Президент Ющенко обіцяв “цій країні” уряд нового типу – публічний, прозорий, відкритий для ЗМІ. В його прозорості українські громадяни мали нагоду переконатися під час його формування – президент і в.о. премєра віртуозно обійшлися без консультацій з галузевими спілками відповідних еліт, обмежившись консультаціями з трьома політичними силами. В його відкритості для ЗМІ мав нагоду переконатися автор цих рядків, коли намагався пробитися проз міністерські прес-служби, які все ще виконують роль дозвільних систем. Вони починають ставитись до тебе по людськи тільки після вагомої погрози зателефонувати міністрові на мобільний. Щодо публічності, то новий уряд намагався бути на публіці і формально (прес-конференції, заяви, освячення кабінетів), і неформально (ковзання на ледовищі).

Перші з'яви і заяви засвідчили одне – більшість членів кабінету Юлії Тимошенко не позбулися синдрому опозиції, яка, як відомо, говорить, говорить і говорить, не мусячи ані відповідати за свої заяви, ані діяти. Уряд, перш ніж щось говорити, мусить щось зробити, бо від його заяв залежить клімат на ринках, клімат в міждержавних стосунках, клімат у державі. На жаль, більшість міністрів не готові до такого розуміння своєї ролі в політиці і в кабінеті міністрів.

Найадекватнішими на своїх посадах виявились Юрій Луценко, Вячеслав Кириленко і Анатолій Гриценко. Перший змінив стару команду повністю, накресливши чітку програму своїх дій. І хоча ще ходять юні міліціонери ганяти сільських продавців продукції з підсобних господарств (на замовлення власників продуктових ринків з непомірною орендною платою), а даїшники все ще займаються дрібним розбоєм на дорогах, все ж гнилу голову гнилої міліцейської риби відірвано повністю. Подивимось, як швидко приживеться нова. Кириленко показав себе підготовленим спеціалістом, який знає відповіді на більшість питань по темі свого відомства. Це свідчить про те, що за час роботи у відповідному парламентському комітеті він зумів зібрати добру команду спеціалістів і вник у суть соціальних проблем країни. Анатолій Гриценко на посаді почав з простого – усунення кадровика (а з ним і чимало корупційних ниток в армії), ознайомлення з показушними частинами, реалізація передвиборної програми президента Ющенка у військовій сфері.

Група “колишніх”, що вже була у владі, на жаль, не розвіяла побоювання політологів і аналітиків щодо “колишніх” методів роботи. Борис Тарасюк за інерцією вдався до критики своїх попередників на посаді, ба більше – зовнішньої політики колишнього президента Кучми. Але якщо все так було погано, чому Олександр Моцик найшов прихисток на високій посаді у Держсекретаріаті? Чи варто пересувати погану фігуру з дошки на дошку? Сергій Терьохін встиг заявити про вливання у свого монстра (численні управління, близько 2000 клерків у допотопних умовах роботи) держстатистики, держкомпідприємництва тощо, а також посваритися з Рибачуком за зовнішню торгівлю, а також провести прес-конференцію перед тим, як проведена реформа відомства та перші кадрові призначення. Віктор Пинзеник призначив трьох заступників, серед них -- ганебно відомий Володимир Матвійчук, який є гробарем української культури: його фраза “А у Африці українського кіно (театру, книжки, музики, малярства тощо) немає” відома кожному, хто причетний до творення української культури в Україні.

Міністр освіти Станіслав Ніколаєнко “порадував” публіку своїм “високоінтелігентним і ненавязливим” відвіданням шкіл під виглядом простого дядька з вулиці, а його ініціатива замінити норми ГПО козацькими виправами для хлопчиків і дівчаток потішила найщиріших шароварних діячів української нації. На фоні нового міністра, старий Кремень виглядає просто рафінованим аристократом. Цей образ не меркне ні від 12-річності, ні від 12-бальності, ні від урокофутболості української школи. Саме тому, очевидно, Зінченко взяв до себе заступником у Держсекретаріат оного персонажа. “Ні дня без посади” – такий девіз чи не всіх екс-есдепеу (о) шників. А Зінченко, певне, виконує полум'яну настанову лідера Народної партії – “Партія не повинна втратити жодної людини”.

Міністр культури Оксана Білозір вкрай перелякалась зустрічі з некерованою українською елітою, яка зібралась в Києво-Могилянській академії під орудою невтомного мотора помаранчевої революції в спудейському контексті Вячеслава Брюховецького. А дарма. Пані міністру довелось би почути чимало гострого і неприємного на адресу влади, яку вона представляє.

Міністр сім'ї і молоді Юрій Павленко провально дебютував у парламенті. День уряду з приводу оздоровлення дітей показав неготовність Павленка тримати політичний удар. Замість того, щоб виступити з чіткою програмою своєї майбутньої діяльності, Павленко розповідав непевно і неякісно про зроблене своїми попередниками на посаді. Якщо так піде далі, міністр Павленко може багато втратити не тільки в очах опонентів, а й своїх власних однодумців, які слушно подумають, що вони б з посадою міністра управились значно ліпше.

Плачков і Баранівський не йшли на публіку, займаючись лабораторною роботою.

Жванія і Червоненко були не надто переконливі, говорячи про відсутність бізнесових інетересів на своїх посадах. Перший так і не пояснив, де подівся його бізнес, а Альфредович відверто заявив на плюсах, що “Орлан” тримає за крила його дружина. Запитання спантеличеного Андрія Тичини (А як же, мовляв, слова президента про пяте коліно) неспантеличений міністр залишив без відповіді.

Віце-прем'єри не мали багато роботи, тому багато говорили. Кінах, як звичайно, у своїй манері. Та ще представляв губернаторів у проблемних губерніях. Роман Безсмертний чуйно мовчав – певне, мізкує над адміністративною реформою. А от Рибачук і Томенко що тільки не казали. Рибачук: кожне міністерство має до березня подати програми своєї євроінтеґрації, у кожному з них буде створено департаменти євроінтеґрації, біля кожної адімінстрації, міністерства чи відомства майорітиме два прапори – український і європейський. Україна скасує візовий режим з ЄС (а ЄС що ж, теж скасує чи як?) Всі ці заяви скороспілі і невагомі. Ними Олег Рибачук нівелює вагомість своєї місії і унеможливлює швидке здійснення своєї європейської мрії. Микола Томенко спочатку побував у Тбілісі на похороні грузинського премєра, де умудрився говорити про справи та запросити Саакашвілі в Україну, потім представив трьох губернаторів в один день, а також -- прокоментував відставку Олуйка, заявив про те, що всі члени уряду складуть депутатські повноваження... Зайве казати, що Микола Володимирович сплутав посаду віце-прем'єра з посадою віце-президента, якої у нас, слава Богові, немає.

Найгірше працює президентська канцелярія. Зінченко, як і його попередник на посаді, не збирається поступатися повноваженнями. А формування корпусу заступників з колишньої команди Кучми дискредитує саму ідею нової влади. Численні скандали з губернаторськими призначеннями свідчать про провальну кадрову політику канцелярії президента у цій сфері. Олуйко, Касьянов, Цушко. Хто далі? Сумнівно, щоб вічний революціонер луганського розливу Данилов не наламав дров, або той же Червоній, якого вся Рівненщина просто ненавидить. А ще ж бізнесмени у владі, а ще ж...

Добре.

Публічний хліб солодкий для публічних політиків, які слово і діло мислять як одно ціле. А ті, які спочатку говорять, а потім думають, що робити далі – мають добре подумати, за який гуж узялись.

Також викликає подив непоспіх нової влади. Численні представлення, важкі і тривалі кадрові рокіровки – начеб не дихає в шию спокійний і самовпевнений лідер Народної партії, не розкручується партія “Держава” на чолі з Васільєвим, не ощирюється СДПУ(0) яка майже нічого не втратила (скоріше навпаки), не стає твердо на опозиційну землю партія реґіонів. А часу – до вересня, панове міністри і держсекретарі.