* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Легенди не брешуть

22:11 21.11.2007

Легенди не брешуть

Я озирнувся на шум – нібито розмірені удари по металевій діжці. Але позаду нікого. Кілька бігбордів з рекламою сигарет, ларьок біля тролейбусної зупинки, широка дорога на дві полоси. На проспекті Гагаріна я був сам. Ліхтарі кволо освітлювали тротуар і частину приватного сектора. Навколо – жодної живої душі. Можливо, хвилин за п’ять і промчить автомобіль – зі свистом, як вони завжди їздять вночі. Тільки зараз було пустельно. Шум на деякий час перервався… а потім я знову почув його: ліворуч, за будинками, де пустир і стихійне звалище.

Раптом побачив когось у темному провулку між заправкою і муром, що відгороджував парк біля гуртожитку. Він ішов немов робот – повільно і з зусиллям, увесь чорний, а позаду в нього трусилися… крила?!

— Твою дивізію!.. — мимоволі зірвалося з язика. У грудях похололо.

Чорний чоловік між тим наближався. Крила його здригалися, розсипаючи пір’я. Звідти, де мали бути очі, линуло світло.

Я прискорив кроки, весь час озираючись. Удари по діжці почастішали. Коли ж завернув за ріг — змовкли. Ніби провалився у льох – настільки глуха безтурботна тиша огорнула все довкола. Стало ще моторошніше. Слизький, схожий на жабу переляк калатав під ребрами. Зненацька я помітив його: чорний чоловік горгулією сидів на паркані й дивився на мене. З криком пронісся я через двір і грюкнув дверима. В цей момент хотілося, щоб гуртожиток перетворився на міцну фортецю з дебелими мурами… якою, на жаль, він ніколи не був.

Пройшовшись холодним коридором, зупинився перед білими хиткими дверима. В кімнаті всі спали. Насилу відшукав тремтячою рукою ключі. Замок відімкнувся, ніби робив мені послугу. Я сів на ліжко і, вгамовуючи важке дихання, довго виглядав у вікно: на вулиці не було нікого – голий асфальт і такі ж голі яблуні. Анічогісінько. Як завжди.

Що ж то воно було?..

* * *

Розбудив знайомий голос.

— Gutten morgen! — Саня стояв посеред кімнати в тельняжці, шортах і з чашкою кави.

— А? Шо? Доброго ранку.

Не прийшовши повною мірою до тями, я намагався зрозуміти, де опинився і що це зі мною. Перед очима марево — треба вмитися.

— Заходь на чай, — Саня вже збирався піти.

— Угу. Фотографії брати?

— Зі Львову? Бери.

Я насилу підвівся. Фотографії ці обіцявся привезти вже не менш як місяць тому, і все не міг роздрукувати, аж ось нарешті…

За деякий час ми сиділи за старим столом і сьорбали сумнівний напій з отрути, що її фасують по чайних пакетиках. Саня уважно роздивлявся альбом.

— А це що?

— Домініканській собор.

— Господні песики, — посміявся він, — це в якому році орден започатковано?

— Е-е-ет, таке питаєш… — я лише руками розвів.

— Треба подивитися! — він посміхнувся, здійнявши вгору палець. Ми обидва знали, що Саня цього не зробить.

— При-икольно!

На наступній фотографії був я в обладунку польського драгуна. На грудях хрест із трикутників, козирок на шоломі, характерної форми прикриття для носу. З лівого боку — дірка від кулі.

— Справжній?

— Справжній. В «Арсеналі».

— А як тобі дозволили?..

— Обладунків у них багато. За плату можна зробити фото.

— Круто! Поїду до Львова — зайду в «Арсенал». Ми он з Дімчією збираємося взимку в Карпати. Може, на кілька днів зарулити сюди?

— А що, давай, їдь!

— Даю!!! — обличчя його було радісне і натхненне. Карточку зі стипендією він вже віддав на збереження братові, і тепер душу гріла впевненість, що гроші на поїздку знайдуться.

Додивившись, Саня ввімкнув телевізор, але там не знайшлося нічого цікавого.

— Чув, у парку знову якийсь маніяк, — сказав він відсторонено. — Позавчора хлопця вбили. Різана рана.

Мене аж струсонуло. Не знайшовши що сказати, брякнув:

— Головне, ніде нічого.

— Де там нічого?! Кажу ж, рана різана… — не зрозумів Саня.

— Ну, в газетах… — відбрикувався я.

— А ти їх читаєш?

— Та…

— Отож. Може і було.

Він скочив на ліжко, закинувши ноги вгору. Я сидів, не в змозі поворухнути язиком. Знову стало моторошно. У світлі сказаного вчорашні пригоди набували іншого забарвлення. Можливо, треба звернутися в міліцію?.. Не хотілося тільки мороки: як затягнуть, потім сам пошкодуєш.

Швидко подякувавши за чай, я пішов до себе.

Ситуація бентежила. Нібито не пив, наркотиків не приймав, американськими коміксами не зачитувався. Може, наснилося?! Я ще раз відтворив у пам’яті вчорашні події. Ні, згадалось усе чітко: чорна велика постать, палаючі очі, крила. Я бачив чоловіка перед собою як зараз — живим, справжнім.

Здригнувшись, як і вчора, визирнув у вікно. Вулицею ходили студенти. Обличчя у всіх радісні — двір заливало тепле сонце. Через «не хочу» я й собі зібрався на зайняття.

* * *

Повним шоком стало те, що з парубком, якого вбив маніяк, зустрічалась моя однокурсниця. Той хлопець вчився на геологічному…

Десь із тиждень її не було в університеті. Коли ж наступного понеділка повернулася, ми просто лоб в лоб зіштовхнулися в коридорі! Вибачившись, нашвидкуруч допоміг зібрати зошити, які вона впустила…

І тут помітив фотографію, на якій вбитий хлопець був… в обладунку польського драгуна?! Земля, здавалося, поповзла з-під ніг.

Насилу висидівши на зайняттях, увечері побіг до комп’ютерного клубу. Знайшов в інтернеті номер і вранці зателефонував до «Арсеналу». Розмовляти не хотіли, віднікувались, клали слухавку, та я був настирливим. Зрештою довідався, що обладунок той — з часів облоги Львова 1672 року. Це давало карти в руки, і я заходився переглядати літературу.

Першим до рук потрапив Літопис Самовидця:

«РОКУ 1672

Того ж літа везир и хан и Дорошенко з войсками великими ходили под Лвов, а куда ишли, пустошили, а где оним здавалися городи, то залоги ставили, тилко ж татаре кривду чинили, а подступивши под Лвов, налігали оному барзо зо всіх сторон, але оного достати не могли. Однак же лвовяне, трактати учинивши, дали плату немалую турчинові, але не поддавалися. Отколя повернули войска назад под Камянец, а татаре загонами ходили на Подворе».1

На цьому зупинився. Якщо дуже спрощувати, це були часи «руїни» — як розповідав шкільний підручник. Україну саме поділили Росія та Польща, з обох сторін малися свої гетьмани (і не обов’язково по одному). І ось у 1666 році (символічна дата!) в Чигирині на раді було обрано на гетьманство Дорошенка. Не погоджуючись із фальсифікатом «Богданових статей», він вирішив спертися у боротьбі на Туреччину (що, одначе, не завадило йому підтримувати дружні стосунки з польським Сеймом, на який, за допомогою турків, він збирався тиснути). Після довгого листування, кривавих сутичок справа дійшла до польсько-турецько-козацької війни, розпочатої у 1671 році. Перший рік її мене цікавив мало. А от другий — ще й як!

Закінчивши війну з Венецією, турецький султан Магомет IV вирішив більше уваги приділити українським землям. Влітку на Правобережжя рушило велике військо з турок, татар, а також сил волоського та молдавського господарів. У битві під Четвертинівкою вони швидко розбили корпус Лужецького, об’єднаний з козаками Ханенка, за три тижні взяли Кам’янець і рушили до Львова. Війська Капудан-баші оточили місто, а на горі Шембека збудували шанці, з яких добре прострілювали середину міста. Сили були нерівними — поляки так і не змогли направити військо. Лише великий коронний гетьман Ян Собєський привів із собою півтори тисячі вояків (у турків було 230 тисяч). Але драгуни швидко втекли… хто не поліг на полі битви. Тоді міський бурмистр Бартоломій Зіморович2 привів до присяги міщан, і ті захищалися самотужки. 18 жовтня 1672 року у Бучачі було підписано мирний договір. Турки відступали за великий викуп. А міщани ще довго думали, де їм на те нашкребти грошей.

От, власне, і все. Але я так і не втямив: який же зв'язок між вбивством та обладунком?..

* * *

Все стало зрозумілим наступного дня.

Вчуся я у вечірню зміну, тому із занять повертаюся доволі пізно — коли посутеніє. Аж ось йдучи через парк, почув знайоме гепання і металеве скиглення. Перелякавшись мало не на смерть, прилип до дерева й чекав. Помітивши чорний, з крилами силует, кинувся тікати. За мною чолов’яга не погнався, проте коли я зупинився, знесилений втечею — виявилося, що незнайомець… стояв просто переді мною, осяяний світлом одинокого ліхтаря!!! Тепер роздивитися його можна було краще. Виявилося, що це… загалом не людина, а порожній обладунок польського драгуна?! Саме так… Тепер стало зрозумілим, що за звук супроводжував чорний силует: то скрипіли солерети3.

Кілька хвилин тривала мовчанка, потім обладунок «відламав» свою ліву руку і кинув її на землю. Деякий час я стояв, немовби заворожений, потім нахилився, щоб підійняти частину обладунку. А коли розпрямився, то вже був сам. Цікаво, що це означає?

Метал обпікав пальці замогильним холодом. Я поклав залізну рукавицю в пакет з фізкультурною формою, як раптом зрозумів: обладунок… викликав мене на двобій?! Крижані лещата стискали серце, перед очима розпливались червоні кільця, у голові паморочилося. Мляво і невпевнено я почимчикував до гуртожитку.

* * *

Двобій. Коли і де?! І що це за середньовічна дикість?..

Бозна заради чого я надягнув залізну рукавицю і почав розмахувати нею, зображуючи войовничі рухи. І тут щось сталося. Рука раптом затерпла й відмовилась слухатися мене, а потім сама собою потягнулася до клавіатури. На моніторі з’явився напис: «Львів, 1672».

—Не може бути!.. — пробелькотав я. Та подумавши трохи, дійшов висновку, що й порожні обладунки самі собою містом не тиняються.

Нарешті заніміння зникло, але тут несподівано, знову ж таки сам собою ввімкнувся приймач мого сусіди по кімнаті:

— Президент розпустив парламент. Опозиція готується до перевиборів. У Львівському музеї «Арсенал» зник обладунок польського драгуна XVII сторіччя. Докладніше про ці та інші новини ви дізнаєтеся після короткої реклами…

Хтось почав бадьоро вихваляти новий засіб проти алергії, але я того вже не слухав. Головне вже пролунало… На моїй руці виблискувала викрадена з музею залізяка — то що ж це коїться, панове добродії?! Я прикусив губу.

* * *

Не пам’ятаю, що вже там наплів Олегу Анатолійовичу — фахівцю з козацтва, тільки б він поділився думками щодо тих подій… Нарешті він присів на край парти і, як завжди відкинувши прядку рудуватого волосся, сказав:

— Знаєте, цікава історія!.. Є такий збірничок «Легенди, оповіді і бувальщини Малої Польщі, зібрані і записані яко почуто Яном Сєгєльським»4, виданий у Кракові 1740-го року. З-поміж інших, там наведена легенда, що нібито Галичиною ходив і викликав на двобій усіх зустрічних привид померлого під час облоги Львова польського драгуна. Ніхто не міг його здолати, бо привиду допомагала нечиста сила. А заспокоїтися драгун не міг через те, що коли загинув від руки турка, то якийсь львівський міщанин зняв мертвого обладунок і в ньому продовжив обороняти міські мури. Проте за законами лицарства, обладунок може перейти лише від переможеного господаря до його переможця у двобої! Тому коли через якийсь час львів’янин помер, люди почали казати, що його покарав привид збезчещеного лицаря… Отака легенда. Можете взяти собі на замітку.

— Дякую, — відповів я, — вважайте, вже узяв.

* * *

При вході можна було прочитати: «Клуб історичної реконструкції «Білий птах». У майстерні пахло мастилом і ще чимось «технічним». Всюди тирса, металева стружка, багато столів, лещат і різного інструменту. А попід стінами вишикувалися обладунки: шотландські, французькі, німецькі… Звісно — копії.

— П’ятдесят гривень за годину, — доволі прохолодно мовив чоловік з довгою чорною бородою. — Оренда означає, що обладунок ви повертаєте. Для гарантії треба залишити якийсь документ, найкраще за все — паспорт.

— Гаразд, — я тицьнув бороданю п’ятдесят гривень і паспорт. Очі так і розбігалися: асортимент багатий, зупинитися на чомусь було складно.

— Оцей, німецького зразка, — нарешті вибрав.

Бородань трохи оторопів, аж ніяк не очікуючи на такий поспіх.

— То ви хочете зараз?..

— Зараз. Просто тут і вдягнуся.

Чоловік розвів руками і заходився мені допомагати.

* * *

«Ну що ж, пане, я знаю, що вчинив зле, не маючи жодного права надягати вашого обладунка, але тим не менш вдягнувши його. Знаю, що у цьому залізяччі я ніякий не лицар, а звичайнісіньке опудало. За все це прошу вибачення. За спричинену вам образу, за вашу славну пам'ять, виставлену на посміховисько. Чуєте?! Я вибачаюся! Та ці мої слова не означають, що я втечу, піджавши хвоста. Я приймаю бій і згоден відповісти за всі свої вчинки перед будь-чиїм обличчям — Господа, диявола або вашого гонору. Ваша дія видається мені дивною і навіть трохи приємною. Я знаю, що ви ніколи б не билися не з шляхтичем. Те, що ви кинули мені виклик — визнання за мною шляхетства. Дякую за шану! Отже, я приготувався».

Здавалося, Львів, як хатину, вимітали віником: навколо стояла така густа курява, що в ній можна було плавати. Гриміли турецькі гармати, плювалися мушкети. Війська ховалися між пагорбів, це створювало ілюзію, що їх не так вже й багато. Яскраві намети висипали віспою навкруг, немовби сама земля була хворою і, насмоктавшися крові, більш не могла цього терпіти.

Драгун був поряд. Його шолом виблискував на сонці. Кінь іржав. Здригалися крила. Я міцніше перехопив списа, похлопав свого скакуна по боках і… Раптом хтось пальнув у повітря. Ми помчали один на одного, промахнулися й почали сходитися вдруге. Цього разу спис драгуна зламався об мого щита. Ми спішилися й витягли шаблі. За мить сталеві осмішки зійшлися в поцілунку. Схоже, у них була справжня любов, бо вони ніяк не могли вгамувати пристрасть. Кидались одна на одну, бажаючи проковтнути…

Нарешті настав короткий відпочинок. Розставивши руки, ми кружляли один проти одного, схожі на терези. Я бачив втому в очах драгуна. Там майнули й мої страхи… Важко дивитися в очі минулому, а ще важче з ним змагатися! Минуле вбиває нас, чи ми — його?! Хто кого не розуміє?! Я був певен, що драгун теж боявся мене. Але проблема не в тому…

А от якими ми бачимо себе у середньовічному обладунку?!

Драгун із криком кинувся на мене, та я швидко приставив шаблю до його горлянки. Він впав колінами на пісок, попіл вкрив його чоло. Чоловік не ворушився, а сидів спокійно, немовби вимкнутий робот. Очі не палали. Сірий, вкритий брудом, він скидався на пам’ятник.

— Убий, — пробурмотіли пошерхлі губи.

— Убий, — повторили знов.

Деякий час я вагався: драгун був вартий останньої шани. Врешті-решт, бився він непогано і не боявся лізти на рожна…

Та я змушений був відповісти інакше.

— Вибач, — я кинув шаблю, — але вбивати тебе не маю права.

Драгун плакав. Справді плакав. Мені було шкода: мій шлях лежав у інший бік, ми стрілися випадково.

За спиною тріпотіли крила. Я поправив характерної форми наносник. Сяяли бані, здіймалися у небо мури старого Львова.

Дім, мій рідний дім!

Я повернувся…

Чоботи впевнено крокували в легенду.

* * *

Легенди не брешуть.

Святослав Чирук

прикріплено файл "Chiruk - LEGENDES.doc"скачати >>