Події останнього часу приносять Україні багато викликів, криз і, як не дивно, нових можливостей. Ці виклики і кризи легко подолати, усунувши з політичної і суспільної арени випрацюваний матеріял у вигляді шістдесятників, продажної прислуги, ворогів з принципу та інших малохольних.

Що ж до можливостей, то влада знову в Україні валяється під ногами. Треба тільки нахилитись, перед тим обачно озирнувшись, і взяти її у міцні натруджені руки.

Надовго.

Україна стоїть перед вибором: Україна чи демократія, на себе чи на дядю, майбутнє чи небуття?

Сьогодні маємо складну ситуацію: вона особливо важка тим, що маємо начеб свого Президента і живемо уже півтора року в умовах постреволюційної ейфорії.

Ющенко загубився у трьох соснах (чи дубах) свого оточення, яке демонструє віртуозне опанування машиною Кучми і вперте небажання витворити справжню українську машину. Не розуміють хлопці і дівчата, що загралися в пісочку. Але Україна – не пісочок, а чорнозем, якого у світі не так уже й багато.

Здавалося б, після революції інформаційний простір розквітне українським духом і українською самоповагою. Де там. Джинса задушила все. Тіна какі-шмакі веде „самоґо умноґо”, „Шанс” змушує українських співаків співати рускоязичну маячню якогось Крупніка, всі канали годують нас рускімі серіаламі, які принижують нашу гідність, а „Інтер” знов удається до інформаційних воєн проти Ющенка (антиГУАМвський сюжет) та до знущань витонченого штибу на кшталт „Калґоза Україна”, весь огром аналітики мусимо читати російською, а україномовного чортма. І це в той час, коли всі державні ЗМІ опосіли сірі нездари, які чи не з часів Щербицького женуть туфту, яку читати годі. Послухайте цих дебільних власкорів на українському радіо – це ж щось неандертальське, їй Богу.

Після революції, здавалося б, українська музика, література, малярство, кіно, театр рвонуть уперед. Ага, якби не так. Гришки та ріжні роґулі його штибу опанували ефір і скачуть разом з чужоземцями, які забирають наші гроші.

Мабуть, є певний список у ЗМІ, кого показувати, бо аж тошнотики беруть від цих суцільних Поповичів, Малковичів, Подерв`янських, Куркових. Аж нудить.

І Польща, і Росія, і Румунія, і Угорщина є друзями крізь зуби, ці зуби готові роздерти нас на клапті ще раз – і вже остаточно. Америкосам треба сіра площина для зливу свого лайна, місця для таборів переміщених осіб, площина для війни заради своїх інтересів. Европа настільки гнила і хвора, що їй не до нас з вами.

Очевидно, має рацію Андрій Єрмолаєв, який просто волає до еліти: геть компрадорство і запроданість заради чужих грошей і інтересів, витворімо українську еліту, яка дасть український уряд. Не чують.Чому? Не знаю, але переконаний – трохи пороху в ніс їм не завадить.

Мене не влаштовує сучасний політикум, бо там немає патріотизму землі, краю, крові і духу. Є грошові інтереси і дріб`язок по кишенях.

Особливі претензії маю до шістдесятників, які запороли все українське в усіх сферах – за мізерні подачки з рук Сіону чи з рук рєка-Маскви.

Ситуація з мовою показала, що в країні нема кому боронити інтереси українства: всі інститути, які є – малоукраїнські або неукраїнські зовсім. А шістдесятникам рай відкрився – вони знову потрібні: всі ці Дзюби, Яворівські, Драчі, Жулинські, Костенки, Танюки. Хай дадуть відповідь, скільки коштів пройшло через їх кишені, що призначались на українську справу, скількох українських талантів вони знищили, проіґнорували? За це треба колись нести відповідальність. Як не перед нами, то перед Богом.

Сидів на з`їзді „Пори” поряд з Олесем Донієм, з яким ще у далекому 1990-му разом виступали на з`їзді УСС. І що? Україна, як і ми з Олесем, і нині там – все ті ж проблеми, ті ж загрози і ті ж морди політиків.

З`їзд „Пори” наочно показав, як можна запороти добру ідею, коли танцюристам усе заважає.

Нацдеми поперли на свого Президента і на свій народ після того, як вони їм сказали – геть, нікчеми.

В нусиків з`явились двоє лицарів (Катеринчук і Князевич), які заявили свою тверду позицію – ні Партії одного реґіону. Після цього їм нема що в нусиках робити. Їм треба шукати свою нішу. Так само нема чого робити в деяких політичних силах Суслову, Шевченкові, Руслані, Ганні Герман, Олесю Довгому, Олександру Пабату. А скільки свіжих інтелектуальних незашорених політичних сил є поза політичними силами?

Очевидно – країна стоїть на порозі великої дискусії про помилки протягом останніх шістнадцяти років – і ці помилки нам треба виправляти уже сьогодні, поки є час і територія, на якій ми це можемо зробити. Ющенко дуже любить Петлюру, але забуває про його долю. На жаль.

Що ж робити?

Вихід один: формувати Правий фронт як єдину політичну силу, що перебере на себе відповідальність за долю України. Я не кажу про український націоналізм в радянському розумінні цього слова, я кажу про українську ідею у широкому сенсі – ідею України як унікальної землі, яка є нашим домом і механізмом реалізації наших можливостей. Куди тікають білоконі, бакаї, лазаренки, щербані, боделани? Правильно – в Америку чи в Росію. А українці, якими були Кирпа і Кравченко, гинуть у себе вдома, бо їм нема чого і куди тікати зі своєї землі. Треба ще забезпечити ситуацію, коли Кирпи і Кравченки не будуть гинути у своїй країні.

Сьогодні ми маємо ситуацію, коли нема кому воювати за Україну, якщо така потреба буде. Хай проведуть соцопитування з одним запитанням – „Ти готовий віддати своє життя за Україну?” і ви отримаєте страшну відповідь. А якщо так, то нас чекають нові Крути – і небуття як нації.

Чи заради такої долі пролито стільки крові на цій землі наших з вами попередників?

Не думаю.

Нам треба негайно сформувати новий за формою і суперновий за змістом Правий фронт як загальнонаціональний проект, необхідний всім українцям.

Що для цього треба?

Знайти українські гроші, які працюватимуть на майбутнє.

Знайти політичні фігури, які віртуозно сформують правила гри і не менш віртуозно за ними гратимуть.

Знайти лідера, який готовий брати на себе відповідальність і артикулювати завдання, що стоять перед суспільством і державою.

Сформувати український простір в ідейній, економічній, геополітичній та культурній сферах. Робити це впевнено, твердо, зі знанням справи.

Іти на вибори, щоб перемогти.