Істинно природній тріумвірат: Симоненко-Тимошенко-Янукович

10 січня у Верховній Раді відбулося знакове голосування. Навряд чи варто приєднуватися до дискусій з приводу того, зрадив чи ні національні інтереси “антинародний” і “фахово-нездатний” уряд. Це – нецікаво. Пильної уваги заслуговує інше, що саме й дає підстави вважати цю подію знаковою: бо один з протуберанцій того бурхливого процесу, який колотиться не лишень у колективному підсвідомому, а й, безперечно, у свідомості нашого народу, знову вихлюпнувся наверх.

То що ж насправді об’єднало воєдино депутатів, виразником волі яких є лідер запліснявілої партії, полум’яна руволюціонерка та людина, світогляд якої у критичному віці формувався за гратами?.. І чому вони протиставили себе тій частині Вищого Законодавчого органу, символом якої є ліберал, прихильник європейської моделі організації суспільного буття. Якщо ж не забувати, що депутатам ходить зовсім не про прихильність Москви, Брюсселю чи там Вашингтону, а передовсім про бюлетені з хрестиком напроти рідної партії чи блоку, то голосування щодо долі репрезентанта другого рівноцінного центру Верховної Влади в Україні (починаючи від 1.01.06) – і є найліпший індикатор структурування електорату України, яка згідно з Конституцією (тепер так геніально вдосконаленою) визначається як унітарна держава. Поділ депутатів вкотре викликав поважні сумніви у цій конституційній статті. І, здається, заплющувати очі на цю головну проблему держави України цього разу вже не вдасться. Відтак, щоб усвідомити знаковість отого голосування, необхідно проектувати його на електоральне поле. І стане чітко видно, що електорат наш розділений надвоє – як і розділена надвоє Україна, попри декларовану конституційну унітарність. Саме спільний і рідний фрагмент загально-держаного електорального поля так природньо об’єнав – і не міг, зрештою, не об’єнати три колоритні політичні фігури. А отже – 10 січня Україна знову заглянула увічі найгрізнішій своїй небезпеці.

П'ять років тому відомий український геополітик, доктор географічних наук, Володимир Дергачов одну із статей, присвячених політичний ситуації в Україні, назвав: “Третя Руїна”. Влучно – що й казати! Шкода, що вона не привернула гідної уваги. Бо саме ”Руїна” ось уже впродовж трьох з половиною століть – зловісний символ України: Руїна хмельниччини, Руїна громадянської війни 1918-1921 рр., і третя – нинішня – Руїна. Щоразу одне й те ж: такий багатообіцяючий початок – і, зрештою, хаос та розгул субпасіонарної черні. Причини? Зраджували гетьмани – по три на двох українців, безпорадність політиків від інтелігенції, рівень політикуму підступи ворогів тощо?

Не це визначальне. Руїна – це проблема самоідентифікації.

Ще наприкінці 60-х років американський вчений Л.Фалерс у книзі ”Антропологія національної держави” застерігав, що найсерйозніші проблеми націй та держав в сучасну епоху зумовлені аж ніяк не економікою, політикою чи обороною, а пов’язані з нематеріальними і невловимими символами. У всіх благополучних націй обов’язково є набір стержневих символічних елементів, які стають для громадян своєрідними “критеріями істини”. Саме ці символи й конкретизують почуття власної гідності та самоповаги, а також створюють надійну етичну базу для активної громадянської участі в національній обороні, політиці, у функціонуванні соціальних й економічних інститутів. Тобто, кожна нація і кожна національна держава мусять визначити для себе (усвідомлено чи підсвідомо), за допомогою яких символів вони воліли б висловити своє уявлення про себе – як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Іншими словами, нації й держави мусять відповісти для себе: “Хто ми?” і що конкретно ховається за отим “ми”.

Можна тільки додати: а чи немає за тим “ми” поділу на “своїх” і “чужих”у рамках однієї й тієї ж держави? Поділу на рівні колективного підсвідомого, бо торкається воно копліментарності –потребі жити саме у “своєму” суспільному колективі, який має і своє розуміння суспільного буття, свій стереотип поведінки, свої символи, та й, врешт-решт, свою карму. Сьогодні ця проблема особливо акуалізується, адже відбувається прорив Православного східно-слов’янського соціуму до абсолютно нових схем буття – уже без традиційного для православ’я одновимірного й тоталітарного поєднання духовного і світського життя; до такої суспільної моделі, в якій не держава чи партія, оголосивши себе розумом, честю та совістю епохи, визначає сенс існування громадянина, а сам громадянин перебирає на себе відповідальність за власне життя та власне благополуччя, і визначає, для чого ж йому, власне, потрібні держава та численні чиновники.

Стара общинна модель остаточно дискредитувала себе в ніч на 19 серпня 1991, коли на ранок п’яна компанія так розкуражилась, що оголосила себе «спасителями великого государства». Не врятували. Звичайно, Росія – з її ще не втраченими багатющими сибірськими колоніями, cудорожно намагається відродити колишню велич супердержави, але то до тих пір, поки не спливе термін бойового чергування балістичних і тактичних ракет (а переозброїтись уже навряд чи вийде) і поки 35-ти мільйонний Сибір не поглине (про що століття тому застерігав один з найбільших російських філософів Володимир Соловйов і що повторив у монографії Володимир Дергачов) півторамільярдний старший китайський брат: процес цей уже відбувається приречено і неухильно.

В України – епіцентрі зіткнення цивілізацій – інша доля.

Україна – осколок розпаду надетнічних утворень

До історії, всупереч розповсюдженій думці, звертаються не тому, щоб шукати аналогії та вчитися на помилках. Дослідник має шукати алгоритм історичного розвитку. Проте – не окремішнього народу; окремий народ не є квантом Історії. Історична цілісність або історичний кластер завжди наднаціональний. Без урахування всього того, що відбувається в даний історичний час в суперетнічному просторі, навряд чи можна збагнути суть подій та вчинки історичних осіб. Ними, хіба-що, можна вправно спекулювати. Стосується це, звісно, й української історії: як середини XVII століття, всього ХХ століття і початку нового тисячоліття.

Чомусь стало трохи не аксіомою вельми упереджене твердження, що Богдан Хмельницький заклав підвалини української державності, а його “немудрі” спадкоємці все зруйнували; ревніші історики взагалі вважають, що Хмельницький навіть довго й ретельно готував повстання (проти короля?), і війну, розпочату 1648 року, іменують не більш, ні менш як Визвольною, а міжусобиці після смерті знаменитого гетьмана – Руїною. “Гадається, проте, – слушно зауважила була Наталія Яковенко, відомий історик, в одній зі статей, – що за такого членування поза увагою лишається найсуттєвіше: і героїка Хмельниччини, і кошмари Руїни були творивом одних і тим самих персонажів”. І персонажі ті брали участь не у визволенні українського народу з неволі й розбудові української держави, а в значно масштабнішому процесі, що відбувався на всьому геопросторі Східної Європи – від моря Балтійського до моря Чорного, процесі перереформатування історичних кластерів. У подібні процеси український народ волею Провидіння був втягнутий і на початку ХХ століття, після Першої світової війни, і наприкінці цього ж століття, коли захитався Третій Рим. Не враховуючи закономірностей цього процесу – розпаду одних суперетнічних утворень і формування нових, вишукувати, які там помилки вчинили ті чи інші історичні персонажі (навряд, чи для того, щоб повчитися на помилках; швидше, щоб зверхньо докорити за них), значить перебирати на себе право давати історичним діячам власні оцінки, грунтуючись лише на вельми обмеженому й дуже упередженому баченні історії. Такий вузьконаціональний погляд на історію знаменитий німецький історик Освальд Шпенглер уїдливо назвав “поглядом з жаб’ячої перспективи”. А на історію треба дивитися “з висоти пташиного польоту”. Звідтам все має дещо інший вигляд. Українська історія – теж.

Не було ніякої боротьби за незалежність: ні в XVII, ні в ХХ столітті. Звісно, були якісь “походи на волость” запорожців, але щоб генеральний писар Войська Запорозького затівав щось проти короля – це таки буйну уяву треба мати історикові. Навіть після перших гучних перемог Богдан Хмельницький відмовлявся від пропонованого казаками гетьманського титулу, заявляючи, що тільки король має право вручати гетьманські клейноди.

Також не затівав ніякої крамоли ні Михайло Грушевський в 1917 р., ні Леонід Кравчук в 1991 р. Хоча цілком ймовірно, років через сто-двісті запопадливі патріоти розповідатимуть, що Леонід Макарович старанно готував возволення українського народу з російської неволі, а не примчав ото на телебачення через півгодини після ухвалення письменниками заяви про створення Руху, щоб, ще надсадно відхекуючись, обізвати однопартійців зрадниками. Смішно називати борцями за незалежність і засновників горезвісного Руху – вірнопідданих і щирих комуністів, які за щербицько-брежневських часів віднопіддано наввипередки змагалися за найвищі державні й партійні нагороди, а зараз так само наввипередки творять міфи про своє месіанство у виборюванні незалежності. Їм чомусь випав з пам’яті той історичний факт, що вранці 24 серпня 1991 року генсек М.С. Горбачов зрікся свого партійного крісла; а тому в українських комуністів єдиний шанс врятуватися від демократа Єльцина полягав в проголошенні незалежного партійного заповідника.

Насправді ж, ось уже тричі за останніх чотири століття на Балто-Чорноморському геопросторі розпадалися надетнічні утворення. Спершу Річ Посполита зайшла в глухий кут, не в змозі еволюціонувати ні до федеративної тріалістичної держави Польща-Литва-Русь, до чого прагнув претендент на титул руського князя Ярема Вишневецький, ані до унітарної держави, про що мріяли Владислав IV та генеральний писар Войська Запорозького. А коли політичні, суспільні та релігійні процеси дійшли критичної межі, найменший поштовх здетонував події масштабу й значення не меншого, ніж перед тим Тридцятилітня війна в центрі Європі – між католиками та протестантами.

До кінця XVII століття завершилося переформування геопростору, передовсім, змінилися кордони між Католицьким і Православним Світами. Для Третього Риму козацькими шаблями від католиків було врятовано священний Київ з його стародавньою історією та Володимиром Хрестителем.

Чи могли переінакшити хід історії Виговський, Брюховецький, Дорошенко (звичайно, не припустившись помилок)? Невже справді вони винуваті в Руїні? А чи не справедливіше було б назвати причиною Руїни не “нерозумних” постхмельницьких гетьманів, а політичну дискусію 1648-1651 рр. між Богданом Хмельницьким та Яремою Вишневецьким – як репрезентантів двох альтернативних шляхів еволюції Речі Посполитої? І коли всі можливості модернізації цього суперетнічного утворення було вичерпано, хіба були інші варіанти, ніж інкорпорація православного українського народу до складу Православного Світу – під скіпетром “білого царя”? Що – союз з протестантською Швецією чи з бусурманами? На тлі процесу переформування східно-європейського геопростору між Католицьким і Православним Світом?.. Якраз!

Подібне траплялося і в двох інших випадках: розпад наднаціональних кластерів і – як наслідок – утворення численних осколків, одним з яких і була територія, на якій титульним виявлявся український народ. Спершу це відбулося після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій в час Першої світової війни. Відтак після падіння берлінської стіни, цього символу ідеологічного розділу між Заходом і Сходом, розсипалися на порох глиняні ноги СРСР – з’атеїзованої форми Третього (Православного) Риму, окупованого з часів Петра Великого власним ВПК (себто – Військово-Промисловим Комплексом).

Саме в закономірностях розпаду надетнічних кластерів, мабуть, і варто шукати справжні причини хаосу, який щоразу вибухав у тому віртуальному протодержавному утворенні, в який намагалися трансформувати український “осколок” народні вожді та лідери. Це і є наш, властиво український, алгоритм здобуття незалежності. Властиво українськими є також і Руїни.

Можна, звісно, нарікати, що розпади кластерів-імперій відбувалися несподівано, і що народ та його еліта не були підготовлениими до незалежності; можна шукати причини Руїни навіть у підступах сусідів (щоправда, у тих сусідів було і є достатньо власних клопотів); а ще можна – уже з розпачу – звинувачувати народ, що він – недержавницький, плебейський, тощо.

Неправда. Розпад імперій чи, згідно з Арнольдом Тойнбі, універсальних держав – це завжди історичний Виклик. І народ на нього дає Відповідь: знаходиться й еліта, і координуються дії різних соціальних страт, і забезпечується духовна підтримка з боку священного стану. В Україні ж щоразу виявлялась одна прикра особливість, через яку Виклик не спрацьовував.

Ложна ідея Великої України

Гранично відверто й чітко цю особливість України – як історичної, так і нинішньої – можна сформулювати так: щоб реформи в Україні були успішними, країна повинна відчути себе єдиним цілим. А в Україні дотепер немає нації. Є територія та населення, яке живе в регіонально розколотому суспільстві. Україна – двохменталітетна держава. Не двомовна, а саме – двохменталітетна. Є дві України: І, як слушно зауважив академік П. Толочко, “українці західного регіону ментально стоять далі від українців східних і південних, ніж ті – від етнічних росіян.”

В цих словах – ключ до розуміння багатьох українських проблем. Зрештою, це не таке вже й велике відкриття: дві різноменталітетні України на одній території. Про це знають всі. І знають, що це – серйозна проблема. І що виникла вона не сьогодні, і що існує вона не тому, що до 1939-40 рр. західні українці перебували поза межами СРСР. Це – дуже давня історична традиція; їй, щонайменше сім століть. Можливо, й більше; з тих часів, відколи на нашій землі стикалися два світи: західно-варязький та азіатсько-степовий. Між ними існують принципові відмінності – в організації суспільного буття (а відтак і в уявленні про роль держави), в питання про розділення світського та духовного в особистому і державному житті тощо.

Видатний вчений і колишній директор Інституту стратегічних досліджень США Самюель Хантінгтон, торкаючись у знаменитій книзі “Зіткнення цивілізацій” проблеми України, назвав її розколотою (між двома цивілізаціями!) державою і для підтверження навів карту з результатами голосування під час президенських виборів 1994 року, яка якнайнаочніше виявляє цей цивілізаційний розкол. Ще більш красномовною була карта держави Україна після виборів 2004 року: за європейськи-орієнтованим В.Ющенком дружно (80-90%) стала споконвічна княжа Україна, а за символ прихильника іншої моделі суспільства так само дружно потягнув руку електорат тих земель, які колись були відвойовані Росією у татарського хана і які були згодом освоєні не корінним, а прибулим населенням.

Але невже проблема двох Україн, княжої та степової, двох цивілізацій – Західної та Азійської, уже не актуальна сьогодні? Чи її просто недооцінють, ігнорують? А чи й надалі очі засліплює ідея Великої України? За цю ідею воювали, клали голови кращі представники народу, зраджували своїх протекторів, укладали ризиковані угоди й союзи з ким-завгодно, навіть з протестантами чи “бусурманами”. Нічого не виходило. Велика Україна щоразу розвалювалася, стікала ріками крові у громадянській війні – ставала Руїною. На втіху сусідам, які потім накладала на знесилений міжусобицями народ свою важку руку.

Відмінність між двома Українами, звісно – не мовна; мовна тільки зовнішя маніфестація. Цивілізаційну відмінність найпростіше можна пояснити на простому, але дуже красномовному прикладі. В одній з передач Савіка Шустера “Свобода слова” на ICTV було проведено опитування: “Хто повинен забезпечувати Ваш добробут?”, на яке 59 відсотків відповіли “Держава”, і лише 41 відсоток – “Я сам”. Інші соціологічні дослідження показують, що погляди на проблему відповідальності за власний добробут (і не тільки!) чітко корелюють з тим, за допомогою якої мови громадяни маніфестують свою прихильність до європейської чи азійсько-общинної моделі суспільного буття. Народ “княжої України” не боїться перебрати на себе відповідальність за власне життя, і його, до речі, анітрохи не страхають коливання ринкових цін на газ абощо; в той же час народ колишнього Ханату воліє делегувати свої проблеми державі, а навзамін кричати своє сакраментальне: “Мне положено!..” Психологи визначають таку домінатну установку як патерналістську. Можливо, для східного електорату її доречніше було б назвати “матерналістською”, а Юлії Володимирівні для підвищення її власного рейтингу порадити кардинально змінити свій імідж із цнотливої (до Купальської ночі) дівчини з вінчиком русявої коси на символ матері-годувальнці.

Не можна не погодитись, що вибір “Я” чи “держава” – це вибір вельми глибинний, це і є вибір поміж цивілізаціями: колективіськи-общинною чи Православною, та індивідуалістично-західною. Передовсім, це означає принципово відмінні погляди на себе і на державу. І на власну відповідальність. Общинний устрій – це найзручніший привід уникнути відповідальності за свою долю, тим паче – за перспективи політичної еволюції держави. Не потрібно самому думати – ось корінь проблеми. Один з найбільших філософів ХХ століття Мартин Хайдеггер мудро мовив: “немає проблеми – що робити; є проблема – коли почати думати”. То ж чи з однаковим ступенем відповідальності за свої політичні дії (наслідки голосування) приходять до виборчих урн прихильники різних суспільних моделей. Мабуть, варто визнати, що в такій ситуації голосують просто за “свого”.

Проблема Великої України – це проблема співжиття в одній державі двох ментальностей. І проблема ця – на кілька порядків вища, ніж будь-які інші клопоти нашої Влади. Не вирішивши її, наївно сподіватися на позитивні результати яких-завгодно реформ – з тої простої причини, що на Заході і на Сході сприймають їх по-різному. Про загрозливість ситуації свідчить недавнє опитування Центру ім. Разумкова (“Дзеркало тижня”, N 45, 2005). На запитання “Чи є, на Вашу думку, поділ України на Захід і Схід поділом на ворогуючі сторони”, 34,9 відсотка відповіли ствердно. Третина громадян держави!.. А Президент, депутати, політологи, журналісти й далі, наче зачаровані, провадать про своє: мовляв, головне – це економічне зростання України. Хіба не зрозуміло: проблема не в рівні добробуту, а в тому, хто той добробут має забезпечувати. До речі, респонденти Західної та Центральної (тобто – корінної, княжої) України, які покладаються на себе у вирішенні цієї проблеми, значно толерантніші (відповідно 23,5 і 23,9%), аніж учасники опитування на Півдні та Сході (33,5 і 54,0%). Цікаво – чому це?

Проте обов’язково треба застерегти: проблема несумісності двох поглядів на організацію суспільства виникає не внаслідок неможливості співіснування двох менталітетів; вона виникає й розростається до масштабів Руїни тільки і тільки тоді, коли починаєть творити єдину й неділиму унітарну Велику Україну. Два (чи більше) менталітетів можуть існувати тільки в імперії – дещо іншому типі суспільно-політичного устворення, ніж унітарна держава. Для існування імперії необхідна наднаціональна ідея – байдуже, вибрана добровільно чи нав’язана силоміць. Якщо ж такої ідеї немає, неминуче починається процес відторгнення. З усіма наслідками, які в нашій історії влучно й чітко сконденсовано в слові: “Руїна”.

Велика Україна снилася гетьманам й гетьманчикам з середини XVII ст. і аж до амбітного відданого Петрового друга. Але скільки людських життів поклали вони на вівтар цієї ідеї – не мовлячи уже про те, що щоразу дощенту плюндрували квітучий край. Втягнули у громадянську війну з більшовиками й ініціатори історичної Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1918 р. А в результаті що? Та ж Руїна, а обидва знесилені етноси опилися в чужих державах.

І ось втретє, після тектонічних політичних подій на Європейському геопросторі – початкового розпаду останнього релікту постмодерних (себто – ідеологічних) суперетнічних систем, – нова спроба розбудови Великої України; і знову вперте небажання бачити серйозність споконвічної нашої проблеми. Ну і в що перетворюється, після півтора-десятирічної розбудови, незалежна Україна? Невже так важко збагнути, що не стане вся Україна розмовляти українською мовою – хоч сто разів обзивайте її державною; що на Заході та Сході по-різному сприйматимуть пропоновані Верховною Радою суспільні моделі? Громадянин Західної України волить, щоб держава не заважала йому, і він самостійно забезпечить власний добробут і чесно заплатить належні податки, бо в його уявлення держава існує для того, щоб він безпечно володів своєю набутою власністю; а ось східняк завжди буде до одуру гримотіти каскою об граніт перед Кабміном - щоб добробут забезпечила йому держава (хіба що його підстриємства продадуть в чужі, але господаські руки). В духовному ж плані індикатором різниці між атеїстичною східно-українською общиною та західним християнським суспільством став недавній приїзд в Україну Римського Папи чи знавіснілий свист 40-тисячного натовпу під час виконання українського Гімну на Донецькому стадіоні перед початком початком футбольного матчу нашої збірної.

Не треба бути Кассандрою, щоб збагнути: східноукраїнський етнос прагне знову об’єднатися з одноменталітним етносом в Росії – байдуже у якій політичній формі, адже у них спільна фікс-ідея: жити за рахунок дешевих (а то й взагалі безплатних) енергоносіїв із Сибірських колоній. Проте княжа Україна, надто Західна, познайомившись з європейськими моделями суспільної організації, навряд чи пітримає таку ідею. А програвши арифметично на референдумі, може й оружно відстояти свій цивілізаційний вибір.

Колишній Президент не раз заявляв, що національна ідея в Україні не спрацювала. По-правді ж, вона, ота українська національна ідея, так і не була виразно сформульована. Не сформулював її й нинішній Президент, хоча, зважившись взяти на себе відповідальність за долю України, мав би саме з цього почати своє правління. Тим більш, що обрії уже похмуро бовваніє

Привид Чорної Ради

Найефективніший спосіб остаточно доконати унітарність держави Україна і розколоти народ на «своїх» і «чужих» запропонований поправками до Конституції. Треба чесно визнати, що головна ідея політичної реформи – створення ще одного рівноправного Центра Влади – в іпостасі прем’єр-міністра, незалежного від іншого Центра Влади, уособлюваного Президентом. Репрезентантом електорату якої частини держави Україна буде людина, що обійме цю посаду, дає відповідь елементарна арифметика. В “княжій Україні” до урн максимально може прийти 15-16 млн виборців, а в колишніх землях татарського хана можуть проголосувати 20-21 млн громадян. Відтак, якщо на Сході комусь (?)заманеться провести неодмінно “свою” кандидатуру, то йому непотрібні відкріпні талони або інші хитрощі; йому досить забезпечити (транспортом?) високу явку виборців, як ото попрактикували в Луганський та Донецькій областях під час третього туру президентських змагань.

На превелике щастя, сучасна демократія зробила великий крок у своїй еволюції, і тепер прихильники альтернативних кандидатур на Вищу посаду виконавчої влади розділені територіально, не те що в давні козацькі часи. Тому, можна сподіватися, процедура голосування обійдеться без збройних сутичок, а традиційних кулачних бійок варто очікувати уже в сесійній залі Верховної Ради. Тим не менш, наслідки всенародного вибору можуть бути вельми печальними. Байдуже, хто на цьогорічній Чорній Раді відіграватиме роль Івана Брюховецького (чи, мо’, Іванни?!), але що розкол держави України поглибиться і Руїна вступить у нову, вже критичну, фазу, то це неминуче.

Такому можливому сценарієві подальшої “розбудови” Україна повинна завдячувати Великому Руйнівкові – О.О.Морозові. Саме цей “герой” політреформи встромив майже по самісіньке руків’я (402 депутати – не абищо!) ножа в спину унітарності нашої держави. Звісно, викував того ножа досвідчений Віктор Медведчук, проте саме спокушений ним О.О.Мороз, до того ж перестрашений перспективою канути в політичне небуття, фанатично докладав всіх зусиль, аби лишень реалізувати підступний (звісно, тільки – з точки зору унітарності України) задум. Це ж яким (як би це висловитися якнайнеобразливіше?) недалекоглядним законодавцем треба бути, щоб під час загострення процесу цивілізаційного зіткнення в унітарній державі Україна приневолити В.Ющенка разом з проєвропейськи орієнтованими депутатами голосувати – в пакеті! – за таке доленосне рішення, а отже – власноруч підштовхнути державу й народ до нового витка Руїни. Як тут не згадати мудрого М.Драгоманова, який в статті “Найбільший ворог наш” чітко вказав на того ворога: невігластво. Найсумніше те, що Великий Руйнівник цього навіть не усвідомлює.

Отже, як і в час президентських виборів, вибори до Венрховної Ради неминуче розколять державу Україні на “свої” і “чужих”. І в княжій Україні, і в колишніх ханських землях голосуватимуть за “свого” – і тільки за “свого”. Здається, з лідерів суб’єктів виборчого процесу єдина Інна Богословська якось намагалася привернути увагу політиків і дипломатичні кола до проблеми двох Україн і скаржилася, що від неї тільки відмахуються (пригадується її розмова на каналі “Тоніс” перед третім туром президентських виборів 2004 року). Проте у програмі “Віча”, на жаль, немає пункту про шляхи вирішення одвічної і ключової проблеми держави; головною, виявляється, є все та ж проблема економічного добробуту. Але, Інно Германівно, хто ж той добротут має забезпечувати?

Та й, загалом, чи не здається нашому електоратові, що партіям, допущеним ЦВК на бігову доріжку, але в яких першим пунктом не конкретизоване оце “хто”, навряд чи можна довірити долю нашої держави? Може, таки мав рацію мудрий М.Хайдеггер: пора почату думати! Бо саме безвідповідальність у вирішенні ключової нашої проблеми і є запорукою того, що в Україні національною й надалі залишається все та ж споконвічна ідея: Руїна.