* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ЗНАЙОМСТВО

14:05 30.01.2008

Погода надворі вже дарує Різдвяний настрій. Сніжинки поволі, особливо граційно та велично сповзають із обійм холодного простору на замерзлу землю. Темний затишний зимовий вечір. Приємно знати, що надворі дуже морозно, а тут так тепло і по-домашньому добре. Я лежу у вітальні на великому м’якому дивані. Напроти телевізор, що демонструє чорно-білий прадавній фільм. На екрані базсмертний Чаплін показує те, що намагаються повторити тепер усі без виключення коміки. Я не сміюсь... Губи застигли в щирій посмішці. Очі потрошку сонливо закривються. Варто любити зиму саме за такі спокійні, рівні, домашні вечори. Так приємно знайти затишок на дивані після важко дня. Давно забутий чай на столику зовсім прохолов.

Я йду вогким темним коридором. Пітьма окутала все навколо настільки, що втратилась будь-яка орієнтація в просторі. Температура ідеальна – я не відчуваю ні холоду, ні тепла. Йду коридором і не знаю де стіни, на скільки низько стеля. Відчуваю лише підлогу під ногами. Напрямок знаю, ніби компас в грудях показує його і все тіло слухняно крутиться за стрілкою. З часом я вже не тримаю перед собою руки, побоюючись врізатись лобом в стіну. Я повністю довіряю стрілці компасу, вона мене не підводить. Отак і йду, мов загубився у часі та просторі. Ще ніколи не відчував себе так. Повна гармонія. Я відчувю кожен розмірений стук свого серця, кожну вену, артерію, кожен нерв. Мої м’язи як ніколи пластичні. Розум чистий та ясний. Я вже навіть не йду, здається вже ковзаю темним простором, але дуже цілеспрямовано, до якоїсь конкретної мети. По всьому тілу розливається якась хвиля. Я знаю – маю когось знайти. Маю конче з кимось побачитись. Я не блукаю цим коридором – я когось шукаю. Від усвідомлення цієї думки мені стає ще краще, спокійніше. З’являється ціль і я впевнений, що обов’язково досягну її.

Пітьма поступово розтупається. Чорні фарби світлішають, переходять в сірі. Легкий шок – нема ніяких стін. Я в безмежному етері... Простір без початку і кінця. Тверда підлога під ногами – плід уяви. Не існує жодної площини, яка могла б мене тримати. Я просто рухаюсь згідно вказівок внутрішнього компасу. Знову спокій. Там попереду дві постаті. Лиць не видно, стрілка тягне мене просто до них. Я навіть не намагаюсь опиратись. Потроху придавлюю в собі тривогу від появи невідомих людей. Постаті все ближче. Мене вже нічого до них не тягне, я сам чим дуж намагаюсь наблизитись. Я рвусь до них з такою силою, що вже не відчуваю компасу в собі. Метр за метром, їх зовнішність все більше знайома мені. Зненацька тепла хвиля розливається в мені, заповнює всю грудну клітку. Це тато і мамо. Такі, якими я бачив їх на фотографіях. Усміхаються. Одежа аля 80-ті, зачіски, навіть манера поведінки. Про щось розмовляють. Ось помітили мене, кивнули. Промайнули. Я озернувся, хотілося ж ще хоч раз зирнути на батьків таких, якими я їх не пам’ятаю. Позаду порожнеча... Мене враз окотило холоднею хвилею. Спробував опустити очі, глянути на себе, на свої руки... Онімів, я приголомшений... Мене немає! Я нічого не бачу... нічогісінько морок, вогка пустота. Ось чому мені тут так комфортно.Мене немає в цьому просторі, я і є цей простір. Серце затріпотіло немилосердно. Тверда поверхня тане під ногами. Відчуття ніби йду по хмарці, що поступово розтає. Ще мить і я відчую на собі вільне падіння. Спочатку стає страшно, потім цікаво (все ж таки відчуття буде геть новим). Але стискаю кулаки, яких в мене немає, глибокий вдих. Заспокоююсь. Мене знову підхоплює рвучким рухом компас. Серце вже не тріпається, немов у передсмертній агонії. Знов комфорт, затишок. Я рухаюсь в просторі, ми з ним одне ціле.

Попереду знов яснішає. Там ціла сцена зі своїми декораціями, акторами. Там яблуневий сад. Яке щасливе було тоді літо. Спогади на все життя. Точно! Сад якраз такий як в бабусиному селі. Гойдалка, дітлахи. То ж мала Дарця, Ванька... Друзі дитинства. Товариші по пісочниці, іграшкам та горшку. Вони бавляться на нашому звичному місці. А де я? Як без мене? Їм весело. Я пропливаю повз них, моя швидкість стабільна. Хочу крикнути: „Дашка! Вань! Це ж я...” Губи видихають кусок простору. В мене немає губ. Жодно звуку. Я рухаюсь із стабільною швидкістю. Вони гулькнули в порожнечу слідом за батьками.

Що це все означає? Що зі мною? Питання здаються більш як нагальними. Але я забуваю про них вже за мить. Ще хвилька і я ковзаю далі, готовий побачити будь-що.

Попереду світла кімната. Це шкільний клас. Наталя Іванівна, першачки за партами. Всі мої однокашники. Іринка зі своїми пишними бантами, за якими я не бачив ні дошку, ні вчительку. Хм... Моє місце пусте. Всі дивляться на Наталю Іванівну. Та, як завжди емоційно, щось розказує. Я мовчазним глядачем розсікаю темінь і лину далі.

Шкільна дискотека наблизилась швидше, ніж все попереднє. Так само швидко її проковтнула порожнеча. Смішнувато було дивитись на натовп, що танцює в стилі 90-тих під музику, якої зовсім не чути. Все той же грязний шкільний вестибюль.

Легка радість від побаченого міняється тою світлою теплотою, яку відчуваєш при перегляді старих фото. Мене злегка кинуло в жар. Попереду парк біля школи. Серце знов тремтить, але вже якось солодко. Я пам’ятаю геть усе, кожне дерево, кущик, положення кожної хмаринки на небі, тим паче сонця. Мен знову не видно. Спершись на кримезний дуб стоїть вона. Не така якою стала тепер, через роки. Стоїть, лагідно посміхається. Зовсім дитина. Дивиться на мене приязним поглядом, але здається, що не конкретно на мене, ніби повз, вдалину. Мною знов тріпнуло. Мене немає! Тут був мій перший поцілунок.

Цікаво, що далі. Та я вже почав передбачувати наступних людей, події... Пригадувати те, що давно забув; віднаходити минувше... Далі була перша грандіозна бійка. Так, мені тоді добре натовкли гузло. Перша п’янка. Сварка з класною керівничкою. Розборки з татом. Перший секс. Хм... Далі найкращий секс. Подорож Карпатами, Крим. Поїздка в Париж про яку мріяв, та ще не встиг поїхати. Але все було точно так, як в моїх рожевих снах. Провалена сесія, з моїм прізвище у списку на відрахування біля деканату. Похорони дідуся. Аварія найкращого друга і тижні в лікарні. Важке розтавання з Танею перед моїм днем народження і те саме таки день народження, в яке сам один поїхав за місто і відключив телефон. Радість сімейних свят. Я побачив все, що тим чи іншим чином залишило відбиток в мені, що зрештою формувало мене всі ці роки. Ніразу не знайшов у всіх своїх ситуаціях лиш себе. Мене вперто не було. Як я не вдивлявся. Жодного разу. Там, де мав бути я була пустка. Така ж, яку я бачив зараз, пробуючи побачити своє ковзаюче в просторі тіло. Поступово я наближався до сьогодення. Ставало якось не по собі. До цього часу я був глядачем. Я пролітав паралельно свого життя, не міг втрутитись, щось змінити. Далі може статися так, що я не зможу керувати своїм майбутнім. Буду безучасно дивитись що буде далі. Якщо, звичайно воно в мене є, оте далі. Або ж я таки нарешті з’явлюсь в тих картинках-сценках. Тривала пауза змусила нервувати. Знову втрачалась твердість під ногами. Як би в мене було тіло, воно, мабуть, пітніло б.

Нарешті наближається нова панорама. Вона розмита. Там надимлено. Так... Накурено. Стіл на металевих ножках, такий як у всіх дешевих барах. На ньому спить хлопець. Голова лежить на руках, руки на столі – обличчя не видно. Поряд попільничка. На столі безліч пляшок. Він порядком п’яний. Це все не лине повз, я реально втискаюсь всередину. Я лізу прямо на цього хлопця. Так говорить компас. Він ніколи не бреше, я знаю це напевно. Я знайшов, кого шукав. П’яний хлопака заворушився. Я знав, він мене не бачить, та видно, що відчуває. Його голова повільно, похитуючись, підіймається. Я дивлюсь прямо в його очі. Де-кілька хвиль почергово теплих та холодних прокотилися мною. Я дивився в себе ... у нього моє ім’я... Його покликав бармен. Та він на нього не зважав. Дивився на мене, як крізь мене. Як на весь простір взагалом. Що ж це? Я таким стану. Одинокий пияк... Я розумію, що всі мої думки знаходять відлуння в голові мого двійника. Він посміхається. Ггии.. Та ні він тверезий. Але стомлений. Мого клона щось мучить. Хоча, хто чій клон – це ще питання. Мене взагалі немає. Я підковзую до нього зовсім близько. Кажу йому на вухо те, що й мав сказати. Для чого й шукав його. Запитаєте що я йому сказав... Це не важливо. Я поштар, що не перечитує листи перед врученням їх адресату. Простір дав якись меседж. Хлопець (чи то я???) встав з-за столу поправив краватку, зачіску. Посміхнувся і пішов. Але цього разу не назад в порожнечу, а вперед. Там не було банального світла в кінці тунелю. Та все ж там щось було. Компас зник. Я знав куди йти і без нього. Та залишалось все так же комфортно. Мене не проковтнула порожнеча. Я йшов в далену і поступово зменшувався, як корабель, що вийшов із порту в відкритий океан. Подорож триває. Найцікавішою знахідною іноді буває віднайдення себе.

Сонячні промені, що настирливо пробивались крізь жалюзі, стерли посмішку з мого обличчя, і розбили мій сон об двері нового дня. Телевізор шумів навпроти. Безсмертний Чарлі давно забрав свої вусики з екрану. Грудаста дівчина розповідає прогноз погоди. Шия страшно боліла від твердого бильця дивану. Але настрій все ж непоганий. Схоже мене ще не зняли з посади режисера, тому йду планувати наступні картинки-сценки.

03:31 13.01.2008

Ярослав Хороший

прикріплено файл "Знайомство.doc"скачати >>