* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ВІРНІСТЬ

21:49 13.11.2009

ВІРНІСТЬ

                                  

За якусь секунду два невеликі жовтошерсті песики вже стояли біля кованої хвіртки. Спершу мовчки допитливими очима обмацали Іваника з ніг до голови, а потім по черзі почали гавкати. Не надривали горлянок – якось спокійно, навіть гостинно, та так, ніби своєму господарю подавали знак, що до нього хтось прийшов.

Десь так воно, очевидно, було, бо невдовзі у темному прямокутнику дверей з’явився літній чоловік з вибіленою, мов перший сніг, головою. Дмитро Петрович знав, що до нього має прийти журналіст, про зустріч попередньо домовилися. Тому чекав його.

– Заходьте. Вони мирні.

– Зуби мають? – жартома запитав газетяр.

– Аякже – мають. Ще й які. Зуби – їхня головна зброя. Але не до всіх її застосовують. З поведінки бачу, що вони розпізнали ваш добрий намір, ви їм сподобалися. Так що сміливо відчиняйте хвіртку. Це вже перевірено.

– А не вкусять? Знаєте, я чомусь патологічно боюся собак, не дуже їм вірю.  

Іваник помітив, що після його слів – не дуже їм вірю – обличчя старого Мартиняка спохмурніло, а з очей помітно згасла іскра радості від зацікавленої зустрічі. З розмови по телефону журналіст зрозумів, що Дмитро Петрович балакучий, навіть встиг розповісти кілька цікавих епізодів з виселенського життя на Колимі. Цим він, власне, його й заінтригував. І при цьому додав:

– Є що згадати, є про що розповісти. Хай ніхто такого не зазнає поневіряння.

Для завжди ласого на цікаву тему Іваника цього було досить.

Сиділи на лавці під кроною вишні. Її ягоди якраз починали червоніти.

– Я оце подумав, – ліниво заговорив Мартиняк, – що про мене не варто писати. Щоб у селі не сказали, що хвалюся. На Колимі всім українцям однаково було важко, всі мучилися. Виживав той, хто був, як кажуть, загартований. А взагалі люди вимирали, як мухи після дусту. Три дні палив дрова, щоб розмерзлася земля. Інакше не можна було викопати яму, щоб поховати маму…

Він замовк. Скулився. Поморщене лице посіріло. Кущаві брови наїжачилися. З вигляду Мартиняка зрозумів Іваник, що від нього про Колиму більше нічого не довідається. Щось йому не сподобалося, щось наче муляло, зіпсувало настрій. А що?

Біля ніг Мартиняка тихо лежали два песики. Він по черзі гладив кожного. Від дотику його рук, ласки Бровко і Сірий задоволено витягували мордочки, повертали до нього свої завжди мокрі чорні носики.

– Знаєте, дарма ви так сказали… – в голосі відчутні нотки незрозумілої для журналіста образи.

– Що саме? – насторожено Іваник.

– Та що собакам не дуже довіряєте.

– Маю якийсь внутрішній страх, – щиро зізнався Іваник. – Не можу пояснити, чому, але направду не довіряю. Тварина є твариною. Вона не скаже, що в неї на думці. Тому й непередбачувана.

Сидів Мартиняк у задумі, схиливши голову. Обережно, наче щось дороге для нього, одразу обох чотириногих підняв із землі, посадив на коліна, пригорнув. Продовжував по черзі гладити:

– Загляньте в їхні очі. Яка чистота, як морська глибінь, який вираз мудрості й вірності. Людина через свої слабості, різні життєві обставини може зрадити, підвести. А собака, запам’ятайте, ніколи.

Коротка пауза. Раптом він продовжив:

– На любов, добро – відповідають цим же, на заподіяний їм біль – помстою. Захищаються зубами. Треба пам’ятати одну перевірену просту істину, що вони свою зброю – зуби використовують лише у виняткових ситуаціях. На півночі завів собі сибірську лайку. Тамтешні чукчі подарували маленьке песеня. Яке розумне створіння було… Тільки сказати нічого не могло. Та я вивчив собачу мову. Моя Білявка все очима говорила. Не розлучався з нею. Не раз я міг заблукати й замерзнути в тайзі. Просив її: «Виручай, друже». І Білявка виводила на стежку. Не тільки через це я не уявляю собі життя без них…

…Наскочили раптово. Як бандити. Оточили хату. Біля кожного вікна, при дверях приставили солдата з автоматом. Ніби тут жиле не сім’я священика, а ловили в ній найнебезпечнішого і дуже озброєного злочинця.

– Півгодини на збір! – слова капітана, мов постріл.

Що було під руками, Ганна метушливо скидала на розпростерту плахту. Зав’язала її чотири кінці. Присіла біля клунка. Дванадцятирічному Дмитрику годі було збагнути, чому, за що його і маму солдати виганяють з рідної хати. Хлопчина, як тільки міг, опирався: руками чіплявся то за бильця ліжка, то за стіл, то одвірок. Але марно – офіцер, на поясі якого висіла до лиску від тертя руки вичищена кобура з пістолетом, за комір сорочки виволік його за поріг і жбурнув зі сходинок на подвір’я.

– Стояти тут і не рухатися. А то застрелю, як цуценя, – його рука в ту хвилю справді потягнулася до кобури.

Хлопчина повільно піднімався з трави. Сусідський Бровко тут як тут. Дмитрик його любив, щодня чимось підгодовував. Собака головою притулився до його лиця, намов заспокоював, допомагав підвестися із землі, потім рапатим язиком лизнув ранки на колінах. А ще через мить люто кидався на кривдника, ладен був зубами вчепитися за чобіт капітана.

– Ану брись отсюдово! – гримнув капітан, відбиваючись хромовим чоботом, а сам тим часом поліз до кобури.

– Командир, не вбивай. – попросив солдат. – Хороший собачонок.

Невдовзі біля сина, тримаючи клунок, стояла Ганна. Вона розуміла, що діється і чим це для них може обернутися. Не одного із села виселили в чужий і далекий Сибір. Черга на таку сумну подорож прийшла і до сім’ї греко-католицького священика. А її чоловік був не просто вірним воїном Христа, а капеланом Української дивізії «Галичина». Як найцінніше багатство Ганна до лівої ноги притулила Дмитрика, а до правої – зв’язані в плахті кілька хлібин, дещо з одягу.

– Двері забити дошками, Попівський будинок знадобиться нашій владі, – розпорядився капітан.

Дмитрик смикав маму за рукав:

– Мамо, хто вони?

– Воїни, сину. Радянські солдати. Хіба не бачиш – червоні зірки на пілотках?

– А де ми житимемо?

– Не переживай, синочку. Поки літо, сонечко гріє – не замерзнемо. А потім десь поселимося, або хтось прийме нас до себе. Світ, Дмитрику, не без добрих людей. Кому особливо важко на цій грішній землі, тому Бог посилає поміч.

– Чому, матусю, грішній?

– Хіба ні? Хіба вони, – тихо, самими губами, показавши рукою на солдатів, що обухом сокири до футрини дверей прибивали  дошки, – відають, що чинять? Гріх, вчив наш татко, великий гріх робити іншому те, що самому немиле. Бог їх покарає…

Чомусь Дмитрику дуже захотілося ще раз перечитати історичні книжки про хрестоносців, людоловів, монголо-татарів, котрі нападали на мирні міста, села, грабували, вбивали, забирали чоловіків, жінок, дітей у рабство. Особливо захоплювався військовими рейдами і подвигами гетьмана козаків Петра Конашевича–Сагайдачного. Скількох українців він вирвав з тенет неволі.

Те було не вчора. А ці? Хіба вони кращі? Чию виконують волю? Очевидно, що не Бога. Та й шафа з цікавими книжками залишилася за дверима, навхрест забитими дошками. І не тільки бібліотека. Всі сімейні статки сільського священика.

– Всьо, поїхали! – наказав капітан.

Колеса фіри покотилися безлюдною вулицею. Дмитрик сидів біля мами і дивився на своє село, прощався з ним. Ось і високий черепичний дах їхньої хати загубився у зелених кронах садів. Ганна мовчала. Зовні. Усередині в неї все клекотало від розпачі. Ховала сльози. Сухі сині губи, трясучись, кривилися, здавалося, ось-ось заплаче, то туго вони стулялися, ніби мали прошепотіти молитву. Вона розуміла, що із Сибіру повертаються далеко не всі.

На ямі фіру гойднуло – Дмитрик головою торкнувся маминого ліктя. Вона пригорнула сина – світ для неї трохи розвиднівся…

Раптом звідкись вискочив Бровко. Забігши за задні колеса фіри, почав гавкати. Та так люто, енергійно і голосно, що солдат не стерпів – спершу прикладом автомата намагався відігнати його – та даремно. Тоді в напарника, що правив за їздового, взяв бича і кілька разів ним стрельнув у повітрі, а потім вдарив по землі, намагаючись влучити в Бровка. Але він спритно ухилявся.

Ще якийсь час чотириногий гучним гавканням, оскалом гострих зубів супроводжував підводу з виселенцями. Поволі Бровко відставав, наче усім демонстрував, що нічим більше не може допомогти, захистити, безсилий щось змінити. Потім посеред дороги якось важко присів на обидві задні лапи. Присів так важко, що навіть не ворухнувся, немовби хтось його притис до землі.

Дмитрик бачив і запам’ятав собачі очі – у них відблиск душевного болю, щира відданість і любов. У такій позі Бровко віддихувався, бо так товклося серце, що, здавалося, розірве йому груди…

…Про життя Мартиняка на Колимі журналіст так і не написав. І не шкодував. Зате тепер є в нього чотириногий друг.

                                                                                                   

Микола СЕНЕЙКО.