* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

Криваві канікули

15:07 07.11.2007

Криваві канікули

…Я ще й досі погано сплю. І боюся визирати у вікно, особливо вночі. Дитячі переполохи досліджуються психологією вже давно. Деякі навіть лікуються. Та не зважаючи на мої 32 роки, я боюся визирати у вікно.

Боюся побачити там коричневу кішку…

* * *

…Істота дивилася на мене з відстані витягнутої руки. Дивне темно-коричневе забарвлення зливалося з сутінками, зелені очі світилися. Нас розмежовувала лише віконна шибка. Вона підняла лапу і поклала її на…

— Ти чому не спиш? — увійшла мати.

Я здригнувся й одвернувся від вікна.

— Не хочу спати, — відповів, озирнувся до вікна… проте вже не побачив там нікого!..

* * *

…Кожне літо було для мене святом: можна не ходити до дитячого садка, не слухатися батьків, не лягати спати одразу ж після вечірньої казки й не робити багатьох інших речей, непотрібних і неприємних з точки зору п’ятирічного хлопця. Наприкінці травня мати відвозила мене до бабусі на село і забирала аж у вересні. “Нарешті здихаєшся цього гимона і хоч трішки відпочинеш”, — казала бабуся й одразу ж посилала мене допомагати дідові, сама ж починала збирати для матері сумки з овочами та фруктами.

Гимонами ахоч гимоновими дітьми у бабусі були всі, хто не хотів її слухатися: собаки, кози, кури, свині, сусіди, дід. І звичайно ж — я! Бо замість того, щоб допомагати дідові, ховався по бур’янах, купався, вудив рибу, катався на велосипеді, грав з друзями у війни, кидався яблуками і жер їх кілограмами, свої та чужі, вертаючись додому вже після сутінків.

Окрім усього згаданого, ще однією (і чи не найвеселішою!) нашою розвагою було дратувати стареньких бабусь, котрі завжди сварили нас: не гасайте попід вікнами!.. не кидайтеся!.. не волайте мов навіжені!.. І таке інше. Одна з них жила на сусідньому подвір’ї. Моя бабуся називала її Надією, а я — бабою Надькою. Була вона худою й високою, ходила спираючись на ціпок, трішки кульгаючи. Жила самотньо, чоловік помер. Її син із сім’єю, як і ми, жив у місті, наїжджав до баби Надьки зрідка.

Її стару облізлу хатину і занехаяне подвір’я було видно з вікна моєї кімнати. Вранці крики сусідки: “Вась-вась-вась!.. Мурка, Мурка!..” — будили мене разом з півнями. Окрім п'яти котів і кішок, із тварин у неї була лише коза, яку через погане здоров’я хазяйка виводила пастися просто на город. Вранці і ввечері кожного дня баба Надька виходила на поріг і скликала коханих своїх звіряток. Вони повільно збігалися звідусіль, нявкаючи, всі різних мастей, кольорів і відтінків. Я завжди запитував у бабусі, чом у баби Надьки немає собак?..

— Один був, — відповідала якось бабуся, — проте недовго. Протримався не довше тижня.

— Котів боявся ? — здивувався я.

— Дурненький! Собаки котів не бояться. Пожив тиждень, а потім кудись зник. Хоча перед тим довго гавкав на когось уночі…

* * *

Баба Надька періодично скаржилася на мене моїй бабусі й вимагала, щоб ми не бігали у неї попід вікнами (ліві стіни наших хатин виходили на вулицю, де ми цілими днями гарцювали, і були відокремлені від неї лише парканом), щоб не заважали відпочивати.

— Чекайте! Ось прийде Маркіза, тоді набігаєтеся! — грозилася насамкінець. Тоді мені, п’ятирічному хлопчині уявлялося, як я тікаю від темної жіночої фігури, яка намагається вхопити мене руками з довгими, довгими, довгими пальцями… Мої ноги ковзають, я падаю і чую над собою голос баби Надьки: “Не бігайте попід вікнами!..”

Найнебезпечнішою була п'ятниця, коли баба Надька ставала особливо пильною. Ти міг бути зненацька зловлений і навіть покараний, тому ми намагалися поводитися обережно. Зранку стара, як завжди, годувала котів, виводила на город козу і прибирала подвір’я. Після обіднього сну вирушала до магазину, звідки поверталася із загорнутим у папір величеньким шматком м'яса. Увечері баба Надька замикала козу у коморі, а з початком сутінків, нагодувавши котів і дочекавшися, доки вони порозбігаються, клала шмат м'яса на поріг і йшла спати.

Майже до кінця свого третього літа у бабусі я вважав, що те м'ясо клалося для котів на ніч.

І помилявся ненабагато …

* * *

…Останньої серпневої п'ятниці прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Роздягнувшись під супровід невдоволеного бабусиного буркотіння, пройшов до своєї кімнати і, вже збираючись лягти у ліжко, визирнув у вікно. У сусідньому дворі все було як зазвичай… виключаючи відсутність шматка м’яса на порозі біля дверей!!! Можливо, баба Надька помилилася днем або забула купити м'ясо. Проте чи не найбільшою її помилкою була відсутність на дверях защіпки.

Темно-коричнева кішка вигулькнула з-за рогу і повільно пішла по призьбі попід стіною до дверей зліва. Ступала м'яко, пружинячи на лапах, легенько помахуючи хвостом. Серед звичайних котів баби Надьки я її ніколи не бачив. І не повинен був…

Все б нічого, якби кішка не була… вищою за підвіконня, повз які проходила, прямуючи до дверей!!! Вона могла спокійно зазирати у вікна, не піднімаючись на задні лапи. Біля середнього вікна, немов відчувши мій погляд, кішка завмерла і, несподівано повернувши голову у мій бік, поглянула просто мені у вічі. Я закляк від жаху і не міг не лише кричати, а й дихати.

Сяйнувши очима, вона підійшла до дверей оселі баби Надьки, обнюхала поріг. Не знайшовши м'яса, штовхнула головою двері й просковзнула в середину…

Лише коли схожий на змію хвіст Маркізи зник у темряві, я почав кричати. Кричав довго, перериваючись лише, щоб наповнити легені повітрям. Кричав, доки мати (а вона саме приїхала забирати мене додому) не забігла до кімнати й, увімкнувши світло, кинулась до мене, перелякано запитуючи: “Що тобі, синку?! Що з тобою?! Що сталося?!” — а потім схопила мене, відвернула від вікна і щосили притисла до себе. Аж тоді я перестав волати й заплакав.

Прибігла бабуся. Трішки заспокоївшись та все ще схлипуючи, нервово здригаючись і відвертаючись від вікна, я розповів про кішку. Вони не повірили, але штори завісили. Пояснили, що коричневій кішці просто заманулося прогулятись нашим підвіконням, а я злякався…

Тієї ночі я заснув лише поряд з мамою години через півтори. Вдень у суботу не виходив на двір і все стежив за сусідньою хатою. Та була як нежива: двері так і стояли відчиненими, хазяйка не з’являлася. Кішки прийшли на сніданок, але трішки покрутившись, розбіглися. Опівдні приїхав син баби Надьки. Я бачив, як він вибіг з хати з побілілим обличчям, волаючи: “О Господи! Скільки крові!..” Його знудило там же, біля порогу на власні туфлі, вкриті кривавими плямами. Коли приїхала швидка, а з хати винесли ноші, я все зрозумів остаточно. Вдома просидів і весь наступний день.

Маркіза прийшла увечері. Кішка дивилась на мене з відстані витягнутої руки. Шерсть незвичайного темно-коричневого кольору губилася в сутінках, зелені очі світилися. Нас розмежовувала лише шибка вікна. МОГО вікна…

Кішка підняла й поклала на підвіконня лапу. Вся вона була у засохлій крові. Здається, я знов кричав, але коли увійшла мати, кішки вже не було. У неділю вранці ми поїхали…

* * *

По смерті хазяйки коти порозбігалися. Лиш Василь ходив поміж людьми, котрі підгодовували його, чим могли. У ніч, коли він пропав, люди чули, як десь біля річки билися дві кішки.

Про все це я дізнався вже наступного літа. Стару хату купили нові мешканці. Приїхавши до бабусі у п'ятницю, я побачив, як нова господарка дочекалася темряви, винесла з дому й залишила на порозі великий шмат м'яса, потім замкнулася в хаті. Намагаючись не визирати у вікно, я всю ніч не спав і в суботу поїхав додому…

* * *

Я ще й досі погано сплю. І боюся визирати у вікно. Особливо вночі. Боюся побачити там коричневу кішку. Вона ще повернеться!.. З’явиться з сутінків і покладе лапу на моє підвіконня. З її вус будуть звисати малесенькі краплі крові…

Чужої крові…

Поки що…

Олександр Пащенко

прикріплено файл "Paschenko - KANIKULES.doc"скачати >>