* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

СКУПА

13:53 16.02.2009

Два високі гіллясті ясени... А під їхніми кучерявими кронами, наче під крильми, у затишку притулилася стара хатина. Ні ліски коло неї, ні тину – зусібіч доступна і вітру, і людям. На зарослому травою і кропивою обійстю так тихо, що пусткою, безлюддям віддає, мовби давним–давно тут вирувало життя, а тепер воно наче угомонилося і спочиває десь собі тихенько на припічку.

Все ж на цьому нібито безлюдному, як на перший погляд, острівці панує життя. Протікає воно тихо, мирно, бо тут самітньо вік коротає стара Юстина Янюк. Рідко чим нагадує про себе. У спекотні дні сидить на призьбі, гріється–ніжиться до сонця. Які думки витають в голові, хіба їй відомо. Враження, ніби дрімає вона, – повіки закриті. Збляклі од далечі років та болю очі в неї вічно смутні, неначе хворобливо заслізнені. Здається, вона вже не скаржиться на неласкаву долю, на якій розгубилася її сім’я: чоловік з німецької війни з осколками в тілі вернувся, п’ятнадцять років з цим чужим залізом прожив, доки воно його до могили не загнало, а єдиного сина Петра з Афганістану в цинковій труні матері привезли. Обидва так і стоять перед її зором красиві, усміхнені... Спершу гадала, життя для неї втратило всякий сенс, а на землі назавжди погасло сонце.

А жила Юстина Янюк, то й про життя мусила думати.

Скільки в селі Юстину пам’ятають, завше на колгоспному полі першою була. Орденами "Червоної зірки", „Трудової слави” нагородили. По пенсії ще десять літ ланкувала. Районна газета про неї не раз писала, на поважні збори радянська влада запрошувала, навіть у президію її садили.

Як була Юстина молодшою і не чула втоми в ногах, сама собі раду давала. А тепер болячки обсіли. Не від вчора до неї зачастив голова сільради Юрій Чимко. Він, коли вчителював у школі, часто запрошував Юстину Янюк на виховні уроки. Уміла говорити просто, але напрочуд щиро, правдиво і цікаво. Відав, чому пальчиком на білім світі. То ж мусить знати, як мається старенька, в чому нужда велика, чи справляється з хатньою роботою соціальний працівник.

Ті, що опікувалися Юстиною, мали чому дивуватися. Їй би в Бога здоров’я просити, дякувати за обхід, поміч, прожитий кожний день, а вона вимагає, щоб до копійки здачу їй приносили та ще на папері доладно було розписано: скільки цукор, сіль, крупи, хліб коштують, здачу вимагала.... І мимоволі в кожного думки зводилися до одного – скупа. Бо у хаті ще батьківська постеля і все інше, що хіба в музейні експонати годиться. Носить беззмінну спідницю, вицвілу на сонці камізельку, а взуття таке, наче підошви в них ніколи не стираються..

Одвертіші радили бодай хоч щось на тіло нове купити. А вона:

– Е–е, ще задом не свічу. Старих добрих лах маю багацько. Треба їх зносити. Крім мене, ніхто їх не зносить. Я ціну трудовій копійці знаю.

Їй перечили:

– На тім світі гроші вам не будуть потрібні.

Вона не розгублювалася:

–А хто його знає...

***

Люди недобрим словом згадують стару Юстину Янюк. Легше в неї, мабуть, торішнього снігу випросити, ніж бодай гривню позичити. У селі всі ж знають, що такої великої пенсії, як вона, мало хто отримує, бо їй за два радянські ордени котрий рік незалежна Україна доплачує.

– Та звідки в мене можуть бути гроші на позичку, – пояснювала Юстина. –Ті, що мала за союзу на книжці, пропали. Москва їх собі загарбала.. Трошки наскладала – не без того. Не трачу, на похорон собі тримаю, аби могли мене гарно хоч на той світ спровадити, по–людськи поховати, – а слідом, ні–ні, та й прорветься жалісливе, бо, мабуть, щось сумне їй спадає на душу: – Ой, нема гіршого, як самому на старості зостатися...Аби ніхто такої доленьки не мав ... – чоло, очі глибшають в борознах–зморшках.

Навіть ті, хто досі захищав Юстину, пояснюючи її скупість закономірною старечою ощадливістю, таки погоджувалися, що вона справді скнара. Одвертіші уголос дозволяли собі кинути їй услід:

– О-о, скупа пішла.

– Чого дивуєшся? Її ти вже не переробиш.

– Тулить ту копйку до копійки, наче два віки збирається жити.

Юстина на те ні пари з уст, мовби воно не її стосується.

***

Дивиться кудись Юстина – за край села, а чи за два ясени її погляд зачепиться. Кожному дереву своє ім’я дала. Тішиться ними, як дитина обновкою. Вони завжди з нею: зиркне у вікно – бачить, вранці встане на порозі – шумлять у піднебессі, ніби вітаються, розпитують її, як спалося, чи на зміну погоди не крутило в кістках... Ясени для неї все – і давня земна жіноча втіха, і вічна материнська радість. Як із живими порозмовляє, ні на кого і ні на що не скаржачись, – допомагає, туга не так душу крає.

Юстина котрий день до відказу підкручує ручку „колгоспника”, вухо підставляє – ні шурухне, слухає, боїться бодай слово пропустити. Хоче знати, що там у Києві на майдані Незалежності, чи на Помаранчевій революції не стріляють по людях, чи мають що їсти, чи не мерзнуть, чи не хворіють – погода то листопадова снігова, морозна вночі.

– Що цікаве передають? – питає ще з порогу Чимко.

– Т – с – с...– палець прилип поперек вицвілих губів.

Сільський голова прислухався – київське радіо повідомляло про останні події з майдану Незалежності, Помаранчевої революції, рішення Ющенківської опозиції. Юстина стала навпроти Чимка – очі примружила, мовби цілилася:

– Ти, сину, державна людина. Вчена. Скажи мені, що воно далі буде в Україні?

– Побачимо. Люди не хочуть далі так жити, як жили. Їм набридло бідувати в багатій державі. Щось мусить змінитися. Народ не вірить сьогоднішній владі. Вона забрехалася. Маси тягнуться до того, хто говорить правду, знає, як дати людям краще життя.

– Правди ніхто не любить, сину. За правду Гонгадзе забили. Видиш во, що з Ющенком зробили, як му труткою лице понищили. Хоч би Тимошенці якоїсь франци до їди не підсипали. Бо Юля державі потрібна.

– Тому народ і масово вийшов у столиці на Хрещатик, бо має свого лідера, справжнього українця, бачить у ньому майбутнього президента держави. Будуть за нього голосувати.

– Та ж то там на морозі люди... І діточки... Господи!.. – в її очах щось схоже на величезний материнський біль, може, в цю мить у пам’яті воскресло нею пережите.

– І я збираюся поїхати в Київ. Когось заміню на майдані.

– Стільки людей...Чи все вони мають?.. Може, голодують, їсти хочуть?

– Про тих, хто день і ніч стоїть на майдані, дбають кияни, підприємці. З інших областей теж посилають одяг, харчі, ліки і навіть гроші.

– Чую, чую...Посилають, допомагають... – хмурнішала. – Що з громади по нитці – сиротині сорочка, то правда, сину, – сказала так, наче щось важливе для себе вона вже порішила.

***

День–другий баба Юстина в задумі. Порається на кухонці, біля хати, а з голови не йде Київ, майдан Незалежності, наметове містечко...А то уткнеться в газету – усе в ній щось цікаве, нове шукає, про здоров’я Віктора Ющенка вичитує. Веселого пишуть мало...Роз’ятрилася стара материнська рана... Дуже жаль їй його, наче про дочку переживає за Юлію Тимошенко, за людей, дітей, що масово піднялися на рішучий помаранчевий клич. Чи витримають? Не жарт – на таку революцію зважитися, проти такої влади повстати. Хоч би кров не пролилася.

З повідомлень радіо стає їй страшно – пахне бідою.

Загризлася Юстина, од того аж змарніла.

А одного дня Юстина придибала на пошту. Віддихалася з дороги, тоді до дівчини, що сиділа по той бік перегородки:

– Ти, Марусю, на Київ гроші посилаєш? На помаранчеву революцію?

– Посилаю, бабцю, посилаю.

– Я тут трохи грошей принесла...Запиши все доладу і щоб моя хвамілія там була, щоб сам Ющенко міг прочитати про бабу Юстину. Няй би вже скорше та помаранчева революція перемогла. Та вибори президента держави скінчилися.

– Все зроблю, бабцю, як має бути. Скільки грошей переказуєте?

– А–а...Та три тисячі, доню. Чи не мало? Га, як гадаєш? То ж там тілько люда на морозі... І ще не один день, певно, будуть стояти.

– Не мало, бабцю, – здивовано поштарка, уважно вивчаючи очима скупу. – Дають, хто скільки може. А ви, повірте, найщедріші.

– Не кажи такого, доню. Не шкода мені тих грошей. Няй мають, може, колись згадають стару Юстину Янюк, помоляться за мене, бо і я прилучилася до помаранчевої революції.

– Ось тут, бабцю, підпишіться.

Тулить Юстина до очей поштового папірця, ставить на ньому якусь закарлючку, віддає його, а потім простягує марлею перев’язані гроші, каже:

– Можеш не лічити. Няй ідуть з Богом, на добро. Собі трошки лишила, бо ще завтра не вмираю. Скоро ми пенсію знову принесуть, а потім Ющенко обіцяє її підвищити...

Люди, що на той час були на пошті, перезирнулися. Якби то їм хтось про скупу таке розповів, нізащо б не повірили. А то ж на власні очі бачили, власними вухами чули.

Вертала Юстина Янюк додому, несучи в очах блаженну ясність, а літами зборознене і печалями змучене обличчя розпогодилося, мов після сповіді...

І рознеслася новина селом. Не один подумки:

– От тобі й скупа...

***

Минуло вісім місяців.

Як грім з ясного неба – Президент України звільнив Юлію Тимошенко з посади прем’єр–міністра, відправив у відставку весь склад її уряду. Дехто з його вчорашніх соратників по історичному майдану сам пішов із влади, а декого він з власної волі та переконань позбувся. Навіть сімейно пов’язаних з ним.

З ким зостався Президент Ющенко? На кого йому тепер обіпертися? Як все це назвати, пояснити? Далекоглядним тактичним ходом заради інтересів держави чи черговою історичною помилкою, зрадою, відступом від заповітів майдану, яким щиро вірили мільйони. Стара Юстина Янюк одна з них.

Вона знову вухо підставляє до радіо. Серцем чує – щось неладне твориться в Києві, якась чорна кішка перебігла між Віктором Ющенком та її улюбленицею Юлією Тимошенко. Чому, через кого і через що? Аж боляче їй за них.

Стара Юстина клином зводить вицвілі брови. ”Чому воно так? Невже знову на бідну Україну якась небесна кара падає? Невже і того разу наша держава в руках не тих людей, знову не ту владу вибрали?..” – запитувала сама себе.

І так, і сяк „ скупа” обмірковувала вересневу ситуацію в Києві. Та ще радіо. То один по ньому хвалить Ющенка, а критикує Тимошенко, то інший – навпаки. Кого слухати? Кому вірити? Заплутали, збили її з пантелику мікрофонні балакуни, політичні тріпачі.

А Юстині Янюк не потрібна велика політика. Вона хоче, щоб її сусід Мирон мав роботу, а не щодня п’яним вештався по селі; щоб молода Марія з Італії вернулася до своїх діточок, бо геть збиточними стали; аби поле орали не кіньми, як воно було колись, а тракторами; аби сільські вулиці не розмокали від дощу; щоб ціни не лізли вгору...

Такою була програма „скупої”.

Придибала вона до сільського голови і повіла йому, чому хоче поїхати до Києва, на очі самому Ющенкові показатися, про три тисячі гривень йому нагадати. Як не виповість президенту те, що нагромадилося на душі, мабуть, не заспокоїться, з тривогою в серці так і помре. А викаже йому свою правду – полегшає. Бо то не їй потрібно, скільки–то ще Бог приписав жити, а молодим, щоб вони по світах, як сто років тому її діди, батьки, не віялися за долярами, а рідного дому, рідної землі трималися.

Сільський голова ще раз уважно оглянув Юстину Янюк, наче вперше бачить перед собою, і був подивований її щирою небайдужістю:

– Мудро говорите. Вартувало б Ющенку вас, пані Юстино, вислухати. Але повірте, що йому подібне його радники, мабуть, казали.

– Е–е, то ті радники, так мені то видитьсі, якраз і пересварили нашого президента з Юлічкою. Незгоди – давні болячки, найбільші наші вороги, Юрку. Українцям їх требе боятися, як якоїсь страшної зарази. Минуле мало би нас чогось навчити.

– Може, воно й так. Але їхати до Києва вам затяжко. Потім десь треба жити. Не відразу до Віктора Ющенка вас пропустять.

Юстина замислилася. Її ніщо не лякало. Вона прагнула одного: помирити Ющенка та Тимошенко, бо тих кілька прихильників Януковича, що є в селі, від втіхи аж руки потирають, мовляв, бачите, якого президента обрали, якими людьми він обклався...Може, тут і не його вина, кожному в душу не заглянеш, усіх відразу не розпізнаєш...

По хвилі вона до Чимка:

–Раз так, як ти кажеш, то я тебе попрошу, щоб ти поїхав зо мною до Києва.

Аж тепер Юрій Чимко зрозумів, що Юстина Янюк не жартує і не так просто від задуманого відмовиться:

– Та я на державній роботі, мене можуть не відпустити. До того ж поїзд дорого коштує.

–Думаю, дорога нас більше не винесе, ніж я на помаранчеву революцію сі стратила. На поїзд мене стане. І тобі за поїздку заплачу. У Києві голодувати не будемо. Юлічка, дай їй Боже здоров’ячка, добавила мені до пенсії, поки була прем’єром.

– Але в цьому і президента заслуга.

– А хто каже, що ні? Тому–то і хочу їх помирити, сказати обом своє материнське слово, що вони тільки в єдності зможуть добре життя творити.

Чимко ще більше замислився. Він був у безвиході. Перед собою побачив не стару Юстину Янюк, спрацьовану колгоспницю, жінку, яка за життя не зазнала щастя, втіхи,

а вірну дочку України. Од того сільському голові робилося приємно і водночас проблемно через її бажання поїхати до Києва і потрапити до самого Ющенка.

– Ми зробимо трохи інакше, – заговорив до неї Чимко. – Я запрошу в село журналістів, ми прийдемо до вас і ви їм все це розкажете. Вони ваші думки запишуть, надрукують в різних газетах, їх прочитає Віктор Ющенко і, можливо, замислиться, чи правильно чинить, чи не прислухатися йому до порад простої сільської жінки. Ви ж такі, як його мати. А Віктор Андрійович добрий син, маму завжди слухав.

Від почутого розпогодилося зборознене лице Юстини Янюк:

–Знаєш, може, ти і добре радиш. Тілько би газетярі приїхали, правду написали.

– Приїдуть. І надрукують так, як їм будете говорити.

***

Стріляні журналісти були в захопленні від Юстини Янюк. Її велике і драматичне життя, казали, варте, можливо, повісті, а не нарису чи інтерв’ю. Окремі її фотографували. А коли мали прощатися, „скупа” газетярів просто так не випустила з хати. Сказала:

– Ви у мене, синочки, в гостях. Чим хата багата, – і на столі з’явилася пляшка самогону, сяка–така закуска.

Журналісти, особливо ті, що з області, хвалили саморобну горілку, казали, що краща за деяку магазинну. Щиро бажали їй щасливих літ і вірити, що все, що робиться зараз у державі, робиться на краще, і що всі ми обов’язково запануємо у своїй сторонці.

– Дякую і вам, синочки мої, що послухали Юрка, – вона правою рукою показала на Чимка, – і відвідали мене стару, не погорділи бідненькою хатиною. Дай, Боже, аби українці, як кажете, запанували у власній державі, аби ми мали мудрих правителів. Того юш не мені, то вам, вашим діточкам потрібно. – А по хвилі знову до сільського голови: – Юрчику, ану налий хлопцям на коня. Ти ж знаєш нашу звичку.

– А потім і на кобилу, – хтось із газетярів пожартував.

– І на коня, і на кобилу в мене вистачить.

Через кілька днів у селі читали в газетах про „скупу”, а в деяких разом з інтерв’ю були надруковані її знімки. Люди ділилися думками, враженнями:

– Ну й дає скупа...

– Перед смертю ще й політиком зробилася. Радником самого президента.

***

У пожолоблених стінах сільської хатини далі тихо протікало одиноке життя...

А в київських пишних палацах тим часом своє… Там то затихало, то штормило, як під час дев’ятого валу. На поверхню з піною спливали всі людські слабості й нечистоти – інтриги, брехня, підкупи, зрада заради влади… Не одному мариться гетьманська булава. Але вона, на жаль, тільки одна. Бандерівців би на вас. Вони б умить навели порядок, багатьом нагадали, як вони любили Україну і за неї боролися й гинули, як за її незалежність і свободу муки тяжкії терпіли, вмирали у сталінських тюрмах… А вони, як люблять Україну?… Бісяться з жиру, достатку. Демократія дала надмірну волю, яка може всіх завести у нову неволю. Через це держава в напруженні: у кожній хаті, у кожному селі, місті нетерпляче очікують, кого Ющенко запропонує у прем’єри замість відставної Тимошенко. Ніхто не сумнівався, що когось із своїх, помаранчевих. Як же інакше. Адже вони допомогли йому на виборах побороти важкого і незручного суперника Януковича. Усі правителі світу обставляються перевіреними у скруті людьми, з таких лідери завжди формують собі команду однодумців.

Та тільки кого саме запропонує?

Юстина Янюк не відходить від радіо. Сидить, уткнувшись у динамік очима, мовби могла у ньому щось побачити. То присуне його до самого вуха, то віддалить від себе. З хвилини на хвилину тривожно ждала вістки з Верховної Ради. Почула голос Ющенка. Серце підказало, що голос у нього чомусь натягнутий, як струна, непевний, слова ніби видавлював із себе під невидимим примусом.

– Ну, ну… І хто ж?.. Кого ти вибрав?.. Що?!! Януковича…

За вікном для Юстини Янюк враз потьмяніло сонце. Вона не годна зрозуміти Ющенка з його вибором. Здавалося, то не радіо замовкло, бо вимкнула його, а серце в грудях. "Що ж то воно таке робиться? Гей би зовсім світ перевернувся, всі подуріли – не інакше. Як же воно так? Я від тебе, синочку, такого подарунка за мої три тисячі не чекала", – повторювала скупа, розглядаючись на усі боки, мовби когось чи щось шукала очима. Насправді вона боялася, соромилася на вулицю вийти, щоб хтось не дорікнув: "Ну що, підсунув вам свиню ваш хвалений президент? Янукович такого б ніколи не утнув. Він сильної волі людина, тверда у нього рука. Його ще в молодості тюрма загартувала. Тільки особливі, вибрані після судимості в житті можуть так високо піднятися".

Мовчала. Та коло серця Юстині щось, мов обценьками, то стискало, то відпускало. Здавалося, що гасне її надія, неприхована симпатія до Ющенка. Неначе з якоїсь висоти оглядалася і все довкіл ставало для неї темнішим. Волочила ноги власним подвір’ям, і думала, думала… Що в такі хвилини робилося в її душі, одна вона хіба знала. Не могла взяти себе в руки, бо Ющенків вибір головного міністра України не виходив з голови. А з якою тривожною радістю ждала іншої новини! Вона для неї мала бути чимось великим, дорогим і головним. Натомість оселилися, замешкали у душі хаос, вихор, біль і образа.

Вона похитнулася – на серці невимовно тяжко, аж до запаморочення. Повільно присіла на лавку. Світ в її очах марнів, а душевна криза глибшала. Кожна хвилина чекання, роздумів, переживань пекли її, неначе жариння, в яке, щоб не погасло, невидима рука підкидала сухих трісок…

***

Птахом пролетіло кілька днів.

Сільський голова Чимко зателефонував у редакцію районної газети і попросив надрукувати співчуття про те, що у поважному віці пішла із життя Юстина Янюк – людина благородної душі, спонсор Помаранчевої революції…

В останню дорогу проводжали її усім селом. Свіжий земляний горбок могили уклали квітами, вінками. А в київських палацах далі протікало життя, подібне на запеклу битву, політичний фронт. Та всі їхні потуги добратися до владного корита закінчаться там, де вже нічим не переймається "скупа", де немає ні болю, ні печалі, де вічний спокій, де місце незаперечної істини, найвищої земної правди.

І на те нема ради…

Микола СЕНЕЙКО

прикріплено файл "skupa.doc"скачати >>