Іван Рибалко був складною людиною. Прості та однозначні люди з його здібностями, досвідом та зв’язками вже давно були при владі. Деякі навіть вже встигли її втратити. А він не прагнув влади, а вивчав її природу та персонажів. Професійно володів словом та майстерно працював з інформацією.

Писав книги, мислив ними, залишив після себе кілька виданих. Його статті в переважній більшості – це не кореспондентська макулатура, а справжні журналістські роботи, актуальні і сьогодні.

Його син був його великим щастям та гордістю.
           Іван жив, як хотів. Мав усе і не мав нічого. Був доброю та людяною людиною. Маючи дуже скромні можливості, мав роскіш та час допомагати людям. Завжди мріяв мати будиночок за містом на старість. Ми ще завжди жартували, що колись у майбутньому збудуємо з друзями та однодумцями ціле містечко маленьких затишних будиночків і будемо ходити одне до одного у гості.

Іван Рибалко не дожив до кращих часів. Але чи може бути краще, ніж сидіти під чинаром, пити каву та говорити про щось нетермінове, але важливе? До нього можна було просто подзвонити, не думаючи ні про субординацію, ні про зайнятість.

Жалкую про три речі. Як одного разу року 2007 образив його через якісь дрібниці, що він аж закипів. Ніколи до того і після того не бачив його таким. А ще мав необережність якось порадитись з народом, а чи не подарувати Іванові жигуля, який йому тоді був дуже потрібний? Народ сказав, що не достойний, маючи якісь тимчасові образи на Івана. І ще якось подарував йому одну дрібничку, яку треба було переправити з іншого міста. Так і не встигли.

Було безліч веселих історій, розказаних Іваном, побачених та пережитих разом.

Багато темних людей завжди намагались притіснити Івана, щось про нього збрехати, щоб нашкодити. Але знаю одне – ще не зустрічав людей, яким Рибалко зіпсував життя.

Деякі темні люди починають сміятись, коли згадуєш Рибалка або цитуєш його. Але він був і залишається Людиною, з якою було приємно просто поговорити і про яку хочеться говорити тепер. Світлих людей не так багато, щоб про них забувати.

Олексій УСАЧОВ


В неділю рано 17 січня 2010 року Іван РИБАЛКО прийшов до церкви. Помолився. Повернувся додому. Цього ж дня його не стало.

Про смерть дізнались тільки через тиждень.

Відспівували у його церкві.

Поховали на лісовому цвинтарі.

В день його народження довго шукали могилу, поки не зайшли до дирекції. Вінки як були так і лишились там.

Того ж дня 31 липня на Ярвалу вчинили тризну. Було багато слів і сподівань.

За півроку по тому жодного вартісного спогаду про нього так ніхто і не написав.

Не спромоглися видати його спадщину – її ще треба зібрати.

Злидні, жлобство скоробагачого українства, обмежена тупість титульних націоналістів, щоденна суєта не дають змоги творити сильно і широко.

Ще й з приходом до влади асенізаторів думаєш про свободу, про можливість елементарно займатись журналістикою, письменством чи політикою. Арешти тиснуть на психіку.

Отець Ігор, коли відспівував Івана, мовив – він там буде молитись за вас, там, коло Господа. І в тому є правда. Все земне зникло, лишилося вічне. І з того вічного Іван Рибалко посміхається і говорить до мене і моїх однодумців – у книжках, фразах, у снах.

Завтра проведемо РИБАЛКОВІ ЧИТАННЯ. На вагому тему. Про НАЦІЮ як живий організм, яку створив Бог.

Часу майже нема.

Але треба жити.

І сіяти. Аби жати. Не нам. Наступним поколінням.

Роман КУХАРУК.

http://www.litforum.org/index.php?r=57&a=4469
http://www.litforum.org/index.php?a=4449
http://www.litforum.org/index.php?r=12&a=4061
http://www.litforum.org/index.php?r=5&a=366