Коли глухар співає свою пісню, він напевно знає, що буквально на відстані пострілу на нього дивиться крізь розріз прицілу щонайменше десяток захланних мисливців, а решта рискає в кущах, поспішаючи на його голос. Проте він доспівує свою пісню до останньої ноти, доки пролунає постріл. Його спів дивним чином поникає в глибинні закапелки душі стрільця і куля пролітає мимо.
Я уважно слухав нашого Президента на програмі «Велика політика»? що на «Інтері» і не вважаю це «дзеркалом комунікаційного провалу третього президента України», як думає собі шанований мною Отар Довженко і з ним чимало достойників з когорти високопрофесійної пишучої братії. Проте він, як людина талановита і професіонал, дуже точно вловив інформаційну місію чинного президента: «лебедина пісня глухаря». Йдеться про однойменну статтю пана Отара в «Телекритиці». Про місію українського президента я теж спробував щось сказати у статті під заголовком: «Президент як український термінатор» на сайті УП. Вона зовсім не така, як в будь-якого президента іншої держави. Доводиться достукуватись до серця власного народу. Тому він не грає, мусить бути щирим і залишатись звичайним українцем, який не проходив вишколу ВПШ. Він той українець, який всупереч волі сильних цього регіону, унікальним чином став президентом . Чомусь журналісти не звернули увагу на його прикінцеву репліку: «Я ненавиджу політику». Реальна українська політика не має в собі національного життя і тому бути в ній для особистості є щонайменше актом пожертви. Корисливі люди сприймають політику просто як бізнес чи як джерело вишуканого задоволення – владою над маленькими людьми, що внизу. Може тому, що Ющенко має силу залишатись таким, яким він є, ми чомусь не хочемо цього прийняти і зрозуміти, бо це так не схоже на загальноприйняту поведінку політиків. Він не приховує, що так і не став професійним політиком в тому сенсі цього слова, яке побутує в Україні. Він – Президент і водночас не менш земний з усіма недоліками, як кожен із нас, завжди говорить прості речі, марно намагаючись сказати їх мовою недомовленостей, вживаною серед політиків та дипломатів. Сторонньому слухачеві його мова може видатись незвично плутаною і зовсім не схожою на прийнятний сленг ток- шоу. Я не уявляю собі Ющенка серед бедламу шустерівського ганьбища для марнославних політиків і сам не раз писав, радив патріотам не ходити туди заради Бога і честі нації. Ющенко справді недолюблює журналістів, але на те є причини. Для того, щоб зрозуміти причини його дратівливого сприйняття деяких журналістів, треба спробувати назватись Ющенком, мисленно пережити все недобре від отруєння, зрад , інформаційного тиску аж до останніх прочитаних Інтернет-коментів некультурних блогерів. Признаймось, що більшість «продвинутих» журналістів вже давно вважає Ющенка застреленим глухарем. Тому їх обурює і дивує кожна його спроба «доспівати своє соло», договорити народові своє слово національного лідера. Медіа з дивовижною байдужістю могильників готові передчасно «списати» діючого президента, бо він не такий. А який він? На жаль, він не зміг стати українським термінатором, але все ж не зламався, залишився таким же українцем, як і ми, але під ударами противників став переконанішим в українськості набагато більше, ніж чимало з тих, хто українцем себе вважає, навіть не знаючи мови. Чому? За простою мудрістю древніх: «Хто постраждав, той не забуде!». На наших очах простий хлопець з Хоружівки, з-під російського кордону, один за одним втратив усі комплекси малороса і став справжнім лідером нації, бо він пережив це на власній шкірі. На другий термін він готовий піти загартованим українським термінатором і спробувати виправити чимало помилок державотворення, які закладались ще в 90-х і без виправлення яких української України не буде ніколи. Не біда, що дехто не хоче цього знати і слухати. Не терпиться мисливцю натиснути курок, не дослухавши пісню заглибленого у чуття власної місії глухаря. Гнучка громадська свідомість більшості, яка формується тими ж пишучими розумниками, чомусь налаштована почути останній постріл, прагне побачити останній змах крил і падіння великого незграбного птаха, який навіщось голосно співає, приваблюючи мисливців чи бажаючих покепкувати з безстрашного птаха- самогубця. Кожен, хто чесно, а не ради влади над простолюдом, бере на себе обов’язок президента України, повинен відчути на собі схожу печать самогубця. Якщо спробувати пережити це в собі, то виступ Ющенка на «Великій політиці» сприйматиметься інакше, з великим співпережиттям і надією. Я найбільше боявся, що він буде виглядати втомленим і не готовим до виборчих перегонів. Проте сумніви були зайвими. На українців цей виступ Президента справив незабутнє враження і багато моїх знайомих засвідчили його чудову форму та розуміння власної місії. На його місці мені б дуже не хотілося знову іти під холодний, розстрільний інформаційний дощ на непросту дорогу до обманутих, зневірених і змучених українців, слухати їх несправедливі звинувачення і жалі і говорити правду тим, кого вже спокусили гарними обіцянками інші. Серед кандидатів у президенти практично немає претендентів з такою ж чіткою і вистражданою українською місією. Не кожен обере собі місію глухаря під прицілом. Набагато простіше показувати на відкриту мішень, що зараз впаде від кулі мисливця, але тихо, щоб не злякати птаха, щоб не схибила куля. Ніхто напевно не знає, чи впаде птах додолу, чи таки встигне доспівати свою пісню, і перед самим пострілом стрепенеться, щоб потужними помахами крил переможно піднятись на верхівку дерева. Я за останній варіант, бо місія президента ще не завершена.
Чи не правда, гарна, позитивна кінцівка? Я щиро вдячний Отарові Довженку за те, що змусив мене сказати і своє слово про останню пісню глухаря. Він абсолютно вірно відкрив гірку правду про президентів з українців, бо досі всі національні лідери і пророки з українців, починаючи з Шевченка завжди співали для нації «сокровенну правду пісні глухаря», а ми її переважно чули запізніло. Небагатьом вдавалось докричатись із сокровенним до сердешних українців, а дехто зміг лиш перед пострілом крикнути: «Слава Україні!». Державники, на відміну від політиків, ніколи не будуть везунчиками, але прийде ще і їхній час. Місія Ющенка і в тому, щоб дати державникам шанс піднятись і сказати своє слово. Для цього достатньо п’яти років другої каденції Ющенка. За цей час має показатись народові і достойний наступник. Українська удача кожного з нас ще попереду і залежить тільки від нас. Не треба вірити тим, що обіцяють нам наше. Вони хазяями почуваються на телеканалах і радіо, про них гарно пише преса і співає хвалу всесвітній смітник –інтернет. А тим часом в переважно неукраїнському, приватизованому інформаційному просторі українському Президентові мимоволі доводиться співати «пісню глухаря», щоб дали договорити головне. Після наступних п’яти років президентства Ющенка все буде інакше. Українське перестане бути «неформатом» і не фільтруватиметься крізь сито «редакційної політики». Все буде гаразд, якщо збережемо віру і проголосуємо всупереч рейтингам і телезомбуванню за такого ж впертого, як ми.
