* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

НА МЕЖІ

07:34 01.06.2010

НА МЕЖІ

                                                                  Експериментальна новела. Проза

 

 

 

Євген Беляев

 

 

 

 

 

НА МЕЖІ.

ДЕВ’ЯТЬ КАДРІВ ЖИТТЯ.

 

                                            

 

 

 

                                               Присвячується всім хто в пошуках “кращого”

                                                       залишив Україну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують.

Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай…   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. ПЕРШИЙ КАДР

 

 

 

Кімната.

Вона сиділа на підлозі, обійнявши  подерті коліна.

Де він? Чому так довго його не має. Знову залишусь одна.  Він забув про мене. Куди мені йти далі?  Я так більше не можу. Самотня. Все життя самотня.

Руки охопили голову, прикривши очі, з яких почали виблискувати сльози. Пальці ніг скрутились до майже неприродного стану, неначе їх взагалі хтось відсік. Губи почали тремтіти, з’явилось відчуття холоду. Тіло покрилось мурашками.

Треба щось на себе накинути. Одягтись  врешті-решт.

Оголене тіло скочило з підлоги та шкандиляючи на ліву ногу закрокувало по кімнаті. Ліва п’ята перебинтована. Після невдалої спроби виламати зачинені наглухо двері, відчула біль. Потім, вже  коли прибрала ногу зрозуміла, напоролась на цвях.

Двері кімнати забиті.  Їх не виламати.

Виходу нема.   

           Сама кімната була достатньо велика, але вміщувала в собі не багато. В одному кутку стояло не заслане ліжко з брудною білизною. Над ліжком прибитий великими цвяхами висів килим з зображенням сім’ї левів які відпочивають на галявині. В протилежному кутку стояла перекошена на бік шафа з відкритими дверчатками, які вже не закривались.  А з шафи випиралися штани, нижня білизна та різний мотлох. Кілька стільців, а саме три, повалено валялись по кімнаті. Меблі на цьому закінчуються. Старі шпалери жовтого кольору робили спробу придати цій убогій кімнатці навіть якійсь затишок.

Все це можна було побачити завдяки світлу, яке  пробивалось сюди скрізь маленьке вікно, але воно було настільки високо, що якщо і залізти на шафу, то все одно не дотягнешся. А з протилежної стіни можна побачити, як за склом чорніють грати.

Шанси хоч якось вибратись з цього місця дорівнювали нулю.     

На підлозі утворився справжній гармидер, що тут тільки не було, починаючи з вирізок з глянцевих журналів, з зображенням привабливих дівчат з оголеними місцями глянцевого тіла. Різнокольорові папірці, ґудзики, шматки тканин, клей ПВА, який завалившись на бік розливався білою густиною по підлозі, шматки волосся, розкритий плівковий фотоапарат “Смена” з засвіченою плівкою, світлини. Світлин було дуже багато, вони були скрізь. Крім підлоги ще й наклеєні на стіні.

Порившись в шафі, одягла рожевий халат з великими червоними квітками. Засунувши руки  до великих кишень й витягнула використаний презерватив з якого виливалась біла рідина. 

Гидко!

Бр-рр!

Тьху!

Презерватив вже летів. 

Впав біля фотоапарату.

 

 

 

 

 

 

 

* * *

Зігрілась.

Настрій піднявся.

Яке велике бажання подивитися на себе. Але в цьому місті  немає  люстерка. 

Мляво крокувала по кімнаті, обрисовуючи коло та наступаючи на весь той хлам, що був навколо. Раптом пальці ніг торкнулись однієї світлини. Цікаво. Нагнулась та зайнявши позу лотоса обхватила двома руками кадр минулого. І  заплющила очі…  

 

* * *

 

Великий широкий коридор. Вікон не перерахувати. Над десятикласницею схилилися дві жінки. Кругле дитяче обличчя, великі мов цілий океан очі, довгі русяві волосся заплетені в косу, аж до талії.

Нове місто. Нова школа.  

- Не бійся донечко, тут тобі буде краще. Он диви яка школа, не рівня той що в селі. І бібліотека мабуть велика. Тут і танці є, і музичне. Ось спитай у вчителя. Це твій класний керівник Марія Георгіївна. 

- Федоровна ,- виправила російською вчителька, - И ни только танцы. У нас много чего есть.  Много кружков по интересах, даже фотокружек.  

- Доця, подивись на себе в люстерко, на кого ти схожа.  Не плач.

- Не треба люстерко.

- Только фотоаппарат оставь матери. С собой не бери. У нас свои есть.

- Ідеш?

Останній  раз  запитала мама.

           -Так.

Мама залишилась в коридорі.

Крок в нове життя.  

Двері зачинились.

Відчуття, немов ти на пороховій діжці. Очі не знають куди подітись. Руки й ноги тремтять.  Не думала, що так буде важко. Вони всі такі великі, а я маленька, неначе Дюймовочка. Велике місто й великі люди. Такі похмурі, немов на ворога дивляться. А які тільки суворі немов та ЗИМА.

Москва.

Вчителька знайомить.

- Леся. Мене звати Леся. Я з України…

Виплющені очі хлопців, вивчали, мабуть  кожний міліметр тіла.  Хмурі погляди дівчат.  Он Машка, аж губу прикусила.

 А я  - сама ВЕСНА!!!

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. ДРУГИЙ КАДР

 

 

Кімната.

За мить сиділа на стільці й відкоркувала вино, яке знайшла під ліжком. Червона рідина потекла в горло.

Теплішало…

Ще…, ще…, ще…

Голова обертом.  Рожевий халат вже не потрібний. Я не самотня.

Да…, да…,  да…, сто разів да!

Розхитавшись на стільці, посунулась назад.

Буу…ух!

Все обм’якло. Пальці розжали пляшку і рідка рідина обняло оголене тіло, розливаючись з грудей та вниз живота, утворюючи червону калюжку в районі пупка. Голова ударившись о фотоапарат вивернулась в бік. Фотоплівка випала, зашелестіла в повітрі немов спокуслива змія та вмокнулась в червону рідину, але вже не в  рідку а густу, яка тягнулась з маківки голови. Очі ще відкриті і дивлячись на фотоплівку повільно заплющувались…

Бліда тягнуча рідина з презервативу змішалась з кров’ю.  

 

* * *

 

Гучна музика, себе не чутно, мільйон різнокольорових промінців відбиваючись від пустих, повних та напівпустих пляшок, бокалів засліплювали очі. Зала повна молоді. Вони вже всі мої. Мої? Дивно, чому я їх так назвала? Чи можна назвати їх друзями? Справжніми друзями. А яка різниця, я в центрі уваги… в центрі світу… Земля обертається навколо мене!

Аж голова обертом.  Вже і сил нема танцювати, а ноги й руки все продовжують рухатись в такт музики. Ніби вони не керовані. Ох ця музика… це кайф.

Ще…, ще…,  ще…

-          Ти згодна….?!  Ми тебе познімаємо, ось фотік є – “Смена”!

-          Що ти кажеш?!  Не чую!

-          Кажу пішли тебе знімемо! Підеш?!

-          Да…, да… да!

 Все обм’якло.

 Що зі мною? Немов сон. Мені гарно чи погано, солодко чи гірко?

Голоси.  Багато голосів.

-          Давай Коля двигайся скорей. Ты не один.

Чоловіки, скільки їх? Все… вже відчуваю тільки біль.

-          Дивись скільки крові!

-          Ого!

-          Во…, девка дает.

-          Я кончаю…!

-          Вот тут снимай! А ну дай сюда фотоапарат!

-          Ану… тише мне!

О,…, це вже знайомий голос.

-          Марія Георгіївна?

-          Федоровна!  Плохая ученица. Наверное, и студентка плохая. Школу закончила, а так и не знает, как учителя зовут. Закройте ей рот.  А лучше влейте туда водки. У нее сегодня, как говорят на Украине – СВЯТО.

Останнє, що чула був сміх.

Сміялись всі, крім неї.

 

 

 

ІІІ. ТРЕТІЙ КАДР

 

 

Смутні часи перебудови.

Коли вже вчилась в університеті, то вже жила в гуртожитку. Як і всі вчилась палити, пити та бігати на дискотеки. Грошей нема. Їла одні булки. М’ясо розкіш. Досить згадати “снікерс  розділений на тринадцять дівчат.

- Але я в Москві.

 

* * *

   

Кімната.

Вона так і лежала. Непорушно, неначе камінь. Аж раптом на обличчі з’явилася посмішка. Пальці зарухались а руки  почали обнімати, а потім ласкати своє тіло, яке судорожними ривками підстрибувало вгору, вгору…    

 

* * *

 

-          Мамо, я відлітаю до Америки.

-          Як до Америки? Звідкіля у тебе гроші….? А навчання?

-          Мамо не починай. Прошу тебе.

-          Ти так змінилась. Я тебе не пізнаю. Де ти швендаєш ночами!? Я питала за тебе, ти тижнями не з’являєшся в університеті! І в гуртожитку не ночуєш! 

-          Мамо, тільки не треба мені лекції читати. Домовились?

-          Чим ти будеш займатись в Америці?  

           -  Мамочка, все буде гаразд. Такий шанс перепадає один раз в житті. А я до речі артисткою, або навіть “звездою” стану.  Мамо, я ВЕСНА, у мене все попереду.

 

 

 

 

 

ІV. ЧЕТВЕРТИЙ КАДР

 

 

 

 

Кімната.

Підвелася. Підійшла до стіни й притулилася, відчувши вже приємну прохолоду. Серце шалено калатало. То кидає в жар, то морозить. Що зі мною?

Голова перестала боліти та кровоточити, але червона підлога від вина та крові, врізувалась в очі нагадуючи про біль.

Як тільки погано, коли не має люстерко.  Важко себе не бачити зі сторони. Самотнім людям обов’язково треба мати люстерко. Навіть папугам в клітку ставлять їх, щоб від самоти не вмерли.

Чи до лиця мені  ця  біла сорочка? Її мама вишивала. Згадались улюблені страви. Пироги, які смачні лише у мами.

До лиця, неодмінно до лиця. Я ще гарна і вродлива. Я ще потрібна, але кому… А кому не знаю…

Нахилилась і розкидаючи мотлох на підлозі знайшла сережку. Ось так, тепер я знову буду наче ВЕСНА. Взявши сережку встромила в мочку. Руки різко відірвались від вуха, очі заплющились, губи стиснулись. Сережка відлетіла до шафи.

Виступила кров і закапала на комірець сорочки.

Знову біль, знову все червоне…

Розчавлена калина.

* * *

 

Материнський плач.

-          Ти чим думала…? Невже аборт?

-          Ні, я буду народжувати, у мене буде сім 'я. Чоловік і дитина.

           -  То ти, вже до Америки злітала. Сраму скільки було! З університету вигнали. Донечка ти продаєш себе, свою красу, свою ВЕСНУ. Я вже знаю звідкіля у тебе гроші. Кому ти вже така потрібна? Тато так хотів, щоб…

-          Мама досить про батька. Його не повернеш. Не плач. З мене досить. Краще подивись на це.

-          Що це?

           -   Спеціальним апаратом сфотографували, під час медичного огляду. В нашому селі такого немає і мабуть ніколи не буде. Це його перший знімок.

           -    Хоч би не останній.

 

* * *

 

            - …повтори, что это …?

            - Це дитя.  Я… ти… він… Ми… Сім’я … Навіщо рвеш? Ні! Не треба! Не треба… Прошу тебе, будь-ласка не треба…

         Материнський плач.

            - Здесь тридцать тысяч рублей. Ты знаешь, что надо сделать. Заработаешь, отдашь. Не хнычь. Не люблю сопливых девиц. У тебя контракт, иди, работай. Хмм… семья, рассмешила…

          Сміх “батька”

 

 

 

V. П’ЯТИЙ КАДР

 

 

           Кімната.

Сорочку довелось зняти.

Стала посеред кімнати.  Гола. Голова опущена, довге волосся закриває обличчя і груди.

Одинока і гола. Гола і одинока. Самотня.

Заплямована кров’ю сорочка лежала у ніг. Внутрішній стан був настільки спустошений, що казалось душі в цьому тілі ніколи й не було. 

Тридцять серебряників – тридцять тисяч рублів.   

 

 

 

 

 

 

VІ. ШОСТИЙ КАДР.

 

 

Кімната.

Котра зараз година. Ніч. День. Ранок, чи може вечір. Скільки я так простояла.

Впала. 

 

 

 

 

VІІ. СЬОМИЙ КАДР.

 

 

 

Лікарня швидкої допомоги.

- Немедленно в операционную. Почему она в таком виде.

- Таковой… привезла милиция. Проститутка. Перерезала себе вены стеклом бутылки из-под вина и предварительно голодное истощение. Оставили сдыхать в заброшенном доме.  Наигрались куклой и выбросили.

- Кто нашел?

- Съемочная группа фильм  снимали. Как его там… режиссер Арфушин. Хотел смерть показать. А тут такая находка. Она еще артисткой стала.            

- Какой возраст?

- Документом  нет.  Тяжело определить. Проститутки… они быстро стареют.

- Родные есть?

- Какие родные? Конечно нет, скорее всего, с Украины.

- Доктор у нее нет пульса…

- ???

- Ну, вот теперь ты точно звезда.

Зняв лікарський колпак.   

 

 

 

 

VІІІ. ВОСЬМИЙ КАДР

 

 

          Небо.

          Навколо все біле.

          Біле.

          Біле.

           -  Нарешті! Чому так довго? Я тебе чекала. Чи ти забув про мене. Куди мені далі?

          Закрила долонями очі.

Він запустив руку до кишені і щось дістав. Іншою рукою відтягнув її руку з очей та вклав до долоні твердий предмет.

Відкрила долоні.

Люстерко.

- Подивись на себе і визнач сама…

 

 

 

ІХ. ДЕВ’ЯТИЙ КАДР

 

 

 

Ні…це вже  була не ВЕСНА.

Мертва ЗИМА.

 

 

* * *

 

Великий широкий коридор. Вікон не перерахувати. Над десятикласницею схилилися дві жінки. Кругле дитяче обличчя, великі мов цілий океан очі, довгі русяві волосся заплетені в косу, аж до талії.  

Нове місто. Нова школа. 

- Не бійся донечко, тут тобі буде краще. Он диви яка школа, не рівня той що в селі. І бібліотека мабуть велика. Тут і танці є, і музичне. Ось спитай у вчителя. Це твій класний керівник Марія Георгіївна. 

- Федоровна ,- виправила російською вчителька, - И ни только танцы. У нас много чего есть.  Много кружков по интересах, даже фотокружек. 

- Доця, що з тобою. Прокинься…,- мати схопила її двома руками за плечі і почала трясти, -  Ну ти знову в хмарах літаєш. Припини! Чуєш мене! Подивись на себе в люстерко, на кого ти схожа.   

- На ВЕСНУ.

- На кого…?

- На ВЕСНУ!

- Да хоть на ЗИМУ. Пора идти в класс. Только фотоаппарат оставь матери. С собой не бери. У нас свои есть.

- Ідеш?

Останній  раз  запитала мама.

           - Ні... Повертаємося до України!

 

 

 

 

Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують.

Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай…   

 

 

 

 

 

 

  21.05.2010р. (м. Київ)    

Євген БЄЛЯЄВ