Фантастично смішна байка

Цю історію повідав торгівцю сенсаціями Смайлику Шустрову  старий ремісник-серіальщик на прізвисько Ґоґоза. Капосник Ґоґоза писав убивчо-нудні  теле-серіали  про життя буржуїнів і при оказії таємно клепав політтрилери. Останнє заняття приносило непоганий дохід. Але тепер, коли Політики стали справжніми лицедіями, він втратив роботу  і  тусувався на біржі між колишніми інтелектуалами на громадських роботах .  Аж ось прийшов до нього вчора подібний на Карабаса з обрізаною бородою панок і замовив йому під Новий Рік корпоротивно-розважальну байку про Дулю. Він довго відмовлявся, жаліючись на коклюш і економічну кризу, але всюдисущий Бакс  таки  змусив його присунути до себе клавіатуру компа і справа пішла. Перші великі букви заголовку з’явились на моніторі…

Вона

Вона завжди зображала   затаєну думку Громади  власною позицією, особливо в критичні дні Громади, яка тоді ставала Електоратом. В такі дні Дуля  корисувалась популярністю, незважаючи на те, що Електорат завжди тримав ЇЇ,  Дулю у великій  Кишені. Дуля знала, що колись настане її «зоряний» час. Вірила, що десь там, за завісою задушливої Кишені ясним сонцем світить Справедливість, за яку варто боротись. Електорат  уже піднімався з колін і збуджено скандував: «Досить тримати Дулю в Кишені! Хай запанує приспана Справедливість!»

Дерматит

Дерматит був одвічним ворогом Дулі. Йому завжди не подобалась акуратно складена з трьох міцних Пальців амбітна Дуля в Кишені і він жадав спровокувати свербіж П’ястука.  Уявляв собі, як Пальці труться, звиваються, почухуються один об одного, унеможливлюючи складання Дулі перед носом супротивника, готового за хвилю здатись. Його зброя завжди діяла безвідмовно.Весь у  хмарі мікробної флори, Дерматит зверхньо спостерігав  пихату силу самодостатньої Дулі, відчуваючи власну змогу  припинити її існування одним моментом нестримної сверблячки Пальців.

Електорат

Він завжди по-своєму любив Дулю за показну сміливість і близькість  до тіла Народу. Любив за те, що «косила» під Справедливість,  будучи захованою в кишені штанів чи то багатія , чи навіть останнього пияка. Вона завжди була рідною, своєю для Електората ,  якого  давно  будило непереборне бажання вийняти нарешті  Дулю з великої Кишені  і підняти високо вгору над головою з мільйонним криком до Справедливості: «Досить  тримати Дулю в Кишені! »

…Вона чекала цієї миті все своє життя. Давно мріяла видобутись з цієї тісної і задуливої Кишені тісних, дешевих штанів Електорату І  стрімно піднятись вверх до своєї Справедливості. Для всіх Дуля – це сокровенне і затаєне уособлення Справедливість, навіть сама Справедливість, загнана в Кишеню нападками Кривди.  Незвичайне хвилювання Електорату   додало сили Дулі і змусило тисячоголовий Електорат рвучко підняти її вверх високо над собою. Пальці вільно, мов промені , потягнулись до сонця Справедливості  і Дуля враз відчула, як Три Пальці  випростовуються і відмовляються складати її магічну фігуру – це кінець!  Дерматит скрушно зітхнув хмарою мікробних крапелин і  тихо осів на несвіжі шкарпетки Електорату – справа скоїлась без нього просто і без його підступного плану. «Криза  жанру!- мугикнув Дерматит і  ошелешений  несподіваним  кінцем Дулі  Електорат машинально підхопив: «Криза! Криза! Криза!Криза!..»

«Криза!

                        Криза!

                                           Криза!» - троїла луна збудженого Майдану.

Замість моралі фантастично смішної байки

Він таки написав про це -  про Дулю і Справедливість, про світову місію витягання Дулі з Кишені. Він малював збуджений, сугестивно щасливий Електорат, який нарешті витягнув Дулю з Кишені і здобув жадану Справедливість. Дарма  Скептики вірять у Справедливість лише у Тому Світі! З майстерністю великого Конана Д’Ойла  будував інтригу підступного плану Дерматита застосувати  немилосердний свербііж Пальців, щоб в такий спосіб вбити Дулю. Це він, Дерматит, за сценарієм мав зробити все, щоб Дуля ніколи не піднялась  красивою комбінацією Трьох Пальців над тисячоголовим Електоратом. Ґоґоза дописав нещаслий кінець сценарію і заплакав, адже мимоволі сам  таємно  закохався в Дулю і таємно вірив у несподівано кращий  поворот сценарію. В  Дулю закохувались  майже всі. Признаймося- кожен з нас хоч раз в житті тримав Дулю в кишені. А недавно  Смайлик Шустров  розказав ще смішнішу байку – Електорат знову тримає Дулю в Кишені, про всяк випадок від всякого зла  і кризи. Ото ж!

ВИРИВАННЯ ЯЗИКА

(Фантастична жахалка для немовлячих)

Ніколи ще така нервова тиша не панувала під бляклим світилом, що поволі викочувалось з туману і підносилось над квадратурою безликих помешкань. Дорогами снували неговіркі постаті. Час від часу поперек руху ширяв черговий Обр-питальник і спиняв якогось подорожнього. Між ними виникав тихий діалог і небавом усе мало скінчитися. Зрідка перехожий продовжував свій шлях. Але найчастіше жертва якось дивно ціпеніла, Обр-питальник діставав з червоної скриньки спеціальний апарат і прикладав його до вуст невдахи. Затим лунав нелюдський зойк. Подорожні мовчки позирали в той  бік, але ніхто не смів промовити ні слова. Усі знали, що жертві тільки-но вирвано язика. Здебільшого попадались шкідливі свинореї  і тупуваті ортодокси-язикалі, але від цієї процедури не був застрахований ніхто. У співчутливих поглядах бувалих подорожніх читалось: занадто жорстоко! Ця фраза витала в тумані і сумно визвонювала у головах, луною простягалась над поволі крокуючим людом ген за небосхил.

Такий праведний закон установив Вищий Суд Планети зовсім недавно. За невірно сказане Слово – виривання язика. Невірне слово – це слово чуже і слово, вжите не за Правилами.  Ще недавно не було спокою від засилля мордоязичних і свинореїв, які запустили в інформаційний простір Планети технологію нищення мов. Ще трохи, і вони опанували б Глобальний Мозок і тоді вселенське життя нагадувало б нещасне бідування чужим Розумом і чужим Словом. Іншого виходу в Автохтонів не було – відтинати язики немовлячим і мордоязичним. Сама по собі така процедура є безболісною і відбувається при вимкнених больових рецепторах. Ніхто не думав, що при виході з процесу істота видаватиме жахливий останній зойк. То тут, то там у глухій тиші лунало металеве клацання апарата- язиковиривача. Крокуючий натовп інстинктивно притискав навушники шумоізоляторів. Перемовлялись з допомогою поглядів. Від зляканого кліпання до  люто-кровавого позіру із дна душі ненависника. Кажуть, що очі – це зеркало чужої душі . Саме вони, очі видавали приховану чи не відкриту істину  - виривання язиків не вбереже людство від зіпсуття мови. Від цього стало гірко і на язику звертілось паскудне, зле і дратівливе слово. Невже я насправді голосно сказав цю брудну жахливу лайку на свино-язичії ?  Чомусь в мій бік попрямував   черговий обр-питальник з червоною скринькою на лівому плечі. Тільки б не дивитись йому в добрі, але такі свицево-сірі очі! Тільки б не заціпеніти під його незворушним взором! Та вже здається зпізно...Тіло якось змякло і мов би зависло над темною безконечною дорогою. Губи відчули металевий присмак язиковиривального апарату. Потужний порух паралізуючої енергії – і чудовий , доволі вправний язик перетворився на шматок біомаси. Тамую у собі нестерпний останній зойк і подумки лаю себе за недбалість і необережність. Так мені треба!!! Видно не так шанував рідне Слово і може цим спричинився до вселенського запровадження цієї жахливої процедури – виривання язика. Запізніла ревна любов до рідного Слова охопила моє єство і зчудовані подорожні чіпкими позорами з подивом зауважили під моїм правим оком велику блискучу сльозу. Пара постатей зачудовано застигла. Це ж дивина – людська сльоза серед втрачаючого Дар Мови натовпу... Єдина втіха не мовлячої душі – пекуча і гірка сльоза.

Тепер мушу бути без’язиким і жити серед великої не мовлячої, зате пишучої братії. Буду писати модні в наш пропащий час гарні писання про любов до рідної і єдиної, зневаженої і забутої аби-як вживаної зрідка про будень мови, мови співучої, солов”їної і маминої. На цьому битому шляху і без’язикому вижити можна, навіть якось легше, мов без тягаря совісті. А до клацання язиковиривальної машинки вже починають звикати, адже дорогою вниз іти набагато легше.