* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ЗУСТРІЧ

12:03 25.02.2009

Андрій Децик окинув поглядом подвір'я нової хати, чи все на ньому в порядку. І заспокоївся – теща не матиме за що дорікнути. Враз з лиця він зробився задуманим, навіть захвилюва¬вся: відав, що мати дружини вірує у сни, всілякі випадкові прикмети. Трапиться щось таке, перех¬реститься, багатозначно вказівного паль¬ця зведе у небо, а опісля вирве із себе:

– А там він знає, чому воно так...

І довго до неї не вертається настрій.

У селі два дні тому помер Мисник – колишній голова сільради, який допоміг їм, молодим сільським вчителям, щоб у них усе було гаразд. А теща приїжджає якраз сьогодні, коли його хоронитимуть. Андрій, як на розпутті. Допоки роздумував, що ще можна вчинити в такій непростій ситуації, про яку Леся, напевно, навіть не здогадується, як у вікно просунулася голова дружини, обкла¬дена бігудями:

– Чому ти ще тут?! Час їхати, Андрію!

Він не квапився. Скільки там тої їзди на „Ладі” із села до вокзалу райцентру. Вкладаєть¬ся туди і назад. І на похорон з Лесею устигають.

***

Незабаром Андрій стояв на пероні.

Коли верталися до села, теща роздивлялася довкруж, ні разу так і не заговоривши до Андрія. А він у свою чергу не заважав їй милуватися світом – буде час наговоритись досхочу. Обабіч асфальтівки тихо шуміли зелені хвилі хлібів, а он там, на узгірку, вони гойдались, наче справжнє море, вихлюпували аж за синій обрій.

А перед ними вже виднілося село. На вулиці люду зібралось стільки, що годі було проїхати машиною. Андрій продовжував мовчати, затамувавши подих, прислухався, мовби хотів відчути те, що коїться у тещиному серці. Вона зітхнула і запи¬тала:

– На похорон зійшлися?

Андрій не знаходив потрібних слів. Видушив із себе::

– Угу...– у задньому дзеркалі побачив, як тещині очі враз спохмурніли, налились журбою, а лице осу¬нулось, наче віддало хворобливістю.

Вона хапливо оглянулась, а коли одвела погляд убік, простогнала:

– Знати б, що той знак мені віщує?

– Перестаньте, – озвався Андрій без певності в голосі. – Старий чоловік помер, а ви вже Бог зна що вигадуєте, драматизуєте.

Журно очі кинула у да¬лечінь:

– Е–е, ні, Андрію, навіть не говори. Твої слова – байка. Май на увазі, що на сім світі ніщо просто так не тво¬риться. Кожна випадковість – воля Всевишнього.

Без особливої радості теща зайшла до хати, а він за нею, несучи валізу. Зуст¬річ, обійми з донькою і внуком ви¬дались Андрію якимись штучними, наче ніщо її на цім світі вже більше не цікавило і не займало, окрім чогось одного, про що навіть вона ще не відала.

–Змучила мене дорога, доню, – простогнала. – І небо у вас, я ти хочу повісти, якесь ніби нижче.

– Небо, як небо, скрізь воно од¬накове, мамо. Що у тебе там, на Черкащині, що у нас тут, на Львівщині. Я тебе нагодую, спочинеш собі, а ми з Андрієм за той час мусимо побувати в одному місці. То тут, недалеко. Довго не затримаємося.

– Їсти я не буду – не смакує. Хіба що собі приляжу.

Леся уложила маму на дивані.

Тиша в хаті. Тривожна. І таке перед¬вістя, наче ось–ось щось має неодмінно лихе статися – Андрій його добре відчував.

Раптом з–за дверей прохопилось кволе:

– Лесю, а Лесю, ходино, дитино, сюди!

Леся сполохано глянула на Андрія і кинулась до матері. Андрій принишк, завмер, бо одразу на повну силу дало про себе знати оте лихе і непевне відчуття, що заволоділо ним і нізащо не полишало. Та зобачивши, що з тещею усе гаразд, трохи йому полегшало.

– Кого сьогодні ховають? – запитала, не повертаючи голови, і рівне назад зачесане сиве волосся на білосніжній подушці виписало строгість її літ.

–Та тут одного. Старий вже він, мамо, під дев’яносто йому, – відповіла донька.

– А-а… Прожив собі на сім світі… Фігура, видно, був, що стільки люду зійшлося провести в останню путь.

– Голова сільради, мамо. Добрий був чоловік. Шанували люди Мисника.

– Як ти, Лесю, сказала? Мисника?..

– Мисника… А що, мамо?

– Іван Павлович, може?..

– Саме так, мамо. Ви що, може, його знали?

Мати глянула на дочку та зятя сумно-задуманими очима і сердечно зітхнула. Не зітхнула, а мовби заскиглила в неї душа.

– Знала, діти… Не те слово, – і підвелася. – Попрощаюся з ним, раз нам Бог аж тут звелів зустрітися.

Леся не посміла перечити її бажанню, однак Андрій наважився сказати те, що думав, бо бентега ходила за ним, як тінь:

– Може, вам не варто туди. Похорон же… А ви з дороги.

– Я односельця зустріла, Андрію, – рішуче вона. – Самого Мисника… А що він вже на столі, то нічого.

– Ніякий Мисник, мамо, вам не односелець.

– Ні, доню, односелець. Це я переїхала в інший район, бо туди вийшла заміж. Його також кудись влада з нашого села послала на керівну роботу. Як бачиш, аж сюди, на захід закинула, подалі від... Щоб гріховні сліди замести.

– Які гріховні сліди, мамо? Про що ви?

– Та земні, донечко. Земні, – із зітханням.

Аж тепер Леся згадала одного разу сказане Мисником, коли з Андрієм після інституту почали працювати в школі:

. – Як землякам, Люсю, не допомагати. Ми хоч з різних районів, а все ж Черкащина наш спільний край. Та не це головне. До кожної справи маємо підходити з державних позицій. Будуйтеся, гніздіться на здоров'я – селу вчителі потрібні. Буде у вас дах над головою, всі інші проблеми, повірте, щезнуть самі по собі. Люди ви хоч і з високою школою, але, бачу, не біло¬ручки. Такі вчителі нам потрібні.

***

Вони утрьох вийшли.

Десь ген там, де остання хата в селі упирається в підлісок, з чогось вчинили ґвалт собаки. Та не довго бентежили слух – угамувались так само раптово, як і затіяли між собою недо¬речну сварку.

На подвір’ї – тихо. І люди мовчазні, як німі постаті. Раптом просто¬волоса жінка в чорному тоскно заго¬лосила, затуливши лице тонкими руками з синіми прожилками. Згодом почулось офі¬ційне:

– Сьогодні рідні, близькі, друзі-комуністи, все село прощається з дорогим Іваном Павловичем Мисником. Іван Пав¬лович завжди був там, де найважче. Чесними і сумлінними виховав дітей. Один син – вчений, другий офіцер славної Радянської Армії, пройшов Афганістан, а дочка – лікар. Багато доброго встиг зробити Іван Павлович за свое життя, ще міг би принести народу користь, хоч і перебував на пенсії, але нагла смерть вирвала його з наших рядів...

Потім заговорили інші. І чесним комуністом його називали, і активістом, і людиною з неабиякою біографією, і заслуженим радянським пенсіонером...

Тиша. Було чути, як бринить муха на вишні, заплутавшись у павутинні. Побіля Андрія дрижала тендітна його теща. Руки її дрібно затремтіли, очі злякано дивились, а чи бачили тіло, в яке вже ніколи не вернеться життя, – важко сказати. Раптом вона відслони¬лась від нього і рішуче ступила на крок уперед:

– Я – колишня землячка нині покійного Івана Павловича Мисника, – сказала крізь сльози. – Приїхала до зятя і доньки в гості, а тут таке... Мені тяжко говорити, але мушу, зобов’язана я це сказати. В тридцять третім Мисник був головою сіль¬ради в нашім селі на Черкащині. Не мали ми що їсти, а сталінські яничари трусили кожну хату, відбирали останні запаси. Спалахнув великий голод. Та такий великий, що не встигали людей хоронити.

Пам'ятаю, вірні пси батька народів ввалились до нас. Нічого не знайшли, бо що могло бути, коли до того геть начисто перетрусили усі сховки. Коли виходили, забрали нам зі столу останню варену картоплю в «кожушках» – якраз наша сім'я обідала. Один зобачив, що моя молодша сестричка міцно стискала в жменьці картоплину, яку не встигла, мабуть, доїсти. Отой підійшов, вирвав останню поживу з дитячих пальчиків, кинув на підлогу і на наших очах розчавив чоботом...

Запала глибока мовчанка – організатори похорону очікували на похвалу, вважаючи, що Мисникова землячка запнулась на півслові, бо збирається думками, як краще воздати йому славу. Андрій глянув на неї, зав¬важив, як розпрямилися її старечі плечі, як вона вище підняла голову – так завше роблять перед чимось вирі¬шальним.

– То тим чоловіком був… Мисник...

На мент подвір'я заніміло – почутому не вірило. Збоку голоси:

–Що, що вона сказала?

–Ти хіба не чув?

– Та, може, то якась божевільна жінка.

– Мабуть, що так, бо про якийсь голод в Україні говорить.

Суворі, аж колючі очі районного на¬чальства, комуністів сковзнули по всій її фігурі А потім хтось іззаду різко, грубо шар¬пнув. Вона б упала на землю, та Андрій устиг зловити тещу за руку, спохопився з нею до виходу.

Леся – за ними.

***

Їх ніхто не наздоганяв.

Вона тужила. Міцно, як яструб кігтями, вчепірилась Андрієві в руку, зовсім повисла на ній, лиш ноги плутано сама пересувала. Вона надривно трусилася і чогось, як у гарячці, безперестанку благала хрипливо: „Господи, хто би міг подумати... Господи, сталось... Я йому випоминула... За сестричку. За ту картоплинку...”.

Андрій ішов й мовчав. Боявся озирнутись. Йому баглося зараз крізь землю провалитись. „Як тепер на люди покажусь?”, – непокоїло його.

А колючі погляди свердлили їм спини.

Біля хвіртки Андрій оглянувся – люд подався вулицею, а в його голові на чужих плечах гойдався по¬кійник...Умовкала траурна мелодія. Ще трохи, ще трохи – за поворотом, де цвинтар, сумне видіння загубиться.

***

Мати поклалася на дивані. Зблідла вся. Очі якісь наче злякані, спустошені. У хаті тривожно – нудьгою, чимось нездоровим оддає. Леся і Андрій мовчали. Остовпіли не-наче – трапилось щось надзвичайне. Він усміхнувся так, мовби пересилив біль, запитав дружину:

– Що про нас люди подумають? А діти в школі…

Вона пальцями гребенула волосся, замислений погляд вронила на пишний килим, що обіймав мало не всю підлогу. Враз блиснула очима:

–Я маму свою дуже добре знаю, Андрію... – замовкла, а потім: – Вона не могла такого вигадати. Треба буде з нею спокійно поговорити.

–Так. Обов’язково мусимо поговорити.

***

Збіг день.

Настала ніч. Сон Андрія Дерика не брав. Довго стояв при відчиненому вікні, курив. А навколо тиша така – глибока, зачаєна. Лиш зрідка де–не–де гавкне одино¬кий собака. Дивився ген туди, де вчора назавжди віднесли Мисника, замислився над життям, що гора з горою справді не сходяться; про завтрашній, а вірніше – сьогоднішній день, бо вже вирізнявся обрій, червонів схід.

Леся встала рано, однак виглядала свіжо. Чутно було, як рипнули двері, як на коридорі зашамотіли дрібні кроки. А потім двері прочинились до молодих – на порозі стояла мати. Підсліпуватими очима дивилась кудись поверх них, по всьому було видно, що біль коло серця не попускав – обценьками душив його. Леся кинулась, щоб по¬садити маму, підтримати, але вона рішуче відслонила її від себе рукою, а тоді з якимось незалежним благанням:

– А ти, Андрію, не вірив прикметі… Вибачте, мені діти. То було сильніше за мене. То, напевне, була воля Божа, його знак справедливості, спокути за гріхи, злодіяння.

– Мамо…

– Нічого зараз мене, діти, не питайте. Нічого не питайте. Я хочу спокою.

***

Не чули, як рипнула хвіртка. Андрій побачив дітей Мисника вже на порозі веранди – стояли в дверях проти сон¬ця. Од того їх затінені лиця видались войовничі. Розгубився. Він їх просто не чекав.

По хвилі офіцер сказав, що їм треба поговорити з батьковою землячкою. Андрій не мав нічого проти, але порадив їм, що їм краще прийти під вечір або завтра.

– Ні–ні, Андрію, впусти їх. Я здорова, – вмить озвалась вона, бо, мабуть, донеслась до неї їх розмова. – І ви, діти, ходіть до бесіди.

Мати усілась зручніше, щоб усі були перед нею. Видно було, що вона нав¬мисне не поспішала з розмовою, даючи можливість собі трохи заспокоїтись, зібратись думками. І ніхто ні словечка не промовив – налаштувалися слухати.

– Хочете знати правду? – насмілилась спитати.

– Так, – коротко офіцер, зберігаючи свою незалежність.

У кожного холонуло в грудях. Сиділи, як на мінах уповільненої дії.

– Безбожно, грішно про покійників говорити неправду. Я нічого, діти ви мої, не вигадала. Мені тоді було десять, а сестричці чотири. Зять мій дітей історії учить, а про голод на Україні в тридцять третім, від якого масового вимирали, не розповідає.

– А звідки ж мені знати? В інституті такого розділу не проходили, ніде в радянській літературі про голод докладно не написано. Радіо, телебачення про нього мовчать.

– Не написано... Ще напишуть. І покажуть. Але ж є люди, які дивом вижили. Вони – живі свідки. Не всі тоді, на щастя, вимерли. Скільки часу мовчали комуністи… Боялись правди, страшної правди. Боялися згадувати про голод. Вірно, сліпо служили Сталіну. А чому? Бо той дав їм у руки велику владу. Тягнули від людей все, що могли б використати собі на харчі. Самі приїжджі не вдавались до такого негідництва – ні, а робив то свій начальник, насамперед голова сільради, чим доказував свою відданість радянській владі... Сім'ями, селами вимирала Черкащина, інші області, як від зарази якоїсь. У нашій родині троє пішло. Повік не забуду перелякані оченята моєї сестрички, ту ручку і ту картоплинку, котру з її пальчиків нагло вирвав Мисник. Може, та бульбина б урятувала їй життя...

Після почутої правди ніхто навіть не ворухнеться. Кожен слухав себе, не розглядаючись, робився задуманим. Поволі мати знову заговорила:

– Добре, що ви захотіли про батька знати правду. Як же без правди? Без правди годі спокутувати гріхи, очиститися, не можна уберегтися від нового лиха. Тепер хай Бог йому буде праведним суддею.

По тім слові стихло ще дужче. Мати відкинулась на спинку крісла. Її очі бризнули променистим поглядом і той погляд стрибав із обличчя на обличчя.

Мисники звелися, наче по команді. Першим встав майор. Він, зітхаючи, по¬нуро:

– Такі часи тоді були. Жорстокі. Несправедливі. Нелюдські. Чи треба їх строго судити?..Мабуть, бо крутили великий механізм тоталітарної системи. І їх у тому провина. Якщо чесно, то у них не було вибору. Історія, час заради справедливості повинні розставити всі крапки над «і». Це стосується й війни в Афганістані. Чому ми в чужій державі гинули, кров проливали? Чи в ній захищав я свої, ваші інтереси? А за відмову виконати наказ мене б чекало суворе покарання. Ось вам і вся філософія.

– А народу ще є що сказати. Ой, є...Він скаже. Сьогодні лише дев’яностий йде, – ствердно сказала вона. – Не знаю, чи ще є десь у світі країна, щоб так від влади власних комуністів настраждалася, як Україна...

***

Мисники рушили з хати. Якісь змо¬рені чи придавлені своїми думами, котрі клалися в їх головах, як покоси на стерні.

Зітхнув Андрій, дивлячись їм услід. І не розумів себе. Не міг збагнути, що рветься із душі – задоволення чи співчуття. Взагалі не знав, чого йому в цю мить хотілося... Скоріше всього глянути на тещу. І він вже шукав її очима, йшов до неї з розпростертим серцем. Як до заново відкритої для себе людини. Як до живого свідка маленького епізоду великої трагедії власного народу.

Микола СЕНЕЙКО

прикріплено файл "zustrich.doc"скачати >>