Най дарує мені автор цього лозунгу пан Якутович, але саме він найточніше відбиває сьогоднішній стан українського суспільства і української держави. Українці свідомо вибороли свою державу сьогодні. Це їм ніколи не вдавалось раніше – через неспроможність князів, через продажність козацької старшини, через класово-світоглядну обмеженість Хмельницького і Мазепи, через слабкість української політичної верхівки у 20-30 роки минулого століття, через слабкість пост-радянської української еліти після розпаду Радянського Союзу. Мені можуть заперечити – свободу нам вибороли інтереси світових гравців. Можливо, ситуація склалась на користь України. Але чи вперше така ситуація склалася? Таких ситуацій було безліч. Не було владної еліти, яка б цією ситуацією скористалась на користь України. Сьогодні чи не вперше владна еліта поставила національні інтереси вище особистих. Мені можуть сказати про оточення Ющенка і про його фінансові, владні, бізнесові інтереси. Але не оточення вирішує. Є Віктор Ющенко, який заявив, що він досяг у своєму житті всього, що може досягнути банкір, йому нічого не треба, але йому бракує України. Є його реальний сподвижник Віктор Лисицький, який так само каже: «Панове, мені 59 років. Мені нічого не треба» але йому теж бракує України. Є Олександр Зінченко, який пройшов через таку хворобу, при якій цілий світ, усі життєві цінності стають глибшими, світлішими, позбавленими меркантильності. Є Юлія Тимошенко, яка чи не єдина з українських політиків усвідомлює примат національних інтересів над власними. Вона неспроста казала в парламенті п’ятій колоні Росії – схаменіться, подивіться як еліта Росії відстоює інтереси своєї нації. Є, зрештою, його величність Майдан, який став суб’єктом української політики.

Усім – політикам, дипломатам, журналістам, діячам культури треба збагнути Україна змінилась глибинно і назавжди. Епоха хитрого партфункціонера Кравчука і тоталітарно-малоросійського Кучми минула. Заслуга Ющенка в тому, що він протягом двох років виправив помилки всіх своїх попередників, що творилися тисячоліттями. Як це йому вдалося і чому? Хай розбираються історики, психологи, істерики і політичні журналісти. Зараз мова про інше – що, власне, далі?

Провести люстрацію

Якби Україна пройшла реальну люстрацію у 1991 році, ми би вже були в Європі і в НАТО, а на пост-радянському просторі серйозним політичним гравцем. Але тоді люстрацію не було кому проводити. Комуністи на чолі з Кравчуком боронилися від «бєспрєдєлу» демократичної Росії, двадцятирічні легко далися обдурити, нацдемократи продалися за шмат гнилої ковбаси, а середнього класу і близько не було. В цій ситуації люстрація була неможлива – не могли кадебісти і стукачі самі себе відсунути від влади. Нова ситуація їм навпаки сподобалась – зникав стримуючий фактор – партія. Можна було відкрито красти, брати хабарі, брехати, легально і напоказ проживати вкрадене і набуте.

Отже, тепер провести люстрацію в класичному значенні цього терміну нереально. Але реально провести люстрацію через розкриття всіх резонансних вбивств – починаючи від смерті Володимира Івасюка у 1979 році і закінчуючи смертями Юрія Ляха і Георгія Кирпи. Суспільство має знати все. А потенційні убивці і замовники убивств мають знати, що вбивати немає рації: знайдуть і розітруть на порох. Реально провести люстрацію через об’єктивний розгляд всіх економічно-політичних справ, більшість з яких укидав до інформаційного простору Григорій Омельченко. Розгляд має або довести його звинувачення до логічного завершення, або привести на лаву підсудних самого Омельченка за політичну брехню, яка шкодить суспільству і демократії. Провести люстрацію через судовий розгляд по суті фальсифікації виборів. Фальсифікатори мають бути покарані згідно закону.

Якщо цього не відбудеться – програє Україна.

З успіху чи неуспіху люстрації випливає наступна проблема

Влада і опозиція

Нам потрібна чітка система, підтверджена світовим досвідом. Сила, що перемагає на виборах бере владу одноосібно, а сила, що програла на виборах, іде в опозицію. Влада і опозиція – як пісочний годинник у руках народу. Рука народу впевнена і тверда, що відчули і Янукович, і Кучма, і Путін. Скоро відчує і Ющенко та його команда. Але годинника нема. Чому? Бо еліта не готова до таких правил гри, вона все ще не бере до уваги народ. На жаль. Дивна річ, дивовижна, але ніхто не хоче йти в опозицію. Ні Волков не хоче, ні Гавриш, ні Тигіпко, ні навіть Янукович. Чому? Бо в опозиції треба працювати прозоро, жорстко і кожен день. Розмови про опозиційність Тимошенко і Мороза примарні і нелогічні – взяти владу і піти до неї в опозицію? Нащо тоді брати? Так можуть себе поводити тільки комуністи, бо вони панічно бояться влади, бо або зразу її віддадуть Росії, або будуть змушені нести відповідальність. Комуністи Молдови не побоялися взяти владу і не програли. Комуністи Болгарії теж не побоялися взяти владу, але програли. В цьому плані мені подобається спіч Ахмєтова, який чітко розуміє потребу опозиції. Янукович не розуміє, і тому буде стертий на порох своїми ж. Як політична фігура, звичайно.

Марчук і свобода

Марчук залишився без влади і теж не хоче в опозицію. Натомість створив гарний бренд – партію Свободи (позичив у Тягнибока, якщо чесно чи у поляків – у них унія свободи). Навіщо? Судячи з його поведінки в помаранчеві дні і з усіх його інтерв’ю – він завше обстоював інтереси України. Я маю у цьому сумнів. Чому? Бо він є продуктом кадебістського мислення. Весь його політичний шлях позначений печаттю цього мислення. Івшина каже – в 1999 році був лідер, але не було народу. Народ був, не було лідера – стверджую я. Якщо лідер не може підняти народ і повести за собою, то який він лідер? Це стосується і Мороза теж. Смію нагадати пані Івшиній, що у 1999 році Марчук зібрав з усіх усюд стукачів і кадебістів і цим забезпечив собі поразку. Справа в тому, що стукачі і кадебісти не здатні творити, вони здатні тільки стучати і контролювати. Чому Путін прогавив Україну? Бо він кадебіст чистої води, вся його команда, це стукачі і кадебісти, вони не здатні творити, а здатні стучати і контролювати. Все, що не піддається контролю, вони руйнують. Зараз Путін руйнує систему місцевих еліт, і це з часом розвалить Росію на друзки. Юрій Липа справедливо пророкував розпад Росії в одній зі своїх праць. Ми ще побачимо цей розпад. Важливо тільки, щоб Україна була готова до цього, щоб уламками цього розпаду її не накрило з головою. Путін програв Україну ще й тому, що змобілізував всю неміч п’ятої колони в Україні, яка у спілці з послабленим ҐРУ розв’язала тотальну війну проти всього українського. Українське вистояло, бо воно на своїй землі і історично базується на свободі і демократії.

Чого хоче Марчук? Влади. Хоча він може за своїм інтелектуальним рівнем, авторитетом бути керівником якогось фонду і стати реальним політичним арбітром нації. Потреба в такому арбітрі дуже велика. Це показала революція. Марчук вчасно з’явився на п’ятому каналі. А якби не він, то хто? Леонід Кравчук знищив себе політично депутатством, СДПУ(о) і Януковичем. Це не гідно президента України. Кучма знищив себе політично поведінкою протягом останнього року. Тому він не буде відігравати жодної ролі в політиці держави. Хіба що здійснить давню мрію Медведчука, вступить до його партії і піде в опозицію.

Якщо Марчук відмовиться від почесної місії арбітра нації, вакантне місце займе Ющенко після закінчення своєї каденції. Або Литвин, якщо не потрапить до наступного складу парламенту.

Тепер поміркуймо над тим, в чому суть політичної реформи в Україні.

Основа реформи – встановлення чітких правил

Гра без правил, бєспрєдєл, підкилимова боротьба, непрозорість політичних та економічних процесів, продажність еліти, політична корупція – характеристика епохи Кучми. Епоха Ющенка має стати – а її початок вже став – протилежністю до своєї попередниці. Тому потрібно чітко встановити незмінні, зрозумілі всім правила гри. Власне, має бути вирішена низка питань – про національну безпеку, про національне питання, про владу.

Питання про національну безпеку: армія, розвідка і контррозвідка, міліція, МЗС, культурна і інформаційна безпека. Діяльність у цих сферах і напрямках мають визначатися винятково національними інтересами України.

Національне питання – припинення громадянської війни, статусне визначення українця як господаря на своїй землі, рівні можливості представників усіх націй в Україні, але не за рахунок української. Іншими словами, вирішення українського питання вбирає в себе вирішення інших національних питань – єврейського, польського, румунського, російського, кримсько-татарського.

Питання про владу: система ротації еліт, зміна політичних сил при владі. 1. Розведення муніципальних виборів з парламентськими. На жаль, електорат не розуміє, що депутат до місцевої ради важливий не менше за депутата до Ради Верховної, бо від його діяльності безпосередньо залежить твій добробут тут, у цьому реґіоні. 2. Визначення владної системи: або уряд формує і очолює президент, що переміг на всенародних виборах (як в Америці), або обраний всенародно на пропорційній основі парламент формує більшість, яка у свою чергу формує коаліційний уряд.

Якщо ситуація залишиться сьогоднішня, то тінь уряду Януковича ще довго нам буде снитися – і буде знову прем’єр в опозиції до свого уряду, а парламентська більшість блокуватиме закони уряду, який вона підтримує; політичні партії, за які ніхто не голосував, формуватимуть фракції, а політичні сили, що програли вибори, формуватимуть уряд.

Питання про уряд сьогодні хвилює багатьох. І правильно хвилює. Ющенко заявив – він пропонує на посаду прем’єра Юлію Тимошенко. При цьому влада ділиться за відсотками участі – по 25% Мороз і Тимошенко, 50% Наша Україна та інші союзники. Тепер їм всім треба шукати добрих професіоналів, які б не посоромили ті сили, що несуть за своїх висуванців відповідальність і дозволили цим силам перемогти на виборах.

У цьому контексті постає питання – що робити з реґіонами, що не підтримали Ющенка (іншими словами, хто їх і в якій якості представлятиме в уряді) і яке міністерство є ключове на період до парламентських виборів?

Міністерство № 1

З реґіонами дуже просто – треба скасувати тупикову і непотрібну посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, віддавши при цьому всі повноваження відповідним міністерствам, а натомість запровадити посаду віце-прем’єра з питань реґіонів. На цю посаду можна призначити Валерія Коновалюка, який єдиний з команди теперішньої реальної опозиції готовий до такої роботи як інтелектуально, так і політично. Ахмєтов, як зважений лідер і мудрий чоловік, мав би робити ставку не на людей, які відкрито закликали до громадянської війни, а на таких, як Коновалюк.

Ключовим міністерством в уряді має стати міністерство культури, інформації і туризму. До відання цього міністерства мають увійти такі сфери: культура, інформація, видавнича справа, авторське право, туризм, мовна політика, культурно-інформаційні зв’язки з історичними українськими землями поза межами України, імідж України як держави у світі. Чому Кучма так довго був при владі? Тому, що функціональні підрозділи культурного, інформаційного та туристичного секторів були розпорошені і очолювались людьми, далекими від розуміння справжніх національних інтересів. Безпека держави була загрожена – загрожена і зараз — але це не хвилювало еліту, яка піклувалась тільки про свій шлунок і про свій фінансовий інтерес.

На жаль, ні в команди Ющенка, ні в команди Литвина розуміння важливості культурної революції немає. Заяви про створення громадського телебачення, коли у громадськості немає ресурсів утримувати це телебачення – полювання на фікцію. Існування державних ЗМІ – це уможливлення цензури. Перетворення України на прохідний двір для чужоземних мас-медій, кіно, театрів, серіалів, співаків, політиків, звичаїв тощо – це планомірне і тотальне знищення своєї культури і своєї інформаційної інфраструктури, а отже – своєї незалежності.

Всі ці багаторічні проблеми може вирішити міністерство культури, інформації і туризму.

Не секрет, що після виборів Україна увійшла у конституційну кризу. Ухвалено далекий від досконалості пакет, в якому нас чекає кіт у мішку невідомо якої масті. Цей кіт вже є і ще буде яблуком розбрату для всіх політичних сил. Особисто я, як громадянин України, не готовий жити за таким пакетом і не готовий шанувати основний закон, який ухвалювався у такий драпіжний спосіб. Для того, щоб вийти з конституційної кризи, варто визнати, що єдиним продуктивним шляхом такого виходу є

Ідея нової конституції

Її виголосив Олександр Зінченко і він має рацію. Конституція 1996 року може стати основою нової конституції. Туди треба додати нормальні механізми функціонування влади, провести адміністративно-реґіональний устрій – не за областями, що дались нам у спадок від радянської системи, а за історичними землями у складі унітарної держави, виписати місцеве самоврядування та партійну систему. Це можна зробити за рік до виборів, залучивши до конституційної роботи всі зацікавлені політичні сили.

Власне, цьому парламенту нема що робити, окрім ухвалення нової конституції та виборчого кодексу, який унеможливить ухвалення нового закону перед кожними новими виборами.

Партія «Пора»

Всі чомусь говорять про те, що в політиці всі старі політики, а нових нема. А «Пора»? Ну, «Пора».

Але «Пора» -- це бренд, співмірний з «Солідарністю» у Польщі чи з Рухом в Україні. Він наповнений позитивом і спрямований у майбутнє. Якщо покоління тридцятирічних – сорокарічних хоче прийти до влади законним шляхом, воно має у найближчі тижні сформувати партію «Пора» і йти на парламентські вибори. І Юрій Павленко, і В’ячеслав Кириленко, і Владислав Каськів, і Сергій Таран і багато інших мають здавати собі справу, що це наш шанс змінити політичну карту держави і провести реальну ротацію еліти через легітимний механізм виборів.

Я особисто готовий іти в таку партію і реально працювати на майбутню перемогу. Таких як я – тисячі, якщо не мільйон.

І останнє -

Україна без Ющенка

Мене закидають камінням і друзі, і вороги – як ти можеш? Тільки ж перемогли, такий початок, а ти...

А я кажу ще раз -- п’ять років минуть як одна мить. І всі ми постанемо перед фактом – що далі? Ні Росія, ні СНД, ні консервативно-байдужа до нас частина старої Європи не пробачать нам нашої від них незалежності, нашої від них духовної самості, і вони все будуть робити, щоб ми цю самість і цю незалежність втратили. Ющенко – так, але Україна і після Ющенка має залишитися вільною, незалежною, сильною і самодостатньою. На це піде сто років – не менше. Тому Ющенко має думати про те, хто прийде після нього, не душити конкурентів, не творити сірого тла. Чим страшний Хмельницький? Віддав Україну ворогам, не давши свою булаву у надійні могутні руки. Чим страшний Мазепа? Далекий був від народу, не вірив йому, хитруючи і, хитруючи, програв Україну. Чим страшні українські владці 20-30 років минулого століття? Не вірили у свої сили, розігнали армію і програли Україну. Чим страшний Щербицький? Після себе він залишив політичну порожнечу і політичну сірість.

Ющенко сильний тим, що виправив помилки своїх попередників. Але не всі помилки враховані. Попереду тяжка, страшна і солодка робота. Нарешті на себе. Нарешті на Україну.

Бо Вже Україна. Не вчора, не завтра, а вже.