За чотирнадцять років незалежності українці з кров’ю відривали чужинецькі бинти від духовних ран, що гноїлися століттями. Кожна окупаційна влада в Україні намагалася накинути свою ментальність, своє духовне мислення, свою вищість над українцями. Так нищилась еліта, а поряд з тим творилися міфи. Основний з них – все українське вторинне, все українське слабке, все українське неспроможне. Згадаймо втечу українських мізків і талантів до Москви у царські та радянські часи, згадаймо образ завжди тупого і завжди зрадника українця в радянському кінематографі (цей психоштамп існує дотепер, до речі), згадаймо приїзд до нас ріжного штибу духовних начальників-повчальників, які мислили і мислять себе володарями всесвіту – не менше.

Хто вони, ці армії тарганів-заробітчан від поп-рок-антреприз-культури, що заполонили наші театральні майданчики, наш телепростір, наші друковані ЗМІ? Духовне лайно. Вони користають міфами і політикою Ґру щодо України в своїх меркантильних інтересах – міняючи реальні гроші українського глядача на духовне фуфло, забираючи реальний хліб в українських митців, які на три голови вищі за них, але несвідомі того. І допоки вони будуть мислити себе гостями в себе дома, а чужинці господарями – така ситуація триватиме, і ніяка помаранчева революція тут нічого не вдіє. Після перемоги Руслани на Євробаченні мав відбутися сплеск української музики скрізь – на сцені, в ЗМІ – але цього не сталося. Після помаранчевої революції її рушії Скрипка, Вакарчук, та ж Руслана ідуть виконувати роль падтанцовкі для чужинців на концерті «Залатой грамафон» в національному палаці «Україна». А всі ці «Аншлаґі», «Кривіє зеркала», «Сумашедшіє бабкі», «Хорошіє пєсні», «Хорошіє шуткі», «Народний артіст», «Самий умний», дні російської міліції (залізниці, податківців тощо) в нашому телеефірі – це витіснення українців з українського. Поки не прийде усвідомлення господаря на своїй сцені, у своєму просторі – нічого не буде.

Це ж стосується і журналістики. Нашестя російських журналів і газет ( різних там «Известий» і «Камсамольскіх правд» в Україні, нещодавно додумались взагалі до абсурду – українському селу запропонували новий продукт – «Сельская жизнь в Украине») нівелює український ринок друкованих ЗМІ. 90-відсоткова заповненість українського телеефіру російськими передачами, серіалами, фільмами унеможливлює розвиток нашого телевиробництва з участю наших спеціалістів.

Найкрасномовнішим прикладом нерозуміння українськими власниками телепростору та його суб’єктами нагальної потреби у елементарній, якщо не професійній, самоповазі є діяльність Піховшека (Корчинського, Джанґірова) на плюсах і Дмітрія Кісєльова на ай-сі-ті-ві. Піховшеки наші, домашні, прості як двері і продажні до неможливості. Свою позицію пояснюють так: «Мені по барабану». Тобто, їм по барабану і Україна, і телеглядачі, і політики. Головне: телефон, гроші, промивання мізків громадянам. Інколи дивишся на Піховшека і думаєш – чого цей тальнівський дядько, який виріс до політичного журналіста з численних ґрантів, такий певний, що він є тлумачем політичних процесів для простого глядача, що він єдиний в цілій країні правильно мислить і правильно розуміє «політику партії»? Показовим є те, що якось на тих самих плюсах у «СВ-шоу» достославної Сердючки Піховшек показав свою абсолютну професійно-людську закомплексованість. Мене тоді вразила його закритість, негнучкість і непривабливість. Другим проколом великого тлумача епохи Кучми стала участь п’ятим номером у партійному списку Демсоюзу. Якби ми жили в Америці, то навчені демократії янкі справедливо б зауважили: «Цей хлопець програв вибори, то чому він не вирощує кроликів на своєму ранчо, а сидить в телевізорі і впарює нам своє політичне фуфло?» Українці цим питанням до недавнього часу не задавались. Їм Піховшек теж був по барабану. Коли він вещав, вони просто перемикали канал. Та й по всьому. Після помаранчевої революції Роднянський, який обстоює, за його ж власними словами, інтереси СТС, трошки відсунув Піховшека в запас. Тобто, Піховшек виконує роль ядерної зброї для нової влади. Мовляв, давайте, хлопці, домовлятись, інакше вмикаю цей електровіник і він... Очевидно, інтереси СТС вимагають перемовин, і Роднянський витворює виставку Івана Марчука, щоби був привід переговорити з Ющенком чи бодай його оточенням про майбутнє каналу. Як на мене, майбутнього у такого каналу бути не може – бо брехати не можна, бути поганою філією чужого СТС не можна, та найвагоміший арґумент – обезголовне непоховане тіло Ґонґадзе і його неприкаяна душа.

Дмітрій Кісєльов – не наш, але, як кажуть його співвітчизники, хрін редьки не солодший. Я колись любив дивитися його програми про Євросоюз – цікаві були. Теж, видно, на ґранти роблені. Але щось там не склалося в білокам’яній і на запрошення Пінчука прибув до Києва. А оскільки Пінчук є реальною громадськістю, що має реальні кошти, забрані в громадськості, і може собі дозволити утримувати громадське телебачення у такому форматі, то й запросив цього журналіста до нас. Журналістська братія ніяк не прореагувала на це – що є дивним, бо своїм мовчанням вони дозволили приходити на своє місце всім, кому не ліньки. Кісельов поводиться аґресивно – він найманець, виконує роль, відробляє бабкі. І плювати йому на те, що канал Ай-сі-ті-ві при Ігорю Бакаю був чудовим українським телеканалом не тільки за мовою мовлення, а й по духу. І плювати йому на Україну, і плювати йому на українські почуття. Його трошки відсунули від інформаційного мовлення після помаранчевої революції, але Пінчук вирішив залишити Кісельова теж в якості ядерної зброї як арґументу в перемовинах з новою владою. Якби Кісельов мовчав собі в тряпочку, можна би було його не помічати. Але він нещодавно в інтерв’ю заявив про те, що, мовляв, Ґонґадзе – малоизвестный журналист, который прославился тем, что его убили. Оце вже, ґосподін хаоший, дзуськи. Ґонґадзе входив у десятку кращих політичних журналістів України. Його не можна було не помітити на прес-конференціях провідних політиків, яким він ставив завжди гострі і незручні для них запитання. Про нього знали всі і матеріали його читалися з насолодою. Кісельов цього не знає. А як не знаєш, то чого гавкаєш?

Є така гарна назва роману Гарпер Лі «Вбити пересмішника». Я думаю, цей вираз тут доречний. Але вбити не реально, а духовно, морально. Хай Кісельов вертає на свою Родіну, де без нього вже стався тоталітаризм і режим Путіна потребує його інтелекту і вміння пудріть мазґі. Що ж до наших доморощених піховшеків, вони відійдуть у небуття разом з каналами, які нова влада зобов’язана задраїти, як каналізаційні люки – щоб не смерділи.

Що ж до Ґонґадзе, то і політики, і журналісти, і прості люди мають все зробити для того, щоб його тіло спочило в землі, а душа – на небі.