Паралельні лінії моєї панельної стелі протягують дорогу до тебе... І навіть ці слова я пишу ручкою, що ти подарувала мені. Сигаретний дим розщеплює мої втомлені слова і вони розчиняються вздовж паралелей.

Наївно думати, що можна врятувати себе від тебе словом: „Прощай”. Ти уже в моїх жилах. Пульсуєш від серця і вдаряєш гарячими хвилями в мозок.

Старі будинки не вміють ховати таємниць. У когось свято, гучно грає музика, десь жінка влаштовує скандал знову п’яному чоловіку, зовсім поруч чути плач маленької дитини, а хтось, либонь, слухає мене, як я випускаю кільця диму в стелю. А телефон мовчить... А в слухавці гудки... Я рахую їх, я рахую удари серця.

Думаю, ми хворіємо одне одним. Надіюсь, це невиліковно. Лише вчора ти була тут, ти інфікувала мене знову, я більше не можу боротись із цією хворобою. Мої втрати контролю – твої перемоги, ти вже чекаєш капітуляції. Але ти забула головне: кохання – не поєдинок і не гра. Ми не суперники і не актори.

Паралелі на стелі, мов дороговкази тицяють мене обличчям у вікно. Я хочу піти. Я хочу вийти в ніч. Будинок тисне на мене своїми майже картонними стінками, квартира не випускає. Мене тримають телефон, пачка сигарет на столі та стакан вина. Я хочу йти, я борюсь з ними. А час поволі вже змиває ніч, світанок. Хто ти така? Що робиш в мені? Ці запитання тонуть на моїх паралелях разом із димом. Сьогодні маю тебе побачити. Мушу! Паралельні лінії таки перетинаються. Доведено!