* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Голі старі

19:56 22.01.2008

Олег крокував по тоненькій кладці, вимощеній одним рядком старої бетонної плитки по багнюці. Там, де вона закінчувалася, починалася асфальтова доріжка попід вікон сусідньої дев’ятиповерхівки. Це був звичайний шлях додому, яким Олег завжди ходив; то була звична навесні і восени багнюка (влітку вона перетворювалася на кам’яну поверхню, а про зиму – краще просто змовчати); звична стінка з дрібною плиточкою, яку він хлоп’ям так любив відколупувати; звичні вікна з звичними прозорими фіранками… Побачивши звичну нижню білизну на звичному оголеному тілі у вікні першого поверху, Олег квапливо відвів погляд і

прискорив кроки.

Він добре пам’ятав, коли навколо почали точитися розмови про негативні наслідки соціалістичного строю, під яким знаходилися українці протягом сімох десятиріч. Особливо активно засуджували «радянськість» колишні адепти колишнього ладу з кафедр університетів, з екранів телевізорів, з листівок на стінах, з сторінок веб-сайтів, зі шпальт газет, з розмов у транспорті і радіопередач. Але Олег, попри все, як людина, що була народжена в Радянському Союзі, встиг уяснити для себе декілька основних понять, що, на думку радянських теоретиків, формують обличчя людини. Він був переконаний, що моральні риси людини мають бути вищими за будь-які інші, і саме це вважав чи не найважливішою відмінністю людини від інших тварин. Його не можна було назвати ханжею – він не мав фізичних вад, був достатньо комунікабельним, мав широкий світогляд, а його неординарна вдача, манера спілкуватися, русяве волосся, глибокі зелені очі, а також щирий заразливий сміх змушували завмирати серця багатьох дівчат, а тому – він не мав причин мститися світові у спосіб заперечення якихось виявлень дійсності. Просто він погоджувався, що збереження морального обличчя людини - це найвища чеснота, власне, як і пропагувалося колишнім ладом. Плювати, що для найвищих «обраних» персонажів жоден з законів, у тому числі і цей, не мав ніякої ваги – серед радянської інтелігенції мораль гриміла переможно і міцно. Та й ідеологи пролетаріату теж не пасли задніх – кампанія зомбування починалася з самого дитинства, варто тільки згадати радянські мультфільми, чистіших за яких, мабуть, і досі не існує в природі. Олег не раз озвучував своїм друзям тезу про те, що вони мали б стати ідеальними комуністами – бо саме для їхнього покоління була створена така величезна кількість матеріалів для творення «правильного» мислення. Проте, машина дала збій, і все зруйнувалося. Або вона дійшла до своєї своєрідної «точки неповернення» і логічно завершила своє існування. В результаті – різниці жодної, просто все стало зовсім інакшим, все раніше приховане вивалилося на непідготовлені і незміцнілі душі нового покоління. Ні, він не був ханжею, але, курву його маму, коли він вкотре бачив ці вікна, його просто вивертало від огиди…

Спочатку на тому вікні сидів собака. Дивний собака. Невеличкий, білий з великими чорними плямами, гостренькою мордочкою і абсолютно відсутніми очима. Таке враження, що він там був від початку віків, бо цей пес сидів завжди нерухомо і дивився в одну точку своїм потойбічним поглядом. Погляд той пронизував всесвіти і, водночас, був схожим на погляд двох ґудзиків, хоча ні – погляд ґудзиків був значно виразнішим. Ще повертаючись зі школи, Олег дивився на це чудо і навіть вважав його опудалом, яке невідомо для чого іноді прибирали, а потім знов ставили на те саме місце. Показувався той собака і на вулиці, і ходив він на повідку так само, як і сидів на підвіконні – ніяк! Тільки Олегові ніколи в голову не приходило проасоціювати одного звіро-фріка з іншим. Тільки один раз пес поміняв позу – він повернув трохи голову і так само став дивитися в протилежний бік, як за мить до того дивився в інший. І якби не цей факт, то так би перебував би хлопець у святій переконаності, що то і є тіло мертвої тварини, набите бозна-чим. Потім собака з вікна зник. За декілька років на тому самому вікні з'явився такий самий кіт. Та сама застиглість форми і погляду. Та сама непорушність засад мікрокосму. Той самий творчий потенціал. А потім над твариною у вікні з’явилася біла пляма, забрала її з вікна і розчинилася в темряві кімнати. Так Олег вперше «познайомився» з голою бабкою.

Коцький, почувши історію про вікно, спочатку розреготався, обізвав Олега геронтофілом і ще довго плескав його по плечу, мовляв, ну-ну, Олеже, продовжуй в тому ж дусі. З дня «першого знайомства» вже пройшло декілька місяців, і Олег періодично міг спостерігати, як стара вилазила в одній нижній білизні до підвіконня і мила шибки, або розмовляла з якимись колегами по пенсії, а то й просто стояла і дивилася на пейзаж за вікном (себто, на обіcцяну задню стінку кіоску «Ремонт взуття» і роздовбану трамвайну лінію, біля якої розташувалися бомжі-збирачі-пляшок) задумливо проводячи рукою по голові собаки-опудала або кота-зомбі. Олег бачив, що люди, які ходили тією ж самою стежиною реагували на неї по-різному. Молодші робили великі очі і з дурною посмішкою йшли далі; старші – намагалися хутко прослизнути повз; мами і татка усіляко відволікали дітей, дівчатка огидливо кривили губи, а хлопчики ржали дурним п’яним сміхом малолітнього щастя. Проте жоден ніколи їй нічого не сказав – можливо, через повагу до її віку, а може від усвідомлення, що то відверто не їхня справа. Коцький теж її неодноразово бачив і, чесно кажучи, не надав цьому явищу жодного значення – чи мало в цьому місті ідіотів! - але, тим не менш, уважно вислухав все, що йому розказав Олег, і не втримався, аби добряче не простібатися зі свого аж надто вразливого друга. Та, побачивши, що товариш не розділяє його веселощів, принишк і став з удаваною серйозністю аналізувати ситуацію.

- Може тебе проглючило, старий?… - спитався.

- Ні.

- Що ти пив сьогодні? – продовжував розпитувати він.

- Мені тра було на камеру зняти, щоб ти не ставив мені таких питань?! – розлютився Олег.

- Добре-добре, - Коцький заспокійливо кахикнув, сів за стіл, підсунув до себе чистий лист паперу і висипав перед собою гірку простих олівців, - Давай намалюємо схему і спробуємо відтворити ситуацію в дета…

Відповіддю йому став грюкіт дверей. Він підскочив, накинув на себе куртку і кинувся навздогін.

- Ну не дуйся, чувак, я пожартував, - штовхнув він друга ліктем під ребро, наздогнавши його на виході з під’їзду.

- Ти поводиш себе, як мудак! – після невеликої паузи одповів той.

Коцький винувато мовчав.

- Мені бісить, що ми живемо в бруді!, - продовжував накручувати себе Олег, - І всі до того ставляться, як до нормальної ситуації! Всім подобається бути бидлом – і навіть тобі!!!

- А що я?..

Олег його не чув.

- Чому всі морозяться?! Чому всі роблять вигляд, що їм наплювати? Тут ходять маленькі діти і дивляться на то, що якась бабуся ходе голою! Яка в них може бути повага до старої людини, якщо сама стара людина себе не поважає! І це їм вдовбується з дитинства! З дитинства людина починає думати, а чого його бабуся не ходе голою по вулиці чи по хаті? Твоя бабуся ходить голяка?!

- При чому тут моя бабуся?

- І жодна падла нічого не говорить! Жодна! Тільки ходять, сміються або хмурять брови – і все! Всі!!! Всі, хто ходять мовчки – лицеміри! Бо по їхніх мордяках видно, що вони так само засуджують поведінку цієї старої ідіотки, але сказати – ні, що ви, що ви, це ж так незручно, як можна!.. Бояться, аби не втрутитися в її право ходити голою! А в мене є право не бачити старечої плоті!!! Я нормальна здорова людина і не хочу бути об’єктом геронто-ексгибіціонізму!!

- А чого ТИ нічого не сказав, га?

Олег перелякано подивився на друга. Коцький зрозумів, що він втрапив у ціль. Декілька хвилин тривала тиша. Потім Олег стрімко покрокував до сусіднього будинку. Коцький розгадав намір друга і помчав за ним. Олег подумки лаяв себе. Він прекрасно розумів, що все, що він щойно так засуджував, можна прямісінько віднести і до нього. Від злості на себе він так летів, що Коцький ледь встигав за ним. Але добравшись до вікна, вони нікого там не знайшли. Воно було охайненько прикрите фіранкою, світло в кімнаті не горіло. Олег дістав цигарку, і не встиг її ще підпалити, як фіранка поповзла в бік, а у вікні з’явився …дід в сімейних трусах. Коцький сповз по стінці. Цигарка випала з Олегових пальців – він стояв і тупо переводив погляд з друга, що бився в істериці, на діда, і знову на Коцького. Дідуган потягнувся, почухав сраку і показав Олегові кулак. Той раптом зірвався і побіг кудись понад будинком. Коцький нарешті заспокоївся, піднявся і струшуючи порох з штанів ще раз глянув у вікно. Дід щось кричав йому з-за вікна, енергійно жестикулюючи. Коцький не розчув жодного і зробив питальний вираз обличчя, мовляв, не розумію, шановний, що ви кажете. Тоді старий відкрив кватирку:

- А ну геть звідси, волоцюго! Що вирячився?!

Отетерілий Коцький нічого не відповів літньому інтелігентові і пішов геть. Вдома Олега не було. Мобільний не відповідав. Коцький пішов додому і деякий час ходив ще по квартирі вдягнений, намагаючись привести думки до ладу. Потім, очевидно, щось придумавши, поліз до антресолі, де зберігалося причандалля від його студентських захоплень.

Вже звечоріло і стіна будинку тільки зрідка освітлювалася фарами автівок, що проїжджали поруч. В одну з таких митей, полоса світла вихопила фігуру в темному одязі з рюкзаком, що потихеньку кралася попід вікнами. Хлопець в темному зупинився, озирнувся і поставив рюкзак на землю. Звідти на світ з’явилися тонкі будівельні рукавички, замащені чимось темним. Хлопака швиденько натягнув їх на руки, і впевнившись, що машин неподалік більше немає, дістав два сріблястих циліндра. В темряві почулося стукотіння маленьких кульок по металу, а потім – настійливе переривчасте сичання. В повітрі рознісся запах фарби. Раптом з подвір’я виїхала якась машина. Хлопець, побачивши як світло від фар наближається до місця, де він стояв, заквапився. Потім,мить погаявшись, жбурнув щось в кущі. Рукавички полетіли туди ж, а хлопець, вже повністю освітлений фарами, підхопивши рюкзак і пішов назустріч двом міліціонерам, які негайно ж почали світити йому в обличчя ліхтарем.

- Доброго вечора! Сержант Приходько і рядовий Непийбатьководку! – два посвідчення на мить з’явилися перед обличчям переляканого парубка і зникли у кишенях правоохоронців, - пред’явіть документи!

Хлопець мовчки поліз до кишені.

- Стій! Колюче-ріжуче при собі маєш? Вогнестрельна зброя? Наркотики?

Хлоп похитав головою. Один з ментів швидко обмацав його кишені,і, не виявивши нічого підозрілого, кинув:

- Діставай документи!

Парубок поліз до куртки.

- Ти що – глухонімий?

Але той вже отямився.

- Ні, я не глухонімий. І звертайтеся до мене «на Ви», пане міліціонер.

- Говори менше, і діставай документи! – почав злитися мент.

- Я наполягаю! – підвищив тон парубок, продовжуючи порпатися в кишенях.

Паспорта в кишенях не виявилося. Він струсив з плеча рюкзак і зібрався його відкрити, як міліціонери побачили, що в нього є ще й рюкзак.

- Стій, що в рюкзаку?

- Особисті речі! – відрізав хлоп, - Я збираюся знайти там документи!

- Дай-но подивитися, що в тебе там!

- Ви не маєте права проводити догляд особистих речей без протоколу затримання, панове! Будь ласкаві пояснити мені мої права, причину затримання і поїхали до відділку, здається, паспорта я забув вдома.

Менти завагалися. «Ти диви, який розумний!», - впівголоса проговорив один до іншого.

- Я попросив би в моїй присутності не говорити про мене в третій особі!

Менти підвисли. Один таки знайшовся:

- Як вас звати? Де ви живете? Що робите тут ввечері? – мовив він, намагаючись говорити якомога спокійніше.

- Коцаренко Микола Юрійович, вулиця Франка, 12, квартира 87. Я тут живу, йду додому з університету, в мене друга зміна.

- Це речі належать вам? – несподівано спитав інший, підсвічуючи ліхтарем щось під кущами.

Хлоп обернувся і подивився на балони з рукавичками так, наче вперше їх бачив.

- Ні, а що це?

- Питання ставимо ми.

Перший міліціонер перевів промінь світла на стіну. Підійшов ближче і помацав її пальцем.

- Воно сухе, - стиха промовив він до колеги.

- Так, Микола Юрійович…

Парубок напружився.

- Ви вільні. Перепрошуємо за незручності, - проговорив сержант, приклавши руку до козирка.

Хлопець кивнувши, гордо пройшов повз них і зник за рогом.

Наступного ранку Олег поспішав до універу. Він повернувся додому пізно, повністю розбитий – півночі він лазив містом, палив, пив вино і цілеспрямовано ігнорував дзвінки Коцького, який, вочевидь, збирався поглузувати з нього. В голові було порожньо. Олег відчував свою неадекватність світові, бо останній ніяк не міг примиритися з ним, і щосекунди випробовував його на витривалість і міцність духу. Олегові згадалася кимось сказана фраза про те, що твоє оточення є проекцією тебе самого на навколишні шари реальності. Він злився на себе за вчорашню істерику, яку він влаштував другові, він злився на самого друга, бо той, повів себе як останній гоп – і тільки ржав, як обкурене падло. А взагалі, можна було б домовитися з потрібними людьми провести якусь масштабну кампанію проти морального зубожіння, і підключити до цієї справи декілька організацій… З такими думками Олег повернув за ріг і, намагаючись не дивитися на вікна, вискочив на плиткову кладку. Периферійним зором він вловив якесь блищання. Повернувши голову в той бік, Олег побачив два сріблясті балони, що виблискували на скупому осінньому сонці, поруч валялися рукавички. Він підійшов ближче і підняв один. На денці його тоненьким маркером був нанесений авторський тег «kots». Олег покосився на вікна, і раптом побачив, що самі горезвісні вікна завішані товстими непрозорими шторами, а на стіні величезними літерами красувалося: «ОБЕРЕЖНО! ГОЛІ СТАРІ». Озирнувшись, хлопець швидко прималював після напису величезного знака оклику, засунув балони з рукавичками до сумки і пішов геть.

http://feel-fuck.livejournal.com

feel-fuck.livejournal.com

прикріплено файл "Голі старі.doc"скачати >>