* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

АТЕЛЬЄ

07:55 22.02.2010

АТЕЛЬЄ

       «… Каждый миг – только вперед

                     Мое сердце – мотор не дает отдохнуть

        Подожди, мне только взглянуть

     Может кто – то все же зовет… »

 

                                                                              Пикник

                                                                              «Раз, два…»

 

 

Цей танок  «випив» з мене всю душу. Він знов і знов змушував мене вивчати все нові «па». Знесилення тіла та душі. Ми танцювали недовго, не за правилами, не так, як інші. Небуло червоної троянди, пристрасті, та чорного плаття з відкритою спиною, небуло до блиску начищеного взуття і оплесків глядачів… Нажаль нас не осипали пелюстками троянд. Лиш деякі фото, маленька перемога. Мій перший крок в невідоме. В невідомий світ. Маленький, несміливий крок вже без тебе, дякувати Богу. Ми майже дотанцювали, я зробила перший крок, від тебе, у свободу і інше життя…

 

 

Одного разу йдучи по рідному, улюбленому місту ти знаходиш його. Таємниче ательє людських життів. Воно в низу, під твоїми ногами, які наразі стомлені і мріють про гарячу ванну з морською сіллю. Маленьке віконечко, ледь відчинене, ти таємничим поглядом цікавості вдивляєшся в нього. Цього разу в перше. Безліч яскравих клаптиків, якихось незрозумілих знарядь для людини котра ніколи не вміла шити. Майже обідрані рожевого кольору шпалери, котушки з нитками, клапті чийогось життя.

За старою ручною швейною машинкою на кшталт славнозвісного «Зінгеру» сиділа втомлена жінка, років 45, з опухлими від втоми суглобами, шкіра на її пальцях потріскалась і від того їй було боляче що небудь робити такими старанними в минулому руками. Рухи повільні та байдужі, щось намагалась шити.

Чорне волосся з сивиною на висках було зібране в кінський хвіст, туго затягнутий червоною стрічкою. Сумні очі яскраво блакитного кольору. Такі були у ляльок з мого дитинства. Пусті, блакитні очі, які нічого не змогли мені сказати окрім слова «байдуже».

Вона робила свою справу, справу яка не приносила ні задоволення ні прибутку, ні хоча би спокою, справа на яку  покладене ціле життя.

Вона створювала життя для когось. Ліпила його, складала з безлічі маленьких клаптів, прикрашала різнокольоровим намистом, посипала здається самим зоряним блиском і пилом лісових фей. Вона розмальовувала життя кожного яскравими барвами, які  згодом перетворювалися на події, що змінювали саме життя, фасон майбутнього вбрання.   Того разу вона хотіла створити найчудеснішу сукню яскраву і найбільш святкову, звісно для тієї хто зважиться...  

 

 

«Завтра ти виходиш заміж. Моя дорогенька – тобі 21 – життя ж бо тільки почалось. Я вітаю Щиро. Що відчуваєш? Закінчилось дитинство , ти доросла. Сльози радості чи суму? Майбутнє посміхається чи суворо вдивляється в твої ще зовсім дитячі очки? Веселка посміхнулась, вказала тобі шлях… Бережи дитячу посмішку і ямочки на твоїх вічно рум’яних щічках. Та жінка вже почала творити для тебе найкращу сукню…»

 

Лист стирчав в вхідних дверях.

- Дивно, мені ніхто ніколи не писав листи і яка жінка, яка сукня? – подумала і здивовано посміхнулась своєму рожевому коту, що так віддано любив в літку їсти диню. Маска, яку декілька років тому подарувала їй найдорожча людина поступово розпливалась в широкій посмішці. Біла, порцелянова маска, напевно була би з сумними очима, якби були вони намальовані, а так тільки порожнеча, з червоними, блакитними, бузковими, і зеленими розводами. Червоні губи, які зазвичай були занадто серйозними, сьогодні чомусь посміхались, а блискуча підводка під очі переливалась від променів сонця всіма кольорами веселки. По кухні розлився запах кави, та мелодії вічно живого…    

«…Даже в самом пустом

Из самых пустых

Есть двойное дно…»

   «Пикник»

 

Прочитавши та нічого не зрозумівши поклала його до першої ліпшої шухляди. Нісенітниця. Безкінечний робочих день чекав на неї.

 

 

Я в «Дежавю» - одна.

Тебе не вистачає.

Сьогодні тут грають джаз.

 Люблю тебе…

 

Ледь чутний гомін жінок таких же здається як ти. Самостійних, незалежних і глибоко невпевнених в собі. Запах сигарет з ментолом, на додачу Елвіс Престлі і картини на яких дощ. Здається мені, що й на твоїй планеті теж дощ, що надто впевнено б’є в шибки, які майже розбиті. Отримавши того листа ти тільки посміхнулась, у відповідь написала інший.

 

« Тільки б подивитися на тебе. Ти, як проміння сонця, яке іноді обпікає, іноді дарує світло, зігріває і так ніжно посміхається.

Я прощаюсь з тобою майже так, як тоді … начебто прийшов час.

Те вино так ніхто не допив, воно чекає нас з тобою. Воно просто чекає. Начебто зважуюсь написати тобі прощального листа. Зараз найбільш важко бо найрідніше відриваю від себе. Нарешті відпускаю тебе, не тому що хочу, а тому що так треба, прийшов час.

Час приходить тоді коли його не чекаєш, це як твоя посмішка, яка залишилась в мені десь досить глибоко…

По моїй долоні повзе маленький павучок, а значить мене може ще хтось любить, я подарую його тобі на знак моєї любові до тебе, чужа любов мені не потрібна, тільки твоя…

Маленький павучок, такий кумедний , дивом зпустився з даху прямо в мої долоні…Я дарую його тообі, він живий, він буде жити на знак моєї любові до тебе, стільки скільки ми будемо пам’ятати одне одного.

Крок на зустріч майбутньому робити найважче, особливо якщо він такий жаданий… Тільки страшно, бо залишаєшся сам на сам зі своїм життям, погляд, мить і  лише твій вибір.

Я сумуватиму за тобою…але змушена відпустити, вибач… більше не можу боротись за тебе.

Вибір не буває гарним або поганим, він просто кожного разу тільки твій… як особливий погляд, що був мені подарунком при першій нашій зустрічі.

Боляче відпускати найближче - частину свого єства, частину себе.

Надіюсь, що я дала тобі те, що завжди буде з тобою… Що саме? Зрозумій…

Ти починаєш пошуки себе. Підіймаєшся на нову сходинку, маю надію будеш згадувати наші розмови і мою безпосередність, яка ніколи нічого не вимагала взамін на свободу… Я прощаюся з тобою, я не кажу «прощавай» просто вір і гори, просто шукай себе, розвивайся і бережи мого павучка, який маю надію сплете нове павутиння і буде кожного ранку зпускатися з даху і казати тобі – «Доброго ранку. Йди тільки вперед.»

Люби дощ, бо це диво. Помічай маленькі чудеса, і завжди май ідею… Перемагай біль, і краще роби що небудь не правильно, ніж взагалі нічого…

Наша любов була взаємною. От тільки що ми невстигли допити наше кисле червоне вино, ми недопалили останню сигарету, яку поділили на двох… ми багато чого не встигли… Знайди людину яка допоможе тобі це збагнути, жаль тільки, що то буду не я.

Памятай галасливу дівчинку, яка так швидко стрибає по сходинках і дарує посмішки. Сердиться, і все ж таки не має здорового глузду.

Спостерігай за людьми, в їхніх очах ти завжди знайдеш відповіді на свої питання…

Я відпускаю тебе…

Це твій вільний політ. Напевне нам пощастило, що наша зустріч закінчилась. Ми не набриднемо одне одному, і можливо колись зустрінемось будучи вільними ластівками, що танцюватимуть під літнім , теплим дощем. Я відпускаю…

Та знаю що…

Вірю що …

Просто надіюсь…

Не обертайся… просто йди…двері відчинені, майбутнє махає тобі рукою і лагідно посміхається… Там тепло і пахне квітучим бузком…

Настав час… не гай його, але й спіши повільно.

Залишаю тобі цей лист і мого маленького павучка…

Я люблю тебе… просто люблю… все ще люблю…

 

Присвятила їй. Любові яка увійшла в твоє життя. Присмак солодких ягід. Запах солодких ягід. Вигляд дозрілих солодких ягід. Осінь цього року буде рання і тепла. Осінь цього року - рання і тепла, твої руки – пізні і холодні. Немає відчуття розлуки, самотності та сподівань. Ні звісно ж вони є. Ти затанцюєш новий танок. Ти майже побачила нові «па», які будеш виконувати для тисячі очей в старому театрі, які звісно ж нічого не зрозуміють.

Розбила руку, йшла повз розбиту вітрину, так сильно захотілось відчути біль. Вдарила перша. Поріз. Смак крові. Як завжди – поріз.

 

 

На твоє питання  чи подобається мені щоразу ґвалтувати свою душу спогадами – я відповім – так, впевнено, з поглядом прямо в твої очі. Смак незакінчених відносин особливий. Неможливо описати його. Він просто є. Тема колишньої любові, хтось скаже банальність, рецидив, подвійне вбивство. Але… я відчуваю, що ти про мене думаєш – прямо зараз, коли я вилізла з пекельно гарячущої ванної з ароматом шоколаду, в рожевій піжамі, п’ю гарячу каву в і вдивляюсь в низ стоячи на веранді в білих, м’яких капцях і сигаретою в руці – вдивляючись в осіннє небо.  Ти сидиш на лаві  в обіймах наступної Маші, Іри, Валі, Каті … скільки їх там? Ти думаєш про мене, я відчуваю, це неможливо описати. Знаю. Ти не зрозумієш мене. Не розумієш чому я сурова  та серйозна, майже ніколи не фліртую з клієнтами, навіть які «грозяться» філіжанкою кави в найдорожчій кав’ярні. Ти не знаєш того, що я ніколи не проміняю дим, багаття, іскри які летять в осіннє небо, улюблений голос і подих на вушко. Я ніколи цього не проміняю на запах Hugo Boss, червону краватку , гидотливу посмішку, і товсті пальці.

Ти не розумієш різниці і здається думаєш про мене, що… Знаєш ми різні. Моя героїня не благає про допомогу . Танцює тільки для себе навіть якщо серед тих тисяч поглядів один. Єдиний. Вона прагне залишитися чистою, перш за все перед собою. Здається це найскладніше. Повинна була схаменутися коли отримавши того листа не змінилося майже нічого, окрім того шлюбу.

-         Зі мною було цікаво. Я горіла, я хотіла все спробувати – вона затягнулася, сигарета зітліла. Підкуривши знову і прищуривши очі – продовжила :

-         - Я хотіла стрибати з парашутом, я читала , я була  емоційною, на все нове, я реагувала, як дитина – захоплюючись.

-         Я захоплювалась ним. Я просто захопилася… і закохала в себе. Дивно так? Казав, що кохав мене і все таке інше. Для мене це була захоплива гра, розумієш?

-          

-         «Давай жити разом» - а давай чорта з два, живемо лише раз…»

-         Дурепа, мала 18 – річна дурепа. Я заповнювала порожнечу… розумієш? Подруга кивнула головою.

-         Давай вип’ємо. Не дарма зібралися. Говори мала, говори не мовчи, А хочеш поплач.

-         Ні дякую, в свій час я вже достатньо … Я ревіла, як білуга. Згодом я тікала від нього, зробила йому дуже боляче. Різниця в 9 років. Начеб – то не багато, але і не мало. Просто заповнювала порожнечу…Заплуталася…Зробила боляче і собі в тому числі. Він і досить мабуть мене проклинає, особливо коли згадує, як я з холодним, спокійним поглядом збирала свої речі – попіл з сигарети впав прямо і її долонь, як знак на кшталт «Замовкни, досить».Зрозуміла натяк. Випила ще. Такі розмови бувають рідко, і її очі набували особливого блиску…

-         Тільки я знаю суть свого безглуздого вчинку, тільки я…

-         Ця гра вилізла мені боком. Бог дав мені 2 кохання : одне чисте, взаємне, перше. Друге вже не таке чисте і я лише давала можливість себе кохати. Ні те ні інше я не зберегла…

Так, це був шлюб і нащо це все тобі розповідаю, я ж бо не вірю в сповіді, священників і все таке інше. Я ж бо філософ. Знаю того і йду мовчки. Думається мені, що осінь надто груба і брутальна. Я нехочу гадати що буде потім, скоріш за все, що все залишиться на своїх місцях. Так як є. Але…

 

 

Я знаю, що ти ніколи не повернешся. Ти більше ніколи не будеш моїм. Того листа, я написала тобі, присвятила.. просто для тебе. Я знаю, що кінець прийшов сам собою.

Не чекаю твого дзвінка. Не шукаю твого погляду. Не вдихаю запах твого тіла , який наче привид переслідує мене. Цього не буде, цього немає. Навчилась жити без тебе . Літати. Вірити. Пити. Жадати. Бажати, майже як тоді…

 

Ми попали стобою під дощ. Під літній холодний ливень. Вщент  мокра одежа і палкі поцілунки. Ми кохалися наче в останнє… Ніжність огортала нас, як твої обійми моє тіло, котре обвивало тебе, твою душу. Поштовхи з запахом пристрасті. З твоїм запахом – з запахом який тільки твій…

            Потім бігли мурашки по шкірі і відчуття всепоглинаючого щастя, лоскіт, твої губи, що випивали всю сутність, вони хотіли мене пізнати, випити, зґвалтувати, навіть задушити…

            Бігли додому пили чорну гірку каву з коньяком. Я палила свої ментолові сигарети. Ми кохались, кохались, кохались… Ми не могли насититися одне одним… Ми отримували все…

Спогади, які змушують здригатись тіло, душу, і єство.

Спогади від яких не втечеш, які приходять знову і знову.

Я цілую твої очі, пальці, кутики губ. Ти просто поряд, ти просто мій…

 

-         Чи була любов?

-         Було життя, яке ми створили. То було тільки наше життя. Під тим дощем, того літа… Ластівки літають низько, прямо над нами. Твоя майка з зеленими слідами від соковитої літньої трави.

-         Моє тіло, має твій запах.

-         Прийшов час ставити крапку…

-          

 

Тепер, це відбувається рідко. Занадто рідко. Руки, як крила птахи, ще мить і політ гарантовано. Політ… Чи можливо це? Напевне ні, так…

Чи можливо прийти до твого сну, розмовляти з тобою, триматися за руки, кохатися, а потім бігти, тікати, не озираючись. Тікати швидко, як може лише вона, забувши все одразу. ..

            Вона спостерігала за людьми, палила, і важко дихала.

-         Чи зустрінемось ми коли – небудь, просто так, серед натовпу, зустрівшись поглядами, і чи поїдемо до Пітера на білі ночі? Чи сходимо на концерт ЧАЙФу, чи зможемо змінити саму долю?

-         Мадам хтиві… Зробила ковток томатного соку, затягнулася сигаретою, випила…

-         Стало легше?

-         Напевно ні.

-         Хочу відпустити, може написати листа? Ще одного котрий піде до скрині… 156, якщо бути точною.

-         Хочу бурі, грому і блискавки. Хочу відчути дотик твоєї гарячої долоні, хочу цілувати твої очі, розчинитися в тобі, втекти від людей, висмоктати твою душу. Віддатися тільки тобі, відчути твій подих наді мною , немов дихання голодного звіра. Хочу повідривати всі ґудзики на кофтині…

-         До тебе… самогубство, цього не може бути, ми не будемо більше ніколи… нас не буде… та чорт забирай…

-         Буду з тобою, буду. Вип’ю твою душу. Подужаю.. Навчусь слухати, не те тільки говорити… Кину палити ( напевно – філософське питання)…

-         Баста. Досить, в решті решт не зроблю кроку вперед, ніколи.

Підпис в кінці сторінки «Все подужаю, стану терплячою…»

 

Вона діловито потиснула йому руку. До побачення шановний… Серце хотіло вистрибнути з грудей… Кажуть перше кохання назавжди, так кажуть люди, білосніжні літні хмари, осіннє листя, навіть пісні… того кого ти так любиш. Вічно живого не старіючого, і який нещодавно знайшов нове кохання. В нього роман, а це значить треба чекати нових пісень.

Кажуть ти щасливий, кажуть я стала огидним стервом.  Начеб то самовпевнена, діловита  «профура». Як знати…

Пишу тобі листи, майже щоночі… Вже на протягом.. О! достатньо часу пройшло. Молюсь, як зараз.

-         «Господи, ти завжди зі мною, допоможи мені його відпустити… зроби мене сильнішою».

-         А ти, як заноза в моїй душі. Не допоміг тебе забути, ні інструктор в спортивному залі, ні той самотній актор, ні молоденький адвокат, що час від часу питав, коли в мене закінчується робочий день.

Чи зможемо ми бути разом?

Що відчуваєш ти коли мене бачиш? Що відчуваєш ти…

 

Задумайся, а може я не просто огидне стерво?

 

 

В мене буде найкраща сукня. Павучок пробіжиться ще раз по моїй долоні, лагідно посміхнеться і скаже, що все ж таки 156 лист був зайвим. 2 роки чекань, снів і болю, начеб – то досить. Ти навчилась жити самостійно і вільно. Тоді коли набивала собі гулі, коли викручували руки, плакала в порожнечу і отримувала своє…

Коли станцювавши збивала до крові коліна, ламала пальці бо віддавалась тому що робиш. Виставляла душу на посміх живучи аж надто впевнено. По моїй долоні повзе павучок, а значить насправді мене, ще й досі хтось любить. Ні, ти знаєш насправді легенда щодо того , коли повзе павучок по тобі – це значить що ти комусь потрібна справжнісінька брехня. І насправді павучок нічого не вартий, це вдале порівняння і нічого більше. Я навчилась жити своїм життям. Хай надто тихо, але нікому не заважаючи. З піснями, твоїми піснями. Того дня я вперше побачила, як плаче гітара. Вона не сміялась, не читала вірші, не писала картину. Гітара плакала, нажаль не в твоїх руках. Того дня я вперше побачила, як танцює осінній лист. Один серед тисяч, які мертвими падають на землю. Він один танцював, кружляв навколо гітари, що плакала. Кружляв, кружляв…

О, як же хочеться…. Кружляти… Кружляй мене, кружляй, сип на мене квіти, почуття, мрії і свою пристрасть… Дивна мала, особливо коли танцює…стає несамовитим погляд, тоді мені страшно. Чортівня якась…Вона демониця з чорним намистом на шиї, і бурштиновими очима.

-         Будь певен, це востаннє…

Посмішка Чиширського кота, майже північ, хриплий голос, тяжкий подих і вогник від сірника, який на мить здався факелом…тонкі зап’ястя і очі з шаленим блиском бажання. Тиха розмова про щось зовсім не важливе… Чорна кава…Вона зовсім неквапливо випила її, перегорнула на блюдце  філіжанку, пильно вдивившись розгледіла щось…яскраво заблищали очі, мить… Наблизилась ще ближче до мене…

-         Ти хочеш ? – пауза, я здивувався…

-         Чи ти хочеш бути зі мною? Що відповісти на таке запитання, вона не шльондра, промайнуло в голові…

-         Хто ти – спитав я

-         Сон – почув у відповідь…

-         Прощавай…

-         Ці очі сняться весь час. Сни з четверга на п’ятницю збуваються . Скоро зустрінемось. Бувай…

-         До зустрічі… її м’які рожеві губи доторкнулися до моєї щоки… Розряд…. І десь далеко на мою честь  напевно був салют. Вона зникла.

-         Якщо це доля – ми зустрінемось – хоча б для того щоби зберегти павучка…

 

23.30 – рівно. Секунда в секунду. Вкотре пропиває ковток за ковтком своє життя… сміх…підколи друзів…і сумні очі….

Тепла літня ніч, яку частіше за все проводять в жіночому товаристві, просто блукаючи по місту тримаючись за руки. Правда ? Цей хлопець ніколи не погоджується ні з ким, окрім себе самого…

Знов розбив до крові свою руку… завзято грав на гітарі. Таке було часто, колись, в минулому – дуже давно. Тоді в нього була… вона.

Хтось казав, що вона зустрічалась зі своїм викладачем, ба навіть жила з ним…хтось казав, що вже вагітна… дідько його знає… вона ніколи напевне не знала чого хоче. Сьогодні одне, завтра інше… здавалося жила граючись…легковажне стерво… А казала, що буде чекати завжди… кохати…

Щосили його рука влучила в дерево… Очі …

 

 

У мене відкрились очі. Я побачила. Тільки тепер знаю яка я. після невдалої спроби створити сім’ю, після втеч, сліз і цигарок, які назавжди осіли в мені. Після брехні самій собі. Кожної ночі. Кожного руху. Кожного доторку. Після щогодинного «відкисання»  в ванній. Болить голова. Не треба торкань. Не треба цілунків. Швидше. Досить. Слава Богу. Скінчилось… Кожного дня побиття, знову, сильніше, глибше. А хай тобі…

 

Как на вкус железо ?

На вкус как боль…

 

Я зникаю, час від часу, можна навіть сказати «моментами»…

Я в котре збираюсь це зробити, і в котре не можу, бо слабка. Ти зробив мене такою, ти змусив бути обачною, бо навкруги вони завжди спостерігають за нами. Пильно, ввічливо і надто серйозно лунають їхні голоси над нашими долями. Вони змушують здригатись і плакати – тихенько так лежачи у труні з синіми губами. Може сльоза з твоєї щоки впаде мені в долонь, і я відчую…але нічого незможу сказати. Вони всьому вина. Голоси розривали мою душу – писали листи з твом підписом в кінці сторінки і словами: - «Я завжди з тобою.»

Голоси нівичили знову і знову. До деяких пір.

Я наважилася покінчити з усим цим. З пильними поглядами, з залізом, яке сковувало мої губи і я спльовувала до долу кров прямо тобі під ноги. Я спльовувала своє минуле, відрікалась від нього. Від побиттів батогами і залізі в роті.

Я не піддаюсь тобі, я просто тікаю, як найдалі від твоїх ударів та нівичень мого тіла.

Можливо очі, що коли – небудь зустрінуть тебе не перехресті доріг нагадають мене. Або запах волосся, який навіть через кілька років ти незможеш зплутати з жодним запахом іншої. Вони змусять згадати мене.

 

Тоді так дивно почувалась, начеб – то свято. Білий колір. Дивна сукня.

Пригадується…

Дивний поштовх і почуття ненависті, що залишив шрами. Ніби то бачила їх обличчя, голоси казали « штовхай» і я…

 

Зелені луки… вечірнє осіннє сонце, низьке небо, я мчусь полем, яке вже зовсім скоро стане бурштиновим пеклом, але востаннє…бачу твої руки, які стільки раз доводили мене до тремтіння в голосі – і звісно ж посмішка від якої щемить там куди кожен раз підсипають солі, де ще кров. Твої руки в моїй крові.

Я промчалась. Швидко, достойно і не так, як хотілось би. Я тікала від тебе, ти змусив. А потім побачила наш перший цілунок, може й останній, голоси казали : «бреше, бреше, а ти падай крихітко.»

Летіла вільно, мить. Все…

Твоя сльоза впала в мої долоні. Я в білій сукні. Не можу поворушити губами. Не втекла тільки від одного : заліза і смаку крові… Голоси сміялись.

 

 

-         Знаєш дорогенька, давай не будемо брехати собі більше ніколи, я благаю тебе. Не поспішай. Ти не повернешся. Було різне, всіляке, загалом сумне, Та знаєш…

-         Мої сліди зашились в осінньому Коктебелі. В нічному Коктебелі. Пісок, м’який, глевкий, я занурююсь, глибше, тягне, засмоктує…

 

Ті очі сміялись на твоїми рухами.

Ті очі реготали коли ти хотіла вирватись з багнюки, що засмоктувала тебе.

 

Тягне у низ, багнюка повзе повз твої губи, ніс, очі, нічого не видно – не вистачає подиху, неможливо ворухнутися.

Очі регочуть – блакитні самовпевнені очі, здається використали твою душу в особистих потребах. На хміль, задоволення та життєвий простір.

Начеб – то прийшов…і майже відразу пішов. Дуже легко. Майже не залишивши нічого, окрім світлого піря, яке падало з неба в твої долоні. Прилипало до тіла, що зовсім скоро буде тонути в багнюці, яка поїдатиме його.

Полетів. Кудись. До лелек, які все ж таки не бе не приймуть. До весни, яка буде холодна і бентежна.

Втопив ластівку – піря летіло. Очі сміялись. Руки сплелись на грудях. Морок. Не вистачає повітря. Сиплеться піря.

Будемо жити, чорт забирай. Блакитні очі закрились на віки. Піря проросте в землі, створить нове життя. Напевно то буду я…

 

 

О четвертій годині ранку хтось лізе через вікно на веранду…Звісно, ж це може бути тільки вона… Почала палити  і …

-         Досить його чекати, чуєш? Все.  Від сьогодні починаєш нове життя...Вона палила останню сигарету з вже порожньої пачки, «лакі страйку».

Навіть ці сигарети, які вироблялись в Прилуках здавались їй солодкими.

Вона була сонна, як ховрах, що тільки но прокинувся після зимової сплячки. Чомусь її руки пахли колишнім коханням…

 

 

Туман огортав мене. Йому майже вдалося, я втекла. Ти допоміг збагнути - я можу. Чекання було не просто так. Ти не повернешся. Я не прийму. Досить.

Павучок ховається від дощу в моїй долоні. Я ховаюсь від дощу під дитячим «грибком». Павучок в моїй долоні… То був справді прощальний лист. В мене найкраща сукня, і десь на мою честь був салют…

Олена БУНЕЦЬКА