Українські поети постійно бідкаються на відсутність уваги широких кіл громадськості до поезії і взагалі до української літератури.

Уваги і справді нема, і це, я вважаю, справедливо, адже навіть мені, людині безпосередньо задіяній у так званому літпроцесі, абсолютно начхати на переважну більшість мейнстримової творчості, а що вже й казати про пересічного українця. Так складалося протягом всієї історії, що нам постійно впарювали зовсім не те, що нам би насправді могло сподобатись.

Ми хотіли поезії, а нас годували народництвом, ми прагли якісної і чесної прози, натомість мали соцреалізм. Зараз ми як ніколи хочемо чистоти, а нам підсовують постмодернізм (хоча насправді те, що графоманять сучасні писаки, не є навіть постмодернізмом, оскільки він передбачає віртуозне оперуванням великою кількістю джерел, чого ніхто з них не демонструє; я б означив цей напрямок словоблудства як коцмодернізм – від імені одного з його відомих представників).

Хтось наполегливо і методично намагається викликати в нас відразу до поезії, підсовуючи нам найгірші її зразки, які в них є на поточний момент. Так виховувалася українська меншовартість за радянських часів, так продовжують виховувати її в нас сучасні шкідники від літератури. Щойно з нетрів ноосфери вирине нормальне ім’я, як на нього одразу знайдеться десяток колорадів, які не дадуть йому можливості нормально вирости. Коли на цьогорічний смолоскипівський семінар хотіли запросити Ліну Костенко, одна постмодерністка (коцмодерністка) сказала, мовляв, кому вона, Ліна Костенко, потрібна? Такі висловлювання якнайкраще демонструють сучасний передсмертний стан поезії. Все було б нормально, якби від тієї постмодерністки нічого не залежало. Але її кар’єра, мабуть, завдяки таким поглядам, набирає обертів. А потім від неї залежатиме частотність появи тих чи інших поетів перед читачем. І найогидніше, що це дитя двотисячних!

Безумовно, з таким підходом ні про яку увагу суспільства до слововиливів сучасних коців не може бути і мови, але ж уваги хочеться, інакше на фіга було взагалі цю кашу заварювати, чи не так? Тому й доводиться потенційним поетам виходити на сцену і валувати свою бездарщину не своїм голосом, компенсуючи нестачу змісту децибелами, або, наприклад, кожне вимовлене слово супроводжувати лопанням повітряних кульок чи вживати брутальні фрази, рівень оригінальності яких не може конкурувати навіть з найпримітивнішою розмовою, підслуханою в пересічних пасажирів метро. Такою є найгаласливіша, а отже, найбільш чутна поезія сучасності. Слем ім’я її і милиці для кульгаючого змісту – суть. Дух її – звіринець, в який водять дітей показати мавпочок. Але слемерів це не бентежить – вони інтуїтивно відчувають, що коли усі багаті люди наситяться врешті-решт дорогими розвагами, в пошуках нових емоцій вони перейдуть на розваги дешеві – слем-вечори поетів-мавпочок.

Ні для чого іншого, крім як для цього, слем не годиться. Замість того, щоб вселяти у людей страх і трепет перед собою як перед вищою істотою-деміургом, з них потішатимуться втомлені від життєвих вражень люди з грішми. Тому і прекрасно, що на семінарі відбувся розкол між так званими постмодерністами і нами, двотисячниками. Віднині я соромлюся знаходитися в одному приміщенні зі слемерами, аби мене раптом не зарахували до їх числа. Адже я поет, чого і вам бажаю.