* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Дискурс молота і ковадла

12:07 09.04.2011

Дискурс молота і ковадла

 

Нарікав я тут нещодавно на тотальну байдужість до майстрів українського слова з усіх незацікавлених боків? Нарікав. То перепрошую і забираю свої слова назад. 2011-й рік ще як слід і не розігнався, а маємо вже три скандали, які сколихнули знайому з алфавітом українську громадськість, розділивши її вздовж і впоперек. На мій, щоправда, естетичний смак, далеко не всі з-поміж тих трьох майстрів є аж такими майстрами, але так само далеко не в кожному з тих трьох випадків це має значення.

Митець і влада

Конкретно кажучи, це не має жодного значення у випадках Марії Матіос і Василя Шкляра. Не в тому, звісно, сенсі, ніби художня вартість їхніх творів нікого не цікавить, а в тому сенсі, що скандали довкола них розгорілися незалежно від їхньої вартості. Чи були б «Вирвані сторінки з автобіографії» Матіос найостаннішою графоманією, а чи належали б до вершин світової літератури, комуністичний депутат Цибенко все одно б образився на письменницю за порівняння радянського пам’ятника з фалосом – і звернувся б із відповідною заявою до генпрокурора. Те саме зі Шкляревим «Чорним Вороном»: примітивно ксенофобськими чи історично та стилістично вмотивованими були б там «нахраписті москалі» і «жидо-кацапська комуна», ідеологічний брат Табачника і за сумісництвом директор видавництва «Фоліо» Красовицький все одно б виконав команду «фас».

Реагуючи на звернення комуніста Цибенка, правоохоронні органи зусиллями двох десятків офіцерів з міністром внутрішніх справ на чолі провели блискавичну двомісячну «розшукову операцію», в результаті якої було встановлено, що громадянка Матіос на вулиці Суворова в Києві не проживає і у львівському видавництві «Піраміда» не працює. У короткому переказі феєричний ідіотизм дій пшонківської прокуратури і могильовської міліції може викликати істеричний регіт. Однак у режимі реального часу та ще й на тлі хвилі політичних арештів цей кафкіанський «процес» якось не дуже заохочував до жартів. «Коли влада починає пресувати людей за друковане слово, всі симпатії-антипатії мають відійти на задній план. Тому сідай і пиши щось на захист Марії Матіос, бо сьогодні смикають її, а завтра візьмуться за когось із твоїх друзів», – приблизно так я думав у ті дні. Але додумати не встиг: моторна письменниця сходила на рандеву до Януковича, і той своєю царською милістю відновив конституційний лад в одному – окремо взятому – літературному житті.

У морально заплутанішій (хоч і без участі правоохоронців) ситуації опинився Василь Шкляр. Власне, він опинився в ній уже 10 лютого, коли відповідний комітет присудив йому Шевченківську премію. Тільки Шкляр на той момент ще не знав, що вона морально заплутана, тому, як це заведено у лауреатів, розказував не про мерзотність влади, а про високий авторитет призначених цією владою членів комітету, неможливість скасування їхнього рішення і святе Тарасове імя. Тим часом Табачник провів 24 лютого спецзасідання «Собору громадянської злагоди» на тему «Річниця президентства Віктора Януковича: успіхи та очікування». І на цьому «соборі» у цілковитій злагоді з януковичівськими успіхами і табачниківськими очікуваннями видавець Красовицький заявив, що ось, мовляв, ганьба і встид родині, бо Шевченківську премію тепер дістане ксенофобський роман. Розпереживався, одне слово, за престиж премії та України в цілому – і дав старт антишклярівській кампанії.

 

Перед людьми, які не вважають за нормальне приймати щось із Януковичевих рук, постала моральна дилема. З одного боку, яке мені діло до того, кому дадуть чи не дадуть премію, до якої мені немає діла? З іншого, скористатися нагодою і плюнути в морду Табачнику з Красовицьким – це за будь-яких обставин діло святе. Врешті-решт я вирішив, що наймудріше в цій ситуації – витримати паузу. Причому, витримати її мав би передусім Василь Шкляр. «Тільки нічого тепер не ляпни, – подумки звертався я до нього. – Ти ж розумієш (звертання на «ти» в даному випадку – зовсім не прояв панібратства, а такий оповідний прийом, Шкляр знає), отже, ти ж розумієш, що між собою ми буваємо консерваторами і лібералами, традиціоналістами і постмодерністами, але для них ми всі на одне недобите націоналістичне лице. Тому давай, змусь Януковича зробити вибір. Хай він на всю Україну продемонструє, чия думка для нього важливіша – затвердженого ним шевченківського комітету чи Лубянки з Табачником».

Але замість паузи Шкляр написав листа до свого президента. Назвавши Януковича шановним, письменник – ні, навіть не відмовився від премії (бо, крім святого Тарасового імені та комуніста Олійника, до неї, виявляється, мають стосунок ще й хлопці з Холодного Яру), а лише попросив перенести нагородження на ті благословенні часи, «коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Тобто, наскільки я розумію, присутність у владі таких українофілів, як Могильов, Пшонка, Хорошковський, Клюєв, Азаров і Віктор Фьодорович лічно, ні Шкляру, ні пам’яті хлопців з Холодного Яру не заважає.

Неоднозначний лист викликав, ясна річ, неоднозначну реакцію. Багато хто назвав вчинок Шкляра мужнім і/чи патріотичним. Були й варіації. Хтось (наприклад, Юрій Андрухович) запропонував зібрати громадою преміальну суму, щоб продемонструвати владі нашу незалежність від її рішень. Хтось інший (наприклад, шахістка Оксана Забужко) оцінила, як елегантно письменник вийшов із політичної провокаці. Ще хтось (наприклад, я) вважав і вважаю, що шахова комбінація Шкляра була якщо й елегантною, то занадто стрімкою: мат самому собі за один хід. Зате Янукович, який ще мить – і скупався б у лайні, завдяки листові Шкляра не втратив у підсумку ані фігури: Москва задоволена, Красовицький з Табачниковим собором почуті, особисте прохання письменника враховано.

Окрему думку висловив один мій колишній землячок, Михайло Бриних, який розгледів у всій цій історії «воістину Шевченківський» (за діапазоном) «відчай». Воно, звичайно, можна й такі паралелі проводити. Бо ось: Шевченко писав про жидів з москалями і Шкляр про них же. Шевченко просив «милостивого ходатайствования перед августейшим монархом нашим» і Шкляр із повагою засвідчив свою повагу... Здається мені однак, що це якраз той випадок, коли ми батька нашого Тараса наслідувати не мусимо. І не в тому справа, що писані у трохи важчих моральних і матеріальних умовах «прошенія» Шевченка стосувалися трохи відмінних від премії речей. А в тому справа, що час би вже в ХХІ столітті українським письменникам (і письменницям) перестати добровільно грати ролі вірнопідданих Його Імператорської Величності. Тим більше – коли ця «Величність» сама є лише убогим холуєм чужої імперії.

Громада і митець.

Інакше розгортався скандал довкола «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко. Інакше, бо, по-перше, без втручання влади. Навіть пильний комуніст Цибенко цього разу ніяк не відреагував на неприховане «хуліганське мародерство» та подвійну «наругу» над Монументом Незалежності, названим у романі і Дівкою на фалосі, і Тріумфалосом. Що ж, очевидно, комуністів лише радянські фалоси заводять. Відтак, по-друге (і це головне), гідний Макбета «шум і шал» здійнявся не з приводу таких чи сяких формулювань у «Записках», а з приводу літературної якості твору загалом: щось і не пригадаю нічого подібного за всі роки спостережень.

Отож, літературна якість. Здавалося б, відносно безпечне поле, але й тут наш брат, критик, знову нарвався на дилему. Беручи ширше, дилема зарита в тому, що геніальні прозаїки не обов’язково пишуть геніальні вірші і навпаки. Той-таки постійно присутній у «Записках» Гоголь був, зокрема, автором дивовижно безпорадної з художнього погляду ідилії «Ганс Кюхельгартен». Своєю чергою Ліна Костенко, чий поетичний талант не викликає сумнівів у найзліших зоїлів, винесла на суд читача «Записки українського самашедшого».

Що з цими «Записками» робити критикам? Писати про них так, як про Ліну Костенко, чи так, як є? Бо є так, що через один, але фундаментальний недолік роман – саме як літературний твір – не тримається купи. Твердження це (пояснюю для любителів безстрашно захищати велетів від карликів) жодним чином не спрямоване проти світоглядних позицій Ліни Костенко. Як людина літературний критик може погоджуватися зі світоглядом автора або ні – це його особиста справа. Натомість як літературний критик він – незалежно від особистої згоди чи незгоди – лише оцінює, наскільки вдалою є форма, через яку автор висловив свої ідеї.

Такою формою Ліні Костенко слугує сотні разів обговорений у різних статтях і на форумах образ молодого, грубо кажучи, програміста. І власне він перетворює романну оповідь на, мяко кажучи, наративну катастрофу. Те, що цей сучасний програміст має туманне уявлення про свою професію і водночас виразну схильність до шістдесятницького метафоротворення – це ще півбіди. Біда – що він, будучи неспроможним навести лад у власній квартирі і схибленим на астрологічній маячні та всілякому ефірному смітті слимаком, водночас не соромиться безапеляційно проповідувати читачеві свої правильні погляди на все – від сексу й «шопінгу», через українську історію й літературу, до міжнародної політики і законів природи. Хто це говорить? Хто дорікає мені за невміння тримати «лінію оборони»? Якщо Ліна Костенко, то я, хоч і маю кілька заперечень, принаймні уважно її вислухаю. Але якщо таким тоном зі мною розмовляє недолугий «програміст», то я йому пораджу, хай він, перш ніж рятувати цілу Україну, врятує для початку бодай свого малолітнього сина від впливу сусідського Борьки.

Поміркувати вголос про художні особливості «Записок» наважилися – серед інших – Юрій Кучерявий, Ігор Котик та Віктор Неборак. Далі відомо: журналісти відчули запах сенсації і завересканили про «судилище» над Майстром, а Ліна Костенко образилася на лвівян і перервала презентаційний тур. Після чого слово взяла «львівська громада». Навіть кілька громад. І ще Ірина Фаріон. І не львівські Дмитро Дроздовський та Олег Баган. І, певно, ще хтось, тільки я вже не мав сили читати...

Гаразд, на світі мало є письменників, які вміють не ображатися на критику. Тож по-людськи реакцію Ліни Костенко зрозуміти можна. Але цікаво було б заразом довідатися: чи подобається їй такий захист? Чи приємно їй слухати, що вона – Мойсей, криголам і еманація Христа на землі, а ті, для кого «Записки» з різних причин не стали другою Біблією, – чорнороті, обмежені недоуки, ліберальницькі неоциніки, купка нікчем, групка пітекантропів, сіячі хаосу, космополітизму і псевдохудожності? Маю надію, що неприємно, хоч ні моя вдячність за її давніші вірші, ні моє стримане розчарування «Записками українського самашедшого» від цього не залежать.

Остання дилема

Як виглядатиме збудована донецьким окупаційним режимом нова Україна, видно вже сьогодні: мафіозна олігархія плюс ідеологічна ресовєтизація культурного життя. З населенням цей режим поводиться по-своєму чесно і пропонує йому зовсім не шевченківський діапазон, а гранично простий вибір: або колаборація, або ні. Ускладнення почнеться (якщо почнеться) за кілька років, коли доведеться вирішувати, не проти, а за кого віддати свій голос. І тоді може виявитися, що єдиною «реальною альтернативою» антиукраїнській владі Януковича є українська влада людей, які непомильно викриватимуть чорноротих неоциніків і сіячів хаосу за такою, наприклад, ознакою, як недостатньо шанобливе ставлення до п’ятистопного ямба чи синтаксичного паралелізму. Вибір між Дмитром, так би мовити, Табачником та Іриною, сказати б, Фаріон – ось один із дедалі ймовірніших варіантів нашого недалекого майбутнього. Якщо спрацює саме він, то всім більш-менш притомним землякам моїм залишиться вибирати хіба що країну проживання.

Олександер БОЙЧЕНКО