* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Слідами Донцова: патології української еліти

01:04 11.06.2008

Слідами Донцова: патології української еліти

Чи знав Донцов, коли аналізував причини поразки української держави в 1917-18 рр., що насправді він аналізував патологічну проблему історії українського суспільства? Що минуть роки, а в Україні й надалі приходитимуть до влади «апостоли черні», «гелоти», «гніздюки» тощо. Що й в незалежній державі українській не буде в нас ні своєї правди, ні волі, як сподівався великий Кобзар.

Втім, наскільки справедливим і конструктивним був доктор Донцов пишучи свою працю «Дух нашої давнини»? Важливо знати свої недоліки, але значно важливіше знати шляхи їх вирішення. Хто незнає як можна позбутися своїх вад, змушений миритися з ними. Тому, роздумуючи над творчим осмисленням української історії в «Дусі нашої давнини», варто дати відповідь на два питання: чи справедлива критика політичної еліти 1917-18 рр., та звідки взяти еліту, про яку писав Донцов?

Оглядаючись назад

Суспільство, як і будь-яка приречена рухатись маса, так чи інакше завжди має свою ієрархію. Що розуміється під ієрархією? Насамперед – це порядок речей, тобто структура, цілісність. Суспільні відносини завжди впорядковуються в певну систему, незалежно від того, чи вона наперед задана, чи формується в процесі. Тому ієрархія, і тут Донцов абсолютно правий, є обов’язковим елементом держави. «Ієрархізація суспільності й на ній збудований державницький лад…- є конечною умовою правильного діяння суспільного організму». Однак, сам процес ієрархізації здійснюється під впливом конкретних історико-політичних та соціальних ситуацій. Внаслідок цього, в одних випадках ми маємо при владі Святославів, Сагайдачних, Хмельницьких, в інших же Бородавок, Брюховецьких, Грушевських. І коли немає перших, до влади приходять другі. Один формує, інший руйнує.

Нажаль, жодний ієрархічний уклад суспільства не може стати постійним. Незалежно чи суспільство організовано за кастовим чи класовим устроєм, ніщо не може запобігти виродженню його політичної еліти. На зміну королям приходять парламенти, на зміну парламентам приходять диктатори. Суспільство завжди має правлячу касту, але її склад та риси постійно змінюються. Кожна наступна історична ситуація кидає виклики, на які певна еліта не може відповісти і тоді до влади приходять інші. Цей прихід відбувається шляхом природного добору, коли одна або декілька альтернативних еліт ведуть боротьбу, де перемагає найсильніший. Ця найсильніша еліта є тим середовищем, яке має найбільшу легітимність, тобто підтримку народу, власне за допомогою якого, як це часто буває, вона і прийшла до влади. Тому не має нічого дивного, що нова еліта своїми поглядами не йде далі народу, і на перших порах намагається виказати йому свою лояльність. Народоугодництво виступає платою еліти за підтримку.

Подібним чином можна охарактеризувати і ту політичну ситуацію, яка склалась в 1917-18 рр. Перебування при владі Грушевського та Винниченка теж було результатом боротьби, в якій ідеї поступовців перемогли ідеї самостійників. Тому «любов до черні», до матеріалізму, за які критикує Донцов, були не від’ємними рисами їх походження. Конкретна історична ситуація не створила умов для перемоги в Україні іншої еліти, крім істориків та письменників. Попри всі свої недоліки, як слабкодухість та матеріалізм, правляча «каста» того періоду не могла бути іншою, оскільки навіть в самому суспільстві не було їй альтернативи. Не могло в неї з’явитись «формотворчого духу», тобто цілісної ідеї майбутнього держави, бо самі вони були вихідцями з народу і ідеями своїми були з ним схожі. Безперечно, історія може засудити Грушевського за втрачені можливості, за політичні прорахунки, а чи могло бути інакше? Звідки в нього могла з’явитись політична практика, необхідна для вироблення цілісної державної політики? Звідки в нього могла з’явитись кадрова команда, вишколені генерали? Сумні наслідки визвольних змагань тих років, насправді, є тим максимумом, на який претендували і еліта, і народ. Не можна вимагати незалежності, немавши автономії. Українська історія не давала ні Грушевському, ні Винниченкові опори для самостійницьких поривів. З Київською Руссю їх розділяли тисячоліття, з Хмельницьким століття.

Критика здійснена Донцовим, з цієї позиції виступає справедливою і несправедливою водночас. Не справедливою тому, що він закидає брак самостійницьких та формотворчих ідей, а також матеріалізм, слабкодухість та «любов до черні». Однак, він не враховує те, що ідеї незалежності не були актуальними на той час. Як народ, так і його еліта не думали далі автономії. Сама ж ідея української державності викристалізувалась пізніше; після Крут, походів Петлюри та Тютюнника, після створення ОУН. Але вже після. Тому до певної міри ми можемо сказати, що поразка визвольних змагань 1917-18 рр. була необхідним етапом до формування ідеї української незалежності.

З іншого боку, критика є справедливою тому, що необхідна. Помилки та прорахунки мали отримати свої оцінки, і тим самим сприяти скорішому утвердженню самостійницьких ідей. Втім, критика не повинна була носити характер вироку. Заради об’єктивності, Донцов мусив вказати й позитиви, важливо зберігати свою ідентичність з тими, хай які вони були, хто зробив внесок в утвердження української ідеї. Зрозуміло, що з Грушевського був набагато кращий історик, ніж політичний діяч, як з Винниченка письменник. Але історична ситуація склалась таким чином, що саме їм випало стати «правлячою кастою», бо ніхто інший цього місця не зайняв.

Здійснений критичний аналіз політичної еліти 1917-18 рр. тим не менше вказує на дві патології будь-якої української еліти. Це «любов до матеріалізму», тобто перевага особистих інтересів, та відсутність формотворчих ідей. «Не маючи в собі комбативності, ні власного формуючого ідеалу, ні претензії творити з себе формуючу касту суспільності, не могли вони стати ковалями нової суспільності на базі куняючих в масі історичних традицій», - писав Донцов про еліту того часу. Хіба не такі самі еліти ми отримували пізніше: після здобуття незалежності, після…помаранчевої революції? Хіба не такі ж історики і письменники, «апостоли черні», боролись за українську ідею і знов зазнавали поразки від самої ж цієї «черні»? Історію можна по різному інтерпретувати, однак, в українському випадку вимальовується чітка тенденція: після знищення козацтва єдиними носіями ідеї державності стали представники культурного середовища, які не є формотворцями за своєю «сродною працею». Технократи же в нашій країні, як представники черні, найбільше дбають про власний інтерес. Скоріше за все, у випадку перемоги в 1917-18 рр., в Україні з’явилися б Медведчуки, Кучми, Порошенки, Івченки, оскільки вони завжди з’являються там, де культурна еліта не є формотворчою, а всі надії покладає на народ.

Пошук ліків

Виявлення причин захворювання – перший етап до оздоровлення. Знаючи про ті негативні тенденції, які супроводжують кожну українську національну революції, ми можемо задуматись над шляхами їх вирішення. Сам Донцов вбачав цей шлях в поверненні до нашої давнини. Він вважав, що правляча каста повинна продовжити традицію Київських князів та козацьких старшин, Святослава та Хмельницького. Однак, в його праці ієрархічні устрої тих часів постають занадто заідеалізовані. Закликаючи використати дух мазепинства в боротьбі з Росієї, він забуває про те, що сам Мазепа був найзаможнішим магнатом. Черпаючи натхнення своєї діяльності в історії, політична еліта може за прикладом Хмельницького вибрати союзником Москву. Історичні ситуації не бувають ідентичними, тому в історії необхідно черпати дух свого походження, який не обов’язково приведе до правильних політичних рішень.

Іншим шляхом для Донцова є вироблення формотворчої ідеї, «готовність до дальших великих діл, одна нова ціль для всіх в майбутнім». Знов таки, необхідне і можливе не завжди співпадають. Самої по-собі ідеї не достатньо. Ця ідея повинна перемогти безліч інших ідей, які розривають суспільство. Грушевський теж мав ідею держави – для нього майбутнє України лежало в швейцарському нейтралітеті. Однак, донести цю ідею до свого народу, як і до своїх ворогів він не зумів. Ідея відіграє важливе значення в суспільній організації, і навіть якщо вона утопічна, разом з нею має подаватись механізм її втілення, який мінімально схожий на реальність. Ленін знав як досягнути комунізму, принаймні таке в нього було позиціонування, Грушевський не знав як збудувати Швейцарію, і це теж було зрозуміло всім. Ще одна патологія українських провідників – неготовність взяти владу, невміння її організувати, відсутність засадничих принципів майбутньої політики на етапі боротьби.

Утопії і українське суспільство близькі один одному. Український народ схожий на той тип пацієнтів, які вірять в чудодійні ліки, в панацеї, в помах чарівної палички. Нам властива віра в швидке одужання без поступового лікування, якщо якісь ліки не допомогли відразу, то ми їх викидаємо і вибираємо інші. Християнство з вченням про рай стало основою суспільного устрою, соціалізм з ідею рівності та безкоштовного життя будувався українськими руками по всьому Союзу, незалежність теж обіцяла золоті гори, швидке одужання обіцяла і перемога Ющенка, тепер це обіцяє вступ в НАТО та ЄС. Відповідно, і вихідці з цього самого народу, еліта, намагаються чим скоріше його вилікувати, зробити утопію реальністю максимально швидко.

Власне, в цьому і найбільша проблема, чергова патологія нашої історії, нашої еліти. Кожна нова українська еліта не розуміє своєї минущості. Кожен намагається досягнути Швейцарії, комунізму, незалежності, ЄС ще за свого правління. Жодна еліта не відчувала в собі брак досвіду, брак можливостей, не розуміла того, що утопічну ідею має втілювати інший народ, інша еліта, які необхідно створити. Не розуміла необхідності власної трансформації для втілення цієї ж ідеї, необхідність формування спадковості в її втіленні. Намагаючись отримати максимум легітимності, лідери обіцяли неможливе, залучали до влади «чернь», з надією на тривале панування, а насправді, цим всім тільки приближали власний кінець.

Перед будь-якою новообраною елітою, «правлячою кастою», впершу чергу стоїть завдання створення нової системи, втілення утопії. Це потребує наявності відповідних знань та досвіду, які можуть з’явитися тільки в результаті тривалого осмислення та практики. В протилежному випадку, ця еліта мусить виконати функції перехідної, тобто: створити фундамент, сформувати певну політичну практику, виховати, підготувати нову еліту, яка продовжить розпочате. Вона мусить створити і запустити механізм функціонування нової системи.

Функцію такого механізму може виконати певна практика або політичні інститути. Найкраще це може проілюструвати приклад США. Адже не всі президенти США були розумними і талановитими. Були і професійні політики, і професійні актори, і науковці тощо. Однак, політична система збудована таким чином, що прихід бездарного політика на посаду президента не призводить до криз. Інститут президентства сформований і тісно переплетений з іншими інститутами так, що особисті риси політика не можуть зашкодити суспільству, навіть якщо воно дегенерує. Інститути виконують роль маятника, який довго хитається і коли вже згасає легким поштовхом його можна запустити знов. Цей поштовх надають саме ті достойники, про яких писав Донцов, але вони з’являються дуже рідко, і тому інститут мусить функціонувати дуже довго самостійно. На момент появи цих історичних постатей простіше, коли цей маятник вже існує, а не змушує їх майструвати новий.

Три риси, які виділив Донцов, шляхетність, мужність та мудрість, можна тільки виховати. З ними не народжуються, але їх можна навчитись. Реалії політики ХХ століття вказують на те, що вже сама наявність цих рис не дасть можливості такій еліті витримати боротьбу за владу. Ті, хто при владі можуть виховати нову еліту, або виховати ці риси в себе. Однак, для цього необхідне розуміння своєї недосконалості, а це чергова патологія українських еліт. Всі без виключення вожді, лідери, політичні групи усвідомленні своєї неповторності та унікальності. В їхніх невдачах винні вороги, успіхи ж завжди особисті. Вони думають про завтрішній день, але там вони перебувають в апофеозі слави за збудовану Швейцарію, соціалізм, незалежність, ЄС тощо. Майбутнє в них не ділиться на етапи, вони не будують стратегії запобігання майбутнім кризам, бо вже сам їх прихід до влади гарантує всім світле майбутнє. Але, насправді, такі еліти є всього лише вихідцями з народу, який завжди вимагає все і зразу. Несвідомий народ і несвідома еліта формують замкнуте коло нашої історії, коли кожна чергова перемога стає передумовою майбутньої поразки.

Віктор Андрусів

Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана