* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

ОКСАМИТОВА РАНА

03:55 18.01.2008

Новела

Зранку мені згадався один день. Напевне він мені снився бо спогади про той день здавалось вже давно потонули у величезній бочці подій, вражень та гігабайтів інформації. Тоді мені було 14 чи 15 років і я вийшов з дому, не взявши парасольки, а йшов сильний дощ. Поки я дійшов до школи – я дуже сильно змок і вирішив не йти туди бо мені соромно було б показатись в такому вигляді перед однокласниками. Тим паче там була Аня… а ще я запізнювався і ще був зовсім не готовий до уроків. Аня мені дуже подобалась, але що далі? Така недоступна, завжди серед подружок і в центрі уваги хлопців. Лише декілька разів я відслідковував момент, коли вона йшла зі школи сама і, вдаючи, що мені з нею по дорозі – міг поговорити. Ні про що, але потім довго згадував ці розмови. Того ранку я не хотів її бачити бо був негарний – волосся злиплося від дощу, брудні чоботи… Ні, ні в якому разі не варто було йти до школи. Тим паче вчителі вже звикли до моїх прогулів і це було єдине чим я міг похвалитись. Але Аня вчилась добре…

Я відійшов від школи подалі і зупинився біля ларька. Пиво, звісно, не скасує всіх моїх проблем, але принаймні своєю гіркотою пом’якшить їхню гіркоту. Тоді пиво здавалось мені гірким і несмачним, тому я більше любив Ром-колу, але того ранку взяв саме пиво. А проблем було багато. Було таке враження, що окрім проблем нічого немає. Проблеми в школі, повне нерозуміння батьків, проблеми з дівчатами, проблеми з друзями, які вважали мене малоцікавим і невеселим та рідко запрошували в свою компанію. Проблеми з гопніками, врешті-решт. Зараз я розумію, що багато хто в такому віці мав схожі проблеми, але тоді я був таким егоцентричним… власне я і лишився таким.

Я стояв під дощем і вже не боявся намокнути. В кулаку лівої руки я стискав цигарку (тільки починав курити, і навіть не бажання бути модним, а дух протесту змушував мене це робити), а в правій – пляшку пива. Першу я випив швидко і вже відчув як розтікалось по тілу тепло. Я взяв ще одне пиво і пішов блукати районом. Може погода була надто сумна і я почав думати над тим, чому ж я такий невдаха. Ні дівчини, ні справжніх друзів ні цікавих занять, які от є у деяких знайомих. Я нічого не зробив такого, чим би могли пишатись батьки, а я ж їх все-таки люблю. Я почав інтенсивно думати над тим, як це змінити. Певні ідеї проникали у свідомість і вже почали вимальовувати райдужні картини майбутнього, коли я почув як хтось мене гукав: «Ді сюда». Я не обертався, аж тут хтось схопив мене за рукав і вже остаточно розвінчав мої мрії запахом насіння та словами, сказаними нахабним тоном:

- Вася, ти шо глухой? Єсть лаве?

- Нєт.

- Та шо ти чєшеш! А єслі правєрю? Дай піва!, - і рука простяглась в напрямку моєї пляшки.

- Сам собі купи, - відповів я і не зчувся, як на мить потемніло в очах.

- Ну что лох, палучіл? Я тє нармальна сказал – давай лаве і піво

- На! , - пляшка розбилась об його голову, сховану під капюшоном.

Прямий удар з лівої ноги повалив його на землю. Аж тут мчить другий, але зупиняється:

- Розачку брось, сука!

Аякже. Махає руками, але підходити боїться. Тоді я ступаю кроком вперед, чиркаю розкочкою, він ухиляється, але розочка проходить збоку і розрізає чи то щоку, чи то вухо. Струмки крові не зупиняють мене, я його хапаю і б’ю коліном в зону сонячного сплетіння. Падає. Прямо в калюжу. Повертаюсь – а перший вже підводиться.

- Ну що, випив пива?, - б’ю з носака в морду – боляче – напевне ніготь зламав об його зуби.

Другий лежить і лиш трошки посмикується. Перший на колінах тримається за обличчя.

- П’ять, - даю легенький підсрачник

- Десять, - б’ю сильніше

- Двадцять п’ять, - і він розпластався в багні.

А дощ все не спиняється і я чітко бачу багряний колір води у калюжі, куди падає кленовий листочок.

- П’ятдесят копійок, - б’ю з ноги під ребра. Він скрючується, але до гривні я дійти не встигаю, бо мене хапають за руки. Сильно. Міліція.

Навіть не знаю чи платили батьки хабаря, але мене забрали в той же день. Зі школи я вирішив піти сам та й взагалі ще довго не бував у тому районі. Думки про помсту змусили мене качатись і піти на секцію бойових мистецтв. В той день я переконався, що найкращий захист – це напад. Тук-тук. Аню я зустрів аж в університеті, вона сама до мене підійшла, але все вже було не те, зірка її вже перестала горіти. Тук-тук. Людина, опинившись в інших умовах зазвичай і веде себе інакше. Тук-тук. Тук-тук.

- Заходьте

Двері відкрились і в кімнату зазирнула симпатична блондинка:

- До вас на співбесіду прийшов Валерій, я йому казала, що це напевне не до вас, але він сказав, що ви особисто йому дзвонили.

- А… Так-так. Дякую, Марино. Проведи його будь-ласка і запитай, що він буде, чай-каву…

- Добре, - обличчя залилось посмішкою і, здавалось що коли білявка закрила за собою двері – посмішка ще лишалась в повітрі.

Вже одинадцята. Тобто я замріявся на півгодини, замріявся так, що навіть стуку не почув.

- Доброго ранку Богдане Андрійовичу

- Здравствуй Валера. А мене називай просто Богдан, без всякого, - руки зійшлись в потисканні. - Я пропоную одразу перейти на «ти», власне я вже перейшов. Мені тебе рекомендував Руслан тому я не матиму багато питань. Ти юрист?

- Так, спеціалізуюсь на цивільному праві

- Чудово, і вона юристка. А Руслан розповідав тобі про роботу?

- Коротко, тобто я зрозумів що це не має жодного стосунку до моєї спеціальності, але він назвав таку зарплату, яку я і не зустрічав в юридичних конторах.

- Це так, але є і певні особливості. Наприклад ненормований графік. Ти одружений?

- Ні

- Це добре, бо з цією роботою може не вистачити часу на особисте життя. Але коли все пройде успішно – перейдеш працювати на іншу посаду, за зарплату не хвилюйся. Наша компанія постійно зростає, а люди – це основна цінність. Я ціную професіоналів. Руслан не кидає слів на вітер і перше враження від тебе – класне, а інтуїція рідко мене підводить. Іноді бракує часу аналізувати – треба приймати рішення. Завтра о шостій до тебе заїдуть – повечеряємо в ресторані і я введу тебе в курс справи.

- Добре

- Марино, - здіймаю слухавку, - проведи Валері коротку екскурсію по офісу, це наш новий віце-президент. По особливим питанням. В офісі буватиме не часто, але все ж таки…

ІІ

Я ще не був в цьому ресторані. Тут тихо і затишно. Я замовив все на свій розсуд, а мені одразу сподобався цей Валера. Я впевнений, що він пішов на цю роботу не лише через гроші. Зараз мене пробиває на відвертість. Я маю бути максимально відвертим. П’ятниця, кінець місяця і сьогодні можна розслабитись. А на вихідні поїду кудись. Далеко. І чим далі – тим краще.

- Вибачаюсь за запізнення. Пробки на дорогах.

- Нічого-нічого, - наливаю вина по вінця. Хтось з мудрих сказав, що не варто довіряти людині, яка не п’є. А він п’є і це добре. Скоро треба переходити до теми, щоб встигнути розказати все, поки що ж запитаю:

- Як тобі наш офіс, компанія, колектив? Ну перше враження

- Супер! Це саме та компанія де б я і хотів працювати. Я чув багато гарних слів і від Руслана і від інших людей, але тепер переконався на власні очі.

- Я радий, що тобі сподобалось.

- А я вже з нетерпінням чекаю завдань. Що входитиме в мої обов’язки?

- Зараз я почну з передісторії. Але давай – за нашу команду!, - дзвін келихів і я випиваю свій келих залпом. Валера подивився трохи з подивом, я наповнюю келихи і кажу:

- Мій ритм життя настільки напружений, що на відпочинок практично не лишається часу. Роботи я маю завжди більше ніж вільного часу. Раз на місяць я дозволяю собі розслабитись і добряче випити. Чому я це кажу? Бо з цього і починається вся історія. В кінці минулого місяця ми мали найкращі результати за весь час існування компанії. Я влаштував величезне свято, ми гуляли всім колективом, потім я зустрівся зі старими друзями, ми поїхали в клуб, зачепили дівчат та поїхали на мою дачу. Гулянка тривала до ранку, а десь так о дванадцятій дзвонить Руслан і каже що у нас запланована зустріч з юристкою. Що робити? Ця зустріч потрібна була нам перш за все – тоді я їду і навіть не запізнююсь. Але мій стан… Як вона мене побачила – одразу хотіла йти, мов: «про що з таким п’яним говорити?», але розмову повів Руслан і ми швидко вирішили те юридичне питання і почали говорити про далекі від бізнесу та юриспруденції речі. Пили каву. Потім Руслан нас залишив, а я хотів ще спілкуватись бо давно не мав такого спілкування. І вона теж не поспішала. Вона задавала мені такі питання, які мені ніхто в житті не задавав…

- Які питання?

- Наприклад про що я мрію, про найвизначніші події в житті, про дитинство… Не знаю чи то мій стан чи її аура спонукали до максимальної відвертості. Вона мені здавалась янголом, що спустився з неба… і я миттєво в неї закохався.

- Я вибачаюсь, але отак з першого разу…дивно якось, може…

- Не «може», а точно! Після тієї довгої розмови, хоч мені на ранок було трохи соромно (я й досі пригадую як у мене заплітався язик) – я дзвонив їй, і дзвонив часто. Ми почали бачитись частіше. Вона дала мені зрозуміти, що робота – це не єдине і не головне в житті. Вона зі своєю пристрастю до мандрів та пригод розпалила в мені вогонь, який був давно, з самого дитинства лиш тільки чекав щоб до нього піднесли сірника. Ми стали їздити кудись на вихідні, іноді я уходив з роботи о шостій і ми йшли чи то в кіно, чи то в театр чи просто в кав’ярню поспілкуватись. Разом з нею я міг говорити довго на різні теми, і все що розповідала вона – було надзвичайно цікавим мені. На відміну від розмов з іншими жінками і дівчатами, я не відчував тут порожнечі, не відчував втрати часу. Розмови ці були наче поза часом, понад часом.

- Мені здається, те що я чую зараз – це слова не директора компанії, а слова якогось поета чи музиканта.

- Можливо, але якщо і є в цьому доля правди – то це вона зробила мене таким. До речі, цікавий нюанс, що до зустрічі вона багато про мене чула і багато читала в інтернеті різних речей не завжди позитивних.

- Наприклад?

- Наприклад те, що я корупціонер, що я веду не чесну гру з конкурентами і прагну стати монополістом на ринку, що я підтримував право-радикалів на виборах, які до речі не пройшли. Тобто вона чула багато поганого про мене та і той факт що я був п’яним при першій зустрічі говорив явно не на мою користь. Але все це не завадило нам мати милі і люб’язні відносини протягом певного часу.

- Що ж було далі?

- Одного чудового вечора, після нашої прогулянки, вона запросила мене до себе додому.

- О!

- Не «О!», бо це був початок кінця. Я знаю, що значить, коли жінка сама запрошує чоловіка до себе. Тут і логіки не треба, щоб зрозуміти що вона хоче. Можливо вона і хотіла мене, та вийшло все не так. Ми довго пили чай і спілкувались на тему вічного і прекрасного і тут мене пройняв струм… Напевне саме такий стан митці називають катарсисом, я відчував себе найщасливішим у світі і бачив взаємність в її очах. Я сказав їй усе, що було в мене на душі і на серці. Без підготовки, без квітів і подарунків, без поетичних фраз, я сказав так як міг. Але вона відхилилась від мого поцілунку, вона сказала, що їй не потрібні серйозні стосунки. Як же я помилявся! Прекрасно знаючи психологію мас і клієнтів компанії, вміючи передбачити наступні ходи і стратегії конкурентів, я не зміг передбачити її реакції… Я не знав, я не вгадав. Вперше за багато років інтуїція підвела мене. Ми спали в різних кімнатах, а на ранок вона була весела і привітна, але не та… Щось зламалось, наче невидима стіна або прірва постала між нами. Вона вже більше не дзвонила мені, наші зустрічі скоротились і скоро закінчились зовсім. По телефону вона розмовляла зі мною холодно. Я був в трансі. Власне я і зараз в трансі, я просто вмію тримати себе в руках. На мені чимала відповідальність перед суспільством, працівниками, споживачами, державою… Я не мав права опускати руки, я мужньо переніс цей удар.

- А зараз ви спілкуєтесь?

- Зараз ні… після того, я зробив декілька неправильних кроків, якими ще більше відштовхнув її від себе. Але що я міг зробити? Я думав не як начальник, не як стратег, а як гладіатор, загнаний в клітку…

- Але час минув і ви, ой вибач, ти все переосмислив?

- Так. По-перше я не звик до поразок. Вже більше десяти років я відчуваю себе переможцем. Добиватись! Добиватись! І ще раз добиватись - мій девіз! Якщо не напряму – то іншими шляхами. Якщо не силою – то хитрістю. Якщо не вміннями – то грішми. Я маю її добитися, бо зараз на карті стоїть не дрібниця і навіть не мільйон – на карті стоїть моє особисте щастя.

- А як же її щастя?

- Вона буде щаслива зі мною. Ми були щасливі протягом певного часу, лишень мої поспішні кроки все зіпсували. А може її друзі, оточення обливало мене помиями і вона змінила свою думку. Мене багато хто не любить. В основному тому що або бояться, або заздрять. Але я маю добитись її ні зважаючи ні на що.

- Оптимізм – це завжди добре. Я зрозумів, що маю допомогти в цьому питанні і власне це і є та справа, для якої мене взяли на роботу.

- Потім у тебе буде ще багато справ. Я ніколи не забуваю тих, хто мені допоміг. Зрозумій, чому я не хочу діяти сам. Я просто не маю часу. Кожна година витрачена мною на, так би мовити бігання за нею – це втрата для компанії. Зараз в нас такий період коли темпи зростання і прибутки нечувано зросли, треба вирішувати куди і в що саме інвестувати, які напрямки розвивати, куди рухатись. Я прислуховуюсь до порад своїх заступників і колег, але всі рішення приймаю сам, і така практика мене не підводить. Тому я маю бути в курсі всіх справ. Але вона… це те, що болить мені щодня і особливо щоночі. Я навіть не знаю останніх новин з її життя, вона вже не відповідає на мої дзвінки. Тому маєш діяти ти. Тепер ти не дивуєшся чому зарплата така висока? Це мізер в порівнянні з тими втратами, які були б якби я все покинув.

- Так, тепер розумію. І зроблю все що в моїх силах, - дістає блокнот і ручку

- Руслан казав, що в тебе був подібний досвід, на особистісній ниві…

- Це так, але мені необхідна інформація

- Звичайно-звичайно. Ось основна інформація про неї, всі координати, психологічний портрет, фотографії, біографія, навіть опис зацікавлень, улюблених занять та друзів, - я дістаю папку і кладу на стіл

- Чудово! Набагато легше, коли є з чого починати.

- До речі, Руслан казав у тебе є знайомства в мистецьких колах. Просто вона дуже цікавиться мистецтвом і сама малює і пише. Може є спільні знайомі.. Я думаю ти маєш познайомитись з нею, інтегруватись в її найближче оточення, може навіть стати її ліпшим другом. Так буде легше. Сам подумай як це краще зробити, може через інтернет. Зверни увагу – там є адреса її інтернет сторінки, вона туди часто пише.

- Так це ж…, - промовив Валера, відкривши папку і глянувши на фото

- Що? Знаєш її?

- Особисто – ні. Але це ж – Ольга Ковальчук, одна з найкращих сучасних молодих поетес. Багато видань і людей називають її найперспективнішою.

- Вона читала мені вірші. Справді чудові, хоча що я можу сказати про поезію? Люди читають в основному або розрекламовану попсу, або книжки по бізнесу чи там усілякі дурниці типу «Як стати мільйонером за 5 хвилин». Я поезію не читаю, але зізнаюсь що після знайомства з нею, вже після того рокового дня, я зайшов в книгарню і запитав її книжку. Виявилось, що книжки немає та й про авторку таку ніхто не чув.

- Так у неї тільки одна книжка вийшла, та і то маленьким тиражем. Але це цікаво. Знаєш, це напевне сама цікава робота яку я мав за все життя. Через знайомих я без проблем можу з нею познайомитись. Або, от восьмого листопада буде поетичний марафон де вона теж має бути.

- Восьмого листопада? Четвер… Ні, на жаль не зможу піти. Розкажеш

- Добре. До того часу я прочитаю все про неї, порозпитую знайомих, так ненав’язливо і придумаю як краще познайомитись.

- Ти маєш тотальним контролем охопити її життя. Скажеш, що для цього буде потрібно. Машину – так машину, камеру – так камеру, помічника – знайдемо. Звісно краще б щоб без всіляких підручних засобів типу прихованих камер. Просто я хочу знати чим і як вона живе. Роби звіти тричі на тиждень – у вівторок, п’ятницю і в неділю ввечері. Там пиши все найголовніше що у неї відбувається. Коли вже будеш в її оточенні, не дивуйся моїм дзвінкам типу: «Ну що там Оля?» - у мене бувають моменти коли думки про неї настільки заповнюють мій мозок що я просто не можу втриматись. Це як лютий голод, який треба задовольнити. От інформація про Олю – мій хліб.

- Добре, без питань

- Двічі на тиждень надсилай їй квіти. Різні. Сам розберешся які їй подобаються. В залежності від настрою і подій вибереш. В понеділок зранку, до восьмої – і хай лишають біля дверей, в п’ятницю ввечері – хай дзвонять, але якщо її не буде – хай лишають. Щосереди ввечері якісь фрукти, або якісь подарунки скромні. Просто щоб був знак уваги. Все це можуть супроводжувати записки з віршами або якимись заумними фразами, тільки щоб не здогадалась що все це моя задумка.

- Ясно.

- Більше спостерігай і вивчай її. Стиль життя, характер, оточення, плани, думки. Коли ми познайомились у мене було враження, що я знаю її вже багато років. Помилкове враження. Насправді я її не знаю. І ти маєш мені допомогти. Усім що вважаєш важливим – ділись зі мною, або пиши у звіт, або при зустрічі розказуй. Я хочу ВЗНАТИ її, я маю це зробити. Це як перед виводом товару на ринок, або навіть перед створенням товару – має бути проведене маркетингове дослідження. Валера, я впевнений - у тебе, у нас все вийде!

- Я теж. Дуже на це сподіваюсь і зроблю все що в моїх силах.

- У тебе є чим зайнятись на вихідних. Відпочинь, але прочитай і досліди всі ці матеріали. Ну що, будемо збиратись. Рахунок будь-ласка, - останню фразу я сказав офіціанту і цей хлопець сьогодні нас запам’ятає, бо я залишу йому небувалі чайові. Хай порадіє і за нас і за нашу успішну справу!

III

Цей Валера – молодець! Оті два звіти що він прислав дуже яскраво і в міру стисло описують її останній період життя за той час як ми перестали спілкуватись. Я знов поринув у її всесвіт і мене накрило хвилею. Я відчуваю її присутність в собі, от зараз восьма вечора, я на роботі, як завжди – безліч справ, але я не можу думати ні про що інше. А вона, напевне зараз читає свої вірші перед публікою. Я наче бачу ці аплодисменти, які зриваються як тільки зупиняється її голос. Валера має подзвонити сьогодні ввечері або вночі і розказати як все було. Я хотів би бути там, але не можу та і не варто.

Останній звіт говорить про те, що вона не знає хто проявляє таку увагу до неї квітами, але здогадується. Тобто окрім мене є ще варіанти. Наче зараз в неї нікого нема, але важко сказати що у неї на душі. Немає такого пристрою який читав би душу. Якщо його колись винайдуть, то винахідник стане мільярдером, або ще більше – Богом на Землі.

Зараз у Олі все добре, вона вже готується і думає про те, куди поїхати на різдвяні і новорічні свята. Не знаю, чи до того часу я встигну зійтись з нею та і вихідних я стільки не матиму щоб кудись їхати далеко… Я просто не маю терпіння. По моїй теорії, терпіти – це наділ невдах та слабаків. Будучи агресивним – я досягнув успіху, проводячи агресивну політику – компанія домінує на ринку. Та й в усьому світі так, найбільш агресивна країна, Америка вважається взірцем демократії. Під гаслами терпимості і толерантності вони несуть світу розруху і економічне рабство. Зараз у мене також не вистачає терпіння дочекатись цього дзвінка. О! Валера ж дістав десь книжечку Олі з віршами, деякі з цих віршів я чув, але зараз якраз час прочитати все. Читаючи її вірші, я наче знаходжусь поруч і починаю мислити тими ж образами і категоріями, що і Оля. Оля… цікаво, а чи були у неї вірші про мене? В цій збірці точно немає, а взагалі? Відкриваю обкладинку, красива обкладинка, але було б ще краще якби вона на першу сторінку помістила своє фото. То була би найкраща реклама. Читаю…

- Ало!

- Привіт, це Валера. Можеш говорити? Не відволікаю?

- Ні-ні! Я якраз саме і чекав дзвінка!

- Все чудово! Нема слів! Я сам не сподівався на такий результат. Я пробив і собі можливість виступити, а до цього, як я писав я вже познайомився з нею раніше через інет. Вона знала що я там буду, але не знала що виступатиму. Вона навіть не знала як я виглядаю. Я не хотів казати, не хотів надсилати фото, а просто сказав: «Ти мене впізнаєш». Під час марафону я помічав як вона озиралась по сторонам, немов шукаючи мене очима. Вона читала однією з перших, а я читав передостаннім, коли вже публіка починала розходитись. Але вона була уважною. І не дарма! Бо те що я читав (я це склав напередодні) – перегукувалось з її віршами, а останній вірш я присвятив їй. Так і сказав зі сцені – присвячено прекрасній поетесі, Олі Ковальчук. Уявляєш її реакцію? Вона певне була вражена цим і шокована, але все-таки сама до мене підійшла і познайомилась.

- Ти – геній! Що ж було далі?

- Вона познайомила мене зі своїми друзями, а мої друзі вже збиралися йти – то я лишився з ними в компанії. Ми ще годинки дві спілкувались про життя, про літературу і мистецтво та й просто жартували і сміялись. Весела у них компанія!

- А про мене нічого?

- Ну не при першій же зустрічі…

- Я маю на увазі, про мене вона нічого не казала?

- Та ні… А ми обмінялись номерами телефонів, згодились на тому, що треба спілкуватись частіше. От на ці вихідні їду з ними за місто, в мандрівку.

- А куди?

- Я сам ще не знаю та і вони може не вирішили, є декілька варіантів.

- А що, якщо я теж поїду? Не з вами, а так. Щоб потім випадково там зустрітись.

- Такі випадковості маловірогідні, на цьому можна лишень спалитися. Краще почекай трохи, я щось придумаю. Сьогодні ж була тільки перша моя розмова з нею, але я вже помітив що вона дуже мною зацікавилась, тому думаю після вихідних у нас буде ще багато зустрічей і я думаю рано чи пізно вона розкаже про тебе. А тоді, буде легше думати над варіантами.

- Добре. З приводу квітів, звітів та іншого не забувай. Щось потрібно додатково?

- Поки що ні

- Тоді до зв’язку!

- Добраніч!

Яке добраніч? Я ще довго не спатиму після всього почутого. Час пізній, тому я і не запитував таких деталей типу, у що вона була вдягнута, як виглядала, хто з нею був. Але я і сам це уявив наче був присутнім на цьому заході. Це фантастично, що у Валери так все вийшло, але я навіть трохи заздрю йому. Я б хотів би бути на його місці і починати все з білого аркушу. Але це неможливо. І я це знаю.

IV

Димний понеділковий ранок. Я завжди виїжджаю на роботу рано, щоб не потрапити ні в яку пробку. Я приїжджаю коли ще нікого нема, а якщо і є – то прибиральниця. Ми наче граємо в гру: «Хто прийде раніше», і я часто виграю, хоча взагалі не мав би приїжджати так рано. А сьогодні понеділок і її немає. Вихідні я провів паскудно. Працював вдома, так нікуди і не поїхав. Те ж саме і на минулих вихідних. А куди їхати? Де можна сховатись від суму? Варіантів багато, але хто мені допоможе? Я буду думати про неї не менше і в Лондоні, і в Нью-Йорку і в Нікарагуа і на Камчатці. Сховатись від суму я можу тільки з Олею. А поки що, коли в ці дні ніщо від мене не залежить – краще думати про роботу. Але ж цікаво! Цікаво як вони провели вихідні! Подзвоню Валері, він-то звісно спить, але ж не дарма я йому стільки плачу. Не відповідає. Ще раз. І ще раз.

- Альо, - я чую сонний голос

- Це Богдан. Прокидайся. Приведи себе в порядок і передзвони мені через 5 хвилин.

Хай не через 5, але через 7 хвилин – дзвінок.

- Доброго ранку, - відповідаю

- Та не такий він вже й добрий, голова тріщить. Ранувато все-таки.

- Чому вчора не подзвонив? У вас все добре? Нічого не трапилось?

- Все добре, просто вчора ще було день народження Олиного друга Андрія, і ми після мандрівки святкували його.

- А, знаю того Андрія, поц він жалюгідний, він мені не сподобався з самого початку. Я взагалі не розумію, що може їх зв’язувати.

- Ну вони знайомі з дитинства, це один з кращих її друзів. Дарма ти так про нього, цікавий хлопець.

- Лох він. Але може я так кажу, бо… я і того не маю, що він. Він часто з нею спілкується, часто знаходиться поруч, я навіть думав, що може щось і було між ними. Та навряд чи. Допускати такі думки – це не поважати Олю. То як ви святкували, де?

- У неї вдома. Окрім нас, тих хто були в мандрівці, приїхали ще Люба, Наталя, Денис і Ваня. Все було дуже весело, я класно вписався в їх компанію, що вони навіть не хотіли мене відпускати, коли я сказав що маю їхати, бо вже пізно, а завтра рано на роботу. До речі, сьогодні ввечері з Олею йдемо в кіно. Сеанс на дев’яту, тому і до і після сеансу буде час поговорити на одинці.

- Чудово. Може вона щось розкаже про мене. Я хочу зрозуміти, що ж відштовхнуло її тоді. А з приводу квітів і подарунків, які надходять до неї що вона казала? Певне щось же мала казати.

- Так, розповідала, називала це дивними закономірностями і гадала хто ж це має бути. Інші теж розмірковували над цим, думки розійшлись. Люба, наприклад, була впевнена, що то – ти. Наталя стояла на тому, що все це – від різних людей і аргументувала тим, що простежується різний почерк. Михайло, який був з нами в мандрівці вбачав у цьому сліди колишнього хлопця, Андрій переконував всіх в тому, що це взагалі людина незнайома, якийсь фанат Олиної поезії.

- Ясно, значить ще не здогадалась. Добре, решту важливих деталей занеси в звіт, який я прочитаю завтра. Буду розпочинати робочий тиждень і в тебе він також розпочався.

- У мене, як і в тебе, він напевне й не закінчувався.

- Це точно. Ну удачі тобі, Валера! До зв’язку!

V

Таке враження, що моє серце вийняли з грудей, поклали в мікрохвильову і протримавши хвилин з десять – помістили назад у груди. Ну чому воно так пече? Чому батьки і їхні проблеми не переймають мене так? Чому друзі, або колишні коханки – не переймають? Чому тільки вона? Що я в ній знайшов? Безперечно вона симпатична, але не така вже запаморочлива краса, щоб від неї втрачати голову. Та моя секретарша, Марина втричі красивіша! А її я бачу щодня. До речі, власне через красу я її і взяв на роботу. Колись в одному з ресторанів вона сподобалась мені настільки, що я розговорився з нею і, хоча вона не має освіти, запропонував працювати у нас. Споглядати її приносить мені суто естетичне задоволення, як думаю і всім нормальним людям, які заходять до мене у вітальню. Краса врятує світ. Але думати про світ можна, лише порятувавши себе. От порятую – і почну думати. А поки що я невільно думаю про Олю… І що я в ній знайшов? Ні, зовнішність тут явно ні до чого. У неї класна фігура, але я ж не так давно був в модельному агентстві. Ми знімали рекламу для нашого нового товару і поїхали в те агентство, бо директор його – моя однокурсниця. Я на таких дівчаток надивився! Але ж… ні в кого з них не було такого шарму і вогню, як в Олі. Я наче й зараз пам’ятаю усі її тонкі вислови, танці, театральну міміку та інтимну лірику.

Останній звіт мене дуже здивував, вона розповідала Валері про мене, та й взагалі багато що розповіла, дещо з того я вже чув при наших зустрічах, а дещо виявилось зовсім новим для мене. Дивно, може Валері вона довіряє більше ніж мені тоді довіряла? Дура, знала б вона мотивацію цього Валери – навряд чи зраділа б. Але мені прикро і навіть трохи боляче! Я ніколи не подам виду, ніколи скажу що мені боляче. Ще дуже давно я взяв собі за принцип ніколи і ні на кого не ображатись. Треба просто бути уважним і пильним, завжди робити висновки. А якщо хтось хоче образити – тоді вже по ситуації: кого милувати, а кого і карати. Але не ображатись. На ображених і воду возять і балкони падають, і що тільки на них не роблять. На ображених і в карти грають і сексом займаються.

Оля дуже розумна дівчина, але водночас і дурна в тому питанні, що не може відрізнити мої високі почуття від банальної підлесливості оточуючих, які лізуть до неї – хто через якусь вигоду, хто через те, що вона відома поетеса, хто ще чомусь. Але я боюсь що вона змінилась за той час коли ми не бачились. Звіти свідчать про це. І я боюсь, що мій закарбований образ Олі може відрізнятись від Олі справжньої. Не те що я боюсь змін, або стверджую що зміни – то завжди погано, просто мені здається, що час грає проти мене. Якби мені так не здавалось, я б і не шукав таку людину як Валера – я пустив би все хай пливе по течії, потім видно було б. Але ж ні! Час проти мене! За той час, коли я не представлений в її життєвому просторі, може з’явитись хтось інший. І потім буде занадто пізно.

- Скажи мені, Валера, у неї точно нікого нема?, - питаю я Валеру, який вже для неї друг і повірений у дуже багатьох питаннях

- Нема

- А на її обрії ніхто не з’являється?

- Як сказати – з’являлись і до тебе, і після тебе і з’являтимуться далі.

- Але зараз, зараз є хтось?

- Та є один, чимось зацікавив її, ім’я таке ще рідкісне… Аба.. Авва…Адра…

- Ти що знущаєшся?

- Абрам, вот! Точно – Абрам.

- Жидок якийсь?

- Ну так казати не можна, він за то може образитись. То раніше вони були жиди, а тепер – євреї. І взагалі уже точно не «жидок» бо чолов’язі років 40, вже лисина є, але дуже розумний, начитаний і діловий. Банківською справою займається.

- Сорокарічна плішива банкірська криса???!!! Мене переймало те, що я на два роки старший за Олю та навіть іноді переймало те, що я веду бізнес, що не є романтичною справою. Але ж… банкіри - вони тільки гроші і чують. Вдихають в ніздрі чужі парфуми депозитів, а видихають сморідний запах кредитів. Та вони наче і харчуються перегноєм, а оченята у них скачуть, як процентні ставки.

- Але ж якби банків не було, що ж тоді? От твоя компанія, ти можеш уявити її діяльність без банків?

- Давай не будемо про це. Мені просто збісив цей тип, як ти кажеш розумний і начитаний. Та в світі повно енциклопедій! Начитаності не вистачає? – Відкрий інтернет! І як вона могла надати йому перевагу!!??

- Спокійно, ніяку перевагу вона не надавала. Просто зараз він її цікавить. Зараз, в цей момент. Не факт, що він буде цікавити її через тиждень. Я б і не казав тобі про нього, якби ти не запитав. Не казав би не тому, що не хотів турбувати, а тому, що я впевнений що ця зацікавленість скоро мине.

- Добре, ти розберись з цим. Ти вже маєш на неї певний вплив, вона прислухається до твоїх думок. Просто зроби так, щоб забула про нього. Я не думаю, що тут потрібні якісь додаткові засоби.

- Я теж так думаю.

Вважаючи, що час проти мене – я не помилявся. Оля – дівчина непередбачувана, її міг зацікавити і сантехнік, і наркоман і гопнік. Та хто завгодно, якби вона в ньому побачила «щось таке», таке особливе. Не знаю що вона побачила в цьому Абрамові, але це й справді швидко минуло. Мене більше цікавить те, що вона думає і скаже про мене…

- Ти їй дуже подобався, - каже Валера, - Аж занадто

- «Вся», але ж ця частка «вся», якби подобаюсь – інше діло! Але подоба-вся…

- Ми на правильному шляху і скоро все має змінитись. Але ж послухай, ти ж так довго мене про це розпитував. Останнім часом ми багато говоримо на відверті теми, я розповідаю їй свою напівправду, а вона мені – свою правду. Я просто трохи прикрашую свої оповіді, щоб їй було цікавіше слухати. То вона розповідала і про тебе, щоправда спочатку не хотіла називати ім’я. До тієї першої зустрічі вона ретельно готувалась. Ти їй і до цього подобався, вона бачила тебе по телебаченню, читала інтерв’ю. Їй подобалось все в тобі, починаючи від зовнішності, закінчуючи стилем компанії, брендами і навіть твоїми ідеями і проектами. Пам’ятаєш твої ініціативи по створенню міні-заводу в таборі для нелегалів, щоб вони безкоштовною працею окупали затрати держави на їх депортацію. Попри не схвалення цієї ініціативи і жорстку критику, вона мені казала, що це класна ідея. Коли вона тебе побачила геть п’яним, це її розчарувало, але не настільки щоб зіпсувати весь позитив який був. Але от твоє освідчення в коханні – то було наче падіння ідолу. Ти став для неї ніяким не ідеальним суперменом, не актором з кінофільму, навіть не оригіналом, а звичайним-собі чоловіком, таким як усі. «Якщо він закохався у мене, то він такий же як і…перелік чоловічих імен, які нам нічого не говорять» - так вона мені казала. А ти закохався у неї надто швидко, то значить ти ще менш стійкий ніж всі ті, хто були до тебе. А ще така швидкість наштовхнула її на думки, що твої слова – то все фарс і неправда, що ти хочеш використати її або як юристку в якійсь махінації, або якимось іншим чином. Уяви собі, вона навіть казала таке: «Зараз всі письменники, митці, критики чомусь зацікавились моєю персоною. Богдан хоч і далекий від мистецтва, але він дуже розумний чоловік. Може він хоче використати мене, як рекламу для компанії, як такий-собі символ. Загалом така реклама коштує дуже дорого, а мені, не шарящій дівчинці можна навішати локшини на вуха і під прикриттям почуттів отримати безплатно образ мого таланту».

- Нічого собі! До речі, дуже креативна ідея! Але який бізнес може бути, коли мова йде про почуття?! Але тепер я вже не дивуюсь чому вона мене ненавидить. Якщо вона могла подумати це – могла подумати і дещо гірше.

- Ти помиляєшся, вона тебе НЕ ненавидить. Оля взагалі така людина, яка просто не може ненавидіти. Апріорі не може! Вона дуже світла особистість, тому відкинь ці думки. Просто потім, чим більше уваги і зусиль ти приділяв, тим гірше й гірше виглядав в її очах. Ще Ніцше писав, що жінка може пробачити образу, але ніколи не пробачить ту жертву, яку принесли заради неї. А якщо відверто, твої візити, дзвінки і подарунки потім стали елементарно її дратувати і шкодити особистому життю. Так, вона починала тебе боятися і не знала на що від тебе можна чекати. Тому вихід вона бачила в припиненні спілкування, в повному «морозі» так би мовити, з надією що ти скоро її забудеш…

- А зараз, зараз вона до сих пір мене ненавидить?

- Я ж казав, що вона не може ненавидіти. Зараз вона гадає над тим, хто ж той утаємничений прихильник, від якого вона отримує квіти і листи. І схиляється до думки, що це – ти. Я впевнений, що їй навіть хочеться щоб так було.

- То давай тоді не затягувати зустріч. Я хочу її бачити якомога швидше. Я думаю, час вже настав.

- А я думаю, що це в жодному разі не має бути банально. Також ця зустріч не має бути випадковою десь в місті, у вирі людей та подій. Я подумаю і зателефоную завтра.

- Добре, тоді бувай! До завтра!

VI

І понічний і вечірній Київ дуже красивий! Я завжди повертаюсь пізно і як я люблю вогні цього вічного міста! Особливо, коли переїжджаєш Дніпро, воно наче передає частку своєї енергетики тобі. Тобі та іншим, які здатні це сприймати. Я майже годину просто катаюсь по місту. Загалом таку розкіш я не можу собі дозволити, це непродуктивна втрата часу, але зараз інша ситуація – треба зібратись з думками. Скоро я побачу її вживу, як я давно не бачив її! Наскільки вона змінилась за той час коли ми бачились в останнє?.. Яким вона мене пам’ятає? Може п’яним, яким я був при першій зустрічі, а може таким божевільним, яким я їй здавався під час останніх зустрічей, коли вона почала сторонитися мене і навіть боятися… Я-то бачив її останні фото, які Валера надсилає мені регулярно, але ж в реальності – то зовсім інше. Контакт поглядів надзвичайно важливий. Я знову побачу її красиві очі, треба не дивитися на неї таким уважним, прискіпливим та закоханим поглядом, яким я дивився раніше. Раніше я просто не зводив з неї очей! А може зустрічі і не буде? Може вона не відповість на мій дзвінок? Може вигадає якусь причину… я знаю що вона зараз вдома, окрім того Валера у неї в гостях. Це так, для підстраховки, бо ми ж не знаємо як вона відреагує на мій дзвінок. А причина для дзвінка в наступному. Оля вирішила завести собі якусь домашню тварину, щоб було веселіше жити. Вона ще не вирішила кого саме, але схиляється більше до варіанту кота, бо собака потребує більшого догляду і з її пристрастю до мандрівок собаку залишати саму проблематичніше. От я і вирішив подарувати їй кошеня, і зараз він (маленький кіт, не можу сказати «воно» на нього) їде зі мною в машині. Пам’ятаю колись Оля розповідала мені, що у неї було багато котів, коли вона ще жила з батьками у приватному будинку. Я думаю їй сподобається це кошеня, породисте, але я скажу, що знайшов його на вулиці. Він був беззахисний, замерзлий і голодний і я просто не міг його не взяти. Але самому мені він не потрібен, я не дуже люблю котів та і не маю часу щоб за ним доглядати. Оля дуже любить тварин. Мені навіть здається, що вона любить тварин більше ніж людей. А це і не дивно. Тварини не брешуть, не зраджують та й взагалі часто бувають благороднішими за людей. Я їй подарую це кошеня і вже за нею вибір – приймати чи не приймати подарунок. Про свою ідею завести домашню тваринку вона писала на своїй інтернет-сторінці, тому я скажу що побачив там інформацію і це мені одразу спало на думку. Бо я не знав куди пристроїти його…

Треба вже дзвонити. Зупиню машину, закурю і, зібравшись з думками, зателефоную. Я наче почав забувати її голос. Пам’ятаю, що він дуже приємний, емоційний, часом веселий, а часом такий ніжно-сумний, що хочеться її притиснути до себе, обійняти. Деякі з її фраз, що стали крилатими в моїй свідомості і в моєму розумінні я пам’ятаю дуже чітко. Тембр, тон, інтонація, слова та сам смисл навіки занесені мені в пам’ять. Саме в ту пам’ять, яка помре тільки тоді, коли помру я. А якщо я житиму вічно (вона вірить в вічне життя та реінкарнації) – то і пам’ять буде вічно живою. І ми будемо разом і в наступному житті! Навіть, якщо хтось з нас буде рослиною чи твариною, або скажімо жуком – ми не розлучимось! Ха! Грьобана індуська романтика. Ні, ми будемо разом в цьому житті! А далі… далі я не боюсь смерті. Згасає цигарка і разом з нею згасають останні підстави затримувати дзвінок. Я ж стільки чекав цю зустріч. Відповість чи не відповість? На це питання можна було б ставити ставки. І невідомо на що я би поставив. Дзвоню.

- Так, слухаю.

- Привіт Олю, це Богдан

- Привіт Богдане

- Як справи?, - от знайшов же що спитати! Абсолютно неоригінально і я згадую як раніше мене бісило коли мені дзвонили з таким питанням. Справи як? Мої справи – це мої справи і вас не стосуються допоки я сам не захочу про них розказати. Тому замість того щоб відволікати мене від своїх справ – краще зайнялись би своїми. Але в той момент був такий цейтнот, що я видав сходу таку мною нелюбиму фразу.

- У мене все добре. А ти по справі дзвониш чи так просто?

- Взагалі-то по справі, але по справі дуже делікатній. Уявляєш, сьогодні сам не знаю чому, у мене на ноутбуці відкрилась твоя інтернет-сторінка. В останній темі ти говориш, що хочеш завести домашню тварину, так?

- Так, я і справді про це думаю.

- Так от, а у мене є! У мене є кошеня! І його треба … тобто я хотів би тобі подарувати. От я зараз їду на машині і він зі мною. Ти напевне пам’ятаєш, що я не люблю гаяти час, тому одразу вирішив тобі подзвонити.

- Добре, тоді варто зустрітись. Я зараз вдома, в принципі можеш заїхати якщо маєш вільну хвилинку.

- Я недалеко, буду хвилин за 20.

- Чекаю

- До зустрічі!

Вже через 5 хвилин я припаркував машину біля її під’їзду. Зайшов в магазин щоб купити щось до чаю. Приходить смс від Валери: «Все чудово, в неї гарний настрій. Настройся на позитив». Настроююсь. Біля входу в під’їзд мене охоплюють ностальгічні почуття. Згадую ті дні, коли заходив сюди, але зовсім в іншому настрої. В настрої переможця, впевненого в близькості щастя. Зараз же, попри всю мою настроєність на перемогу, я відчуваю себе скоріше якимсь шпіоном, або гравцем, який веде нечесну гру, користується кодами чи допомогою надприродних сил. Ці ностальгічні почуття (а здавалося би пройшло всього нічого – декілька тижнів) не лишають мене до самої квартири. Дзвінок у двері.

- Привіт! Давно не бачились!, - і я знову в захваті від її посмішки, від її аури та від її привабливості.

- Привіт Оля, - вона не цілує мене в шоку, як бувало раніше, але подає руку, яку я підношу собі до вуст і легенько торкаюсь вустами.

- Тут в мене ще друг в гостях – знайомтесь.

- Валерій

- Богдан. Дуже приємно, - потискаємо руки і я не втримуюсь від ледь-помітної посмішки. Ледь-помітної для Валери, Оля її не помічає.

- Ось поглянь на котика, - я простягаю їй корзинку

- Ой, який симпатяжка! І який маленький! Ходімте на кухню, вип’ємо кави, а для малюка в мене є молоко

- Ну то розповідай, де це ти знайшов таке янголятко?, - звертається до мене Оля, заваривши кави

- Було це так. Позавчора рано вранці виходжу на роботу, йду по дорозі і раптом бачу…, - я розповідаю Олі байку, заздалегідь підготовлену. Чесно кажучи я не був впевнений, що він їй сподобається. Але вона одразу ж вирішила що це судьба, сказала що залишить його. Як звати? Я ще не називав. Якби дівчинка була – була б Афродіта, а так хай буде Аполлон. Якщо вже на стародавню Грецію потягнуло, то може Діонісій, Зевс або Геліос (він якраз рижий, такого сонячного кольору)? Ні, Аполлон – сказала, як відрізала. Добре, це хіба принципово для мене? Зовсім ні. Вона в захваті від дарунка, але каже, що дарувати не можна – дістає з гаманця металеву гривню. Забобони, але щось в цьому є. Далі наш діалог переключається на інші теми, до розмови підключається і Валера. Між мною і Валерою простежується приязнь і це радує Олю, що не має і слідів суперечок, ревнощів і агресії. Ми говоримо на дуже різні теми, починаючи від культурних подій останнього часу, закінчуючи роботою, жартами і філософськими роздумами. Я і раніше, коли ми спілкувалися щодня міг говорити з Олею і слухати її до безкінечності. Тепер же, після такої перерви я наче надолужував упущене і сприймав кожне слово, кожен жест, порух і погляд так, наче записував це на відео. Записував на відео очима, щоб потім прокручувати і по дорозі додому і наступні декілька днів аж поки не вивчу все на пам’ять. Я просто захлинувся почуттями, але не видавав цього. Аж раптом став помічати, що Оля позіхає. З роботою, творчістю, багатьма друзями і таким насиченим і цікавим життям як у неї на сон лишається зовсім мало часу. Дивлюсь на годинник – без чверті дванадцять. Нічого собі засиділись! І справді дивно, бо у мене все розплановано погодинно, але тут я жодного разу не поглянув на годинник. Я почував себе щасливим поряд з Олею, хай навіть не з нею разом, а просто поряд, поруч. А коли є щастя, час поступається. Це певне такий принцип керівництва у всесвіті. Не може бути два генеральних директори. Коли приходить новий директор, перший вже не є директором і він має йти. Або коли директор уходить, скажімо, у відпустку – він лишає свої повноваження і свою владу заступнику. Так, цей варіант більш підходящий для порівняння, якщо уявити що Час – це топ-менеджер корпорації Всесвіт. Він має всю повноту і виконавчої і законодавчої і судової влади, якщо не брати до уваги офшорні зони, де він не діє (а такі зони є і ті, хто там живуть – щасливі). Але для кожної людини Час може помінятись місцем з таким керівником, як Щастя, або навіть з такими як Біль, Страждання. Час править по-різному на різних етапах життєвого циклу кожного з людей. Наприклад в дитинстві Час провадить зовсім відмінну політику від тієї, яку він запроваджує в старості. І для кожної людини кінець Часу – це Смерть. Бо люди так само помирають, які і продукти та ідеї.

Ні, про це ми не говорили, це суто мої міркування. Під кінець розмови ми говорили про зиму, про зимову відпустку. Оля вже все спланувала - це буде похід в гори, а потім катання на лижах. Активний відпочинок. Це настільки різниться від того відпочинку, який планують собі крупні бізнесмени, з якими я так чи інакше багато спілкуюсь. Єгипет, Мальта, Багамські острови, Гаваї, тощо. А як би я хотів поїхати з Олею! Тим паче вона так і казала, хлопці – приєднуйтесь. Валера наче і піддавався та казав, що дуже хоче піти, але є деякі фактори від яких він залежить. А я б і залюбки пішов – але вони йдуть на два тижні! Я не можу лишити компанію так надовго.

Але от я бачу, що позіхає Оля. І серце стискається, ні, не варто користуватись гостинністю – треба йти. Кажу, що вже маю їхати, прощаюсь. Оля провела мене до самого ліфта, я не міг сказати нічого Валері, не хотів щоб у неї закралась підозра, що ми знайомі давно.

Чекаю його внизу. Відвезу його додому, вже транспорт не ходить, а я воджу швидше та знаю Київ краще за будь-якого таксиста. Окрім того хотілось поспілкуватись, взнати враження. От я пішов, а вони ж по-любому про мене говорять. Хоча б декілька фраз, але про мене! Я сиджу біля під’їзду на лавочці, людей в такий час в цьому районі немає. Я сиджу і кожні 20-30 секунд здіймаю погляд на її вікна. Видно погано, але час від часу можна помітити її силует. Досить холодно, але якщо я буду в машині – не зможу дивитись на вікна. А він все не виходить! Я міг би написати смс, але чомусь в той момент про це не подумав. Я був певен, що він зараз вийде. З хвилини на хвилину. Руки я тримаю в кишенях пальто, бо й справді холодно. Вітер. Вже йде серйозне похолодання і напевне мінусова температура, принаймні вона була мінусовою вчора. Я сиджу і чекаю, а він все не виходить. Дивлюсь на вікна. Загорілося світло у вітальні, потім у кімнаті. А він не виходить. Через хвилин десять на кухні погасло світло, потім погасло і в кімнаті. Врешті світло погасло у вітальні. Він так і не вийшов! Якби вийшов – я би помітив, та й за цей час вийшла лише жіночка вигуляти собаку та ще якась парочка, яка одразу сіла у таксі. Я сиджу, мені холодно і мені вже починає здаватись, що я – гігантська бурулька. Що я просиджу так всю ніч, а на ранок розтану з променями сонця. А й справді, людина на 80 чи може більше відсотків складається з води. І якщо замерзнути і потім розтанути – форма води буде вже іншою, бо ті 20 відсотків неводи не зможуть її втримати. Отакі абсурдні думки почали мене атакувати. Скільки часу я тут знаходжусь? Хіба що він застрягнув в ліфті, інших варіантів немає. Лишився у неї. У мене раптом почали з’являтись підозри. А що, якщо?… Ревнощі вдарили в голову і я аж зігрівся від цього. Та ні! Він моя людина, і я маю йому довіряти. Треба їхати, я встаю і прямую до машини.

VII

«Нічого не було» - сказав Валера мені по телефону на наступний ранок. Та я й не особливо переймався цим. Було-не-було. Часу нема про таке думати. Найголовніше, що крига проламана – ми з Олею відновили наші гарні стосунки. Звісно ставлення її не таке як при знайомстві. Немає того зацікавлення, його навряд чи можна відродити. Але почати все заново можна. Ми передзвонюємось, і що найголовніше – вона мені також дзвонить, рідше ніж я, але ж дзвонить! Іноді пише смс, ці маленькі листи, в яких попри їхнє обмеження по розміру, можна вмістити емоцію, враження. Я відчуваю, що все у нас почало налагоджуватись, та й мені тепер стало жити радісніше, веселіше. Є шлях, є перспектива. І це головне. І в бізнесі мене цікавить не стільки прибуток, скільки розвиток, можливості, перспектива. Я вдячний Валері бо бачу і його заслугу в Оліному ставленні до мене. Ця гра, яку ми затіяли – вдається. Його думка для неї важлива і напевне вона переважує думку тих друзів, які не в захваті від мене. Та й взагалі Оля – така особистість, яка має свою думку, свій погляд. І її погляд на мене змінився. Абсурдно було би ревнувати до Валери чи думати, що начебто він її зараз більше цікавить. Це як корпорація, яка має основний продукт чи послуги і має додаткові. Наприклад основний продукт компанії – алкогольні напої, але конкуренція в цій галузі велика, компанія випускає безалкогольний напій, який випадково стає популярним. І своєю популярністю підвищує сам бренд компанії. Так само і Валера – він працює на мене, на мій імідж в її очах. І чим більше він подобається Олі, тим більше їй подобатимусь я. Вже є підстави вважати це твердження вірним. А далі як? Далі, якщо все буде успішно – Валера просто лишатиметься в нашій компанії (я маю на увазі не тільки фірму, а і мою особисту компанію - друзів). Може взяти його свідком на весілля? Це було б логічно.

Секретарша сповіщає, що прийшов Валера. Хай заходить. Він прийшов поговорити та й зарплату забрати. Я сплачую всі податки, але Валері основну частину плачу в конверті, просто не хочу щоб в бухгалтерії знали скільки він отримує. Напевне і так співробітники дивуються, хто це такий і чим займається. А останнього окрім мене та Руслана ніхто не знає.

- Оля мені розповідала враження від вашого вчорашнього походу в Оперу. Її це дуже вразило. Я не помилився, коли порадив піти саме на «Князя Ігоря», ця опера не часто буває.

- Дякую Валера, насправді і мені дуже сподобалась. Така класна музика, сто раз її чув, але не знав звідки. Навіть не знав що то Чайковський. Ось, тримай, - передаю йому конверт

- Дякую. Ми виїжджаємо 25-го, вже квитки є. Там буде роумінг, але напевне я краще сам дзвонитиму і розповідатиму що та як. Просто якщо Оля буде поруч – може здивуватися чому ти дзвониш так часто і чому саме мені.

- Добре. Ти її там пильнуй, щоб нічого поганого не трапилось, оберігай її.

- Звісно. Повертаємося ми шостого січня

- Довго ж ви там будете, я на жаль і не зміг би так надовго поїхати. Ти мені ще щось хотів порадити. Сказав, що знаєш, що треба зробити.

- Так. Ти сам бачиш, що все йде на краще. Але цього мало! Дружні відносини – це одне, так ти можеш лишатись другом для Олі досить довго. Треба її здивувати, вразити, почуття не виникають на рівному місці.

- Як?

- Зроби щось шалене. Те, чого вона не очікувала б. Її романтична душа це безперечно оцінить.

- Але що? Які є варіанти?

- Потрібно зробити якийсь подвиг, або щось величне для неї, щоб вона одразу зрозуміла всю серйозність твоїх намірів. Я багато думав над різними варіантами, що я тільки не перебирав… і найцікавіший це… він навіть не займе багато часу… але, я не знаю як сказати…

- Кажи просто і прямо

- Ти.. ти можеш переписати акції компанії на неї.

- Акції? Навіщо? Нащо їй це? Та й взагалі…

- Ти ж її любиш? Довіряєш? Впевнений в тому, що ви одружитесь?

- Так

- Ну от. Багато крупних бізнесменів та політиків переписують бізнес на дружин, близьких родичів.

- Не думаю, що це та ситуація. Та я і не думаю, що це гарна ідея. А раптом їй заманеться їх продати? А раптом щось в нас не складеться?

- То може і не любиш її всерйоз?

- Люблю. Ти ж знаєш! Нащо такі питання?

- Просто деякі люди життя віддають за коханих, а тут от…

- Ладно. Перепишу 51%, контрольний пакет. 19% лишиться в мене, 20% - у Руслана ну а решта - у міноритарних акціонерів.

- Я просто впевнений, що такий крок її шокує, але звісно до цього її теж треба підготувати. Але ми на правильному шляху. От повернемось з подорожі – почнемо діяти активніше. Вдалі від міста і буденних справ люди розкриваються і стають самі собою. Оля і так відкрита особистість, але перебування з нею та з невеликою компанією подалі від метушні мегаполісу та нав’язливості цивілізації – я зможу пізнати її ще краще.

- І частіше згадуй про мене. І взагалі.. ну ти знаєш.

- Так, знаю.

- Ну давай, з наступаючими тебе!

- Тебе також! Удачі в справах! А удача в особистому житті вже йде.

- І я вже чую її подих. Вип’ємо? У мене тут гарне віскі є. Ми ж в цьому році не побачимось.

- Так, вип’ємо за Олю!

VIII

На всяк випадок я підключив до справи ще людей. Їхнє завдання іншого характеру. І про це ніхто не знатиме, навіть Валера. Ні, не те щоб я йому не довіряв, просто прийшли в голову нові ідеї. За той час, коли Оля була не в Україні, в її квартиру проникли і встановили апаратуру для прослуховування та спостереження. Я пішов би ще далі, спочатку я думав поїхати і самому, щоб перечитати її записи, а я впевнений, що вона веде щоденник. Чи щось типу щоденника. Почитати останні вірші, бо вона не любить показувати вірші одразу після написання і вважає, що вони мають відстоятись. Я читав би її записи, пошту, переписку по інтернету з метою відшукати щось про себе. Та й взагалі таким би чином я зміг би взнати те, що ніколи не взнав би з Валериного звіту. Я взнав би більше. Як я хотів взнати більше! Щоб мій ентузіазм перспективи підкріпити реальними доказами. Але я стримався. І найбільше мене стримало те, що якби я поїхав – мене могли б впізнати сусіди, вахтерка, а я не хотів би щоб на мене впала б хоч тінь підозри. Явно не в такий момент!

В новий рік я увійшов щасливим, з перспективою щодо Олі та відмінними фінансовими результатами компанії. Я справді щасливий. Що таке щастя? Безліч визначень існує, але мені подобається, як казав Ніцше. Щастя – це коли відчуваєш, як твоя сила зростає. Ніцше був моїм улюбленим філософом в юності, я захопився ним тоді, як зрозумів що далі не можна жити невдахою і треба щось змінювати.

Валера дзвонив мені спочатку двічі на день, по 5-10 хвилин розповідав про подорож, про події, але щось останні три дні не було дзвінків. І їх мобільні не відповідали. Чи то з роумінгом проблеми, чи нема де зарядити батарею.. Я нічого негативного не брав до голови, і з радістю та наполегливістю починав свої справи у новому році.

І вже по приїзді Валера мені дзвонить зі свого номеру і починає дякувати:

- Богдане, я надзвичайно вдячним вам (чомусь почав на «ви» говорити) за те, що ви взяли мене на таку роботу. Я щасливий знайомству з Олею. Дякую вам за вашу довіру, дякую Богу за таку непередбачувану історію…

- Та годі тобі дякувати. Розкажи краще як з’їздили, чому не дзвонив останнім часом? Як там Оля?

- Я хочу сказати дещо інше…, - мовчанка на пару секунд, але ця пауза, під час якої кажуть мєнти народжуються, змусила мене подумати про щось недобре

- То кажи, - не витримую я

- Справа в тому, що я більше НА ВАС (це він підкреслив) не працюю. Я думаю ми в розрахунку, але якщо ви вважаєте що ні – я можу повернути останню зарплату. Нечесний шлях не приведе до добра. Я і собі дивуюсь, як я міг приймати участь в цьому… але я не жалкую. Я розумію вас і ваші почуття, я сподіваюсь ми не будемо сваритися, але я і Оля, ми любимо один одного і найближчим часом одружимось. Буь-ласка, не…

- СУКА! УРОД, - я перебиваю його і далі йде тирада матюків. Таких матюків, які я вже давно не вживав. Я матюкаюсь голосно і вони глушать слова цього бовдура, який намагається мені щось пояснити, аж тільки через півхвилини чую гудки. Отримав порцію матів, сволото!

Перше бажання було – взяти ніж, сісти в машину і навістити Валєрку! Відрізати йому яйця, пошматувати його тіло так, як він вмить пошматував мені серце. Або вбити і її. А може її вбити першою? Врешті-решт хто більше винен? Я би так і зробив, якби не важлива зустріч у той день. А потім я охолов, точніше – почав думати головою. Вбивство – не метод. Чого варто загубити всі свої досягнення… і що я докажу цим? Що про мене думатиме Оля, якщо я його вб’ю? Але як він міг! Як він міг, падлюка! Але і я теж «красунчик»! Хіба не можна було теоретично припустити цей варіант? Що робити? Що робити? Що робити?

- Все нормально, Маріночко, то я з придурком одним говорив. Знаєш, люди всякі є, не всі розуміють нормальну мову. Будь-ласка принеси мені мінеральної води і подзвони Руслану хай зайде до мене, якщо він вільний

Налякані очі секретарки враз стають знову ігриво-усміхненими і вона заливається посмішкою. Робота, робота. Я не буду думати про їх весілля зараз, я не маю часу. Та і що тут вже думати? Акції я звісно ні на кого не переписував. Зірвати їм весілля? Два бажання в мені починають запеклу боротьбу: бажання помсти і бажання того, щоб Оля була щасливою. Яке з цих бажань переможе?

IX

Моя «розвідка» підтвердила, їх бачили разом, справді вигляд закоханих – я бачив фото, вони навіть обручками встигнули помінятись. Я можу тільки гадати, що було між ними там, в горах, в подорожі. Цього я точно не взнаю. Цікаво, а він їй признався ким насправді працював весь той час? І на кого. В будь-якому разі, як би він це не подав – я виглядаю гірше. В сто разів гірше. Заможний цинік, а він всього-на-всього найманець, який не знав на що йде, і коли зрозумів – то вийшов з гри.

Вона дзвонила мені, в той же день, щось розповідала про подорож, потім я сказав що зайнятий. Я і справді був зайнятим. Вона дзвонила ще раз і на наступний день, і потім двічі дзвонила. Може вони бояться помсти з мого боку? А я зберігаю мовчанку. Аж тут вже і дата весілля визначена. І мені приходить запрошення, письмове. Я розірвав його на шмаття. Якщо я побачу цього сосунка – я наб’ю йому морду. Я добряче його відлупцюю. А вона хай жаліє його, хай жаліє. Будете ще щасливими! Вам вистачить того щастя на двох! Надіслати мені запрошення!! Це ж треба! Вони хочуть, щоб я був другом сім’ї? А може хрещеним батьком першої дитини? Тьфу на вас!

Я думав, що мене попустить, що я охолону, але ні! Напевне ще треба багато часу, щоби в моїй душі шторм змінився штилем. От зараз, середина тижня, середа, 23 січня, трохи більше двох тижнів після їхнього повернення. А завтра вже весілля! Я хотів би щоби всіх їх замело снігом, хурделицею. Льодяників в серце принцесам! Та зараз ледь-ледь нижче нуля опускається температура, ніякого снігу. А коли я вийшов з офісу – запахло весною. Я не знаю чому, але мені запахло весною! І прямуючи центром Києва я згадав як ми гуляли. Ті самі місця, які вже втратили своє значення.

Я обійшов Золоті Ворота, перейшов вулицю Володимирську і чомусь мені згадались слова, які я почув в той роковий день, коли Валера дзвонив мені після подорожі. Та важлива зустріч була з французьким інвестором, який дуже цікавився нашим новим продуктом. Так от гортаючи наш буклет, він промовив:

- Ah, j’ai déjà vu, j’ai déjà vu

Яке ще дежавю і де він міг то бачити? Лімузин піднімається по Прорізній, я задивися на нього, повернув голову ліворуч і мій погляд прикуто до величезних літер ОКСАМИТ. Дежавю! То якась наливайка, кафе не дуже симпатичного виду, але ці літери і їх форма! ОКСА-МИТ. ОКСА-МИТЬ! І в мить я дивлюсь на пляшку пива, яке я купив 5 хвилин тому. Оболонь Оксамитове! Чому Оксамитове? Я ж не п’ю такого, я взагалі рідко п’ю пиво, а коли п’ю – то дороге. Я не задумуючись вибрав саме його. І смак, смак мені теж нагадав. У вирі спогадів я перенісся в той день, коли йшов дощ і я не пішов в школу, коли я мав стільки проблем і відчував себе невдахою. Пройшло десять років, і от я стою з таким самим настроєм і з такими ж думками і з тим же ореолом оксамиту. Почався дрібний мокрий сніг і на дворі стало тускніти. А я все стояв і вир подій проносився переді мною. Особливо всі ці 10 років, становлення мене як особистості, історія мого успіху. Невже 10 років у мене не було поразок? Я практично не згадував той день з бійкою, зміною школи… Поразки може і були, але суттєвих – ні. І от… ця поразка і є моя мить, моя оксамитова рана. Якби тільки миттєва рана, та ні, це серйозна і болюча рана і тільки якісь ліки вбережуть моє тіло від гангрени. Ця мить не має тягнутися вічність. Оксамитова мить. Але було таке враження, що час зупинився. Перехожі, машини. А я все стояв і дивився на великі літери ОКСАМИТ і пив пиво, яке ніяк не закінчувалось. От в цю наливайку зайшов чолов’яга, і я згадав, що колись гуляв з Олею і вона з ним привіталась, це відомий поет, просто зараз спився. От він вже вийшов. А я стояв і чекав. Щось має бути. Якщо вже дежавю – то дежавю. Оксамитова рана в душі – то одне, але я думав що може певні сили хочуть нанести мені ще й рану тілесну. Я хотів би щоб на мене напали, або причепились – щоб відволіктись від важких думок. Та перехожі минали мене, всі поспішали (час-пік), не звертаючи на мене увагу. Дзвінок. Напевне по роботі. Не відповідати? Треба дістати телефон з кишені – може це дзвонить Оля щоби взнати чи буду я на весіллі, там же кількість місць має бути визначена…

Ні, не вона.

- Ало

- Пане Богдане, вас турбують ваші бойскаути, - бойскаутами я називав своїх розвідників. І чого це вони дзвонять мені?

- Хлопці, я ж вам сказав мінімізувати ваші зусилля. Якщо ви по фінансовим чи організаційним питанням – звертайтесь до Руслана.

- Ні, пане Богдане. Послухайте будь-ласка запис. Ми думаємо він дуже важливий для вас

- Хлопці, та що ті записи, завтра весілля і я вже вирішив йому не перешкоджати. Хай будуть щасливі…

- Ми б не турбували вас по дрібниці. Давайте ми поставимо запис прямо зараз, не кидайте слухавку

- Добре, ставте.

Я чую голос, настільки знайомий і настільки приємний. Колись приємний, але зараз він палить і сипле сіль в мою оксамитову рану так, що я допиваю пиво залпом і кидаю пляшку на асфальт. Бите скло. А голос тим часом продовжує:

- Ну як тобі сказати, Люба, ти можеш прийти якщо тобі немає що робити.

- Як це «немає що робити»? Оля, що ти таке кажеш? Моя краща подруга виходить заміж, і як це можна не прийти.

- Так весілля не буде, якщо тобі цікаво подивитись на весь кіпіш і на подив – тоді піди. Якщо є важливіші зайняття – то не йди.

- Як це не буде?

- А так. У мене завтра зранку літак до Парижу

- До Парижу???

- Я тобі не розповідала, що Жак ледве не закохався в мене. Бачила б ти, які він пише листи. І він чекає мене з нетерпінням, от там я і проведу медовий місяць

- А я думала у тебе серйозно з Валерою, ти ж розповідала…

- Він справді дуже мене цікавив, але потім влюбився як йолоп, в горах він це – одне, а в місті – зовсім інше. Він вже мене не цікавить, як і той Богдан. От Жак – то зовсім інше. Хоча не виключаю що і він мені набридне, як тільки він буде у моїх ніг. Минулого разу я літала в Париж на вихідні, цього разу буду місяць…

Тут мене пробило на сміх.

Перша ідея, яка виникла – купувати квиток і летіти в Париж.

Потім захотілось подзвонити Валері, щоб обрадувати його.

А я просто пішов далі, тією дорогою якою йшов, відчуваючи як ці події і проблеми повільно відсуваються в тінь, а оксамитова рана починає затягуватись.

Андрій Волошин