* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Крок до політичної нації

11:50 27.07.2010

Крок до політичної  нації

 

               Перед виборами хтось зазвичай відновлює безпредметну  для України дискусію про громадянське суспільство і політичну націю. В жодній державі світу про це не дискутують, бо якщо все це є, то навіщо балакати. В Україні ці поняття  існують лише в уяві політиків і вчених людей. Для реалізації цього європейського щастя українським громадянам треба поводились в повному сенсі з повагою до Конституції. Приміром, виходячи з дому-фортеці  і залишивши там рідномовне, родинне і особисте, кожен стає  на вулиці громадянином і  повинен спілкуватись з іншими громадянами державною мовою незалежно від бажання – винятково з поваги до себе і  держави. Більшість вважає це несуттєвим, ніби французи, німці та поляки роблять це за звичкою. А ми інакші, не звикли якось по-українському, бо з російською легше прожити в Україні. Може й справді  з російською легше прожити, принаймні в столиці,  але в них є громадянське суспільство, а  в нас ще нема і без цієї «дрібниці» точно не буде. Закон державності діє однаково для кожного народу світу. Якщо громадянин не демонструє якоїсь однієї  з головних конституційної ознак, то він ще не громадянин, а просто житель цієї країни, якому формально видали паспорт і дали право голосувати, а  виконувати всі без винятку громадянські обов’язки він не згоден. Яка може бути політична нація в державі, де  мова цієї держави більшістю громадян не шанується? Як не крути, а винуваті в першу чергу  етнічні  українці, які становлять більшість населення і  для яких   державна мова повинна бути рідною за визначенням. Представники меншин повинні бути громадянами-українцями  політичними, з почуття обов’язку, а етнічні українці  мають в цьому ще й природну потребу. Безумовно більшість представників меншин досконало знають українську мову і здатні без проблем застосовувати її як державну, але принципово не ьажають тільки тому, що самі етнічні українці  здебільшого при першій нагоді переходять на російську. Саме за неповагу до рідної мови етнічних українців відверто зневажають  російськомовні громадяни, представники меншин і навіть мігранти. Можна говорити, що українці  надають перевагу російській не з доброї волі, наводячи при цьому  історичні і сучасні  причини цього явища, але  сучасників це не виправдовує. Не допомагає  заклик до національної свідомості чи лякання  перспективою резервації і зникнення українців з лиця Землі. За майже два десятиліття від проголошення незалежності це не подіяло і тим паче не подіє зараз, в піковий час агресивного глобалізму. Чому українцям так важко обійти ті умови і спокуси, які на кожному кроці  пропонують  російськомовність як легку перепустку в ілюзію успішного, сильного, багатого і владного світу?  Що обіцяє насправді  отой гламурний і  самовдовдоволений  і зверхний до «хохлів» «русскій мір» в державі Україна?  Зараз  над цим починають замислюватись, адже йде відверта різнопланова пропаганда такого проекту України  від  діяльності ЗМІ і поширення політиками  міфу «Русскоязичної України» аж до вояжів Лужкова та патріарха Кірілла з готовими індульгенціями для українців. Важко переконувати людей  в інакшому, коли все в очі та  з екранів телевізорів просить, молить, спокушає українця зректися державної мови. Ця сила зараз при владі, хоч завжди мала реальну владу і володіла потужним  інформаційним впливом. Переконувати в протилежному важко, адже вибір між російською і українською  кожен щоденно робить  не під дулом пістолета Перед цим він навіть може публічно закликати захищати українську мову і тут же «культурно » перейти на «мову співрозмовника». Більшіість зросійщується бездумно і крадькома, але за державу гірко, бо  факт існування українців і «украинцев»  викликає неповагу до всіх українців в представників меншин та емігрантів. Спостерігаючи за добровільною шкурною самоасиміляцією частини етнічних українців в «рускій мір», національні меншини не вважають етнічну громаду  українців  державотворчою  силою, з якою треба домовлятись. За прикладом російськомовних українців, меншини та емігранти змушені теж зросійщуватись і в такий спосіб  примикати до парадоксально сильнішого  і російськомовного псевдодержавотворчого начала. Сам факт існування явища «украинцев»  цинічно свідчить про те, що українці державу не будують, будівничі не вони, а носії гламурно-попсової  російсько-космополітизованої культури і російської мови не як  націєтворчої, а  як зручної для заробляння грошей не тільки на теренах СНД, а й в Європі. Про яку політичну націю мова? Гонорова Європа  вже воліє мати з нами справи через російськомовних перекладачів і послів. Але як не крути, громадянське суспільство не може бути без українців. Саме українці повинні пробудитись і зробити крок до політичної нації. При цьому етнічним українцям сходу не треба уподібнюватись галичанам, Боже борони! Хай українці різних регіонів залишаться  такими як є і не відразу в їхніх родинах відновиться українська мова, але як українці, вони повинні бути громадянами сумлінними, тобто принципово україномовними на вулиці, на роботі, в політиці... Навіть ті, хто вже остаточно вважає себе росіянином, хай будуть хоч громадянами -українцями, публічно застосовуючи мову держави! Громадянське суспільство неможливе, якщо громадяни не визнають цивілізований порядок  застосування мов.  На жаль, держава поганий в цьому помічник і не буде влаштовувати чесну європейську школу громадянина. Так було всі роки незалежності бо в Україні завжди домінували у владі і бізнесі люди, які просто заробляли мільйони, а в цім середовищі  зручною є російська як мова міжнародних ділових контактів, тому вона й стала ознакою приналежності до суспільного стану успішних. Тепер ці  багаті і сильні люди, не відчуваючи особливого опору  з боку біднішої і тому менш впливовішої україномовної частини суспільства, щиро прагнуть для власної зручності зробити все однаково російськомовним, щоб не мати клопоту і продовжувати без проблем робити гроші, нагромаджувати владу над суспільством і  нав’язувати населенню свій російськомовний гламур, розважаючись кепкуванням з усього українського.  Саме так їхні політики бачать об’єднання України. Про яку політичну націю можна балакати, коли ми не маємо діючої державної чи хоча б громадської школи-технології  виховання населення, яке  опинилось у вільній державі без досвіду громадянського життя. Система освіти і виховання молоді не є справжньою технологією самовідтворення громадянства  у відповідності з нормами Конституції. Ті, що керують державою, проживають і множать здобуті статки, лиш балакають про громадянське суспільство і політичну націю.  Для них це зайвий клопіт, тому  ці  політики реально протидіють зародженню політичної нації, вбачаючи в цьому загрозу власній монополії на владу. А основний, універсальний і дешевий спосіб протидії – це підтримка зросійщення і  поширення штучного «руского міра» в Україні. Їм байдуже як це сприймають етнічні українці і  що буде з нашим молодим поколінням, яке ще надто слабке і не має політичної сили, щоб відстояти своє право жити так, як в Європі. Проти молодих справно працює звичний український гріх  – плата російськомовністю за право належати до успішної  частини суспільства. Щоб заспокоїти молодих радикалів культивують  моду на молодий «пофігізм» як протестне закопування в землю власного громадянського єства. Це не тільки руйнує український етнос, але й одночасно ставить хрест на сподівання всіх громадян зажити в заможному громадянському суспільстві. В цивілізованому громадянському суспільстві громадяни не жертвують своїми обовязками заради кар’єри, в першу чергу  мовними. Таке можливо тільки в колонії. Тому про громадянське суспільство і політичну націю можна говорити як про вибір між колонією і державою. Державний шлях пролягає через елементарну гуманітарну  монолітність українського етносу, бо  не може бути всім щастя, якщо основній масі населення, етнічним українцям, нерідно почувається на рідній землі. Якби у Франції чи Польщі були два сорти французів чи родових поляків, цих держав і сучасної Європи не існувало б. А дивна Україна з двома сортами етнічних українців існує, але тільки для нас, бо такою нашу державу Європа і світ серйозно не сприймають. Такими нас світ делікатно зневажає як націю-самогубця  і готується  скористатись нашою безпорадністю. Нація, розділена в собі,  в одній державі існувати не може. Тому саме зараз, коли агресивно-байдужі до етнічних українців дії нової влади розвіяли нічим не підкріплені  ілюзії ідеальної України, усім  україномовним і російськомовним, варто зупинитись і задуматись над тим, чого ми хочемо. Якщо російськомовним мило будувати тут колонію Росії, то вони помиляються – тепер чисто  моноімперських колоній не буває. Якщо більшість згідна в обмін за ілюзорну успішність продати  державну україномовність, а дехто з українців  і етнічну мовну ознаку , то це все одно не зробить нас любою братньою колонією Росії. Нас в такому разі чекає доля толоки - колонії світу, в якій зросійщення є всього лиш зручним інформаційним інструментом колонізації. Зараз російськомовним, особливо в столиці,  здається, що успіх там, в середовищі російськомовної братви і гламуру, але тільки-но дай повну волю іноземним банкам, землю в продаж,  внутрішній ринок всуціль  всюдисущим китайцям - наші чорноземи спаскудить і закабалить світова імперія продовольства типу «Монсанто» і ми ще й голодувати будемо. Сьогодні не вдається переконати етнічних українців відмовитись від «зручної» російськомовності  інакше як залякуванням загрозою прірви  колонії і нещастя для потомків. Та й це нас, лінивих оптимістів,  не дуже лякає. Щось мені підказує, що і потомків не жаль, бо продаючи україномовність ради заробітку,  ніби для родини, українську родину українці  й гублять. Проте іншого шляху до громадянського суспільства немає – тільки особистий рішучий крок до громадянської україномовності. Це і є універсальним ключем до єдності українців , появи політичної нації  і європейського вибору України.

 

Володимир ФЕРЕНЦ