* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Український націоналізм та національний бізнес

12:42 22.03.2009

Розглядається зв’язок національного бізнесу та ідеологією українського націоналізму на сьогоднішньому етапі, а також аналізується досвід співпраці в минулому.

«Деньги России вошли в Украину,

и поверьте мне, скоро вам

всё не понравиться…

Недолго подышите,

пока мы не занялись Вашим Крымом

и Восточной Украиной»

Фраза В.Соловйова на передачі «У бар’єра»

(Випуск №174: Затулін та Гриценко)

від 3 квітня 2008 року

24 серпня 1991 року українці досягли омріяну століттями мету – здобули власну державність. З моменту існування самостійної України пройшло 16 років протягом яких була зроблена низка важливих кроків, які дозволили заявити про себе на весь світ: кожна, навіть маленька, перемога та досягнення зміцнювали образ нашої країни на міжнародній арені. Проте, не варто забувати, що на шляху до побудови потужної, економічно розвинутої держави, новим поколінням необхідно зробити ще чимало важливих кроків. Важливих, перш за все для зовнішнього і внутрішнього ствердження українців як нації.

Одним із найбільш гострих та відкритих питань сучасності, яке постає на рівні із захистом інформаційного поля, збереженням національних традицій, вихованням патріотичного світогляду у громадян, залишається і питання формування та консолідації національного бізнесу. Цілком очевидно, що національний бізнес являє собою одну із найважливіших опор існування самостійної держави. І навпаки – його відсутність призводить до поступового етнічного зникання з мапи світу так, як це відбувається нині із малими народностями.

Будучи очевидцями світових подій ми можемо переконатися в тому, що для захоплення будь-якої країни сьогодні зовсім не обов’язково вводити військовий контингент (навпаки – це лише може викликати внутрішній збройний опір): для цього варто лише здійснити економічну інтервенцію та забезпечити вплив на її інформаційне поле – через певний термін, самостійність держави залишиться тільки на папері. Власне, за цим принципом діють економічно розвинуті країни, підпорядковуючи своїм інтересам менш потужних сусідів. Часи кровопролитних війн назавжди лишились в історії. Сьогодні прийшов час воєн за світогляд та розум людей.

Україна не є виключенням в означених процесах, адже ми також є суб’єктом міжнародних відносин та юридично маємо рівні права з іншими державами світу. Це означає, що ми також повинні захищати власні економічні інтереси від впливу іноземних капіталів. Міркуючи над важливістю таких дій, варто звернутися до історичного досвіду, адже дуже часто відповіді на питання сучасності лежать у площині минулого.

Нажаль, український національний бізнес не може спиратись на багаторічний досвід, адже тільки зараз відбувається його поступове народження. Проте, доволі цікавим і вельми корисним є досвід становлення та розвитку українського бізнесу в міжвоєнний час на території Польщі. В даному випадку час та місце, обрані автором не випадково, адже в цей період були сформовані перші українські кооперативи – національний бізнес розпочав процес консолідації за етнічним чинником. Нажаль, східні та центральні області України в зазначений період не можуть бути розглянутими з огляду на відсутність на цих теренах не тільки принципів ринкової економіки, але й елементарних демократичних цінностей.

Окремі аспекти розвитку українського бізнесу висвітлені в роботах Володимира Несторовича «Українські Купці і Промисловці в Західній Україні 1920-1945», [6] Андрія Качора «Українська молочарська кооперація в Західній Україні», [3] інженера Піснячевського «Від капіталізму до кооператизму», [8] окремі статті містяться у збірнику «Крайове господарське товариство «Сільський господар» у Львові 1899-1944». [5] Взаємовідносини між національним бізнесом та ОУН частково згадуються в дослідження Анатолія Русначенка «Народ збурений», [9] Петра Мірчука «Нарис історії ОУН». [10] Цікавий матеріал представлений у роботі Богдана Чайківського ««Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича», більша частина якої присвячена розповіді про створення та функціонування власної справи автора книги та його бізнес-партнера Романа Шухевича. [11]

З огляду на те, що піднята тема достатньо нова в історичній науці, цілком логічним є відсутність ґрунтовних розробок в цьому питанню. Отже, перед автором була поставлена мета актуалізувати проблему та висвітлити її зв’язок із сьогоденням.

За період з 1919 по 1939 рік українські підприємці, не дивлячись на значні перепони з боку влади, змогли посісти помітне місце в економічній системі Польщі. Розуміючи залежність від польської держави, молодий бізнес дедалі частіше зацікавлювався тими ж ідеями, які паралельно пропагувала Організація українських націоналістів, а саме, здобуття власної державності з метою самостійної організації свого життя.

Для розуміння витоків спільного бачення, варто розглянути загальний господарський рівень на території Східної Галичини – найбільш відсталого, по зрівнянню з іншими районами Польщі, сільськогосподарського краю. Позначаючи другорядний статус цих земель, поляки зазвичай називали його «Польщею Б», на відміну від індустріально розвинутої «Польщі А». Природній кордон між ними – річка Вісла також виступала етнічною межею проживання поляків та українців. Роль «Польщі Б» у практично всіх економічних програмах польських урядів фактично зводилась до постачання сільськогосподарської сировини до «Польщі А». [2, c. 459-460] Проте навіть такий другорядний статус українських земель не зменшував її ролі для польської держави, адже політика всіх її урядів мала на меті активну полонізацію цих теренів. В економічній сфері це зводилось до роздачі українських земель полякам-осадникам та призначення на ключові керівні посади етнічних поляків.

Низький сільськогосподарський статус українських земель Польщі хоча і був вигідним владі, проте, насправді, являв собою міну уповільненої дії: відсутність зацікавленості в промисловій розбудові регіону була невипадковою, адже тут проживав домінуючий відсоток українського, а значить – «ненадійного» по відношенню до польської держави, населення. З іншого боку, саме господарська відсталість стала однією із причин формування перших українських кооперацій. Загальновідомим є той факт, що в кризові для суспільства моменти відбувається найбільше його об’єднання навколо спільних цінностей. Українці Східної Галичини, користуючись законами Польської держави, розпочали формування власної кооперативної системи, неофіційним гаслом якого стало «свій до свого по своє».

Найбільш поширеними та потужними стали сільські, господарсько-споживчі та закупівельно-збутові кооперативи, серед яких найвідомішими були Центросоюз, Маслосоюз, «Сільський господар» та найголовніший – Ревізійний Союз Української Кооперації у Львові.

Становлення української кооперативної системи не відбувалось у сприятливих для цього умовах: по-перше, польська держава всіма можливими засобами прагнула не допускати конкуренції між українськими та польськими кооперативами; по-друге, українські підприємці відчували помітний брак важливих базових знань у широких верств населення; по-третє, бракувало готівки та капіталів в сфері нерухомості і землі. Відсутність знань в сільськогосподарській сфері, в свою чергу, породжувало низький рівень обробки землі, від чого залежали і відповідні низькі показники.

Для того, щоб зрушити справу з місця, кооперативні спілки розпочали працювати із населенням. Так, наприклад, спілка «Сільський господар» не тільки координувала дії українського бізнесу в сільському господарстві, виконуючи функції своєрідного міністерства аграрної політики для українців, але й займалась лікнепом суспільства по базовим економічним питанням. Паралельно економічному вишколу відбувалось також й ідеологічне виховання. Подібним чином діяли й інші структури, виховуючи українське населення в патріотичному дусі.

Сьогодні дедалі частіше можна зустріти окремі згадки про підтримку українського бізнесу нелегальної Організації українських націоналістів. Причина такої симпатії достатньо зрозуміла: на відміну від легальних українських рухів Польщі, ОУН поставила за ціль та боролася за створення самостійної України. Ця ідея не могла не приваблювати підприємців, які постійно зазнавали утиски з боку Варшави. Одним із суттєвих ударів по українському бізнесу стало проведення «пацифікації», внаслідок якої польські каральні загони нищили виключно українські магазини та майно підприємців.

Одним із цікавих фактів, які підтверджують зв’язок між ОУН та національним бізнесом є процес підготовки Романом Шухевичем допомоги збройного захисту Закарпатської Україні. Історик Олександр Пагіря у власному дослідженні «Роман Шухевич у Карпатській Україні» відмітив, що українські економічні установи у Львові заявили про готовність надати кошти штабу Карпатської Січі. [7, с.174] Нажаль, цим планам не судилося бути здійсненим через внутрішній розбрат в Проводі українських націоналістів.

Цікавим і для багатьох поки що маловідомим є ті сторінки життя Романа Шухевича, коли він успішно займався підприємницькою діяльністю, відкривши з Богданом Чайківським у Львові в 1937 році рекламну фірму «Фама». Відсоток з її прибутків надходив до ОУН. За згадкою Богдана Чайківського, Шухевич, плануючи відкрити свою справу наголошував: «Ми можемо створити власне підприємство й мати можливість розбудовувати український промисел, торгівлю». [11, с.37] Створена рекламна фірма мала на меті забезпечити власну незалежність від чужих капіталів та надавати ОУН матеріальної допомоги: «Провадили 2 каси: одну нормальну, а другу «під столом», так звану чорну книгу, не для податкового бюро. Перша книга – офіційна, друга – для нас: наші вклади в ОУН. Переважно ми давали ОУН по 100 злотих». [11, с.44] Бізнес Шухевича не тільки надавав допомогу підпільній організації, але й влаштовував на роботу українців, яких не хотіли брати на роботу польські фірми: «Торговельно-промислова сітка була побудована на членстві в ОУН. У нашому бюрі працювали колишні політично засуджені, які не могли знайти роботи в державних установах. І для них було добре, і для нас, бо то були ідейні, совісні люди» [11, с.71]

Відомий дослідник історії ОУН та УПА Анатолій Русначенко у роботі «Народ збурений» навів приклад того, що директор кооперативної спілки Центросоюз Ілля Семенчук надавав допомогу ОУН. [9, c.296]

Сьогодні можна констатувати те, що зв’язок між ОУН та українським бізнесом був. Причому, як свідчать документи, як у довоєнний, так і у військовий час.

Процес протистояння між польським та українським бізнесом завершився в 1939 році, коли західні українські землі окупували радянські війська. Зрозуміло, що після цього, вся підприємницька діяльність в Україні згасла, проте її активні діячі, які емігрували за кордон, розпочали свої справи на теренах інших держав. Однак і на цьому, новому та складному етапі, зв’язок із ОУН не тільки не перервався, але й суттєво зміцнився. Так, наприклад, основні грошові надходження до бюджету ОУН, складали членські внески симпатиків організації та податковий збір із представників бізнесу. Згідно зі згадкою Анатолія Русначенка у вищезгаданому дослідженні «Народ збурений», з кожного підприємства та приватної особи відраховувався 1% на потреби ОУН. [9, с.295] Тобто Організація у власних господарських розрахунках могла спиратись і спиралась тільки на українців, як проживали як на теренах України, так і за її межами.

Взаємодопомога ОУН та кооперативних спілок не була випадковою, адже перед ними стояла однакова стратегічна мета – досягнення власної державності.

Цікавим є той факт, що ОУН також розглядала методи кооперативних спілок, як такі, що мають бути прийняті для подальшого розвитку в незалежній Україні. Перш за все, вони спирались на позитивний міжвоєнний досвід Італії, Іспанії, Польщі, Чехословаччини, в яких якраз і запроваджувались основи кооперативного ведення господарства. Так, наприклад, Олег Баган, досліджуючи доробки Ярослава Стецька, відмічає, що в праці «Наша визвольна концепція» Стецько відмічав про те, що в майбутній державі мають одночасно співіснувати індивідуальна, кооперативна та державна власність. [1, с.53] Власне, ідея такого розподілу належить Леоніду Костаріву – творцю промислових планів ОУН, та вперше була висловлена на шпальтах альманаху «Розбудова Нації» в статті «Проблеми української промислової політики» [4]. Крім цього, про важливість кооперативної організації господарства можуть свідчити і накази провідників ОУН одразу після проголошення Акту про відновлення української державності 30 червня 1941 року: окремі згадки про формування господарського життя на кооперативних засадах містяться в наказах та частіше – інструкціях до керівників. Таке зацікавлення націоналістами кооперативними ідеями не було випадковим, адже за формою, таке господарство виступало в ролі своєрідної «золотої середини» між економічними системами капіталізму та соціалізму. Проте це не єдиний збіг між економічними ідеями націоналізму та кооперативними ідеалами.

Розглядаючи особливості бачення представниками кооперативних спілок специфіки відносин між своїми спілками та державою вони схилялись до використання принципу «дирижізму». [8, с.49] В його основі покладання на державу контрольних та координуючих функцій держави в кооперативних господарствах. Згідно з баченням прихильників кооперацій, держава мала би становити найвищу форму суспільного життя та захищати суспільні інтереси. Інженер Піснячевський, автор роботи «Від капіталізму до кооператизму» в своїй праці відмітив, що держава мусить відігравати в національному господарстві ведучу роль, окреслюючи рамки та позначаючи вектори в яких і мали би розвиватись приватні підприємці. [8, c.50]

Досвід співпраці такої політичної організації, як ОУН із кооперативними спілками у міжвоєнний та військовий періоди представляє для нас особливий інтерес, адже нинішні націоналістичні організації та національний бізнес практично не мають не тільки спільних інтересів, але й позбавлені теоретичної платформи, на якій можна було би вести спільні дії.

Практично всі українські націоналістичні організації «літають в хмарах» і зайняті, здебільшого, з’ясуванням своєї першості на націоналістичному ореолі та формуванням далеких від реальності концепцій, другі – розпорошені по регіонам та активно і відчайдушно намагаються протидіяти з одного боку більш потужним іноземним компаніям, з іншого – стримувати державний тиск. Найгіршим є те, що наша держава мусила би захищати першочергово власних громадян та, в даному випадку, інтереси власного бізнесу, займається залученням великих іноземних інвесторів, беззастережно здаючи стратегічні для держави промислові об’єкти. Прикриваючись ідеями побудови суспільства соціальної справедливості, державна влада власноруч пиляє гілку, на якій сидить.

Таким чином, нинішня ситуація в нашій державі достатньо схожа на ті часи, коли українські землі перебували в статусі сировинного придатку.

Віддаючи ініціативу іноземним інвестиціям, українські керманичі допускають жахливу помилку, адже в такий спосіб вони ставлять під удар менш захищений та не достатньо розвинутий національний бізнес. Утримання такої ситуації протягом певного часу, цілком ймовірно, може призвести до фактичного зникнення статусу незалежності України. Тим більше, що в світлі останніх подій ми можемо відстежувати чому і які держави в цьому мають особливе геополітичне зацікавлення. Безперечно, емоційна заява російського телеведучого Володимира Соловйова, взята в якості епіграфу, так само, як і періодичні заяви Лужкова, Затуліна, Дугіна, Жиріновського мусять насторожити не тільки владу, але і бізнес. Власне, від консолідації середнього та дрібного бізнесу у кооперативні спілки, залежить рівень економічної обороноздатності України. Такі зміни мусять відбуватися «знизу», якщо «зверху» їх важливість просто недооцінюють.

Проте консолідація підприємців має відбуватися на підставі теоретичних розробок, які можуть бути запропоновані націоналістичними організаціями, враховуючи історичний досвід. Нажаль, внутрішні непорозуміння, які так часто послаблювали українців перед зовнішньою загрозою і зараз не є виключенням. Зовнішня загроза не сприймається так гостро – ми звикли бачити нашого ворога і виступати проти нього. Проте час інформаційних технологій приховує конкретні обличчя і веде війну приховано і тихо: немає жертв фізичних, проте навколо безліч жертв духовних та психічних.

Отже, варто ще раз наголосити на тому, що майбутнє України в значній мірі залежить від поєднання націоналістичних (а не ультранаціоналістичних!) ідей та національного бізнесу. Підтримуючи власного виробника, власну продукцію, власних споживачів та власний ринок, Україна зможе розвинути ще одну важливу опору державності – економічно сильний та соціально забезпечений середній клас. Теоретичним фундаментом для цього можуть виступати базові принципи кооперативізму. Інженер Піснячевський, розкриваючи важливість кооперативного руху для розвитку здорових економічних відносин в державі у своїй роботі пропонував таке гасло для українського кооперативного руху: «будь незалежним (self-help, як кажуть англійці) та присвячуйся загалові, суспільству! «Старайся, - каже кооперація, - бути паном себе самого: будь ремісником, торговельником, банкиром, підприємцем, але не забувай помогти іншому стати таким як ти; бажай добра не тільки для себе, але й для іншого; старайся свій індивідуалізм підпорядкувати інтересам загалу, суспільству». Разом з цим кооперація боронить рівність і найширшу свободу людини».

Сьогодні ці слова є більш ніж просто актуальними, вони є важливими для усвідомлення кожного громадянина держави, як частини соціуму, як представника нації, як складової народу, адже майбутнє кожного окремо залежить від спільного майбутнього.

Список використаних джерел та літератури

1. Баган Олег. Ідея і чин Ярослава Стецька. – Київ, 2008. – 164 с.: іл.

2. Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2002. – 752 с. + 8 кол. мап.

3. Качор А. Українська молочарська кооперація в Західній Україні. – Мюнхен. – 1949. – 116 c.

4. Костарів Л. Проблеми української промислової політики // Розбудова Нації. – 1929. – 5. – с.137-142.

5. Крайове господарське товариство «Сільський господар» у Львові 1899-1944. / Під ред. Павла Дубрівного. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1970. – 600 с.

6. Несторович Володимир. Українські Купці і Промисловці в Західній Україні 1920-1945. – Торонто-Чікаго: Клюб українських професіоналістів і підприємців, 1977 р. – 342 с.

7. Пагіря Олександр. Роман Шухевич у Карпатській Україні (1938-1939) // Український визвольний рух. Зб. наук. праць. Збірник 10:До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007. – с.171-185.

8. Піснячевський Д. Від капіталізму до кооператизму. – Париж, 1945. – 128 с.

9. Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років – Київ: Видавничий дім «KM Academia». – 1999. – 324 с.: іл.

10. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Том 1. 1920-1939. – Львів, 2003. – 642 с.

11. Чайківський Б. «Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів: «Мс», 2005. – 104 с., іл.

Дмитро ТКАЧ