* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ПОЛТАВСЬКА ПРОЗА

08:53 05.10.2009

ПОЛТАВСЬКА ПРОЗА

Рух по колу

Душа прагне спокути. Одноманітність віршованих рим замикає знак безкінечності. Я продовжую свій рух по колу.

Знищити спогади і забути. Забути все! Пам’ять тіла неможливо убити. Але я – всесильна. Запаморочення і тьма. Знову смерть. Смерть, яку я переживаю щодня, щохвилини, щомиті. Вона переслідує мене. Тікати від власної тіні немає сенсу. Сенс втрачено назавжди.

Я продовжую свій рух по колу. Рух, який дозволяє мені йти вперед, стоячи на місці.

Душа прагне спокути…

                                                                                                         (15.12.2008)

У вимірі розлуки

Коли він далеко, життя існує в іншому вимірі. І вимір цей – розлука.

Без нього сонце не гріє, небо здається сірим, а трава засихає влітку.

Чому в житті все так несправедливо? Коли все-таки кохання переможе розлуку? Кажуть, що вона гартує почуття. Але разом з тим розлука ослаблює душу.

Та коли настає той довгожданий момент зустрічі, світ стає кращим. Кращим не від того, що ти говориш ці шалені слова: кохаю, єдина, моя… А від того, наскільки красномовно ти мовчиш. За тебе говорять очі, за тебе говорить кожен доторк і поцілунок, за тебе говорить тиша. Вона – найкращий співрозмовник!

Закоханим не потрібні слова…

І справді, коли ти мовчиш, я розумію все, що ти хочеш сказати. Такими ж беззвучними словами кричить моя душа. Вона благає тебе повернутись, але навіть її голос іноді безсилий перед обставинами.

Кажуть, що кохання – всемогутнє почуття! Але тоді чому ти досі так далеко?

                                                                                                       (18.12.2008)

 

                            ***

Забуваючи промені сонця, поринаю у тишу пітьми…

                                                                    (5.02.2009)

 

Останній удар годинника

З останнім ударом годинника твій образ розсіється в темряві…

Я стою навколішки і молюся. Знову чекаю півночі. Вона, як завжди, забарилася на шабаші болю. Твоє серце відчуває мою спокуту. Я прошу прощення за те, чого не робила, чого ніколи не буде.

Брехня, оповита сумом, давно заснула в колисці вічного жалю. Магічне коло захищає мене від вчорашніх докорів сумління. Ми прощаємося навіки.

Я знову чекаю півночі, бо знаю, що з останнім ударом годинника твій образ розсіється в темряві!

                                                                                                          (22.12.2008)

 

                        ***

Я кажу те, що думаю, а думаю те, що кажу!

                                                            (2008)

 

***

      Мені залишився тільки останній повільний танець: без рухів, без музики і без тебе…

                                                                                                                      (22.12.2008)

 

                              ***

Ми любим, щоб жити, а не живем для того, щоб любити!

                                                                             (14.01.2009)

 

Коли я молюся вночі

Знаєш, коли я молюся вночі, тиша відпускає мої гріхи.

Людина пише про те, що вона відчуває. Ти запитаєш, чому у моїх віршах біль і смуток? А все тому, що навколишній світ викликає у мене жалість і співчуття. Люди втратили смак до життя. Воно байдуже для них у всіх його проявах.

Біль розлуки, біль кохання, біль утрати – саме ці почуття знищують радість існування і дарують надію смерті.

Я не праведниця, та жага життя не дозволяє смерті підступитися до мене. І, знаєш, я помітила, що коли я молюся вночі, тиша відпускає мої гріхи на волю…

                                                                                                       (4 – 5.01.2009)

 

Світ не здригнеться від завтрашніх сліз

Світ не здригнеться від завтрашніх сліз. Мені не болять вчорашні образи. Я забуду біль. Забуду кохання.

Ніколи нікому не зізнаюся, що любов жила в моєму серці. А, може, й не жила?

Знову ставлю собі це беззвучне запитання без відповіді. Воно її просто не потребує. Я й без того знаю, що завтра на ранок забуду ці безглузді думки й залишу всі запитання без відповіді. Так легше.

       Світ не здригнеться від завтрашніх сліз…

                                                                                             (11 – 12.01.2009)

 

                   ***

Людина, як пісок, розвіється за вітром!

                                                       (2008)

 

                                  ***

Коли українцям затикали рота – вони говорили душею!!!

                                                                           (22.12.2008)

 

Планета помирає в неволі

Планета помирає в неволі. Ланцюги байдужості сковують її бездиханне тіло. Смерть підкрадається все ближче.

Земля помирає в самотності. Зраджена і зневажена тими, на кого вона так розраховувала.

Коли діти втрачають матір – це боляче, але коли матір втрачає дітей – це жахливо! Природа не має нащадків, бо все знищила її величність – Людина!

Планета – смітник! В мене більше немає сил спостерігати за цим жорстоким убивством всього живого! Та без вогню жаринка гасне. Свідомість людей не прокинеться, якщо її не розбудить черговий землетрус!

Я так хочу бачити схід сонця, а ввечері засинати з упевненістю в тому, що замість садка не буде пустелі, а річка не перетвориться на утилізатор відходів. Я просто живу і вірю в те, що завтра буде краще, ніж вчора.

Людство не здатне на самогубство. Все залежить тільки від нас. Планета відродиться знову. Питання тільки: «Коли?»

                                                                                                    (14 – 22.01.2009)

 

                ***

Безсмертя – мука чи дарунок?

                                       (23.01.2009)

 

                ***

Смерть – не слово, а вирок!

                              (28.01.2009)

 

***

Говорять, що надія помирає останньою, але хто хоч раз бачив її бездиханне тіло?

А все тому, що надія – безсмертна!

                                                                                                      (7.02.2009)

 

Вічний вогонь пам’яті

 

Війна… Всього лише п’ять літер, а скільки в них горя, відчаю й болю!

Кров матінки-землі  проступає на поверхні сотнями братніх могил. Мільярди загиблих душ з різних куточків світу об’єднує всього лише одне слово – війна!

Двадцять друге червня сорок першого року… Дніпро всотує в себе золото раннього сонця, квіти, напоєні росою, пробуджуються від сну, їхній п’янкий аромат наповнює повітря приємним запахом. Через мить цю красу зруйнують сотні вибухів. На землю повільно спускається смерть.

Напад фашистів можна порівняти лише з горобиною ніччю влітку.  Запалала Україна! Застогнала криками невинно вбитих людей!

Українська нація унікальна! Історія нашого народу проростає зерном свободи з далекої козаччини до сьогодення. Ніщо й ніхто за цей час не зумів зламати стебло життя українців.

Україно! Ненько! Скільки твоїх дітей померло від безжалісної руки ворога? Напевне, нікому й ніколи не вдасться підрахувати їхню кількість. Усі вони – герої!

Війна не знає віку й статі, а українцям невідомий страх! Воїни щоразу йшли в бій з Богом у душі й надією в серці. Їм довелося бачити смерть своїх знайомих, друзів і, що найжахливіше, коханих… Чи багато хто з нас може витримати таке? На мою думку, люди, що пройшли весь цей шлях, воістину безсмертні! Вони витримали це надскладне випробування, а я в свою чергу, як представник молодого покоління нашої країни, схиляюся перед ними! Укотре Україна довела, що не збирається нікому коритися.

Дев’яте травня – свято Перемоги! Щороку ми вшановуємо пам’ять загиблих у Другій Світовій війні. І з кожним разом помічаємо, що кількість людей, які пережили ці страшні події, стає все меншою.

На святковому параді в мене стискається серце. Боже, як швидко ми змогли забути той жах, що довелося нам пройти! Уже вкотре оголошуються списки загиблих односельчан, і я знову й знову помічаю, з якою байдужістю сприймають ці імена люди. Як нам жити далі? Ким ми станемо без пам’яті? Безликою масою, яку не цікавить минуле, теперішнє й майбутнє.

Закликаю й серцем, і словом: «Люди, не відмовляйтеся від минулого! Воно – основа теперішнього й надія майбутнього! Недарма ж наші діди поклали свої кістки в чорну землю за наше світле й безхмарне життя. Їхні подвиги  нетлінні!»

Сьогодні лише гранітні солдати нагадують нам про ті страшні роки Другої Світової війни. Та й до цього часу мене вражає тільки одне: всього лише п’ять літер, але таких пекучих, що вогонь їхнього болю опалює наші душі й серця…

                                                                                           (5 – 19.02.2009)

 

***

Смішно, коли дві абсолютно чужі людини намагаються знайти спільну мову, особливо якщо вони – коханці в минулому!..

                                                                                                           (9.02.2009)

 

Любов – це ілюзія!

Віра в кохання зникає поетапно. Спочатку смерть симпатії змушує нас замислитись: а що ж все-таки тримає двох людей разом?

Можливо, звичка? Прокидаєшся і щоранку бачиш одні очі, чуєш голос, без якого не уявляєш свого життя й відчуваєш тепло долонь, які пестять твоє обличчя!

А, може, це страх? Страх залишитися один на один з холодним ліжком. Страх зустрічі із смертю в полоні самоти.

Я вірю в будь-які версії, але не в кохання! Бо ж любов – це ілюзія, а ілюзія – це лише примара, що зникає на світанку.

Людина, яка кохає, не в змозі завдати болю. А хто хоч раз бачив почуття, які не приносять страждань? Знаю лише одне: любов – це підтвердження тому, що страх самотності сильніший за інстинкт самозбереження!!!

Але я не вірю ні в те, ні в інше…

                                                                                           (15 – 21.03.2009)

 

***

Північ ніколи не з’являється одна. Поруч з нею завжди перебуває біль, розчарування і спокута…

                                                                                                           (28.02.2009)

 

***

Я знову слухаю тишу. Вона розповідає мені про людські болі, які горять на небі мільйонами зірок.

                                                                                                        (2.03.2009)

 

***

За вікном моєї в’язниці кишить мурашник, в якому кожен сам за себе!..

                                                                                              (2.03.2009)

 

 

Коли народжується людина

Коли народжується людина – на небі спалахує нова зірка.

Ти живеш і ніколи не задумуєшся над тим, що буде після тебе. Ростеш, розвиваєшся, помиляєшся, але йдеш уперед. Працюєш заради збільшення власного капіталу, а потім відновлюєш здоров’я, яке ти втратив, заробляючи ці гроші.

Кохаєш так віддано й щиро, що здається, ніби світ ніколи раніше не бачив такої пристрасті. Втрачаючи, плачеш за минулим, не розуміючи, що далі на тебе чекає майбутнє.

Дорослішаєш, змінюєш свою життєву позицію і переконуєш оточуючих, що все пережите тобою – це не так уже й боляче, як здавалося раніше, що надалі ти не допустиш подібних помилок.

Але все повертається знову і знову, бо життя – це суцільна трагедія, яка в абсурдності своїх повторів перетворюється на комедію. І через цю буденність ти несеш у своєму серці надію на те, що ніколи не помреш, а помираєш, ніби ніколи й не жив!

Коли народжується людина – на небі спалахує нова зірка, щоб через деякий час згаснути забутою

                                                                                                                 (18.03.2009)

 

                                                     ***

Сонце не сходить на ранок, а прокидається тільки під вечір.

                                                                            (23.03.2009)

 

***

Втрачаю слово. Воно зривається з моїх губ і летить у прірву. Мене більше не чують.                     Чи, може просто не розуміють? А втім, яка різниця?

Яка користь від слів? Від слів порожніх, пустих і незрозумілих?!

Вистраждане і виплакане слово помирає не почутим!

                                                                              (25.03.2009)

 

                   ***

Моя безнадія танцює у колі вічності…

                                       (29.03.2009)

***

Пригорни мою любов до своєї байдужості. Разом вони створюють тандем неповторного відчаю!

                                                               (5.04.2009)

***

Кохання – це, напевне, єдиний вірус, який неможливо вилікувати жодними таблетками чи антибіотиками. Тільки людина здатна позбавитися від цієї страшної, а інколи й смертельної, хвороби.

                                                                                            (27.04.2009)

***

Мій корабель життя потонув у хвилях кохання…

                                                                                           (12.05.2009)

***

За масками посмішок кожен із нас ховає свою трагедію!

                                                                                           (8.05.2009)

***

            «Кохання, де народилось, там і хоронять. У серці!»*  І, напевно, добре, що я ховала любов лише одного разу, але поминаю її до сих пір…

                                                                                                    (25.05.2009)                                                           

                                            

*О. Коломієць «Дикий Ангел»                                                                       

                              Гроза моїх почуттів

      Дощ моїх сліз перетворюється на грозу відчаю.

      Град – це мої мрії, які падають на землю і помирають під променями жорстокого сонця!

      Грім – це крик моєї душі, забутий і зневажений тобою.

      Блискавка – це біль, бо якщо вона хоч раз влучить у серце, то залишить у ньому згадку про себе навіки.

      Вітер – це ті швидкоплинні речі, які дають нам можливість жити вічно!

      Сьогоднішня гроза – це моя любов. Сльози – це вода, яка зникає в суховіях життя. А я – звичайна людина, от тільки гроза моїх почуттів не врятувала пустелю вічності…

                                                                                                              (7.05.2009)

 

 

Погляд у вічність

 Ти стоїш і дивишся у вічність, забутий світом, Богом і людьми. Байдужий холод сковує серце, яке вже ніхто не в змозі повернути до життя.

 Закоханий у вчорашній день, ти живеш минулим. Минуле – це те, що уже неможливо виправити, і саме неспроможність змінити щось, ятрить душу на протязі всього життя. Та невдовзі біль стає не таким нестерпним, а спогади змиваються рікою часу. Мрії, які раніше були сенсом усього життя, тепер не такі бажані. Та наприкінці цих випробувань усіх нас чекає одне – смерть і забуття!

І саме в цей момент на краю прірви ти стоїш і дивишся у вічність, забутий світом, Богом і людьми…

 

                                                                           (6-13.05.2009)

 

***

Один Бог знає, за що карає!

                                         (30.06.2009)

 

 

 

Далі

                    буде…