Сучасні українські політики демонструють свою обмеженість у контексті посадочних місць у владі – вони прикуті ментально до тих місць як до галери.

Тимошенко. В неї печерне бажання керувати країною і для цього у цієї дами є дві посади -- прем`єра або президента. Вона б могла бути добрим мером Києва – чим не трамплін у вищу владу? Ні. Або все, або нічого. Саме тому вона завше отримує нічого.

Мороз-Литвин. Ці хлопці хворі спікерством. Вони люблять не ефективну роботу, а церемонії, красування у кріслі, а відтак у ЗМІ, вони варнякають про любов до України і місце України у світі, але самі ні на що не здатні. Тому і не будуть спікерами вже ніколи.

Янукович. Таке враження, що він прем`єром народився. Важке враження.

Ющенко. „Мені подобається працювати президентом”. Ця красномовна фраза свідчить про його абсолютну неадекватність. Він не працює, а грає роль президента, президентом працюють інші – і дуже поганим президентом, і зовсім не України і не української нації.

Нове політичне покоління, яке прийде невзабарі до влади в Україні – показує зовсім інший політичний клас. Для цього покоління місце не має значення, має значення праґматична позитивна програма дій. Красномовним свідченням цього є політична доля Арсенія Яценюка. Кар`єра: уряд Криму, НБУ, Одеська ОДА, мінекономіки, секретаріат президента, МЗС . Де б він не працював, він працює собою – особистістю, яка здатна мислити і ухвалювати рішення. Якщо він діятиме за тими стандартами, які оприлюднив у недавньому інтерв`ю „Дню” (цитати – в „Макусі”), сформує нову політичну силу на нових засадах з міцною командою (апаратною і публічною), то Україна стане вагомою європейською державою вже сьогодні.