Столики на літніх терасах сумують. Тепер увечері вони залишаються зовсім самі. І, коли вдень, подивовані перехожі ще можуть сісти за ними, обіймаючи долонями горня кави, то зараз столики стоять собі на вулиці і мерзнуть, бо часто над ними немає навіть затишного покриття. У їхньому тихому перешіптуванні деколи можна вловити пояснення цьому суму: “Бо жовтень...” – каже один. “Це жовтень...” – шурхотить інший у відповідь. А за мить не лише столики, а й крісла з тераси заглядають через вікно до своєї затишної кав’ярні. У такі моменти вони пригадують смак ненароком пролитої на них кави і запах свіжих булочок. Але все це було влітку, зараз – лише спогади. Бо ж жовтень…

Влітку їм було добре, затишно і тепло. Час від часу саме на цій літній терасі якийсь молодик пропонував своїй панянці руку і серце. І, хоч столики не знали, що достеменно що це означає, але розуміли усю відповідальність моменту і вдоволено похитувались. А якось навіть влаштували змагання: хто з них цих рук та сердець за місяць назбирає найбільше. Тоді переміг отой столик в глибині тераси, на якому колись була зелена скатертина і ваза із завжди свіжою трояндою. Втім, як помітили столики, якщо троянда того дня була жовтого кольору, за тим столом ніхто не освідчувався. Вони не розуміли чому це так, але завжди бажали, аби квіти були рожевими, червоними, білими чи синіми, та аж ніяк не жовтими. Чомусь жовтий колір повсюди їм нагадував про жовтень – той час, коли вони ставали нікому непотрібними. І, напевно, тому вони якось випадково поперекидалися того дня, коли дирекція маленької кав’ярні вирішила змінити інтер’єр і вкрила столики жовтими скатертинами. Скатертини були гарні. “Але ж вони жовті!” – бурчали столики один до одного. І тому влаштували змову. Тієї ночі було саме вітряно і столиками здавалося, що сама природа стає на їхній захист. “І раз, і два, – перекидайсь!” – скомандував опівночі саме той столик, що назбирав найбільше сердець. Після цього усі решта беркицьнулись догори ніжками. А коли керівництво закладу завітало до кав’ярні вранці, скатертини вже неможливо було врятувати. “А ми ж саме готувалися до осені,” – казала господиня. “Я ж казав тобі не брати ту жовту матерію,” – бурчав господар, впорядковуючи заклад.

А ще влітку за столиками люди часто показували один одному якісь кольорові блискучі картинки. Тоді столи також раділи, хоч і самі чітко не бачили фотокарток. Але завжди чули коментарі про ту чи іншу світлину. Відтак дізналися про існування красивих високих гір, теплого моря і яскравого сонця. Столики не бачили як це все виглядає, але у своїй “уяві” після закриття кафе вони ще довго відчували теплі пориви вітру на узбережжі та бачили уві сні отари овець на карпатських полонинах. Бачили та відчували все так, як лише можуть це робити пластикові столики на літній терасі однієї провінційної кав’ярні. Але, зрештою, в цьому була вся їхня сутність. Відтоді найбільшою мрією столиків стало потрапити на таку ж терасу, але яка б стояла біля гір та омивалась морем.

Втім, наразі цій мрії збутися не судилось. А все тому, що на вулиці – жовтень і навіть біля моря зараз прохолодно. Про це столикам також сказали відвідувачі. Тому тепер шарудяве листя час від часу падає на лаковані столи, задоволено ковзаючись по їхньому гладенькому покритті. І хтось із перехожих подумає, що це такі новітні оздоблення літньої тераси у старій кав’ярні провінційного містечка. Потанцювавши вдоста, жовті листочки зручно вмощуються на сумовитих меблях і, перейнявшись їхніми почуттями, вдоволено засинають. Прокидаються лише тоді, коли стомлений бармен згортає їх рукою, буркаючи щось на кшталт: “Ох уже цей жовтень!” Листя тоді так і залишається лежати на брудному мокрому асфальті і мріє про те, що наступної весни знову опиниться на деревах.

А вже за місяць напівсонні столики із затишної кав’ярні маленького містечка на якихось п’ять місяців переселяться у темне приміщення, де немає вікон. Відтак їм тепер немає як підглядати за людьми. Втім, столики все одно вже надто стомлені для таких ігор. Тому стоять собі на складі, вже не думаючи про жодні перевороти на терасах. А сняться їм тим часом затишні теплі вечори на літній площадці у старому дворику. І тоді усі столики вдоволено посміхаються, пригадуючи і троянди, і закоханих пар. Лише час від часу якийсь столик нема-нема, та й викрикне: “Це ж жовтень!” І після такого викрику усіх на складі на певний час залишає сон. Столики сонно і збентежено переглядаються між собою, не усвідомлюючи що сталось. Засинають лише за певний час. Засинають, аби додивитися усі свої сни і з’явитися на літній терасі уже в квітні, коли весна дасть знати про себе першими паростками на деревах та свіжим запахом звідусіль. Втім, тоді це вже буде зовсім інша історія…

прикріплено файл "autumn.doc"скачати >>