* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ЧОРНИЙ ЛИСТ ШУЛЬГИ

11:00 09.02.2009

Це продовжувалося й продовжувалося... Вона ходила до суду, до прокурора, до слідчого. Тинялася сновидою вузенькими темними коридорами для відвідувачів, кліпала заплаканими очима у просторих кабінетах, телефонувала по всіляких там канцеляріях, писала заяви, і чекала побачення у слідчому ізоляторі так, як жебрачка чекає, що із сотень сот – хтось один подасть.

Байдужі, чужі, схожі на роботів люди годували її обіцянками, шпинали від одного кабінету до іншого, тицяли якимись відписками.

І коли сили вичерпалися, коли на денці душі не лишилося жодної живої краплини , а серце обернулося на шматок порепаної глини і ось-ось мало тріснути, розірватися на шматки, адвокат зателефонував і повідомив:

– Негайно звертайтеся до СІЗО. Постанова про звільнення направлена у четвер.

– Але сьогодні субота! – закричала вона у слухавку і злякалася свого голосу.

– Ваш чоловік не прийшов додому?

– Ні, - простогнала вона , відчуваючи, як дрібні краплі крижаного поту проступають крізь шкіру і застигають, утворюючи цупкий панцер.

– Терміново телефонуйте начальнику.

І все. І затруєна тиша у слухавці.

У неї руки тремтять, глос тремтить, думки ручаями – врізнобіч. Набирає номер, а десь щось зривається і довбає голову коротким „гу-гу-гу-у...” Знову набирає. Нарешті чує млявий жіночий голос:

– Так, його відпустили позавчора вранці.

– Як – відпустили? Хворого, без грошей. Де ж він?

– Ми не знаємо...

– Якщо він не прийшов додому, значить щось трапилось, - прохарчала у безвідь, бо її вже ніхто не слухав.

Зірвалася з місця і понеслася - як здуріла. Можна ж було зателефонувати до лікарні чи до „швидкої” - так ні ж. Голова як пошкоджений механізм працювала на холостих обертах. Ноги підкошувалися. Довкруги непролазні хащі людей. Штовхаються всі, навіть будинки й огорожі. І коли, обметлявши вулиці й вокзали, приповзла додому і ввімкнула автовідповідач, почула, як чийсь неживий голос сказав:

– Вам треба звернутися в морг.

В одну мить все довкола почало набирати чорного забарвлення. Спершу почорнів календарний листок суботи. Потім у крихітному чорному коридорчику коло моргу їй віддали чорний пакунок – там був чорний одяг і перегорнута вчетверо чорна калька, записана ліворуким письмом. Що це, навіщо? Тремтячими руками, які цупко тримав в собі панцер холоду, вона розгорнула папірець і поволі, ледве-ледве шурхочучи порепаними вустами, почала читати лист свого шульги...

„Я вже чув шепіт смерті. Він нічим не відрізняється від шелесту живого листя, а почасти нагадує жебоніння весняного струмка, мало того, вчора мені здалося, він нагадував мамину колискову пісню, котру я нарешті запам’ятав. Шепіт смерті лагідніший за крики життя.

Я повільно помираю. Це не секрет. Тут всі знають все. Навіть те, що відбувалося сто років тому, коли мене, починаючи з першого класу, принципова вчителька радянської школи робила праворуким, бо писати лівою – це поза правилами. Я не погоджувався, і тоді, непохитна як стовп системи „класуха”, вгамовувала мій бунтарський дух, розмальовуючи щоденник вздовж і впоперек червоним чорнилом. А про те, як мене першого разу випустили із СІЗО, розповіли раніше, ніж я встиг розкрити рота. От і тепер всі знають, що в мене запалення легенів і висока температура не спадає третій тиждень.

Вчора фельдшер тикнув три аспіринки і сказав, що більше немає, бо медпередача дозволяється двічі на місяць.

Пишу рано-вранці. Може, навіть вночі, бо до вечора, знаю, впаду в безпам’ятство чи й зовсім віддам душу Богові. Зараз всі співмешканці камери сплять, черговий теж кимарить. Через вікно в клітинку проривається ріденьке сірятиння весняного світанку. Мабуть, ця рахітична весна у мене остання. Душить кашель. Постійно. За довгі тижні хвороби я звик до бухикання і вже не уявляю, як це не кашляти. В грудях гилготить аж булькає і пече. Проковтнув аспірин – облився потом. Лежав у калюжі і слухав шамотіння – виявляється це знову приходила смерть. Цього разу вона погладила мене по голові кістлявими пальцями – краще б дала зуботичину. Щоправда, таке і без неї тут можна отримати.

Позавчора Жора Треф відспівав мене живцем, щоб бува не прогавити. У нас з ним дика любов – це, коли тричі на день розтягують, щоб не повбивали одне одного. Нещодавно мені дісталося під самісіньку зав’язку: гибів у карцері; після того загострення пневмонії, яку ще у „мавп’ятнику” заробив.

Я, зрозуміло, не янгол з білесенькими крильцями – емоції іноді опереджали здоровий глузд, але Жора – окремий фрукт. Нам – зійтися на ножах, що раз плюнути. От і того разу він мугикав „централ”, а Ваня Композитор утнув на губнушці полонез. Зрізалися. Жора плюється словами: „Фуфло твій Огінський. Хіба така музика для фраєра? Це – бабі, щоб соплі розпускала або „півнику” – на розслабон”.

Не втримався я. Встряв. Згадав слова Сальєрі: „Мені не смішно, коли маляр нікчемний мені бруднить Мадонну Рафаеля”.

І понеслося. Чуби тріщали. Тоді я ще тримався, і своєю лівою всадив так, що кулак в лоба вгруз, показав „задрипаного інтелігента” і „довбаного лівшу”. Мені ці праворукі правила – ось де. Може, хтось скаже, що ліворуч від Христа були погані, так я хреститися вмію й правицею. А ще у Старому Заповіті сказано, що ліворукі – вправні метальники.. Отож, доводиться все життя метати, щоб бачили – лівою можна не тільки хліб ламати та ложку тримати. Тільки кому це все , окрім мене самого, треба було?!

Вмираю. Смерть заграє до мене щоразу вишуканіше й вишуканіше – за комір не тягне і в спину не штовхає – це люди проганяють з цього світу

Я знову кашляю. Тут дихати нічим. Аромати від параші дух забивають. Хлораміну, який дають на два тижні, вистачає на два дні. Яка там в біса дезинфекція!?

Тоді, в школі, мені „ламали” руку та й батькова ложка не раз від лоба відскакувала, а я бунтував і демонстрував своє вміння писати з праворуч аркуша наліво дзеркальними літерами. Я не розумів, навіщо мене хочуть переробити.

Поступово почав ненавидіти свою праву руку так, наче вона була моїм ворогом. Їй довелося вчитися жити окремо. Чужа і незграбна правиця почала втрачати здатність нормально рухатися і затаїлася, щоб не страждати від моїх істерик.

Я вже був підлітком, коли лікарка, схожа на мамашу із сімейства Адамсів, сказала, що мені залишилося два кроки до шизофренії і один – до втрати кінцівки.

Мабуть, так би воно й сталося, якби не план, анаша і так до джефа*. Я шукав порятунку. І сподівався, що знайду. Але, виявилося, надія на істину – це ще не істина. І саме тоді, коли чергова доза давала полегкість, я втрачав.

Все пішло шкереберть, все пішло прахом. На той час за плечима вже був інститут, поруч – дружина і крихітна донечка. Ніхто ні про що не здогадувався, бо я конспірувався не гірше, ніж Ул’янова перед революцією. Навіть тоді, коли мене вперше забрали до СІЗО, вдома все було шито-крито. Я повернувся через день, наплів якусь дурню, спробував зав’язати. Та відповідні органи вже підчепили мене на гачок – почали пропонувати співробітництво. Навіть прізвисько дали. І яке б ви думали? Ну, звичайно, Шульга! Телефонували справно, смикали, наполягали, лякали...

Я затявся. На „точку” не ходив. Кондубасило – почалася ломка. Трясло кілька днів. Дружина лікувала мене від застуди і весь час говорила про лікаря. Я відмовлявся. Згодом почало трохи відпускати.

І тут – знову дзвінок. Знайомий до жаху голос каже: „Вельмишановний добродію Шульга, ну що, будемо співпрацювати?”

Я – послав. Смачно так, з присвистом, на всю котушку. Раніше ніколи так не виходило. Не те, щоб я до цього нікого не посилав – всякого бувало, але так...

Наступного ранку мене взяли прямо на порозі власного дому як паршиве кошеня. Одягли „браслети”, звинувативши у розбійному нападі і пограбуванні.

„Мавп’ятник”, суд, вирок: п’ять років позбавлення волі; апеляційний суд відмінив вирок районного. Справу – на дослідування, мене – в слідчий ізолятор.

Шість місяців я зранку до вечора марно хирів, чекаючи на примарну людську милість і справедливий вирок. І кашляв, кашляв... Тепер я чекаю лишень її ! Який бовдур сказав, що вона одягається тільки в чорне? До мене вона ходить в сірих шатах і простоволосою. Нахиляється наді мною і шепотить звабливі слова, іноді я відчуваю доторк її волосся і подих. Одного разу навіть лягла поруч мене і пригорнулася. Я не відчував відрази – навпаки – хотілося відповісти взаємністю.

Цієї ночі, вже коли камера чекала сну, Жора, зриваючи не те, що голос, а й тельбухи, горлав: „Хто спер? Може, це наш Шульга нишпорить?” А мені було байдуже до того, що й де пропало, і хотілося сказати тільки те, що я не їхній, що я взагалі нічий, бо вже – небожитель. А ще я хотів сказати, що мені нічого їхнього не треба, бо я все життя був не таким, як хтось того хотів, і моя права домінуюча півкуля головного мозку оголосила протест істині „правильних”. Бо істина – це не стовп.

Я не збирався виправдовуватися. А на біса? Мені роль звинуваченого вже не пече – я до неї звик. Та я ж тепер , майже, мертвий, а значить – вільний. Мені навіть на прогулянку вже не треба виповзати, щоб штовхатися у вузьких бетонних казематах, де замість даху, заграчене синє небо, а під ногами щільна пилюка, яка , забиваючи горло, не дає дихати. І на баланду з не лущеного проса або гнилої капусти мені вже не треба накидатися голодним звіром, щоб потім корчитися від кольків у шлунку та лякати парашу. А ще мені не треба сидіти мумією на нарах цілісінький день, бо тут не те, що ходити, пальцем поворухнути ніяк – натрамбували живих душ – як дохлих оселедців.

Мені вже нічого не треба, але ще тримаюся за цей світ, щоб прохарчати: агов, правильні, ви таки молодці ; добре, що нарешті плюнули на мене, але кому ж тепер будете „ламати руки”?

Хочу ще сказати... Напевне, не встигну – знову прийшла смерть. Отакої, а сьогодні вона – в чорному! Допишу вдень, коли мої „любі” сокамерники підуть на прогулянку, бо зараз хочу послухати останню колискову...”

Лист обірвався.

День добігав... За вікном почало чорніти.

Вона подивилася безумним поглядом на чорні від кальки пальці, і кинулася стрімголов туди, де мало бути мертве тіло. Поспішала так, наче могла встигнути, наче він міг прошепотіти їй наостанок те, що не написав, але так хотів.

Її не пустили.

– Не треба , – сказала жінка, одягнена у довгий, до самісінької підлоги халат чорного кольору. – Він такий, такий... Чорний. Будете ховати, ми підмарафетимо, підфарбуємо, а зараз – не треба.

* синтетичний наркотик

КОЛИШНІЙ БАБІЙ

Вони познайомилися на презентації чергової поетичної збірки місцевого автора. Переспівані вірші про калину, рушники, лелек ... заколихували, як і сам віршотворець з усіма ознаками хутірського склерозу, про який говорив відомий український поет ще у сімдесятих роках минулого століття. З перших рядків запахло млявим неокласицизмом, глухою провінцією і добрячим фуршетом, який миттєво мав перейти у справжнісіньке п’яне застілля. Смажені в’юнці, жирна гусятина, домашня ковбаса і пахуче сало запивалися чистим , прозорим як джерельна вода самогоном.

Вона навіть не пригубила. Байдуже споглядала, як поети місцевого розливу шпинькували перед єдиним столичним, підливаючи в його келих трунку. Іноді вона говорила щось безбарвне та пусте у відповідь на трафаретні компліменти і нудьгувала в оточенні маргінальної богеми.

Він це помітив. Нахабно відсторонивши торсом важкоатлета двійко говорунів, промовив за її спиною, прямо таки вклав слова у породисте на вигляд вушко:

– А як ви ставитесь до бабіїв?

– Трохи краще, ніж до імпотентів, – зреагувала вона, не озираючись.

– То що ж ви тут робите?

– Вдаю із себе Матір Терезу.

Вона поглянула на нього із-за плеча.

– А якщо я запропоную вам бокал справжнісінького „Шардоне”?

– Я не готова відповісти схвально, бо не знаю вас.

– Зате, я знаю вас.

– Звідки?

– Маю парочку ваших книжок.

Вона повернулася до нього обличчям і відверто зміряла поглядом з ніг до голови.

– І вважаєте, що цього досить?

– Ні, я хотів би мати значно більше.

Він дивився на неї з висоти свого чималенького зросту масними очима і ні на мить не сумнівався в тому, що ця тендітна, епатажна, не тільки за замістом книжок жінка, клюне на його безвідмовну приманку. А куди вона дінеться? Він знав всі правила гри на зубок, він звабив стільки розумних, дурних, красивих, багатих, вишуканих і абсолютно простих жінок, що навіть його цупка пам’ять не могла втримати всіх імен. Пам’ятав найяскравіших – не тих, котрих шокував сам, а тих, котрі шокували його.

Ну, звичайно, майнуло думкою, тут штурмом брати не можна – тут треба поворушити мозком , виждати. Та, ба, ось вже майже знайомі, а коли читав її книжки , і не сподівався, що так скоро трапиться нагода.

– Може, вийдемо на балкон подихати свіжим повітрям? – запитав він, намірившись ще більше відокремити себе від гамірної, безликої компанії.

– Дихати, так по великому рахунку, - сказала вона, і пішла до роздягальні.

Він наздогнав її у фойє. Запопадливо, по-джентльменському прочинив двері, допоміг одягти дублянку.

Надворі – тиха зима, легенький морозець, витрішкуваті зорі і повний-повний місяць. Місто заполонили дивовижні тіні.

– Таксі? – зірвалося з його вуст запитання.

– Це, по-вашому, дихати повітрям? Та я за чверть години пішки дійду.

Значить, у мене є п’ятнадцять хвилин, миттєво зметикував він. Для першого разу цілком достатньо: встигне забити їй баки, заінтригувати і найголовніше – дізнатися номер телефону. Потім все піде, як по маслу. Телефонуватиме кожного дня, і так цілий тиждень, хай звикає. А коли ввічливе і не нав’язливе „як справи?” стане таким же ритуалом як ранкове горнятко кави – замовкне. Він зникне на кілька днів, щоб вона відчула потребу у безневинній фразі. Як правило, більшість жінок, навіть ті, котрі вдавали недоторканість, довго не витримували – телефонували йому вже назавтра.

Вони йшли досить енергійно. Сніжок солов’їно підспівував крокам. Розмова ні про що була схожою на гру в одні ворота – говорив переважно він, а вона лишень підкидала запитання, наче друзку за друзкою у вогнище, і тихо угукала. Іноді йому здавалося, що вона думає про щось своє і нічого не чує, тоді, намагаючись залучити до розмови, шпиляв чимось в’їдливим. Однозначні фрази, що злітали з різкуватих вуст жінки, були короткими, але влучними, наче постріл снайпера. Таки слухає, переконувався, і продовжував демонструвати власну ерудицію, заливаючись соловейком.

Шестизначний номер телефону запам’ятав сходу. Щоб не відкладати хороше діло на потім, діяв за правилами „куй залізо...”, зателефонував тільки-но зайшов до своєї квартири – нехай звикає.

– На добраніч! – сказала вона без найменшого здивування.

Йому закортіло почути звуки її голосу ще.

– Не кладіть слухавку! - гукнув у безвідь і розсердився сам на себе, бо телефон реготнув у відповідь гудками.

Штучка, але тим цікавішою буде пригода, подумав, заспокоївшись.

Три дні підряд він недбало кидав у слухавку фразку „як справи?” і придурювався, що йому начхати на її справи – це так – з ввічливості.

– Я читаю Канигіна і не погоджуюся. Хурделить, а завтра приїде гастрольна труппа театру, і наша провінція здивує акторів пустою залою, - відповідала вона щось лаконічне і першою клала слухавку.

Четвертого дня він не витримав і запросив до себе, нібито для ознайомлення з власною книгозбірнею. І, о диво! – вона не відмовила. Запахло легкою перемогою. Його зашкалило. Розслабився, розімлів, бо не міг уявити, як це жінка, яка погоджується на зустріч з ним, таким пранцюватим серцеїдом, таким еротичним естетом прийде тільки за для того, щоб прочитати одне із своїх останніх оповідань і нагребти повні руки книжок з його поличок?

Щоправда, оповідання забило дух. Ні, якби таке написав чоловік, то так тому й бути, навіть у долоні можна було б поплескати або міцно потиснути руку. Але ж вона – жінка!. . І таке! Значить він не дооцінив її яко письменницю. Та ще більше – яко жінку. Бо опісля дивного контакту він не наважився стелити біле простирадло на заздалегідь розкинуту канапу. Вперше в житті не наважився.

Вона пішла летючою ходою по сяючому сніжку, ледь пригубивши проігнороване „Шардоне” і, не дозволивши ніякого проводжання. А він втратив контроль над собою і здатність спати вночі сном немовляти. Телефонуючи двічі на день, навіть тоді, коли точно знав, що вона ще не повернулася з роботи, дійшов до того, що почав обіцяти золоті гори, чого зроду не обіцяв жодній жінці. Він розпочав відвертий штурм, що зводило його і потішало її. На зустріч вона не погоджувалася. Дратівливе бажання заволодіти цією жінкою не давало змоги отямитися і збагнути, що закохується, наче школярик. Одного темного вечора не витримав і потеліпався до її будинку. Стояв під вікнами і давився грудкою, яка підкочувалася до горла. Це ставало нестерпним.

І коли він вже ладен був продати власну душу нечистому, стати на коліна, заспівати серенаду і навіть одружитися, вона сказала у слухавку:

– Я написала нове оповідання, хочете послухати?

– Хочу! – закричав так, що можна було почути і без телефону.

– Але я не люблю „Шардоне” і не переношу запаху цигарок.

Йому стукнуло в голову, що тоді, коли вона приходила, смалив одну за одною, хоча раніше ніколи не зловживав.

– А що ви любите? – запитав хутчіш.

– Експерименти, досліди, відкриття, - засміялася розкотисто і знову першою поклала слухавку.

Вона прийшла пізно-пізно, майже вночі, коли доведений чеканням до коматозного стану, він вже оприходував пів-пляшечки корвалолу і зсмоктав весь валідол, яким почав запасатися після злощасного фуршету. Влетіла збуджена, розпашіла, зваблива до безсоромності, поставила стілець посеред кімнати, сіла, закинувши ногу на ногу. Він наблизився, вдихнув на повні груди і остовпів: запах міцної чоловічої сигари запаморочив голову – це її розкішна грива надихалась десь міцного аромату і тепер забивала дух. Він ледве стримав себе, щоб не вибухнути безглуздою сценою ревнощів. Придушивши зроду-віку не звідане раніше почуття, запитав:

– З якого експерименту будемо починати?

– А... Та то я так – пожартувала. Хоча про щось вже можу здогадатися. Виявляється, що навіть страшенно невезучій людині, бодай раз в житті, а повинно поталанити і навпаки : той, хто все життя сягає зірок, раз, а таки обпечеться, потерпить фіаско. І хто його знає, чи варті безкінечні перемоги отієї єдиної? Може, везунчик значно вразливіший, бо втрачає почуття обережності.

– Це ви про кого? – насторожено запитав він.

– Про всіх і ні про кого. Кажу ж, експеремент. Тепер ламаю голову над питанням, що краще: ніколи не мати, чи мати і втратити назавжди?

Вона підвелася, якось дивно озирнулася, наче шукала куток, в якому можна було сховатися. Трохи помовчала. Мовчав і він, навмисне затягуючи паузу, тамуючи в собі передчуття якоїсь несподіванки. Але враз йому здалося, що їхнє мовчання має якийсь тілесний смисл і, приголубивши її поглядом, зробив порух руками, шукаючи доторку.

– Моє нове оповідання називається „Колишній бабій”, - сказала вона так, наче огріла макогоном по голові.

Отут він оскаженів вмить.

– Е, ні, голубонько. Чорта з два! Рано ви мене – до колишніх. Ба, вам вдалося зачепити мене за живе.

Йому ніколи не доводилося когось гвалтувати – не було такого бажання і необхідності. Жінку він брав легко. Іноді йому допомагали нахабність і самовпевненість, частіше – вроджений талант звабника, та зазвичай вистачало й імпозантної зовнішньої облуди. А тут, зараз... О, якраз є нагода перевірити її базікання про отой єдиний раз. Він примусить цю пантиковану стерву битися золотою рибкою в сильних руках, стогнати від болю та насолоди, мліти в обіймах, плакати на його плечі , стогнати від безсилля і дуріти від насичення... Він візьме цей гріх на душу, а потім, потім... Чорти його батька знають, що буде потім, - може, він одружиться з нею.

І, підхопивши жінку на руки, живосилом поніс до канапи.

Вона дивилася на нього безоднею нажаханих очей так, ніби бачила власний гембель, який сама собі заподіяла. Її страх запалював в ньому жагу. Притиснута до канапи торсом важкоатлета, майже не дихаючи, вона намагалася схрестити погляди. А він навмисне роз’ятрював шал, відчуваючи , як знемагає пругке жіноче тіло – це його заводило. Тендітна та вразлива вона знесилено притихла, зачаїлася, завмерла.

Ну от і все, подумав він, і зазирнув у сполохані очі. Та краще б окривів на одне око або хай би вже йому повилазило! Він побачив її душу, яка ширяла в незбагненному просторі і зрозумів, що нічого не вийде, що зроду-віку не захоче німого коїтусу з бездушним тілом, бо її тут не-ма-є. Більше того – її тут більше ніколи не буде, бо він не зміг дочекатися, затаїтися риссю, приховати закоханість. Він погнав свої розгнуздані почуття...От і має!

Обм’як, підвівся, осмикуючи одяг...

Вона зірвалася, шугнула до виходу. Пролітаючи мимо шафки, рвонула дублянку – затріщало – це живцем відшматувалася вішалка. Гучно торохнули двері квартири, за мить – під’їзду, потім – серце в його грудях.

Довго тинявся по кімнаті, наштовхуючись на її нещодавню присутність: ось – стілець, на якому сиділа, там – зібганий плед на канапі, на підлозі – пухнаста рукавичка, що випала з кишені, а коло самісіньких дверей – жива калюжка – слід від засніжених чобіток, наче велика одна-єдина сльоза. Йому здалося, що ось-ось і – розрив серця. Захотілося заскавчати по-собачому. Ледь стримався. Пішов на кухню, клацнув запальничкою. Курив і дивився в чорне вікно, як у прірву. І раптом згадав її слова про те, що краще ніколи не мати, ніж мати і втратити назавжди. Принишк, відчуваючи , як осідає каламутний шал. Ще мить нетривких вагань і вже точно знав, що треба плюнути на божевільну примху, викинути цю каверзну жінку з голови як мотлох, піти по бабах, загуляти так, щоб гай гудів...

Кинув цигарку, переступив поріг кімнати. І відчув неприкаяне бажання ще раз почути її голос. Плюнув, і набрав шестизначний номер...

Раїса ПЛОТНІКОВА

прикріплено файл "shulg.doc"скачати >>