200 років тому на благодатній землі України народився великий український письменник Микола Васильович Гоголь, нащадок козацької старшини по духу з княжого роду. Його тато писав українські п'єси. Виростав він в українському дусі, а вчився у Ніжині у навчальному закладі, заснованому канцлером Російської імперії графом Безбородьком.

Зараз точиться чимало дискусій на тему Гоголя. Точилися вони і за його неоднозначного творчого життя. Точилися завжди.

Росії сучасній він потрібен як знак малоросійства і надія на те, що прийдешні покоління українців шукатимуть себе у Москві а Петербурзі і принесуть свої таланти на вівтар голої російської пустелі.

Україні він потрібен як кров і плоть її великого духу, незборимого, віковічного, як великі двері у світ.

Бог творить Націю, а Нація все інше. Нація створила Сковороду, Гоголя і Шевченка, як три ріжні характери, три ріжні шляхи до успіху української крові.

Як слушно мовив Шлемкевич, Сковорода – відсторонення від світу для витворення українського світу у слові; Гоголь – намагання максимально використати можливості чужої імперії для самореалізації своєї Нації, її єства, її глибини, її великої дороги з великого минулого у велике майбутнє; Шевченко – як вогонь правди великої Нації, який є шляхом у вічність перед Божим порогом.

Що чекало Гоголя, аби він лишився в Україні і писав україномовні повістини? Небуття. Нереалізація. Нерозуміння. Знищення.

Що зробив Гоголь?

Він взяв Петербург і Росію як справжній нащадок козацької старшини, яка з Сагайдачним плювала з мурів Москви на Москву. Він взяв її грубо, страшно і однозначно як лярву, як курву, що відбилась від княжих рук і пішла потіпахою по німцях, жидах-вихрестах, монголо-татарах. Пам'ятаєте, як польський король казав про Ярему Вишневецького – у його, мовляв, більше права на Москву, як у російського царя. Гоголь був свідомим цього первородного права.

Чи знав він Росію? Ні, не знав.

Чи володів він досконало російською мовою? Ні, не володів.

Чи розумів він Росію, росіян, російський характер? Так, розумів, добре розумів, але тільки як українець. «всі обступлять тебе і підуть дурнити», «як п'яний жид давав бабі киселя», «От жидові показалось маркітно дочекатися терміну», «і зачав по-жидівському молитися Богу», «Та мені так зробилося весело, начеб мою стару москалі повезли», «Плюйте ж на голову тому, хто це видрукував! Бреше, сучий москаль» тощо.

Чи любив він Росію, її простори, її триб життя? Ні, не любив.

Він дав світові «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», повні любові до України, до її характеру, до її історії, до її звичаїв і обрядів. Скільки там поезії, любові, української суті. Кацапи і вихрести мовили, же то смішно, але що там смішного, панове? Українці, що «хрестились сонними руками», чи тризна по загубленій чистій українській душі та показ страшної картини відречення від Нації – вбив у собі себе дитинного і дерева взялися кров'ю у повісті «Вечір перед святом Івана Купала». Це смішно? А ось образ чужої окупації: «присунув до себе миску з нарізаним салом і шмат буженини, узяв виделку, мало чим меншу тих вил, якими вуйко бере сіно, захопив нею найвагоміший шматок, підставив грінку хліба і – глядь, та й відправив до чужого рота. Ось-ось, коло самих вух, і чути навіть, як чиясь морда жує і крянцає зубами на весь стіл. Дід нічого; вхопив інший шматок і ось, здаєсь, і по губах зачепив, тільки знов не у своє горло. У третій раз – знов не туди. Забушував дід; геть і страх забув, і у чиїх лапищах знаходиться він». Смішно, правда?

Якою героїчною є повість «Тарас Бульба», яку пани ляхи та підляшки аж донедавна не могли видати повністю своєю пшецькою мовою.

Якою нещадною є та частина творчості Гоголя, яка начеб про Росію, а направду – про Російську імперію очима українця, якому це все чуже, незрозуміле, огидне. Вони для нього – мертві душі, Росія колісниця, яка летить у безвість, бо в Україні «дороги розповзались як раки» і ними здольні їхати тільки справжні козаки на вільних конях.

Яка сильна і незбагненна для москалоти книжка духовного заповіту «Вибрані місця листування з друзями». Там – великий український мислитель, який не перестав любити Україну, але вже має досвід Риму а Єрусалиму.

Які чудові п'єси Гоголя. Про що вони? Та про те ж, панове.

Балакуни, які мовлять, що Гоголь поїхав до Пітера, аби добре їсти-пити і жити на широку ногу, забувають, що такою дорогою пішов однокашник Гоголя по Ніжину Нестор Кукольник. І що? знаємо хіба його пісеньку «Ликует весь народ» з опери «Жисть за царя». Гоголь не набув маєтків, не зробив чиновничої кар'єри, бо не за тим туди приїхав.

Балакуни, які протиставляють Гоголя Шевченкові суть бовдури є.

Вони жили в одному часі, горіли одним вогнем і любили одну Україну. Посилаються на то, же Гоголь у приватній розмові з москалями сказав про поезію Шевченка «Забагато дьогтю». А що він мав казати при ворогах своєї Нації? Хвалити? Та й дьоготь, відверто кажучи, річ позитивна – для чобіт, для коліс тощо.

В моєму розумінні Шевченко – міністр внутрішніх справ України в уряді Нації. Відвертий, сильний, нещадний, справедливий, правдивий, люблячий, а Гоголь – міністр зовнішніх справ, хитрий, в'їдливий, коректний, наполегливий, в міру дипломатичний.

Не я один так думаю – перечитайте праці Євгена Маланюка, Юрія Луцького, Юрія Барабаша.

Набоков мовив, же для нього кошмаром є Гоголь, що все життя пише малоросійскіє повєсті.

Бєлінський ненавидів двох письменників ув імперії – Шевченка і Гоголя. В їх особі він ненавидів Україну.

Поза сумнівом, Гоголь – це Україна. Зректися його не маємо сили, совісті, права. Треба повернути його українській культурі через рідну мову, вписати у шкільну програму як українського письменника і презентувати світові як великого українця. Так само російськомовного Гребінку. І всіх інших.

«Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться у неї. З-посеред неба дивиться місяць. Неозорий небесний звиток роздався, розпросторився ще неозоріше. Горить і дихає він. Уся земля у срібернім світлі; і дивовижне повітря – прохолодно-душне, і повне ніжної млості, і вирганом гучить океан дивовижних запахів і звуків. Богом викупана ніч! Мерехтлива і свята! Нерухомо а натхненно стали ліси, повні мороку, і кинули тінь від себе в огромі. Тихі й спокійні святі озера; холод і морок святої води понуро оправлений в стіни темно-зелених садів. Свіжо-цнотливі, чисті хащі черемшини і черешень з осторогою простягли коріння своє у джерельний холод і ледь-по-ледь лопочуть листками, начеб сердяться й не бажають, коли пругкий вітрюганчик умить підкравшись краде поцілунки. У долах все і вся спить, а от угорі все і вся дихає --дивовижно, світло, святково. А на душі і неозоро, і чудно, і зграї сріберних видінь стрімко виникають у її глибині. Богом викупана ніч! Мерехтлива і свята! І раптом все ожило: і ліси, і озера, й степи. Сиплеться величний грім – огром – українського солов'я, і видається, же й місяць заслухався співу сього з-посеред неба».

Вслухайтеся у цю величну симфонію української любові, в цей малюнок українським словом, у це світло краси і світла українськими очима і українською душею.

200 років це так мало у порівнянні з тисячоліттями української Нації. Гоголь – талановита, щира, добра і славна українська дитина.

Гоголь – це Україна.