* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ТРИ ОПОВІДАННЯ

04:37 09.10.2009

ТРИ ОПОВІДАННЯ

Чотириста Вісімнадцять

 

Що таке щастя? Вона теж не знала, що це, хоча, як і решта людей у світі, напевне, у шкільних творах писала про це багато і завжди влучно, а одинадцятку поставили лиш тому, що в мові немає слова “недоперевідчувалося” – та з ким не буває... А зараз дівчина влучала обгортками з-під цукерок в розгорнутий пакет серед кімнати і розуміла, що майже ніразу не досягла цілі, і пакет був порожній. На губах, мов розтерта неякісно-дешева помада, виблискував шоколад, а руки зіжмакували обгортки – в пошуках відповіді на запитання: що таке щастя? Ще раз ... ех, і знову не влучила!.. Знала одне: його буває забагато, дуже-дуже забагато, як-от зараз, коли дівчина ледве не втрачає голову від божевілля кохання, що так звалилося на голову негадано. Це щастя? Та слова боязко застрягали на губах, змішуючись зі слідами шоколаду. Дівчина ще ніколи не тримала так рівно плечей, їй завжди дорікали, що сутулиться, а ось вона сидить і, здається, витримала б таран у груди, бо тіло може витримати цей удар. А, можливо, щастя і кохання несумісні? Можливо... Та зараз вона відчувала, що наскільки потонула в щасті, що й випливти на берег – несила.

Прочинились двері й дівчина відчула запах кави. Цей гіркуватий аромат немов наповнив її всю, аж робилося млосно. Олег поставив чашечки на столик і рукою провів по її нозі. Долоня була ще зовсім гарячою, і вона відчула, як у неї теж закипає кров. Це любов? Це щастя? Цілком можливо... Олег застиг, ніби даючи їй можливість милуватись ним, прожити цю мить сповна. А дівчина й справді не могла відвести погляду від його губ, якими він якось повільно і водночас жадібно втягував каву. Їй здавалось, що це душу її виймає Олег, і аж очі заплющила, щоб не бачити, коли напій скінчиться і тим самим вона вичерпає себе. Але цього не сталось – хлопець відставив чашку з недопитою рідиною, мовляв, осад. Та дівчина так і лишилась із відчуттям незавершеності, недовипитості. Її кава на той час охолола і вона лише торкнулась губами, щоб змити шоколад. Дівчина боялась повернути себе, бо вже зареклася належати Олегу, а тому розпоряджатися нею мав право лише він.

На стіні розривався годинник: одинадцята. А їй хотілось вічності! Що ж, пора... Палкий поцілунок на прощання, затяжні обійми, міцні і пристрасні – як ніколи, і ніжний шепіт на вушко... Ах, як лоскочуть ці слова шию теплим, ледь не гарячим струменем повітря:

– Хочеш, я лишусь...

Тіло здригнулося і подалося вперед, а плечі ще дужче вирівнялися, мов говорячи, що ой як готові до будь-якої атаки зараз.

– Завтра... Я просто не... – шепотіли її зрадливі вуста, на яких ще лишався присмак шоколаду, незмитого чорною запашною кавою.

– Завтра, – обпекли його слова вкотре її вушко і дівчина ледь не зомліла. За мить за Олегом зачинилися двері...

Доба... одна доба. Їй хотілося вічності? Маєш вічність! Та чекання ще більше заводило її, і дівчина була певна, що завтра уже не вимовить слова “ні”, бо просто не зможе. Завтра, завтра, завтра... вона належатиме лише йому...

Дівчина залізла під ковдру і намагалася заснути: щастя перебивало сон. “Що зі мною робиться? Я ж такою не була...” А різні думки вихором заповнювали голову: адже ти не влучила! Що таке, що таке щастя? Кажи, зараз говори – життя не вічність. Нумо?! А вона мовчала, бо не знала правильної відповіді, бо ще навіть не знала, що таке життя...

“Боже, чому мене мучать ці думки? Чому напосідають? Вони заважкі для мене, заважкі! Можливо, я сліпа, глуха, німа, і моє щастя – це лиш ілюзія, яку створила собі сама? Тоді дай мені прозріння, і забери все, або допоможи, щоб ці думки не руйнували мене: я хочу загинути в своїй ілюзії...” Дівчина не знала жодної молитви, тож іскра серця злетіла в небо такою не шліфованою і водночас яскравою. Вона заснула.

 

 

                              

                                  *   *   *

Ранок. Холодний, осінній – лише загорається на сході небо, і де-не-де вимикають ліхтарі. Дівчина прокинулась від жаху, що оповивав її тіло. Щось страшне наснилось, гнітюче, безжалісне. Якісь таблички, а навколо сірість, сірість, сірість... Безодня. Холодний піт вкривав усе тіло і крапельками збирався на чолі, а в грудях усе немов пашіло. Дівчина відчувала якусь важкість, мов була придавлена кам’яною брилою, вага якої – Всесвіт. У грудях клекотало все, бурлило, а шкіра грудної клітки так щеміла, мов на ній залізом випікали знаки. Дивні, але такі природні відчуття! Руки мимоволі потяглися до грудей, та враз відсахнулися – пальці грузнули, застрягали в свіжовипечених шрамах. Мов струмом ударило її, і лиш тепер прийшов справжній біль. Дівчина схопилася на ноги і скочила до дзеркала, надіючись побачити, що...

“418”... Рівненькими, геть акуратненькими циферками було вигравіювано на її тілі. І ще якийсь дивний голубуватий відтінок, мов тло... Чотириста вісімнадцять... Що це?.. А знаки так рожевіли на свіжоспеченій шкірі.

Майже півдня дівчина намагалася прийти до тями, але це було так тяжко! Вона водила пальцями по знаках, ніби надіючись одного разу раптом відчути, що шкіра знову гладенька. Та дива все не ставалось, а руки хрустіли від втоми, та й рубці ще дужче червонілися від дотиків. Це кінець? Як же вона вийде сьогодні на побачення до Олега такою? Може, зникнути, закритися в кімнаті й тихо померти, щоб лиш не бачити, як загине їхнє кохання? Дівчина не знала, а час ішов, і ось злісний годинник пробив п’яту годину... “Я не варта того, щоб зустрічатися з ним, того, щоб він мене цілував чи бодай говорив зі мною!” Та дівчина зібралася й пішла до Олега, плануючи по дорозі, що першою плюне собі в обличчя, коли побачить в очах Олега якесь розчарування. Їй захотілось власноруч затоптати себе у бруд за те, що зустрічається з ним, не маючи на це права, будучи наскільки нікчемною.

А ось і парк. Серце защеміло, і ноги стали підкошуватись, коли побачила Олега. Адже хлопець ще нічого не знає... Підійшла.

– Привіт, – обережно, немов готуючись до удару себе в спину, раптом що.

– О, це ти, люба Чотириста Вісімнадцять! – в очах жайворонки здивування, а загалом – радість.

Дівчина застигла. Адже це її номер, а вона скільки переживала, переймалася. Напевне, всі люди мають свої номери, мабуть, усі мають власні номери, авжеж, усі люди... номери... Так штучно звучали останні слова, та вона, номер якій дано 418, вдавала, що не чує фальшу власної душі, вдавала, що геть зовсім не розбирається в нотах, в музиці, тож те, що слух зараз крають несумісні дієзи, її зовсім не стосується, бо цього всього вона просто не чує!..

Вони ішли парком, а Чотириста Вісімнадцять не могла заспокоїтись: їй здавалось, що вона не витримає від перебування поблизу такої божественної особи, як Олег, що вибухне, і її частинки розлетяться на мільйони метрів. І лиш одного боялася Чотириста Вісімнадцять у цю мить: боялась того, що коли все станеться, то Олег, який іде поряд, може забруднитися від її мікроскопічних решток. Від цього йти поруч з ним було іще тяжче.

А назустріч потоками ішли люди, сотні людей. Сьогодні була погожа днина, і більшість були одягнені доволі легко, і в кожного на грудях красувались якісь цифри... Це ж лише вона, Чотириста Вісімнадцять, одягла гольфика, а інші цього не соромляться, бо природно... Лиш у кожного інший відтінок. Виявляється, наш зір спроможний відрізнити просто-таки мільярди барв, кольорів, тонів! Та ось назустріч пройшла дівчина із фоном, точнісінько як у Чотириста Вісімнадцять! Дівчина це не просто побачила – вона це відчула, і їй робилося боляче. Що ж їх споріднює?

Олег оживився і зовсім невимушено посміхнувся, та Триста Вісімдесят Дев’ять рвучко відсахнулась, мов обпікшись, і швидко звернула на скісну доріжку.

– Це твоя знайома?.. – напівпошепки і зовсім глухо, немов вирок самій собі за те, що насмілилась.

– Колишня дівчина, – засміявся Олег, – віриш, ще й досі закохана в мене! Цього, що вона сьогодні мене побачила, їй вистачить на тиждень мліти від кохання! – і хлопець якось так незвично провів язиком по зубах.

А їй, Чотириста Вісімнадцять, не вистачить однієї хвилини його бачити: вічність – не менше! Хоча... яке вона має право на більше, ніж секунда?.. Ніякого... А назустріч ішли потоки людей, і у кожного був свій, особливий номер...

Та ось, нарешті, вони втомлюються й сідають на лавочку. Хлопець байдужно розглядається в боки, Чотириста Вісімнадцять не зводить очей з однієї лиш точки – з нього. Олег її Всесвіт, її галактика, її суть, сутність... Можливо, суттєвість?

Ось якась дівчина, ну чисто школярка, швидко йдучи повз них, випадково губить папку. Гальмує, стривожено оглядається, підходить. Олег зривається і піднімає річ. Старшокласниця зашарілась, її груденята стали енергійно підійматися й опускатися з кожним словом вдячності, так важко нею вимовленим. Чотириста Вісімнадцять сидить і не зводить з них очей. Щось є, кажуть же... Дурні думки. Останні слова вдячності і ось-ось старшокласниця відійде і Олег знову буде цілковито її. Останній погляд, кинутий у бік дівчини... і... Під тоненькою блузочкою дівчина побачила голубенький колір, який не спроможна сплутати ні з яким іншим... Подув вітер, школярка випустила з рук якусь листівку і миттю кинулась її підіймати. Блузочка опустилася... “419”... Дівчина завмерла, боячись будь-що думати, заплющила очі і благала, щоб це їй лише привиділось. Коли відкрила – школярки не було. Панічний страх охопив Чотириста Вісімнадцять, що вона може втратити Олега. Треба негайно діяти! Будь що...

        Йдемо до мене? – якось жалібно, але переконливо.

        Пішли, – беземоційно: данина належному.

І знову потоки людей, потік часу, потік свідомості...

        Як її зовуть?.. – наважилась.

        Не запитував, – ніби байдужно, а в очах жайворонками миготіла цікавість.

То, виходить, він не бачить на грудях написів, не розбирає їх? Як же це так? Можливо, він навіть не бачить голубого відтінку... Це не можливо!

Щойно зайшовши до квартири, Олег потягнув її до ліжка, та Чотириста Вісімнадцять і не суперечила: знала – робитиме все, чого він забажає. Перина миттю набула форми її тіла, коли вона торкнулась її спиною. Олег рвучко кинувся знімати з неї одяг, безжалісно летіли ґудзики й розривалися тканини по швах. Коли гольфик було зірвано, Чотириста Вісімнадцять раптом відчула, як запекло у грудях, і захотілося стати суцільною раною, щоб сконати від болю. Обережно підвела очі і завмерла. Та Олегові було байдужно до її номера, він енергійно пробирався донизу.

– Ти бачиш ці шрами, цей голубий колір, що символізує приналежність тобі, цей жахливий номер, яким ти мене називаєш? Бачиш?

Секундна загальмованість рухів, дихання, всього...

– Що ти усе псуєш, Чотириста Вісімнадцять! Які ще там кольори, які шрами?!! Ти не маєш імені! Що ще цікавить? Не заважай, дурепа...

Чотириста Вісімнадцять закрила обличчя руками, уперше намагаючись заховатись від болю...

 

                              *           *           *

Тіло ломило, а рани нили, душа захльобувалась слізьми. Ранок. На столі записка: “Я не повернусь”. Ні вибачення, ні пояснення – нічого. А навіщо? Вона була всього лиш 418 у його житті, а десь вулицями міста блукає розгублена школярка, у якої груденята в пазусі від хвилювання – вверх-вниз, вверх-вниз... У них немає імен, немає яскравості, якихось ознак життєвості. Лише існування заради нього. А зараз Чотириста Вісімнадцять судомить тіло від того, що вона вже минуле у його житті.

Дівчина тяжко підвелася: приречено поснувала у душ. Там, під водою, яку важко назвати гарячою, бо при такій температурі рукою її вже не вимірюють – геть зовсім кип’ят, вона намагалася змити те, що змити було неможливо. До крові роздирала і так не зовсім загоєні шрами, але навіть голубизна фону не зійшла з тіла.

Що цей номер означає? Лотерейний квиток? Їй ще з дитинства не щастило в лотереях... Приреченість? Так, залишитись колишньою і усе життя його любити, гріючись місяцями тим, що випадково стріла його в парку...

Чому Олег не має номера? Він має ім’я!.. Невже він особистість, а вона й усі попередниці – сірість, маса.

Дівчина схопилася за бритву, і ...

Навіщо? Ніхто й не помітить, що № 418 на голубенькому фоні уже не існує. А що, існувала?

 Чотириста Вісімнадцять упала на коліна і застогнала: “Боже, прошу тебе, наречи мене іменем, зроби особистістю, щоб Олег міг належати мені, щоб був лише мій... Щоб міг віднайти серед натовпу, з яким би я не зливалась...

Вона не знала жодної молитви, а тому... – та ви це вже знаєте.

 

                              *           *           *

Сонце зійшло швидко й безболісно. Втім, як завжди. Ранок.

Оля підняла голову з подушки і солодко позіхнула: як же так, проспати майже добу! Опустила ніжки на підлогу і між пальцями залоскотали кучерики вовняного коврика. Легко, немов граючись у піжмурки, полопотіла вона до ванної кімнати. Нашвидкуруч скинула нічну сорочку і жбурнула на підлогу. Стала перед дзеркалом і посміхнулася сама собі: хай люблять! Її тіло було напрочуд чудове, і Оля не соромилась це визнавати. Стояла б і милувалася собою вічність... Та ось її погляд спинився трохи вище грудей. Із якимсь незрозумілим виразом обличчя дівчина застигла і не могла відвести погляду.

– Сюди так пасуватиме діамантове кольє, і він мені його неодмінно подарує! – і зовсім дитячий сміх переповнив кімнату.

Через півгодини пролунав дзвінок. Оля, не поспішаючи, відчинила двері.

 – Привіт, Оленька... – а очі як-то божевільні, і весь немов горить, згорає – від кохання.

 – Привіт, О... (Ну як же його зовуть, ніби зовсім звичне ім’я?) Привіт, Один!

А хлопець закохано не зводить з неї очей, боячись пропустити її подих, її погляд, ніби і його життя тоді пройде мимо.

– Проходь, чого стоїш, – трохи втомлено й трохи черство.

А Один стоїть і не зрушить з місця – руки гарячково трусяться, а з душі – пристрасть, пристрасть, пристрасть...

Оля підходить до вікна і відчиняє його. Холодне осіннє повітря вривається до кімнати. Дівчина вдивляється в перехожих і зітхає... “Як же швидко знудився цей Один! Він нічим не відрізняється від сотень інших, що проходять мимо. Він вичерпав себе.”

– Там зараз довариться чорна кава. Будеш? – звісно відповідь ствердна!

Оля проводить рукою грудьми хлопця і йде, навіть не відчувши, як защеміли під пальцями глибокі рани. На сонячно-жовтому фоні...

Недоперевідчувалося.

 


Псевдо-Я і нікого більше

 

Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

– нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».

І я голови не загубив.

«Я (Романтика)», М. Хвильовий

 

Цезар вийшов на балкон і закурив. Він страшенно любив суперлегкі, але на людях доводилось пихтіти справжніми сигарами. Тому зараз скрутив газетку однієї недавно завойованої колонії (о, в ній ще, здається, заголовок на першій сторінці був «Прийде, побачить і в шоці піде геть!») і загорнув тютюнцю з дідового городу – так економніше. Між іншим, той город чудово було видно з цього облупленого балкону. Стояв, палив і милувався Римом. Сонце сходило і заходило, вдаряючись променями в це вікно. Та поет з Цезаря був кепський, якось спробував писати, але все одно виходили правила дорожнього руху. Тому мовчки спостерігав, що там за горизонтом. Він ще не знав, що за горизонт бачать не всі. У його ніг могутня імперія.

 

А я родилась трішки в інші часи. Не пощастило, чи то не на тій зупинці встала, а може, квитка купувала не до кінцевої. У студентів завжди не вистачає грошей. Та і хто зараз скаже, де та кінцева? Га? Не пам’ятаю, мільйони літ пробігли босоніж моєю долею з того часу… А я вткнула пальцем у вікно, погляньте, мовляв, це залишки Карфагену! Усім було байдуже. Навіть екскурсовод продовжував читати нудну лекцію про… Адже я теж його не слухала!.. Більше цей дурнуватий сон мені не сниться.

І все одно я шукаю. Зазираю в калюжі, намагаючись зрозуміти, що в моєму відображенні не так. А може, що в ньому щось є. І в ньому справді щось є… Я швидко схоплююсь, і мов загнана форель пливу далі, доки ніхто не помітив того, що я так довго шукала.

Але я оптимістка. Справжню свободу відчувають лиш ті, що не мають чого втрачати, або ті, які усвідомили: усе одно колись усе втратять. Я не належу ні до перших, ні до других. Я ще тільки шукаю те, що так болісно хочу втратити. І тому не літаю.

Мені сумно. А коли так буває, то я дуже серджуся (ото нічого було говорити, що ти оптимістка! – кажу собі, і лупцюю настовбурчену подушку. Вона завжди настовбурчена, коли її б’ю. Я б теж настовбурчилась, якби мене били). Але це зовсім не те. Мені сумно, але я оптимістка. Лягаю спати, підминаючи подушку головою.

Нудні часи. Дивишся назад – і нічого не бачиш, а вперед – лячно. Ну хіба це діло? Заглядаєш своїй цивілізації в очі і відсахуєшся. Що це? А ж вона сліпа! Вона родилася без очей, а я родилася пізніше, і мені сказали в пологовому будинку, що батьків не вибирають.

Історики пропонують мені іти до них в аспірантуру. Кажуть (ха-ха!), що забагато стало випадкових людей в науці. А я не можу. Я не знаю історії. Є два періоди існування людства: дописемний і псевдоісторичний. Якщо візьму в руки ручку – залишуся в другому. А десь синьоокими степами буяє історія, та не нам її приручити.

 

Напевно, Цезар уже тоді відчував, що в сенаті не все спокійно. Та не це його тривожило. У сенаті ніколи не було одностайних, вірних і щирих людей. Зрадники, вбивці і ґвалтівники завжди будуть і там, де їм відведене місце. Тими, хто їх боїться? Можливо.

Його хвилював Брут. Друг чи ворог? І Цезар завжди обирав – друг. (Бачте, він ніколи не ставив собі такого запитання, але… Ручка у мене в руках). Понизу ходила варта, і він трішки заспокоювався. Спис не долетить, з лука не вистрелять, вогнепальної ще не винайшли. Але Брут… Сумніватися – одна з найкращих, найвразливіших і найнебезпечніших рис людини, і її не винайшли динозаври в епоху інквізицій. Недопалок випав із тремтливої руки і обпалив край туніки. «Дідько з нею! – вийшов із задуми великий римлянин, – треба не забути послати малого в кіоск за жуйкою, а то тютюном смердітиме за версту». Вечоріло.

 

Якось на початку літа я ішла повз. Побачила оголошення, зібрала документи і вступила. Принаймні усі цьому вірять. Насправді ж дізнавалася зарання, і вступала цілеспрямовано. І що тепер його робити із тим дипломом? А що не готувалася до вступних, то це таки правда. Але врешті що?

Я майже себе не знаю. Коли вперше познайомились, було соромно. А зараз – звикла. Отак і живу. Часом заглядаю у калюжу, але це (форель!!!) уже було.

А ще досить часто кажуть, що я розумна. І добре роблять, що не намагаються наводити приклади. Адже то піде фізика, а я й досі марно стрибаю щоночі з Пізанської вежі, вірячи, що знайду.

А взагалі будь-який винахід – це маленька трагедія. Моя бабця, будучи втретє заміжньою, саме в розпал бронзового віку (а може, залізного – я завжди плутаю) винайшла дебелий автомат. Дід досі не може цього їй вибачити. Так-от, моя мати народжувала мене сліпою (хоча це ви вже знаєте). А якби їй вдалося мене побачити, вона зробила б те ж, що і свого часу бабця. Але це не для друку. Між іншим, тоді свій винахід вона (бабця) так і не запатентувала. Дід мав довгі руки у владі... А я дивлюсь у вікно… Ех, епохо!..

Коли я не виходжу на своїй зупинці, а я ніколи не виходжу на своїй зупинці (вона ж не носить моє ім’я!), мене зсаджують на останній. Жодна спроба проїхати вглиб тунелю не увінчалася успіхом. Та і що це за успіх? Усе життя мене давить ця глибина, мене тягне ця глибина, і я відчуваю: ти там. Ти затаїлася, тобі теж важко, але я тебе знайду. Як ти живеш, чим живеш? Я не спитаю тебе, а ти не посмієш сказати. А потім я тебе втрачу… Назавжди.

 

Йому не спалося. Завтра сам назначив збори, і сам відчував: не варто. Інтуїція – сказали б зараз. Pertoratium – сказав би він, і влучив би в кісточку з-під абрикоса. Але тоді достигали вишні. «У кісточку з вишні влучити важче» – подумав Цезар. Його промови завжди були переконливі, вражали в серце і вбивали насмерть. Принаймні травмували. Особливо тих – що в серце. Ця клята стенографістка вкотре загуляла нічними вулицями Риму (і бачили ж очі…). І що він завтра скаже? Якщо втретє прочитає те, що на минулорічному святкуванні незалежності, то по самих плямах від бутербродів на аркушах його промову впізнають…

Але в одному він не сумнівався. То був Брут. Він знав його аж настільки, щоб зараз не спати і боятися. Крізь двері почулися легкі кроки.

– Бруте, це ти?

Кроки стихли.

Цезар підвівся, наклав подушок під спину і зібрався з думками.

– Я знаю, ти осуджуєш мене. Я був тираном. Я поклав тисячі людей на шляху до завоювання інших тисяч. Я палив міста, щоб звести на їхньому місці нові, я грабував одних, аби залишити це в майбутньому іншим. Я не любив нікого, але змушував, щоб мене любили усі. А зараз я розумію, що мені не треба багато: лиш би ти в мене вірив, лиш би підтримував, лиш… Я боюся сказати: любив!

Ця сентиментальна сцена тривала б, напевно, довго, але Цезар раптом відчув, що співрозмовник розлючений і більше не слухає його.

– Та пішов ти! Боягузище!!!

Кроки йому цієї ночі уже не вчувалися.

 

У більшості випадків, коли щось маю зробити, я питаю у тебе думки. Але про це ніколи не дізнаєшся. Ми відразу з тобою домовилися, пам’ятаєш?

А сьогодні я не радитимусь. Відчуваю, що вже близько, що вже так глибоко, що ще трохи – і дістану тебе рукою. Ти гаряча, слизька і темна. Ти стискаєшся, але я тебе не відпущу. Тепер ти боїшся, але я не безжальна. Я не обіцяла тобі ні життя, ні смерті.

Ти – справжня. Але й це не найжахливіше. Ти – єдина справжня. Я завжди буду твоїм відображенням. Знаєш (про форель), я так довго шукала тебе в калюжах! Але не бачила, бо дивитися мала не всередину, а із середини. Адже це моє обличчя, викривлене і спотворене життям, розпливлося в калюжі… Це я завжди чинила неправильно. А ти ні разу не сказала!

Ти мені цього не пробачиш, але люди знатимуть тебе такою, якою була я. вони не здатні бачити далі, вони не здатні бачити взагалі.

Коли я починала тебе шукати, я думала, що стану кращою. Але цього не станеться. Адже доки існуватимеш, я буду водою, що колами розбурхує сірий асфальт.

Як ти думаєш, що я зроблю?

 

Але спершу завершу з Цезарем. А може, з Брутом. Не пам’ятаю, у голові знов усе сплуталося, а план загубила.

Так-от. Цезар заходить в сенат. Виголошує промову. Мовчання. Лише притишений неспокій прокрадається між рядами невдоволених сенаторів (напевно, вони не загубили свого плану…). Що буде далі?! О Боже, що буде далі! (Тут можна було б викинути цілісінький абзац. Це кожен школяр знає, який брав до рук хоча б найпримітивнішу книжку з псевдоісторії). Буду точнішою.

Нарешті якісь звуки впевненості вирвалися із однієї з сенаторських горлянок. Оголився ніж, і рука, що його тримала, рвонула вперед. За нею інша. Зчинився шум.

А Цезар чекав цього. Відійшов до стіни і вперся широкими могутніми плечима поміж колонами. Руки виставив наперед, ноги тримав широко. Знав: його й зараз бояться. Доки не відпустить захист, ніхто не посміє підійти ближче.

Страх і сум’яття поповзли кам’яною підлогою. Ще трохи – розумів він – і ці нікчемні вбивці розпластаються у благанні пощади. Сонце сліпило очі. Імператор жмурився, але від цього ставав ще величнішим.

Паніка заполонила ряди заколотників. Ще трохи…

– І ти, Бруте? – прогриміло раптом у залі. І колони іонійські задвигтіли, і Рим сколихнувся нечувано. Розступилися люди, моторошно оглядаючись, плечі опускаючи і голови гублячи. Не трималась земля під ногами, сонце вдарило з інших вікон: засліпило і так незрячих…

– І ти, Бруте? – тихіше і м’якше спитав знову Цезар. У його голосі вчувалася якась дивна, ніким непізнана любов. Та ще більший жах пролетів рядами одвернених. Крайні падали на коліна, інші пробивалися до дверей. Усі шукали очима того невідомого Брута…

Один напівзбожеволілий сенатор насмілився підвести очі на імператора.

– Погляньте! – скрикнув, і упав мертвий на підлогу.

Риси обличчя Цезаря пом’якшали, губи налилися червіньковою добрістю, очі блищали….

А далі усе відбувалося швидко: якоїсь миті Цезар опустив руки і ступив крок уперед. Хтось оглянувся, в іншому кінці закричали, метушня, руки, ноги, руки… Знову ножі, вперше кров, криваві ножі… Ревіли немов осатанілі, розривали одіж, шматували тіло. І здавалось, що десь там не затихла сила… Непокірні божевільно метались, не знаючи, що затоптують власну могуть, що в кров напівзмертвілої імперії зайшли занадто глибоко. Ці плями навіки лишаться на предках цієї незбагненної цивілізації…

 

…Може, ти не помітила, але це кінець. Коли прочитаєш, мене вже не буде. Усе, що мала, залишаю тобі. Ти гарна дівчинка, хоч і занадто справедлива. Колись ти зрозумієш, що не все було того варте, але зараз хай буде, як є. Ми домовлялися: ніяких порад.

Іще одне: вибач. Я оберігала тебе. Але я вирішила: залишитися маєш ти. Наостанок дещо попрошу. Я забагато розповіла. Ти це зрозумієш. Іншим знати не варто. Це боляче. На це не всі готові. Якщо раптом підуть якісь чутки, придумай що-небудь. Може, зроби його сенатором, га? Цілую.

Не він

 

– Коли не знаєш, як почати, значить, не настав іще час, – говорив так часто один мій друг. Він так і не зміг почати якусь серйозну справу у своєму житті.

І я розумію: мушу.

 

... Холодний піт на чолі, і волосся таке мокре і обважніле. Задушлива ніч. Ноги набрякли і грузько вростали в ліжко, немов корені пустили в землю. Її палило, і вона крутилася, вертілася в цьому простирадлі, що й не виплутається звідти, загине – загине. І раптом схопилася і піднялася над ліжком, лиш по пояс, здається, й досі вростаючи в пожовклу стару білизну, з якої уже не вирватись. Очі злякані й мов незрячі, сорочка розірвана на грудях, напевно пробувала вкотре втекти – вкотре марно. Оглянулась навколо і обпеклась, а в душі усе так похололо:

– Це не він.

Мороз укривав тіло, і вона вірила, що цієї миті хтось поставив сургучеву печатку на її життя – і тепер нічого не можливо змінити... Лише зламати.

Ще раз поглянула на чоловіка, який ще так мирно спав поряд, і вжахнулась: не він, не він!!! Боляче стало раптом і принизливо. Скільки часу прожито разом, скільки слів приємних почуто, скільки обіймів, поцілунків, скільки ЙОГО було в її житті, а тепер усе це – не те! Та сумніватися, вірити, що помилилася, було пізно: не він.

– Люба, що ти не спиш? –так щиро любляче мовлені слова ставали їй дедалі чужими, і все більше застрягали своїм отруєним вістрям у серце. Хотілось зігрітись від цієї отрути, та кров немов уже не пульсувала жилами – так повільно розходилось примарне тепло.

– Я ще не знаю, – кинула вона, уже зараз відчуваючи, що не злукавить, не стерпить, не зачекає.

– Лягай, коханочко, ще ж так зовсім рано... – підсовується ближче уже не він, і вона відчуває, що його тепле, ніжне тіло, нагріте її тілом, ніколи не буде поряд. Більш ніколи.

– Де ми з тобою познайомились? – її голос будив ранок, але ніяких, ніяких компромісів...

– Соню ти моя, невже не пам’ятаєш? – милується нею і очі закохані не зводить, а в них закрадається туга – той біль, що знайомий лише йому.

– Я скажу. Одне лиш прошу – пообіцяй, що не заперечиш.

Не відповів.

– Я їхала в метро. Мені було дуже погано. Я знаю – сама винна. У мене так часто буває. Характер, напевно, такий. Навіть не знаю... Я вийшла не на тій зупинці. Було вже досить пізно, щоб гуляти містом, але я мала на це право. Лише я. Так хотілось, щоб ішов дощ, грався нервами вітер, але нічого цього не було. Тепла, літня і занадто звична ніч. Останній поїзд метро, який нещодавно полишила, уже давно спочивав у депо. А може, це було й зовсім не так? Я ішла невідомо куди якимись двориками, темними гнітючими, неосвітленими арками, але ніде не було його... Але що це я?! Раптом назустріч вийшла купка дебелих хлопців. Ніяких відчуттів – ні у мене, ні у них. Лише одна цікавість: що буде? Але насправді нічого не було, точніше усе відбулося занадто швидко... Якісь зайві рухи, штовханина, якісь дотики, крики... Мій крик! Мої рухи – такі слабкі і невтішні, і... безнадійні. А потім неспромога кричати. І ти з’являєшся якось раптово, немов лицар в середньовічному романі – такий упевнений, і навіть зухвалий. Я бачу твої сильні руки, що вихоплюють мене з цього вихору, бачу твої очі – такі стійкі у своєму поглядові, відчуваю твою міць... Коли я відійшла від цього шоку, коли усе було позаду, я першою запитала твоє ім’я... і знаєш, що ти відповів?

– Не говори, – лише й вимовив.

– Ти нічого не відповів!!! – кричала вона, виплутуючись-заплутуючись в простирадлах, і знову зі слізьми впала в подушку, – Чому мовчиш?

– Насправді ми познайомились на пошті. Ти відправляла своєму хлопцеві – ти сама придумала, що він твій хлопець – чергового листа у військову частину. Акуратно перегинала декілька подвійних аркушів і намагалася вмістити в конверт. А я стояв і божеволів. Уже вкотре. Не помітиш і зараз? А потім я писав тобі листи-відповіді від нього, такі безглуздо-щирі, і ти вірила, що він тебе любить. Хоча напевно знала, що він – не відпише. Того дня я чекав тебе теж. Ти знову не могла заклеїти цього товстючого конверта. Я підійшов і сказав: «У мене не буде через тиждень відгулу, як я обіцяв. І через місяць додому теж не відпустять. І взагалі – темної осінньої ночі мене скинули під поїзд, і в тому місці я іще й досі лежу. Це тому, що я не знав твого кохання». «Це неправда!» – вигукнула ти і порвала листа на шматки. Ти знала, що він не відпише, бо я вже усе сказав. З пошти ми вийшли разом.

– Це неправда!!! Неправда!!! – а він ухопив її за плечі і ніжно притиснувся, і все одно – чужий. Адже все було не так. Не так! А це був не він. Вона розуміла, що це найжахливіше, що могло з нею статись, але що робити? Зірвати сургуч?..

 

... Холодно, вогко, темно. Ліхтарі за вікном – і ті не життєво осліплюють власну неспроможність щось змінювати в цьому житті. І лише їй – не спиться. Якісь запопадливо непевні думки закрадаються в голову, і ще мить – жахливо вразять головний мозок. Стеля нависала безмірно і безжалісно. Краще б упала!

– Він чужий мені.., чужий.., чужий... – немов марила вві сні, – Це не він!

До цього вона рідко помилялася. Коли щось робила, то вже напевне. Ніяких других спроб. Ніяких коректорських втручань. І раптом: не він! Не могла пояснити собі, звідки взяла цю певність, але вже навідріз.

– То кажеш, на пошті познайомились? – штовхнула  в бік свого, уже чужого чоловіка, і той розплющив очі.

– Маленька моя, не заважай спати, ти ж знаєш, що вранці мені на роботу, що... – пусті слова, які за мить нічого не важили, бо на її обличчі застигло оце ще самій незрозуміле відчуження.

– Я відправляла на пошті листа... Не пам’ятаю кому... Потім мені стало зле, і я знепритомніла... Не так, не так!!! Зав’язалася бійка, мене зачепили, я вдарилася об щось, падаючи, але ти підхопив і прикрив руками голову, щоб я трималася... Я досі відчуваю твої дужі руки на скронях! Виніс мене на свіже повітря... Не так це було? Так?..

– Сонечко, заспокойся. Я все поясню. Ти в парку читала газету («Ти й зараз так іноді робиш, навіть не знаючи, що він не прийде!»), а я підсів. Ти намагалася вдавати, що не дивишся на мене, а я – що дивлюсь. Ти випустила газету з рук, а я й не ворухнувся. Скривившись, ти кинулась до неї, та я швидко підняв цей уже непотрібний нам клапоть паперу. «Там не пишуть продовження цієї історії» – а ти відповіла, що читаєш своє минуле. Я підхопив тебе зі словами: «Спробуй відшукати мене у своєму минулому!»..

– А я не запитала, як тебе зовуть? – важко дихаючи і захлинаючись болем.

– Ні, – зовсім мовчки.

– Це ти, ти не відповів!!!

 

... Не він. Просто і водночас легко: не він. Ні спекотно, ні холодно.  Простирадло давно зіжмакане тулилося в кутку ліжка, і зовсім не могло обмежувати її рухів. Але встати – несила. Вирішити варто усе в ліжку. Ця блискавична думка цвяхом застрягла в голові й не полишала. Треба щось змінювати. Вірила собі і боялася. Невже помилилася? Здається, тисячі життів прожила, а якась химерність почуттів, невизначеність знову багровою плямою, мов вирок, виступила на її історії.

Прокинувся, встав з ліжка, пройшовся кімнатою, сів на краєчку. Мовчить.

– Скажи... – лише й мовила, а слова застрягали і вже відчувала: далі не зможе.

– Як ми познайомились?

– Так... – чому так лячно? Ніколи не полохалася нічого, бо ніколи не стикалася... з собою. А себе вона боялася.

– В Аджимушкаї, в каменоломнях. Пам’ятаєш ту екскурсію? «За психологічним впливом немає рівних у всьому світі!»... Там був усього один ліхтар, і ти якось відбилась від групи на глибині. Уловити промінь світла, що сховався в ходах, ти не могла, а йти за голосами... Темно, обмежений доступ кисню, страшенно холодно, і чим далі в глиб – усе більше звужувались стіни й опускалася стеля, немов...

– Немов чиїсь руки здавлюють твої скроні, о, я їх так відчуваю!..

– Ні, – строго й безапеляційно. – Ти боялася темряви. Ти боялася лишитись одна. Не лише в каменоломнях... Я знайшов тебе – і ми разом шукали світло в кінці тунелю...

– Лише ім’я... Але ти не відповів.

 

... – Що робити, коли не знаєш, як закінчити? – дарма спитав. Мій друг ніколи нічого не розпочинав (напевне, чекає часу), отже, відповіді теж не знав.

 

... Тихо! Дуже прошу, якомога тихіше гортайте сторінки. У неї дуже чутливий сон. Я налив їй снодійного. Хай заспокоїться. Я знаю, що скоро вона одужає, що вже зовсім скоро. Можливо, мені вдасться, і вона ніколи не дізнається... Я ж просив, тихіше гортайте сторінки!..

 

... Сьогодні до мене востаннє прийде мій друг. І сьогодні я таки зможу вирвати в нього з серцем це кляте ім’я. Це буде його найкращий початок.

 

Марина ЄЩЕНКО