе, навіть те, що баби ще не перемололи язиками на толоці. Стрічаючи на дорозі Цвичка, Лесьо давав йому грошей, той клав дрібноту в бесаги, і йшов далі, граючи на дримбі, перевалюючись з боку на бік, човгаючи чоботами по дорозі. Ото й усе. А слухати Цвичка Лесьо не хотів. Бо шанував у собі газду, який не був би газдою, якби разом з бабами слухав Цвичка. Але так було тоді. Лише не тепер, коли «Що робити?..» з Лесевих грудей виривалось саме по собі.

— Як не знаєте, то слухайте… — мовив Цвичок, вгадуючи Лесеві думки, прикладаючи дримбу до губів.

«Пи-у, пи-у», заговорила дримба. «Бий, бий…» — почулося Лесеві так чітко, що слово саме вилетіло з нього, як ластівка з гнізда, сполохана прудким котом:

— Кого «бий»?..

— Міся Гостюкового! — Відповів Цвичок, тицяючи Лесеві дримбу під самі очі:—

Але це не я казав, це дримба… Я лише видів те, що видів. Бук був спилений більше половини. Ого, далеко за половину. А Штефан сів їсти внизу, бо всі вже були мокрі від того бука. А Місьо йшов тоді Облазами д’хаті. І уздрів то-то, і сказав «Боже, помогай», а потім приперси до бука, ніби, перепочити. А як бук зачєв си валити, Місьо ніби пішов собі далі. А коли бук роздавив Штефанові груди, Місьо прибіг дати йому води і кликав хлопців, що си порозбігали.

Лесьо відчув на собі страшенну вагу. Вона притиснула його до землі так,що він аж застогнав. Потім взяв ту вагу, і поклав її Цвичкові на плечі:

— Сам бачив?..

— Сам. — сказав Цвичок, кидаючи вагу назад Лесеві, як грань, що пекла руки. — Сего вечора Місьо піде в Облази вепря стрелити. Він се казав біля вориння. А дримба чула... Бігме, дримба… Казав, що біля бурдею вепрі по стежці ходять, як гуси… Ніби ви цего не знаєте… Бо хто ліпше вас може стрелити вепря?..
Лесеві ноги затремтіли. Був би упав, якби дримба не бренькнула жваво «Бий, бий», і не додала йому сили, яку відчував, коли звір уже був на мушці, а палець зводив курок...

— Коли цей місяць залізе у цей горіх, —Цвичок показав пальцем на горіх, потім на місяць,— Місьо піде стрелити вепря…

Але Лесьо вже не стежив за Цвичковим пальцем. Він дав Цвичкові грошей, легенько направив його рукою у спину у сутінки під горіх, а сам повернувся до хати, мало не збивши на порозі Іванка.

— Куди?— спитав суворо.

— Я не довго, тату… — відповів той.

Лесьо хотів сказати «Не підеш нікуди», але за Іванком зітхнулала Паюта: «Най іде…». А коли Іван побіг, мов на крилах, ласкаво сказала: «Може, до дівки… Не буде ж ходити з дримбами, як Цвичок…»

Лесьо зайшов у хату. Глянув у вікно. Місяць краєчком вже залазив у чорні контури горіха. Лесьо зняв з оленячого рога дубелтівку, і холодний метал збудив у ньому мисливця. Він вправно загнав у стволи два набої, заправлені шротами на вепра, і пішов в Облази, не зачинивши фіртки. Ішов широким кроком. Як завжди. Але стрельбу ніс не за плечима, а в руках. Спочатку йшов, а далі побіг, згадавши «Бий, бий…». Біля бурдею приперся щокою до смереки, аж вона почала карбувати свою кору на його обличчі. Але так було не довго. Чиясь тінь появилась перед ним як раз де упав Штефанів бук. Лесьо вистрілив, потім ще раз, потім побіг уверх через малинник, скидаючи постолами каміння в долину. І так біг довго, поки не впізнав остриви свого сіна, не почув у стайні дихання худоби. Він ще пам’ятав, як повісив дубельтівку на оленячі роги, як упав на ліжко, як крізь сон скрикнула дримба «Убив, убив…». І більше вже нічого не чув...

А вранці йому здалося, що знову чує «Убив!..». Він відкрив очі. Паюта стояла на порозі. Якісь звуки рвались з її грудей... Лесьо обняв жінку за плечі, і вона спромоглася сказати «Лесю…»
—
— Що є? — перепитав Лесьо.

Лесю,— повторила Паюта, хапаючи повітря губами,— хтось вчора біля бурдею убив шротами… нашого Іванка…

Забриніла дримба. Лесьо заблудив очима по хаті, натрапив поглядом на образ без скла. Його тіні там вже не було... На Леся дивились очі Ісуса…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Ескіз-малюнок автора.