* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

КАРПАТСЬКА ОСІНЬ

00:43 29.11.2009

КАРПАТСЬКА ОСІНЬ

 

 

Понад пізньою прілістю зривається вітер. Вранішня прохолода. Пара з рота і ніздрів. Листя горілого кольору. Ми йдемо! Дивлюся в чисте прозоре небо - жодної хмаринки. Це мабуть останній теплий день дарує нам лісова осінь. Осінь вже бере своє. Минулими днями ранки були холодними, вологими - дощ, мряка. Туман. Ми по кілька годин просушували свою одежу над багаттям з соснового сухостою. Дарма! Все одно вона лишалася вологою. Так і ходили в мокрому цілими днями - морозно, неприємно. А сьогодні прохолодний ранок, але сонячний. Наді мною чисте прозоре глибоке небо - а ні хмаринки.

Нас тут лишилось четверо. Стецько, Славік, Йожек і я. За час, проведений разом - здружилися. Не шкодую. Хіба можна шкодувати, коли дивишся в таке глибоке небо? Приходило сюди багацько людей, але ж більшість не витримує такого життя. Живемо в лісі.

Минулого вечора стали біля галявини кілометром вище відси. Там крізь височенні граби, а біля самої галявини - пожовкла осинова роща. Там і заночували. Тепер дивлюся в світлу блакить сонячного безхмарного неба. Минула ніч сипала пожовклим осиновим осіннім листям. Так ми і попрокидались - засипані жовто-зеленуватими палими листочками. Вирішили одразу рушати і поснідати трохи нижче. Так і зробили. Поки йшли - розвиднілось. Зупинилися тут - посеред прадавнього соснового бору.

Лежу на спині. Дивлюся - в небо. Смарагдова зелень хвої - на тлі блакитного. Яка краса! Я певен, що долучився до незбагненного, істинного, вічного. Так просто - дивлюся вгору, а переді мною розкривається так багато. Можливо, це єдине, що я пізнаю за все життя. Зелена-зелена хвоя і яскраве небо - наче літом, лише пар йде з рота. Чути приємне потріскування  вранішнього багаття. Пахне сосновою смолою і чути, як закипає вода в казанку - хлопці готують сніданок. Отак лежавти б… Дивитись просто перед себе. І нічого більше. Але час. Попереду складний шлях.

Снідаємо сухарями і підсмаженими грибами, які назбирали вчора ввечері. Запиваємо чаєм, завареному на гілках дикої малини.

            -Ти глянь. У нас гість, - посміхається Стецько. Оце так! Прямо поруч з нами пихкає маленький клубочок колючок. Майже непомітний тут, посеред хвої.

            -Як ти сюди потрапив, дурнику? - каже Славік, обережно погладжуючи їжачка вздовж колючок. - Заблукав?

Тваринка згортається клубочком. Пихкає, не дається в руки. На її голочках - хвойні голочки і маленьке гнилувате яблучко-дичка.

Ми допиваємо наш малиновий узвар - все до останньої краплі. Йожек уважно розглядає їжака. Для цього він ліг на бік і притулився щокою до землі. Дивлюсь на їжака і на заросле щетиною обличчя Йожека . В чомусь вони схожі. Це мене смішить.

Швидко збираємось. Прибираємо за собою. Рушаємо. Йдемо сосновим бором. Сонечко припікаєю. Стає тепло, а йти - так взагалі жарко. Спускаємось все нижче. Сходимо з гір. Стецько чудово знає ці місця. Тепер сосна знов поступово змінюється на граб. Йдемо мішаним лісом. Довкола нас - повалені дерева, сосна і граб, вперемішку. З землі високо виступає товсте коріння. Доводиться продиратися. Стецько махає нам рукою. Ми вийшли до річища якогось невеличкого струмочка. Спуск тут крутіший, але йти річищем, не чіпляючись за гілки, легше. Так йдемо ще кілька годин. Десь о півдні виходимо на грунтову дорогу. На цьому, власне, шлях завершено. Ми спустилися в низину.

На перетині дороги з битою лісовою стежкою ми розходимося, як домовились раніше. Далі кожен піде сам. Домовляємось, що зустрінемось біля цієї стежки, тільки трохи вище.

Йду в містечко по заздалегідь продуманому мною маршруту. Обходжу його так, щоб вийти зі сходу. Йду по схилу гори, продираючись через густі зарослі дикого терена. Піді мною розкинулось містечко - як на долоні. Мені приємно дивитися туди. Це рідні мої місця. В дитинстві я таки часто бував тут, коли мої батьки разом зі мною приїзжали сюди в гості до рідні. Невеличкі будиночки під рудою черепицею. Диряві дерев’яні косі дахи господарських споруд. Рідкі ожереди і кам’яні паркани. Відти чути гавкання собак, стукіт. Понад всім містом височіє гостроконечна вежа-шпиль з сіро-червоним дахом - костьол. Поряд з костьолом велика двоповерхова будівля - раніше тут була місцева бібліотека при католицькій семінарії. Зараз в цьому будинку розміщується районна адміністрація. І, водночас, - райрада. Туди мені і треба. Спускаюся з гори біля широкого урвища. Йду чагарниками. Натирає плече важка похідна сумка при боці. Нарешті натикаюсь на чиюсь межу. За межею - город, далі видно клуню. Обхожу стороною, знов йду чагарниками. Знов виходжу до чиєгось городу. Насправді я трохи заблукав. Треба виходити на якийсь провулок, а там буде видно. Перелажу через межу, йду городом. Проходжу повз хатину. З неї чутно приємний запах смаженої риби. Мені аж голова крутится - як вже давно я нормально не снідав. Позаду лає пес. Знов перелажу через паркан. І прямо перед собою бачу жінку. Вона ошаліло дивиться на мене. Мабуть хазяйка! Ну як тут не здивуватися - з твого подвіря вилазить чумазий неголений чоловяга.

            -Добридень, - ніби нічого дивного не сталося кажу я їй.

            -Ви звідки такі? - запитує вона, спантеличено оглядаючи мене.

Кажу якісь дурниці, що, мовляв, заблукав, то й пішов вашим городом, а тут – ворота зачинені і тин високий, так я й переліз. Зрештою, так воно і є. Вона, звісно, мало в це вірить, але мені цього і не треба. Йду далі вуличкою. З одного боку від мене біла обшарпана стіна перекошеної хати, з інншого - город. На городі біля самого тину зігнулася бабця, колупається в землі.

            -Добридень, - кажу їй.

            -Та хай буде добрим.

Загалом людей зустрів небагато. Це добре. Тут на мене ніхто не звертає уваги. Лише з жінкою цією недобре трапилось. Мабуть, запам’ятала… Та нехай Зараз тут багато всяких вештається. А хто я є - те вона навряд чи зрозуміла. Так, городами і провулками доходжу до центра містечка. Все. Прийшов.

Тут я приліг біля звалених грудою ящиків і копами соломи. Справа від мене металевий іржавий паркан. За ним починається внутрішній дворик костьолу. Цікаво, чи є хтось в костьолі? Зайти б всередину… Але не можна так ризикувати. Мені і тут все чудово видно. Маю достатньо часу, тож роздивляюся довкола. Головне, що я не помилився - райадміністрацію тут чудово видно, до того ж з двох боків - і з фасаду, і з боку. На першому поверсі деякі вікна відкриті, відчинені двері. Дивлюся туди, скільки вистачає зору. З одного вікна висунувся товстий дядько в клітчатій сорочці. Нервово випалює дві цигарки, одну за другою, йде в середину приміщення. Сідає за стіл. За іншим вікном видно жінку. Перед нею друкарська машинка. Уважно дивлюсь на неї. Вперлася обличчям в свій друкарський пристрій, щось набирає. Потім відривається від своєї роботи. Розправляє плечі. Прогибає спинку. Біла блузка туго обтягує високі груди. Мабуть вже не дівчина, але молода ще, вродлива. Секретарка мабуть. Через вікна видно, як то до однієї кімнати, то до іншої забігає сутулий хлопчина. Носить туди-сюди якісь бамажки. От забіг до секретарки. Вона підіймає до нього обличчя. Про щось розмовляють. Сутулий якісь бамажки віддає їй, якісь лишає собі. Зникає.

Через відкриті двері на подвіря виходять четверо чоловіків. Дістають цигарки. Підпалюють. Всі в цивільному, лише один - у військовому - високий, в окулярах. Крім цигарки він тримає чашку, щось п’є, мабуть чай. Лисий худорлявий дядько щось розказує іншим, кумедно жестикулює руками, встигаючи при цьому підносити сигарету до рота. Про що розповідає - не чути, до мене доносяться лише окремі фрази. Мабуть, щось смішне - вся їх компанія раз-у-раз дружньо регоче.

            -Вашу мать!.. Уже прієдєт щас, а ані тут курят!.. - це кричить маленький лисий носатий жид. Він висунувся з відкритого вікна другого поверха. - А ну бистро всє по местам!..

Всі четверо враз припиняють гелготіти, викидають недопалки і заходять в приміщення.

Уже прієдєт щас… Ця фраза застряє мені в голові і я ні про що вже більше не можу думати. Вже скоро, скоро… Щоб якось відволіктися знов дивлюся на молоду секретарку. Вона клацає на машинці. Ось встає. Обходить довкола свого стола. Дивлюсь на неї на всі очі. Гарна, сука! Бере якісь бамажки. Зникає. Стіл з друкарською машинкою лишається пустим. Дивлюсь на пустий стіл. Потім знов дивлюся на товстуна за письмовим столом в іншій кімнаті. Цікаво, хто він? Жирний, тварюка. У, вилупок… Убив би! Та і убю… Скоро вже…

Знов переводжу погляд на порожню кімнату секретарки. Пустий письмовий стіл, друкарська машинка. Всередині промайнула біла блузка - вона повернулася… Але одразу йде не до стола, а кудись вбік. Дивлюсь на порожній робочий стіл - зараз вже вона прийде, сяде за нього… І в цей момент - дирчання автомобільного двигуна. В мені так і обривається. Ну, все - почалося… тепер жодних інших думок. Я вже нікуди не дивлюсь. Лише вслухаюсь в наближаючесь дирчання. От вже зовсім близько. Дивлюсь що є сили в той бік вулиці, звідки має зявитися… От з’являється. Попереду - чорне авто. Товсте ветрове скло. Масивні колеса. За ним - мотоцикл з каляскою. Авто різко завертає і м’яко зупиняється під самими східцями подвір’я райради. Виходить водій. Відчиняє задні дверцята. Вдивляюся туди. В цей самий момент з відчинених дверей адміністрації на подвір’я вивалює ціла компанія, чоловік з п’ять. Попереду всіх - лисий носатий жид. Той, що кричав з вікна. Позаду нього видно довгу худорляву постать очкарика в військовому і лисого "жартівника". Потім з’являєтьтся ще й цей жирний боров в клітчатій сорочці, якого щойно я бачив в одній з кімнат. З машини вийшло п’ятеро. Всі в військовому. Вдивляюся на всі очі. От водій. Там ще один солдат, мабуть - охоронець. Всі інші - офіцери. Оце, мабуть, і є полковник - лисий жидок йому першому потискає руку. Полковник великого росту, повний, зі здоровенним багряним обличчям. Лисий жидок проти нього здається ще більш миршавим. Всі вітаються. Потискають одне одному руки. Військові підносять долоні до фуражок. Заходять всередину. До райради. Біля машини лишається лише водій.

Ну що?! Відчуваю, як шалено калатається серце. Зараз або ніколи. Ще раз оглядаюся. Мотоцикл зупинився в іншій частині вулиці біля повороту. Біля подвіря спершися на бампер чорного авто водій підпалює цигарку. Розумію, що часу вже зовсім не лишилося. Від цього холодають кисті рук. Шия вкрилася холодним потом. Як не хочется вставати! Треба. Зараз. Вперед. Підхопився. Йду, ніби все спокійно. Треба зайти з боку. Серце колотається десь у горлі. Підходжу до будинку. Зайшов за вугол. Тепер водій мене не бачить. Єдине бажання - просто от так ось пройти стороною. І все. І нічого не станеться. Це страх, треба його подолати. Долаю його. Підходжу ближче. Ех, суку цю… Секретарку цю - шкода… Думати вже запізно. Відкриваю сумку. Ось і воно - гранати. Ціла звязка. Чотири наступальні і одна Ф-один, як детонатор… Міцно перевязані сталевим дротом - сам вчора робив. Навкруги - суцільна тиша, а я її зараз розірву… В два кроки підстрибую до відкритого вікна. У ньому - довгий сутулий хлопець. В руках - товсті папки з бамажками. Відриває свій погляд від папок. Ошаліло дивиться на мене. Зриваю кільце. Замахнувся. Десь з середини будівлі лунає сміх… Кидаю звязку в вікно. В сутулого. Він все стоїть на тому ж місці. Ошаліло дивиться… Падаю на землю під стіною, під самими вікнами. Габабах!! Накрило боляче щільним повітрям. Сипонуло землею. Вдарило по спині. Нічого не чую. Звенить у вухах. Стою на колінах. З рота - довга слина… Спльовую пісок. Повний рот піску і нічого не чую. Крик!.. До мене доноситься нестерпний зірваний крик з середини будівлі… Слух повертається. Рвучко підхоплююсь. Автоматично сую руку в сумку. Револьвер! Звів курок. З відкритих вікон валить задушливий сизий дим. Тротиловий смрад. Звідти лунають крики, якійсь стон… Під ногами хрупає бите кло. На землі валяються биті дошки вирваних віконних рам. Згори сиплеться штукатурка. По кілька разів обертаючись в повітрі на землю поволі осідають бамажки.

Хутко вискакую з-за повороту до подвіря. Сизий дим. Переляканий водій скрутився біля колеса авто, затуливши голову руками. Стріляю в нього. Бах! Бах! На авто розлітається фара, глухо звенить бампер, тріскається ветрове скло. Одна куля влучає йому в ногу, інша - в шию, він відкидається назад, розтягнувся по землі. Скінчились набої! Заскакую за вугол. Швидко набиваю барабан. Звів курок. Знов до подвіря. Водій лежить в калюжі крові. Дострелюю його. Кров бризкає мені на ноги. Тоді підскакую до вікон. Відти лунають несамовиті крики. Так, ніби когось ріжуть. Стріляю наосліп в вікно. Стріляю на крики. Порожньо клацає револьвер в моїй правиці - знов скінчились набої. Треба відходити.

Нахилився. Біжу через всю площу, находу набиваючи барабан револьвера. Несуся, скільки духу вистачає! Добігаю до залізного паркану. Пригнув за ящики. Переводжу подих. Лише зараз помічаю, що з усіх боків чути постріли. Це хлопці! Кожен - на своїй позиції.

Біля райради все затягнуте сизим димом. Раптом бачу - на подвіря вибігає обхопивши голову руками. Пробігає шагів двадцять і падає посеред площі на коліна. Зігнувся. Так і лежить. За ним зявляються ще кілька - запилені, обгорілі обличчя. Один підтримує іншого, а той - це товстий боров, я його пізнав, - запрокинув голову, ледь тримається на ногах. За ними - худорлява постать. Замазана гімнастьорка. Окулярів нема, але цього я те ж пізнав - це військовий очкарік. Він виглядає зовсім байдужим до всього. В правій руці тримає якісь предмет. Чи то згорток якийсь. Не можу зрозуміти, що саме. Аж раптом - бачу. В правій він тримає відірвану ліву руку! Вона відірвана повністю - по саме плече. Несе її в правій! Стріляю в нього. Він падає, відірвана рука високо підлітає вгору і падає посеред площі. Стріляю в інших. Всі попадали. В жирного - влучив, а другий, здається, просто заліг.

Площею біжать солдати. Короткими перебіжками. Стріляють в мій бік. Але вони мене не бачать, тож поки що - я в безпеці. Прицілююсь по них. Раптом один з них звалюється, з грудей бризжить кров. Солдати залягли. Стріляють на всі боки! Це по них Стецько веде бій - з іншого боку площі. Але треба відходити. Підхопився. Бах! Бах! - вистрілюю в солдатів всі набої. Біжу. Несуся, що є сили. Швидше, до городів. За спиною - постріли. Металевий свист - зовсім поряд пройшла, аж присмак заліза на губах. За вугол. Он вже паркан, далі - городи. Десять кроків! Три стрибки - я біля паркану. Аж тут - удар в ліву ногу. Під коліно. Щось вдарило в ногу, наче палкою. Падаю на бік, боляче забив лікоть. Дивлюсь - я під самим парканом. Одразу підхоплююсь, одним духом перестрибую його. Гепнув на обидві ноги - різка нестерпна біль, аж потемніло в очах. Не можу втриматись. Знов падаю навколішки. Ліва штанина під коліном - мокра. Мокре неприємно стікає в черевик. Мацаю за ліву ногу - вся долоня червона. Все ж таки зачепило. Але часу немає. Шкутильгаю городами до чагарників.

Сильна біль під коліном, тому сильно припадаю на ліву ногу. З"їзжаю, скочуюсь на спині в канаву, в чагарники. З міста чути поодинокі постріли. Тепер треба лізти вгору. Як же мені туди видратися - з простріленою ногою?! Зусиллям волі долаю біль. Лізу вгору. Крутится голова. Ні, так не піде. Я втрачаю дуже багато крові. Розірвав штанину. Перетягнув під коліном - пронизує страшенна біль. Йти так ще складніше. Зате витікає менше крові.

Ми зустрілися на заздалегіть призначеному місці. Власне, мене зустрів сам лише Стецько. На обличчі - кров. Все обличчя в нього в крові. Оглядаємо один одного. Сильно тебе? Зачепило трохи… подряпина… І мене колупнуло. Він дивиться на мою ліву ногу, оцінюючи моє поранення. Що з хлопцями? Де вони? - запитую. Поранені… По його очах бачу - з хлопцями погано. Мало часу. Треба швидше… Йдемо. Я шкутильгаю, Стецько тримається долонею за обличчя. Знизу, з міста, все ще лунають поодинокі постріли.

Виходимо на галявину поміж сосняка. Тут я побачив хлопців. Посеред галявини на спині лежить Йожек. Обидві руки притис до обличчя. Важко дихає - натужно, через силу здіймаються його груди, а потім непевно здригаючись западають. В нього вибите праве око. Біля нього скрутився Славік. Руки скрутив біля живота. Сидить навприсядки. Обличчя бліде, як сніг - важко впізнати. Шатається з боку в бік і стиха пискляво стогне. Куля відірвала йому великий палець правої руки. А потім ця ж сама куля рекошетом зачепила йому між ребрами.

Погані справи. Хлопці важкопоранені. Дуже боляче на це дивитися. Якось я такого не очікував. Але немає часу! Треба рушати. Стецько взвалює собі на плече Йожека. Той ледь може іти. Але йдуть потроху. За ними зігнувшись в три погибелі і так само притиснувши руки до живота йде Славік. Останнім шкутильгаю я. Важко, дуже важко йти. Хлопці ледь йдуть, але мені і за ними поспішати не просто. Йдемо вгору, через сосняк. За нами вже женутся, я певен цьому. Треба щонайшвидше. Дістатися схрону. Там перечекати. Відлежатися. Там, далі, видно буде. Думати немає змоги - страшенно пече під лівим коліном.

До схрону ми дісталися вже затемно. Залізли в землянку. Йожек дорогою втратив свідомість - останні дві години Стецько ніс його на плечах - дуже втомився. Тепер обережно кладе Йожека на соломяний матрац посеред землянки. Вклавши його, сам падає поряд. Важко дихає, тримається за серце. Я лягаю поряд. Теж задихався. Славік сідає на деревяну лаву в кутку. Оглядає свою скалічену правицю. Потім знов згинаються, кладе голову на коліна. В нього виривається протяжний зривчастий зойк - глибинний, зсередини. Здається, він плаче.

Стецько, трохи полежавши, йде надвір. Я знаю, куди він. Йду йому допомагати. Тут, під корчуватим кленом, в нас прикопані продукти. Мовчки відкопуємо. Дістаємо пляшку міцного самогону і кілька консервів. З цим повертаємось до землянки. Йожек розпластався по матрацу і не подає жодних признаків життя - навіть не дихає. Ми обережно трусим його за плече, він робить глибокий зривчастий вдох. Тоді потроху промиваємо самогоном його обличчя довкола рани від засохшої почорнівшої крові. В Йожека замість правого ока - запекшийся густо-червоний згусток. Обережно робимо йому перевязку. Потім робимо перев’язки самі собі - всім почерзі.

Лишилось з літр горілки. Стецько вскриває консерви. Розливаємо самогон в металеві кружки. Першу Стецько підносить Йожеку до губ. Йожек робить ковток, кашляє. Потім п’ємо всі ми. Після першої ж півкружки біль в нозі вщухає. Трохи пече, але, принаймні, зможу заснути. Пємо ще.

Потім говоримо. Загалом говоримо тільки я і Стецько.

-Я закинув звязку збоку - у вікно. Потім вийшов - поклав водія. Відбіг назад до костьолу. Потім дивлюсь - на мене солдати. Чоловік з пять. Тут один падає - скошений… Це ж ти його поклав?

Стецько качає головою:

-Ні. Його Йожек зрізав. Я в той час саме до райради підповзав… Ну, з тильного боку… З заходу… А Йожек прикривав нас.

Вдячно дивлюся в перевязане обличчя Йожека. Як боляче дивитися - втратив око…

-Як же його так?..

-Кулею поцілили… А мене оце осколком… - Стецько проводить долонею по подряпині на щоці, - Славко, друже… Це нічого… Воно заживе. В мене двоюрідному діду на війні руку відтяло. Ну, не всю - лише кисть. І що думаєш?.. Він після цього ще півсотні літ прожив. Дітей понаробив…

Славік намагається посміхатися. Це в нього не дуже виходить. Нам шкода його - серед всіх нас він наймолодший.

-Нічого… Відсидимося тут. Перечекаємо трохи…

-Дві доби, - кажу я, - перечекаємо. Відпочинемо. Мо й більше трохи… Залікуємось… Все буде гаразд.

Ми кажемо так, хоча нам самим не віриться в це. Допиваємо самогон. Я трохи спянів. Ногу вже майже зовсім не чутно. Мене зморює сон…

 

 

Розрізаються вздовж нерви - цілими вервичками. Рвуться впоперек нервові сплетіння. Потім трохи відпускає… Тепер знов… Крізь сон розумію - ниє моя нога. Ниє і стогне. Її стогін пробивається мені до вух і від цього вона болить ще сильніше. Спати більше не можу. Остаточно прокидаюся. Протираю очі. Перевертаюсь на бік - різкий біль з-під лівого коліна аж кудись в спину. Струшую залишки сну.

Стогне, звичайно ж, не моя нога, а Славко. Він скрутився на лавочці, як і минулого вечора. Йожек лежить поряд зі мною. Зовсім осунувся, зблід. Стецька немає - кудись пішов. Оглядаю свою ногу. Вона сильно напухла. Коліно майже не згинається. Щось мені там сильно пошкоджено - навіть спати нормально не міг, всю ніч болі мучили. Обережно шкутильгаю до виходу надвір. Виліз з землянки.

Окунувся в прохолодну вологість. Мряка. Одразу стало легше. Принаймні, легше дихати. Яка краса! Дивлюся зачаровано. На моїх очах яскраво жовтим лапатим листям осипаються клени. Все навруги - насиченого палаючо-жовтого кольору, лише де-не-де темніють чорними плямами клаптики мокрої землі. І стовбури кленів теж - яскрово-чорні. Чорні штрихи - на жовтому тлі. Чорне - проти яскравого. Я зачарований. Таких насичених кольорів я ще ніколи не бачив. Можливо, воно єдине, що пізнаю я за це своє життя. І болі більше немає, немає непевності. Я забув про них. От просто стояти і дивитися перед собою: жовте лапате листя - стиха поволі осідає з гілок. Листочок за листочком. Земля, стовбури, гілки - чорні плями. Сіре небо. Густа волога підсилює кольори.

Йожек вже ніколи не побачить такого на обидва ока. А Славко - зі скаліченою рукою. Всі поранені. Власне, боївки нашої більше немає. Як це не боляче, мушу це визнати. Але ж і ворогів ми вчора накришили!.. Я один поклав їх з десяток. З десяток, не менше. Водія цього розстріляв… Сутулому - гранати… під самі ноги… Він вже, певно, що не вижив - на шматки розірвало. Скільки там ще від моїх гранат полягло?.. Потім ще на подвірї… очкаріка цього… в руці - друга рука… Очкаріка цього завалив… Це вже троє. А гранатами скількох поклав? Цього напевне не скажеш. Потім ще жирного цього на сходах… на подвірї. Несподівано згадую секретарку. Мабуть теж поранена. Або загинула. Стає неприємно. Тілом пробігає озноб. Вбивати жінок - це щось неприроднє… Рахувати забитих мною вже більше якось нема бажання.

І в цю мить - здалека, ледь чутно, але виразно - гавкотіння собак… Поневолі здригаюся. Думка підноситься десь кудись і так і обривається незакінченою. Облава. Ну, тепер вже далеко не втечемо. Всі поранені… А в них - собаки. Відірватися не вийде. Та і як?.. З моєю ногою… А Йожек?.. Він взагалі іти не зможе. Що нам лишається?.. Битися.

Тут таки з кущів зявляється Стецько. Перемотана хустинкою щока, обличчя - насуплене. Якісь час мовчки дивимося один на одного. Дослухаємось до віддаленого гавкотіння. Наближається! Тепер сумнівів немає - це за нами… Ну, про мене все зрозуміло. Але Стецько. Той, хто може залишитися живим - має залишитись живим. Мусить залишитись живим! Щоб продовжувати нашу справу.

-Стефане, - кажу йому. - Я вже відси нікуди не піду… Сам бачиш… От, подивись, - виставляю перед ним свою набрякшу ногу. - Ти там перекажи нашим… Ну, що і як… А ми тебе тут прикриємо.

Стецько ціпко дивиться на мене впритул - просто мені в очі. Приймає якесь важливе для себе рішення. Різко підіймає руку. Кладе її мені на плече. Ще дивиться. Я все розумію.

-Залишимось разом.

Це все, що він сказав.

Стецько, брате... Як багато мені хочеться промовити йому в цю хвилину. Але він все і так розуміє. Просто криво посміхається мені і йде лаштуватися до бою.

Я знов на одинці з собою. Маю достатньо часу, щоб милуватися жовтим гарячим кленовим листопадом. Гавкотіння собак наближається.

Присвячується українським повстанцям

 

 

 

 

 

 

Мечеслав Рисич.