* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Таємниця троянди

09:15 27.09.2009

Таємниця троянди

Чимало людей, часто мимоволі, зупинялися бодай на мить, аби помилуватися красою до тонкощів тендітних пелюстків троянди кольору крові. Дивним у кущі було те, що кожен рік зацвітала  лише одна, але напрочуд велика квітка. Квітка любові, як часто казала похилих літ жінка своїй маленькій онуці Альоні. У літню днину обоє полюбляли сидіти у затінку куща та насолоджуватись ароматом троянди. У такі моменти панувала, так звана, тиша спокою блаженства, яку інколи порушувала бабуся:

       Це квітка твоєї любові. Доки ти будеш її плекати – доти

розростатиметься твоя любов до всіх і кожного. Але особливо троянда зацвіте  тоді, коли ти покохаєш. Та якщо якогось часу троянда всохне, то значить ти занедбала свою любов…

         Звісно, що маленька дівчинка іще не розуміла багатьох бабусиних слів, але щоразу уважно слухала, затаївши подих. Можливо, якби цю фразу не чула ледь не щоразу, то уже давно збула б, але слова міцно запали у душу тепер уже незрівнянно вродливої дівчини, який другого дня літа виповнилося 16 років. В силу вишуканої краси, чуйного та доброго характеру, приязної поведінки – вона легко та швидко знаходила спільну мову з усіма, а найперше з однолітками, серед яких чимало було хлопців. З бабусею спілкувалася лише по телефону, адже та кілька років тому переїхала жити до моря за порадою лікарів. Будиночок лишився онуці, яка більшу частину літа проводила у ньому, все ще насолоджуючись ароматом пянкої троянди. За звичкою, особливо коли лишалася сама дома, то при перших сутінках сідала за фортепіано і починала грати прекрасну мелодію, яка так і лилася з під її пальців, немов із самої душі. Проходячі повз перехожі потрапляли, немовби до раю, адже музика полонила своєю ніжністю, а пянкий аромат троянди дурманив свідомість. Одним серед таких був хлопчина років 20, який постійно ходив зі скрипкою, адже навчався у музичному училищі неподалік. Однак, як притаманно у такому віці, ровесники його кликали Філософом, а не Музикантом чи Скрипалем, наприклад. Друзям була добре відома причина такого прізвиська, адже хлопець постійно роздумував над усім. Звикнувши до такого імені, юнак часто рекомендував себе Філософом, дивуючи при цьому людей. Тож Філософ стояв поряд із кущем якраз навпроти розчиненого вікна, з-за якого долинали звуки мелодії.

       Яке чудове виконання Мелодії Мирослава Скорика. Точне та

впевнене попадання у ноти. – якось замріяно, зі скромною посмішкою радости на устах шепотів сам до себе Філософ. І в цю мить йому прийшла, здавалось би, безглузда думка. Але хлопець таки вирішив зробити задумане, тому, не гаючи часу, нашвидкуруч дістав скрипку і вже на черговому акорді підхопив гру фортепіано. Усе довкола, немов завмерло, зачудоване грою дуету. Альона теж вловила музику скрипки, від чого дуже кортіло побачити виконавця, але мелодію не хотілося припиняти, тому варто було чекати іще кілька хвилин до її завершення. Щойно пролунала остання нота, як дівчина рвучко встала зі стільця і поспіхом вибігла із будиночка, в надії побачити свого напарника у грі, але душу заполонив відчай, бо на дворі було тихо та безлюдно, неначе нічого й не відбувалося. Засмучена, Альона ще довго стояла, сподіваючись, що от-от визирне скрипач і задовольнить її цікавість. Але чуда не сталося і дівчина зрештою рушила до будівлі.

         Філософ два дні тому приїхав жити до міст, адже за тиждень мало розпочатися навчання у музичному училищі, де була мрія здобувати навчання ще із перших років навчання у музичній школі. Так, як училище не мало гуртожитку, то постало питання у житлі, з яким пощастило, адже трапилася господиня, яка здавала кімнату у будинку, якраз неподалік навчального закладу. Саме повертаючись із останнього вечірньої порі, Філософ й почув гру фортепіано, яка линула з будинку по його новій вулиці проживання. Звісно, що у душу закралися сумніви щодо власної компетентності у вчиненому, тому хлопець одразу й втік навіть не встигши покласти скрипку до футляру. Але у душі все-таки було якось незвідано радісно, від чого, немов вогонь палахкотів, що провокувало часті посмішки на обличчі.

       Ти часто такий веселий? – поцікавилася за вечерею господиня дому.

       Хто, я? Та ні! Я зовсім не веселий. З чого ви взяли?

виправдовувався хлопець.

       Не роби з мене дурної. Я ж бачу, що ти так і сяєш. Може, натворив

уже щось, бо забіг до хати, як навіжений?

Намагаючись змінити тему розмови, хлопець поцікавився:

       А хто живе за 5 будинків від вас по цій самій стороні?

Господиня задумалась, але опамятавшись відповіла:

       Ти чого мене баламутиш? Це я задаю тобі питання, от ти і

відповідай, а то про сусідів розпитуєш!!

Діватися було нікуди, але юнак вирішив зробити іще одну спробу:

       То я ж саме і питаю, щоб розповісти, що трапилось.

       Кажеш 5 хата.. це там, де троянда?

       Так, саме там – жваво зауважив хлопчина.

       То не твоє діло! Давай розповідай!

Шанси змовчати були вичерпаними, тому Філософ усе розповів.

       Ага. Справді, чудернацьке діло ти учверив, але не хвилюйся. Раніше

там жила моя ровесниця Лідія Григорівна. Щоліта у неї гостювала онука Альона, яка теж живе у місті, але з іншого краю та у квартирі. Кілька літ тому Ліда поїхала жити на море через недугу, а будиночок доглядає її онука – вже доросла, розкішна дівчина. Десь їй років 16, 17 – не пригадую. Але знаю, що ще школярка. Вона й донині проводить тут усе літо: за будиночком догляне і двір заодно прибере – працьовита і люб’язна дитина. Та й із сусідами лагідна та привітна. Ото вона й грала, бо Ліда казала, що навчалася Альона у музичній школі грі на фортепіано.

       Ясно. Дякую за вечерю. Я пішов спати, бо завтра хочу додому

з’їздити за рештою речей, а вже повернуся першого числа. На добраніч. – і Філософ встав із-за столу.

Наступного дня юнак рано вирушив додому, а господиня – Марія

Адамівна вирішила сходити на базар. Дорогою назад позаду себе почула дзвінке вітання:

       Доброго дня, бабо Маріє!! Може, вам допомогти?

Жінка озирнулася і побачила усміхнене обличчя Альони. Насправді

сумка була не така й тяжка, але варто було якось зачепитися за розмову, тому бабуся дала дівчині торбу.

       Як поживаєш, онучко?

       Дякую, добре. От збираюся вже за кілька днів перебратися додому,

адже розпочинається навчальний рік. .

       Ну так, так. А тут, чую, граєш на фортепіано?

       Та інколи граю вечорами. Невже так чути?

       До мене то не чути, але коли проходжу повз, то добре чую. Вчора

теж ішла ввечері та й чула. – почала хитрувати стара.

        Ввечері, кажете. А ви, раптом, нікого незвичного не бачили? Ну,

може, зі скрипкою?

       Та ні. А чому ти питаєш?

       Вчора хтось підігравав мені з вулиці на скрипці, а коли я вийшла, то

було безлюдно.

       Навіть не уявляю хто це міг бути – кривила душею бабця. – Нині

понапридумували усіляку техніку, то, може, щось вмикали?

       Та ні, бабусю. Це таки звучала жива гра скрипки. Я добре відчула…

       Тобі краще знати, онуко. То добре. Дякую за допомогу. Бувай

здорова.

       І вам всього найкращого! – побажала Альона і повернулася до свого

будиночку. Але цікавість усе ще мучила її…

Наступні вечори вкотре й вкотре лунала гра фортепіанної музики, але

звук скрипки так її жодного разу й не підхопив. В останній день, доки Альона збирала речі повертатися до квартири, то, на превеликий подив, завітала Марія Адамівна.

       Уже їдеш? – коротко спитала вона.

       Так, бабусю. Завтра уже школа.

       А бачила свого скрипаля? – неочікувано спитала гостя.

       Ні. А, може, то зовсім і не скрипаль, а скрипалька.

       Чомусь я думаю, що то він.

       Чого ви так впевнені? – насторожилась дівчина.

       Життєвий досвід підказує. – усміхнулася стара.

       Вам видніше. Та нічого, я цим не переймаюсь. Всяке у житті

трапляється.

       Воно то так, але ти приїжджай сюди на вихідні.

       Для чого?

       А, раптом, він знову зявиться.

       Ви так думаєте? – Бабуся у згоду покивала головою.

       Добре. Я подумаю…

 

Минуло два тижні вересня. Альона не приїжджала та й Філософ

допізна сидів в училищі, а по вихідних їздив додому збирати врожай. На Покрову, яка припала саме на неділю, вкотре приїхав до міста й йшов вулицею до свого будиночка. Ще здалеку побачив трояндовий кущ, який все ще цвів п’янким ароматом. Так само здалеку вловив гру фортепіано, але цьогораз звучало Адажіо. Пришвидшивши ходу Філософ знову влетів у хату і, не привітавшись, знову вибіг зі скрипкою. Услід йому бабуся крикнула:

       Вона цікавилась скрипалем, але я нічого не сказала!...

Лише дійшовши до будиночку Альони хлопець збагнув слова

господині.

       Вона цікавилась…. – шептав знову він, навперебій стукоту серця,

яке ось-ось мало вистрибнути із нього.

       Не хай буде, як буде… – налаштував себе Філософ і провів смичком

по струнах, а далі почалася литися Мелодія Скорика. Фортепіано затихло і Альона була ладна вибігти на вулицю, але щось невідоме, немов прикувало до стільця, не давши підвестись. Вслухаючись у кожен звук, який виривався із глибини душі скрипки, дівчина відчула у собі присутність якогось нового, досі іще незнаного почуття. Усе в середині заполонила радість, від чого хотілося аж плакати і Альона відчула щокою вологий дотик однієї, другої, третьої, а потім іще з десяток наступних сліз. А Філософ рвучко та завзято грав, що навіть довколишні мешканці повизирали з вікон.

Коли мелодія завершилась, то звідусіль залунали оплески. Тим часом юнак почав ховати інструмент до футляру, по завершенню чого намірився повертатися до Марії Адамівни. Коли це шлях загородила постать дівчини середньої худощавої статури з довгим темно русим волоссям, яка була одягнена у коротку спідницю та фіолетову кофтинку. Все ще вологими від сліз очима вона дивилася на Філософа, від чого йому навіть стало дещо незручно. Отак нерухомо стоячи хвилин зо п’ять Альона мовила:

       Дякую… – і посміхнулася, що радувало хлопця, але він все ще

мовчав.

       Ти вмієш говорити чи лише тільки грати на скрипці? – сподіваючись

почути бодай щось спитала дівчина.

       Умію… грати і говорити. – вражений вродою незнайомки, спромігся

вимовити Філософ.

       Як тебе хоч звати, скрипалю?

       Філософ.

       Як? – здивувалася Альона.

       Ну, Філософом мене прозвали друзі через мої довгі розмови про все.

       Я б не сказала. Швидше Мовчазник, але ніяк не Філософ. Проте, у

житті ти ж не Філософ?

       А, ну так. Мене звати Владислав.

       А я Альона. – і дівчина протягла руку. Вагаючись, Влад подав свою і

потиснув обережно новій знайомій.

       Та не лякайся ти мене, я ж не страшна. Бачу, грати у тебе виходить

краще, ніж говорити, але нічого. Заходь поспілкуємось. – запропонувала дівчина і силоміць потягла за собою Філософа.

          Ти не проти, якщо я кликатиму тебе Владом, а не Філософом, бо у мене твоє прізвисько асоціюється із гуманоїдами якимись.

       Гаразд, я не проти. – все ще коротко відповідав хлопець.

       Що ж, Влад, повідай мені про своє життя.

       Родом я із області, а сюди приїхав навчатися грі на скрипці.

       Так ти і так уже непогано граєш.

       Насправді, я ще сиджу на мілині. Досконалості меж немає… – вже

більш вільно розповідав Влад, а Альона з цікавістю роздивлялася його, зовсім не чуючи про що іде мова, але киваючи у знак згоди задля етикету.

       Чому у тебе такі великі вуха? – раптом перебила вона розповідь

питанням.

       Про це теж можна чимало розповідати. Мої старші брати і сестри у

дитинстві полюбляли познущатися наді мною,  тому питали чи я хочу побачити Москву. Через дитячу наївність я погоджувався і вони піднімали мене за вуха, аби я побачив Москву.

       І що, бачив? – вражено поцікавилася Альона.

       Звісно, що ні, але мова не про це. Коли я ходив до дитячого садка, то

один дідусь якось довго роздивлявся мене,  а потім спитав чи співаю я. На мою згоду він додав, що усі люди, які мають великі вуха, здатні до співу. Отак і повелося, що я маю великі вуха, раніше співав, а тепер граю на скрипці.

       Як у тебе все цікаво. А чого ти втік минулого разу?

       Злякався. – правдиво та відверто відповів хлопець, адже останнього

йому ніколи не бракувало за словами однієї улюбленої вчительки.

         Кімнатою полинув веселий та дзвінкий сміх дівчини.

       Злякався? Ну й справді, ти ж не знав яка я. А що, страшна? – і

Альона почала імітувати із себе відьму, торкаючи власними пальцями рук, плечей, голови, обличчя і навіть губ Владислава. Від останнього дотику хлопець дещо зніяковів в силу свого соромязливого характеру. Відчувши це, Альона вирішила задати компрометуюче питання:

       Я подобаюсь тобі?

У Влада перехопило дух. З одного боку її врода, досконалість гри на

фортепіано, витонченість у спілкуванні надзвичайно захоплювали його собою, але в той же час він фактично зовсім не знав її життя, поглядів, інтересів та характеру. Однак, мовчати йому, як хлопцю, не годилося, тому вирішив відповісти жартома:

       Я подумаю.

       Що? Ти ще станеш думати? Та як ти можеш? – і Альона, граючись,

почала бити в спину хлопця своїми тендітними кулачками. Втомившись від цього, вона сіла поруч гостя і сказала:

       Нехай зовні ти соромязливий та скромний, але я впевнена, що у

душі ти дуже сильна та смілива людина, адже далеко не кожен наважиться грати посеред вулиці невідомо для кого та ще й його улюблений твір.

       Просто я сам люблю цей твір, а оточення мене не хвилює.

       Ах ти егоїст. Замість того, щоб сказати: так, я хотів зробити

якнайкраще для тебе так ти кажеш:Просто я люблю цей твір. Просто жах якийсь.

       Чому ти тоді спілкуєшся зі мною? – раптом поцікавився Влад, хоча

у його тоні зовсім не було місця невдоволенню чи то образи.

       Бо у тебе можна навчитися багатьом речам. – немов знаючи питання

заздалегідь, одразу відповіла вона.

       А що тобі взагалі подобається у людях?

       Чесність, відкритість, доброта, оптимізм. Але щоб вимагати цього

від інших, в першу чергу я у собі виховую ці якості.

       Це добре, що ти починаєш із себе. Я б радо з тобою поговорив іще,

але мені час відпочивати, адже завтра навчання, а вже годинник вказує на початок першої ночі.

       Ого! Оце так час минув швидко. Як прикро…

       Не сумуй. Давай обміняємось контактними телефонами і у такий

спосіб спілкуватимемось. – запропонував Влад.

       Гаразд. Я не проти.

Провівши гостя до хвіртки, дівчина побажала йому гарної ночі і з

шаленою радістю на душі повернулася до будинку.

Дорогою додому Владислав обмірковував події минулого вечора,

постійно відтворюючи в уяві загадковий образ Альони. Та увагу до себе привернула зоря, що падала на небосхилі, тому юнак хутко загадав бажання і весело посміхнувся небесам…

         Тиждень поволі сягав свого завершення, а дзвінка від Альони так і не було. Хлопець думав: От і перший мінус. Дала обіцянку і не виконала, проте в інших одразу помічає цей недолік. Проте, реакція гніву у його випадку була лише миттєва, бо вже далі він вкотре мрійливо почав пригадувати обриси її обличчя і брови. Так, саме її величні брови – такі до тонкощів чудесні й напрочуд рідкісні, немов би у вовчиці. Яка то краса! Здавалось би дивився й дивився на них, неначе на останні промені сонця, тендітні краплини вранішньої роси, полохливі перші сніжинки або ж необережні краплини дощу, які стрімголов падають додолу. Її брови можна описувати і порівнювати вічність, але все одно вони лишаться незрівнянними ні з чим і ні з ким, бо це її, особливі брови…

         Наступні вихідні Влад вкотре мусив їхати додому допомагати по господарству батькам. Лише у надвечірї неділі знову крокував рідною уже вуличкою, яка щораз навіювала спомин про приємне знайомство. Здавалось. Що хлопець навіть й не був здивований, побачивши Альону біля куща троянди. Не помітивши друга, вона схилилася над квіткою, обережно тримаючи її контури своїми тендітними пальчиками й, заплющивши очі, вбирала у себе солод  аромату троянди. Неначе злившись в доне ціле, квітка і дівчина суміжно піддалися стихіям природи. Вітер грався як листям куща, так і волоссям Альони. Сонце гріло квітку, додаючи їй насиченості кольору, і дівчину, яка ледь не танула від його ніжних обіймів. Навіть бджола, яка щойно зібрала нектар із троянди, уже щось нашіптувала піаністці. Заворожений побаченим, Владислав не помітив, як Альона обережно повернула обличчя до нього і спрямувала у саму глибину душі погляд. Тим часом пелюстки троянди торкалися її ніжної щоки, забарвлюючи казковим румянцем. На завершення дівчина подарувала посмішку, а потім підійшла до Влада, взяла за руку і мовчки повела до хати. Посадивши гостя у крісло і сівши йому на руки, Альона поцікавилась:

       Про що ти думаєш?

       Про мову квітів… Заворожений побаченою красою, я почав думати

про мову квітів. Вперше про це пішла мова у часи міфів та Біблії. Легенди та сказання про Неопалиму Купину чи фігове дерево – це своєрідні зашифровані послання. Зрештою, мова квітів отримала свою назву – селам – коли з’явилася у межах турецьких гаремів. До Європи селам привіз Карл XII, який навіть впровадив друкування словників із тлумаченням кожної квітки. Зрештою хвиля квіткового буму дійшла й до Англії, де букети почали використовувати замість послань, зміст яких залежав від кількох нюансів: кольору та кількості квітів, положення букету, способу вручення – вверх чи вниз квітками, правою чи лівою рукою. У 1830 році мода на селам прийшла до східних рубежів Європи. Саме тоді поет Дмитро Ознобишин видав у Петербурзі книжку про це. Але вже сьогодні більшість не переймається мовою квітів, проте одиниці лишаються тих, хто вважає селам актуальним і досі.

       Ого! Цікаві у тебе думки. А якщо більш по земному?

       Що саме тебе цікавить?

Альона повернулася обличчям до Влада і долонею власної руки

доторкнулася до його щоки, відчувши на собі колючі ворсинки неголеного тіла.

       Ти мені вибачив? – спитала вона і обоє зрозуміли, що мова

стосується обіцяного дзвінка.

       Так, адже всім варто вибачати.

       Варто… Чому варто? – здивувалася дівчина.

       Ми всі народжуємось недосконалими, але життя якраз нам і дане

для того, торувати шлях до досконалости. Беззаперечно, що досконалим є лише Бог, але людина здатна у максимально можливих межах бути подібною до Творця. І от тому, доки я не на навчуся вибачати інших, мені ніколи не вибачать мою недосконалість.

       Тепер я повірила, що ти Філософ. – усміхнулася дівчина. Устами

Владислава теж пробігла незначна посмішка.

       А тобі відома головна думка філософії? – задав Влад питання

Альоні.

       Цікаво дізнатися….

       Інколи істина для інших немає значення… Головне, що тобі вона

відома…

 

 

Непомітно минуло два осінніх місяці і земля почала вбиратися опалим

листям. Повертаючись зі школи, Альона полюбляла іти попід кремезними каштанами, підкидаючи листя догори, а потім спостерігала, як від поруху вітру відривається черговий листочок і повільно падає додолу. Як не дивно, але Владислав, який щовечора лишав стіни училища, теж любив бавитися листям. Щоправда, хлопець згрібав його докупи, а потім щодуху падав на спину і лежав та мріяв. Люди, які проходили повз, дивилися на Влада, немов на дивака, проте йому було байдуже все, адже він любив…

         З першими холодами роботи у селі поменшало, тому юнак вперше лишився на вихідних у місті. Суботньої днини до обід він відсипався, а опісля знову провів в училищі. Уже з першими сутінками завітав до Альони, яка готувала вечерю.

           Привіт! Що смачне готуєш? – поцікавився гість.

       Привіт! Надумала вареників з капустою наліпити, так оце

заходилася куховарити. Але ти проходь, сідай, розповідай щось цікаве, а я потушу капусту і візьмусь за тісто.

       Давай ти допораєш капусту, а я візьмусь за тісто. Домовились?

       А невже ти умієш? – здивувалася дівчина.

       Я багато чого вмію із кулінарного діла і вареники у тому числі.

       Як хочеш. – з обережністю погодилася Альона і вже за кілька

хвилин кипіла робота, а Влад тим часом розповідав:

       У Біблії є десять заповідей, про які відомо основній масі людей, але

також існує 9 заповідей Блаженства – мало відомих спільноті. Взагалі Блаженство більш зрозуміло звучить як щастя. Й однією серед таких заповідей щастя є наступна: Блаженні ті, що згоду творять, бо вони синами Божими назовуться. Просто я подумав про твоє здивування щодо того, що не тримаю на тебе зла за невиконану обіцянку. Тому вирішив більш детально пояснити це. Моє вибачення можна назвати формою доброго вчинка. Робити згоду у контексті блаженних – це теж чинити добро. Тобто. Не для кого не секрет, що варто робити саме добро, але існує одна деталь. В людських очах добро не обовязково буде виправдане. Варто лише пригадати ситуацію з Ісусом. Він чимало зробив добра і навіть такого, якого не спроможна зробити пересічна людина. І який результат? Розпяття. Після цього немає чому дивуватися, коли на наше світське добро у відповідь можна очікувати удар ножем у спину.

       Угу. Знову філософствуєш, але цікаво.

       Твоя капуста уже готова, бо тісто я вже замісив?

       Так. Вареники можна ліпити.

       Тоді давай змагатися хто більше і краще наліпить. – запропонував

Влад.

       Гаразд. Починаймо.

Спершу робили без найменшого  ентузіазму, але згодом дівчина почала

хитрувати: спершу накатувала тіста, а потім накладала начинку одразу у кілька вареників і швидко зліплювала. Врешті-решт значна перевага у кількості була за нею.

       Що має зробити програвший? – в процес поцікавився Влад.

       Поцілувати переможця… – не довго думаючи внесла ясності

Альона, весело засміявшись. Гість зрозумів жарт і теж посміхнувся. За мить тіста не стало і результати кількості вказували на перемогу дівчини, але спершу вирішили поварити вареники. Коли остання порція була готова, то Альона поставила дві тарілки на стіл, запросивши свого помічника.

       Зачекай, спершу варто комусь розплатитися за програш. – зауважила

дівчина і підійшла до хлопця, який ще не встиг сісти за стіл. Поклавши його руку собі на талію. Вона щільно наблизилась до нього, що аж відчутно стало її дихання на його устах, а всім тілом пробігла хвиля тремтіння. Здавалося, що лише якась доля секунди стає на заваді поцілункові, та ось… Ні тремтіння, ні дихання, ні дотику вже не відчутно, адже Влад рвучко відійшов від Альони і, стоячи у дверях сказав:

       Смачного…

У тихій хаті, якою ще гуляв запах свіжо зварених вареників, стало

чутно звуки краплинок, які падали на підлогу, розліталися довкола на тисячі дрібних часточок вологи. Підлога та була на кухні, а краплинками були сльози відчаю та болю, які стікали у Альони з очей, обпікаючи щоки та наносячи невидимі шрами на серце.

       Яка ж я дурна! – крізь сльози дорікала вона сама собі. – Чому я

поспішила? Варто було почекати іще трохи… Він мав першим робити крок… І яка я тепер у його очах? Аж страшно навіть уявити! Чому? Чому? Чому так?!!... Хоча… Він же любить мене – я впевнена у цьому! Чому тоді чекав чогось?  – дівчину почав охоплювати гнів відчаю. В душі боролися між собою дві суперечності: на чиєму боці вина? Усвідомлення того. Що вона зробила перша крок, мало своє місце, але ж він теж повинен був узяти на себе ініціативу та бути більш рішучим. І чим все закінчилось? Смачного… Ні, вона так цього не лишить.

         Хутко переодягнувшись, Альона наклала у миску вареників та попрямувала до будинку Марії Адамівни. Світло у хаті іще горіло, тому гостя впевнено постувала у двері. По телевізору саме йшов улюблений серіал баби, тому двері відчинив Влад. Хвилину обоє мовчки стояли, дивлячись  у вічі одне одного.

       Це до вас! – гукнув стару хлопець і пішов до своєї кімнати.

Як же здивувалася власниця житла, побачивши юну гостю:

       Проходь, проходь, доню. З чим завітала?

       Та ось вареників наварила – вирішила вас пригостити.

       Ой як люб’язно із твого боку. То давай повечеряємо і Влада

покличемо. Сходи по нього.

Дівчина слухняно виконала прохання Марії Адамівни і пішла до

кімнати друга. Той лежав нерухомо на ліжку і дивився у стелю. Здавалося, що поява дівчини його зовсім не хвилювала.

       Так і будеш лежати? – спитала вона.

       А тобі що? – грубо відрубав він.

       Я не зрозуміла, що на тебе найшло?

       Ти не зрозуміла?!! Та там було усе ясно, як Божий день!! Вирішила,

що я тобі пригожуть у сутенери!!

        Що ти верзеш? Як ти можеш про мене таке думати і казати?

       А там нічого думати! Все й так було зрозуміло!

       Ти самовпевнений егоїст, якого життя не навчило любити!! Мені

дуже боляче, що я помилилася у тобі!! – і Альона силоміць грюкнула дверима, забувши, що у хаті чужої людини.

       Смачного вам, бабусю і на добраніч!! – попрощалася дівчина із

господинею та пішла додому…

Нарешті перший сніг припорошив собою землю, приховавши під

суцільною білою ковдрою опале листя. Попри незначну завірюху по всіх базарах вирував люд, адже за кілька днів святого Миколая, а отже варто запастися подарунками. Тому після школи подруги потягнули Альону роздивлятися усілякі сувеніри, на що дівчина погодилась суто із поваги, адже насправді ні найменшого бажання до цього не було. Машинально пробираючись за однокласницями посеред натовпу, думала про Влада. Уже минуло понад двох тижнів після їхньої сварки і, як на лихо, жодного разу вона його не бачила після того. Чи то він ходив іншою дорогою, адже ледь не увесь час присутності у будиночку, Альона сиділа біля вікна у надії хоча б побачити його постать. В таку пору щоразу вічі впадав трояндовий кущ, який щоразу все більше й більше всихав. Зрозуміло, що головною причиною цьому були морози, але попередні роки такого не відбувалося. Все листя за кілька днів зжовкло та опало, кора почорніла, а сама квітка теж одного ранку розсипалася пелюстками по долівці. Але найбільше лякав сон, який нещодавно бачила Альона. У ньому була бабуся, яка мовила лише одну фразу: Не дай снігу заморозити твою любов… Відтоді фраза бабусі не вилітала із голови. Можна було подзвонити, але ж це лише сон, однак… Думки настільки хвилювали, що Альона втратила уважність до всього, через що у школі пересварилася із вчителями, а дома із батьками та братом. Через це ввечері 18 грудня знову поїхала у будиночок бабусі. Аби якось відволікти себе від думок, сіла за фортепіано. Зігравши кілька творів, вирішила  спробувати ще й “Мелодію” Скорика, а у голові вирувало: Якби трапилось чудо, якби трапилось чудо в такт чому вистукувало серце. І чудо таки відбулося, бо у двері вже пізньої порі постукали. Серце Альони невимовно швидко закалатало, відчуваючи щось приємне та бажане. Саме так і було, адже на порозі, весь у снігу, стояв Влад із букетом червоних троянд.

       Я знаю, що вони далеко не такі, як твоя, але… – і хлопець подарував

букет дівчині. Взявши букет, вона сказала:

       Заходь. – продовживши, немов нічого не трапилось – Де був?

       Йду із церкви. Була вечірня перед завтрашнім святом. – на обличчі

Альони зявилося невдоволення.

       Знаю, знаю, що тобі це не цікаво, адже ти зрідка там буваєш, але для

мене це суттєво. Безумовно, що тебе я розумію, адже багато людей так поводить себе, на що є свої пояснення. Просто у сьогоденні церква втратила своє первісне значення. У своїй сонові вона мала відтворювати Тайну Вечерю, важливими складовими чого було зібрання спільних за вірою людей та акт причастя, але з часом у силу найрізноманітніших чинників усе це втратилось. Але ми не маємо піддаватися цьому і діяти всупереч дійсності. Наша віра повинна бути, немов гірчичне зерно, яке маленьке, але водночас сильне. Мова стосується любови. Навіть свого часу людям було дано нову заповідь: Любіте одне одного. Попри те, панує атмосфера нелюбові, яка спотворює психіку – духовне начало людини. Після цього людина задовольняє себе життям без любови, а тим самим віддаляється від Бога, бо життя з Ним – це любов. Коли жив Ісус, то саме він був носієм любови. З одного боку Його образ був дещо оригінальний: бунтар, поет, вільно проводив час із жінками і зрештою набував популярности. Власним образом Ісус навіював віру, достеменно перевертаючи внутрішній світ людини. Тому не дарма кажуть, що любов гори перевертає, адже під символом гір розуміється буденність, яка має властивість мінятися. От, наприклад, теж не дарма кажуть, що зло із людини виганяється молитвою і постом. Насправді значень слова молитва у грецькій мові існує 5, але у цьому випадку річ стосується слова просейхе, яке у буквальному перекладі означає слово просити. Своїм коренем просейхе також значить – уважний та зосереджений. Тобто, можемо вивести загальне слово – споглядання – уважне зупинення на всьому. А слово піст звучить грецькою як нестея – голод, обмеження. Нарешті бачимо, що спогляданням та обмеженням виганяється демон. Для цього варто творити середовище доброзичливості та щирості. А ми навпаки наживаємо собі щодень нових ворогів. Бо ворог – це той, з ким тяжко порозумітися. Але метою життя не варто обирати завдання школити ворогу, ба таким чином людина стає інквізитором – знищенням усіх, хто не такий…

       Досить мене грузити своєю філософією! – перебила Альона.

       Ти спитала, я відповів. – винувато пояснив Влад.

       Воно то так, тільки у тебе відповіді занадто дивні, що аж нуднувато

стає.

       Добре. Про що ти хочеш поговорити?

       Про нас.

       Ага. Значить про нас. Ну говори.

Вагаючись, Альона таки почала:

       Я думала, дуже довго думала, забуваючи про все інше… і я таки

думала… – голос дівчини почав тремтіти і вона, не всилі нічого сказати, заридала. Влад тихо встав і підійшов з-за спини до неї. Торкнувшись руками її плечей, він максимально близько став біля дівчини. А вже за мить зовсім притис її тіло до себе. Чуючи тепло та швидкий стукіт сердець одне одного було зрозуміло, що почуття знову народилося, в підтвердження чого закалатали дзвони Успенського собору, відраховуючи сьому вечора. Це свідчило про завершення святкової Вечірньої й тому ось-ось вулицею мали дітлахи, які співатимуть канон Миколаю.

 

 

 

       Ходімо на вулицю! Хутчій! – потягла за собою Альона Влада.

Накинувши куртки, обоє вибігли із хати, зупинившись над дорогою, неподалік трояндового куща. Знову пригорнувшись до хлопця, Альона стала визирати дітлахів, спів яких уже долинав із кінця вулиці:

 

Ой, хто, хто Миколая любить.

Ой, хто, хто Миколаю служить.

Тому святий Миколай

На всякий час помагай

Миколаю….

 

       Влад, може, то нам подарунок від Миколая? – повернувшись до

хлопця обнадійливо спитала дівчина.

       Від Миколая… – запевнив Влад і поцілував Альону…

19 грудня після літургії біля трояндового куща вирував люд,

зачудований цвітом напрочуд розкішної великої троянди – квітки кохання Альони і Владислава. А тим часом останні іще солодко спали, пригорнувшись одне до одного, а в їхніх душах звучала безсмертна Мелодія Мирослава Скорика.

 

Тарас ДУХОВНИЙ