* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Розбрід на кораблі “реґіоналів”

07:10 08.12.2009

Розбрід на кораблі “реґіоналів”

 

Ідейний заспівувач Партії реґіонів і духовний душитель українства сповнений сталінського гніву проти Майдану. Він тяжко ненавидить людей, які відважилися обуритися брехнею політиків та зловживанням владою і піднялися на небачений на теренах колишньої комуністичної зони мирний протест, велич якого сягає рівня ненасильницьких стратегій Магатми Ґанді і належно оцінена у демократичному світі“.
Таку оцінку у “Зверненні Конґресу української інтеліґенції Львівщини до Генеральної прокуратури, Служби безпеки України, Голови Верховної Ради України, а також до всіх громадян України” дано Дмитрові Табачнику, чия стаття в одній із російських газет обурила українську громадськість.
Харківське громадське об’єднання “Поступ” висловлює солідарність зі львівською інтеліґенцією і додає власний коментар.

 

Ми вже критикували писанину Василя Волги “Культурна війна в Україні 2004-20??”, що з’явилася друком у 2008 році, за його нав’язливу маячню: “Краще Україні піти шляхом Чехословаччини й розділитися, поки не пролилася кров“. Дехто з колеґ у Харкові ще й сумнівався: а чи варто провокаційним маренням приділяти аж таку увагу, на яку вони не заслуговують? Писати про них - нібито тільки сприяти їх поширенню. Бо ж, мовляв, надто вони грубі й нетипові…. Та все-таки на сайті Харківського громадського об’єднання “Поступ” ми виставили полемічну статтю: “Дніпро єднає Неньку-Україну… А хто ж там підриває береги?

Насправді акції, спрямовані на розкол України, виявляються дуже навіть типовими і свій вплив справляють. Не помічати їх - просто наївно; а помічати й робити вигляд, мовби нічого й не коїться, - недостойно українців.

Антиукраїнську розкольницьку пропаґанду попередніх років узагальнили й проаналізували харківські дослідники Олексій Ємець та Олег Яцина. Деякі уроки з їхнього дослідження можна прочитати, зокрема, на сторінці “Український поступ” у харківському тижневику “Головне” (”Главное”) від 6 червня 2009 року під заголовком: “Як хочуть нас ділити…“. . Про брошуру з повним текстом цієї праці повідомлено на нашому сайті, а промовисті уривки з неї зачитувалися також на радіо “Нова хвиля” 19 вересня цього ж року.

І хоча за критику причетні політичні сили та окремі особи нам не дякують та не пишуть відгуків, - ми все ж таки бачимо й відчуваємо ознаки її дієвості.

Так, стаття “Як хочуть нас ділити…” вийшла в газеті 6 червня 2009 року. А вже 11 червня голова Харківської міської організації Партії реґіонов, перший заступник голови Харківської обласної організації цієї ж партії та водночас Харківський міський голова Михайло Добкін на прес-конференції наголосив: “Час ділити Україну за територіальною, релігійною або якоюсь іншою ознакою вже давно відійшов. Горе тим політтехнологам, які будуть використовувати “розділювальні технології” під час наступної виборчої кампанії“.

Михайло Добкін - усе-таки не останній чоловік у Партії реґіонів, і його авторитетну заяву ми, як то кажуть, “узяли до відома”.

* * *

Але настав вересень - і в одній із російських газет опублікував статтю Дмитро Табачник - теж впливовий діяч Партії реґіонів, народний депутат України за її списком, доктор історичних наук. З його опусу “Від Ріббентропа до майдану” наведемо такий пасаж:

Як показала вже Велика Вітчизняна війна, а потім і розвиток пострадянської України, галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінґвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги та різні союзники. Більше того, наші союзники та навіть брати - їхні вороги, а їхні “герої” (Бандера, Шухевич) для нас - убивці, зрадники й пособники гітлерівських катів”, - заявляє Дмитро Табачник, та цим не обмежується і веде далі: “Таким чином, приєднання Галичини до УРСР об’єднало в одному адміністративному, а потім і державному формуванні два різні народи - цивілізаційних опонентів. При цьому, якщо народи Великої України завжди толерантно ставилися до галичан, не втручаючись у їхнє життя й не нав’язуючи свої цінності, то самі галичани при першій же змозі вкрай аґресивно, не зупиняючись перед насильством та масовими вбивствами, намагалися причесати Україну під свій гребінець“.

І що ж? Усе та ж сама конфліктна, конфронтаційна риторика, ознаки якої ми виділили в цитаті. Усе та ж сама груба україножерська розділювальна технологія, що її нібито зрікся Михайло Добкін (за його ж словами: “Горе тим політтехнологам, які…” - і так далі).

Дмитро Табачник фактично спростував це твердження Михайла Добкіна та засвідчив, що розділювальні технології проти України практикуються й надалі. Чия позиція в цю мить відповідає партійній лінії, а хто виступає всупереч їй і коїть “бунт на кораблі”, - залишається незрозумілим.

Неясно також, чи то усвідомлений бунт на партійному кораблі “реґіоналів”, а чи некерована паніка, розбрід та хитання, - у даному разі різниця не вельми істотна: там, як видно, не знають, що далі запропонувати суспільству. Роззирнулися довкіл - так і не віднайшли нічого, крім потурання примітивним “совковим” інстинктам та звичного розпалювання ненависті всередині країни.

 

На словах начебто хотіли були відмовитися від розділювальної пропаґанди, яка вже стала одіозною. А на ділі не зважилися. Чому? Мабуть, “тому що послідовні” - і, не придумавши нічого нового, беруться за старе.

* * *

У цитованому уривку чітко видно механіку фальсифікацій, до котрої вдаються цинічні партійні маніпулятори. У частині тверджень “народний депутат” від “реґіоналів” каже половину правди: про невтручання якраз народу Великої України в життя галичан, про ненав’язування їм якихось цінностей зі сторони. Але історик мусить знати: народ та пануючий над ним диктаторський режим не є тотожні. І хто грубо втручався в життя галичан та нав’язував їм свої збоченські суспільні поняття - так то дійсно не народ, а диктаторський комуністичний режим, який раніше опанував-таки Велику Україну та саме з цих країв, на жаль, зі сходу посунув і на захід.

Замовчавши цю частину правди, “доктор наук” далі на подив точно описує комуністичну навалу в Західній Україні: “…вкрай аґресивно, не зупиняючись перед насильством та масовими вбивствами, намагалися причесати Україну під свій гребінець“.

І тут відбувається подвійна підтасовка: по-перше, чужа аґресивність приписується самим жертвам аґресії; по-друге, навіть ця вигадана провина покладається не на режим чи політичну силу, а винною безпідставно оголошується вся сукупність населення без розбору - “галичани“.

Зате з ніжною зворушливістю, і так само без розбору щодо панівних політичних режимів, “доктор” Табачник славословить Росію: “…в якій би іпостасі - держави Рюриковичів, імперії Романових, СРСР, демократичної республіки - вона не виступала“, - та прирівнює “українських націоналістів усіх мастей” до її ворогів.

Про дії радянських військ у вересні 1939 року “доктор наук” запевняє, що ті “вступали в тоді вже колишню Польщу“. Як про самозрозумілі речі він пише: “Німці прямо заявили, що збираються ліквідувати Польщу і задля уникнення конфліктної ситуації хотіли б заздалегідь урегулювати відносини з СРСР, спільний кордон з яким, таким чином, з’являвся. Враховуючи практику міжнародних відносин, що склалася до того моменту, нічого екстраординарного в такій пропозиції Німеччини не було“. (Підкреслення в цитаті наші. - Є. Х.)

І знову підміна понять: де написано “німці” - слід читати “Адольф Гітлер” та мати на увазі не народ, а націонал-соціалістичну керівну верхівку тодішньої Німеччини.

Що ж до тих подій, то в “народного депутата України” не знайшлося бодай співчуття Польщі, яку безжально назвав “колишньою“. Про що йдеться, панове? Сказав же Гітлер, що збирається її “ліквідувати” - то які ще можуть бути запитання чи зауваження? “Нічого екстраординарного…“, - пише собі “науковець” Табачник. Хоча далі на черзі, як ми тепер знаємо, у Гітлера був намір “ліквідувати” СРСР. А що точніше і страшніше - так то масові людські втрати серед народів, які потрапили між жорна двох тираній.

Згадується підхожа до теми історична російська частівка:

Эх, Семёновна,
Девка хитрая!
Любила Сталина,
А нынче - Гитлера.

Скільки уроків дала історія окремим хитрункам, хитрунам та всьому людству! Уже й 20-ліття повалення Берлінського муру відзначили. І все одно знаходиться діячі, охочі знову розгородити білий світ “залізною завісою”. Цього разу - посеред України, і городить ідеологічну завісу не хто-небудь - а, з дозволу сказати, “доктор історичних наук”.

Взагалі, неврівноважені політики, схильні до зведення серед людей штучних межувальних стін, мають небезпечну психологічну властивість: вони люто ненавидять і огульно ображають людей поза цими химерними спорудами, а після природного їх падіння та внаслідок прямого спілкування - починають тих самих людей панічно боятися. Такі сахання між контрастними психічними станами до добра не доводять.

Чим же оговтати політичних авантюристів?

* * *

Згідно із 79-ю статтею Конституції, при складанні присяги народні депутати України зобов’язуються, зокрема, “усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України”, “додержуватися Конституції України та Законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників“.

Твердячи, що “галичани мусили бути самі зацікавлені покинути якщо не Україну, то принаймні її владні інститути“; припускаючи, що Галичину “можна було б безболісно повернути Польщі“, - Дмитро Табачник, на наш погляд, грубо порушує присягу. Та не лише її і не лише він особисто.

37-ма стаття Конституції України забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави… Ще там сказано про недопустимість розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі.

“Доктор” Табачник розпалює насправді внутрішньоетнічну ворожнечу. Але ж він сам не визнає український етнос єдиним і ділить українців на різні народи - отже, й судити його треба за його ж діянням.

Дивує і обурює байдужість керівництва Верховної Ради України, особисто її голови - Володимира Литвина, та інших державних інституцій, що мали би дати оцінку як поведінці народного депутата Дмитра Табачника, так і діям загалом Партії реґіонів України, котру цей депутат представляє.

* * *

До самої Партії реґіонів теж нагромадилися запитання.

Її керівник Віктор Янукович перед позачерговими виборами до Верховної Ради, у серпні 2007 року, обіцяв колективові Харківського заводу імені Малишева вигідний “таїландський контракт”, який нібито міг пожвавити підприємство. Тепер про той контракт сам обіцяльник не згадує, і ніхто його про це чомусь не запитує.

За його ж однопартійцем Дмитром Табачником, крім усяких інших титулів та реґалій, значаться також посади керівника двох груп з міжпарламентських зв’язків: з Республікою Сінгапур і з Королівством Таїланд. Може, пан Табачник міг би прояснити харків’янам, що там у них з таїландцями не склалося?

Є суттєві запитання і до “низових” партійців-”реґіоналів”, які мають певний вплив на Харківщині. Це ж вони тепер, бува, культуртреґерствують за службовим обов’язком, україномовствують у робочий час, козакофільствують на дозвіллі чи навіть патріотствують в українському дусі, - коли це стало безпечним, перестало заважати кар’єрі, а порою може їй і допомагати. Інколи вони навіть “виходять за рамки” своїх же колишніх уявлень про допустиме - зважаючи на поточну кон’юнктуру, яку вміють чутливо вловлювати на свою вигоду.

Якщо так, то, може, краще б їм цього не робити? Та ні, хоч би й зі спонукань кон’юнктури, - нехай собі роблять. Однак треба й знати, чого від них чекати. Вони ще пов’язані членством у своїй партії, і в даному разі - попри ознаки розброду в її керівництві - нас цікавлять довжина партійного повідка та жорсткість номенклатурного нашийника.

Поки все йде так, як іде. Та раптом пролунає окрик зі штабу - і що? “Культуртреґери” обминатимуть зібрання інтеліґенції, бувати на яких “не рекомендує” партія; “україномовці” вмить “забудуть” мову та знову заговорять на пам’ятному їм комсомольсько-комуністично-партійному жаргоні; котрийсь гнучкий “козакофіл” згадає недавнє минуле і знов почне виділяти в Україні свої дві-три вигадані на догоду начальству “нації”?.. І тимчасові “українські патріоти” знову затаврують націоналізм, заспівають анафему гетьманові Мазепі та побіжать, аж п’яти влипатимуть, на сепаратистське збіговисько?.. Щось подібне ми вже чули й бачили: адже стійкі номенклатурні рефлекси в них видресирувані ще з радянських часів.

Проте може бути й таке, що людська гідність пробуджується від випадкового поштовху, а далі сама міцніє, не дає себе приспати та спонукає людей до усвідомлених сміливих учинків. Ми не знаємо, скільки й чого в них іде від себе, а скільки й чого обмежено дисципліною партії, до якої вони все-таки належать. Ми віримо у краще в людях, та чи в усіх воно бере гору і здійснюється?

І тут наближається момент істини: що для кого вище номенклатурна кругова порука чи все ж таки Україна?

Людиноненависницький виступ Дмитра Табачника слугує таким собі пробним камінцем для “реґіоналів”: чи то промовчати й погодитися із впливовим однопартійцем у його ідеологічних зальотах проти України та українських національних інтересів - а чи виявити свою громадянську позицію публічним словом або протестним вчинком.

Євген ХОДУН,

Прес-служба ГО “Поступ”