* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Чи змусить наших «вождів» урок Грузії поглянути правді у вічі?

19:19 22.09.2008

Чи змусить наших «вождів» урок Грузії поглянути правді у вічі?

Ігор Козак – кoлишнiй офіцер/ дипломат Збройних Сил Канади/ НАТО, міжнародний підприємець, громадський діяч.

У світі існує кількасот націй та кілька тисяч етносів. І в міжнародній системі, де саме існування є фактом тривалої боротьби, історія кожного народу складається з перемог та поразок. Бути народом в глобальній системі вже є певною перемогою. Однак, оскільки всі народи є різні не тільки культурою, але й своїм статусом, перемога – не все. Перемогти тільки початок, це тільки битва. Досягнути – ціль боротьби, досягнути того, що є не миттєвим. Що не зникне відразу, із першою поразкою. Перемога повинна бути хвилею, яка розсікатиме історію і щоразу підніматиме тих хто її розпочав. Вона повинна стати тим фундаментом на який опиратимуться наступні покоління в своїй боротьбі, а тому вона має бути однозначною. Щоб ні в кого не виникало сумнівів і різних інтерпретацій. Вона повинна бути доконаним фактом, який визнають не тільки прихильники, але й вороги. Така перемога закладе фундамент для нових цінностей та цілей майбутнім поколінням, які завжди вертатимуться до неї, щоб черпати натхнення для своєї боротьби. Така перемога є шансом, шансом на нову історію.

Листопад.

Помаранчева революція могла створити такий шанс для українців. Сотні тисяч тих хто стояли плечем до плеча, спали в одному наметі, охороняли адміністрацію Президента були поєднані ідеєю великої місії, яка покликана змінити майбутнє. Люди дивились в очі своїм лідерам і бачили там розуміння. Бачили, що їхні лідери об’єднанні з ними цією боротьбою, і вони вірили їм. І хай там що це єднання було святом, яке необхідно відзначати.

Річниця Майдану викликає в інформаційному просторі України різні оцінки та наголоси, різні прогнози та очікування. Багато хто ще раз намагається перемити всі поразки та невдачі нової влади, шукаючи собі електорат серед розчарованих. Багато хто, засліплений ідеалами віри в помаранчеву революцію, шукає зміни як доказ торжества демократії. На першу річницю помаранчева революція отримає свої перші об’єктивні оцінки, які, очевидно, читатимуться в курсі історії відразу після подій листопаду 2004- го. Втім, завданням цієї статті є не чергова критика влади та викривання її помилок без конструктивних пропозицій. Ані захист тих, хто першим прийшов на Майдан і першим забув його ідею. Завданням цієї статті є спроба розкрити, як конкретні історичні вибори впливають на подальший розвиток суспільства в цілому, як конкретні прорахунки та помилки визначають умови існування майбутнього покоління, наскільки пов’язаним є минуле, сьогодні та завтра. Якщо тут і будуть використовуватись конкретні приклади «непрофесіоналізму» певної влади, то тільки з метою виявлення негативних історичних тенденцій.

Тягар вибору.

Історія не є телеологічним твором, в сенсі що інакше бути не могло. Реальним вислідом історії є конкретна суспільно-політична ситуація, яка твориться в результаті не впорядкованого накладання суб’єктивних рішень, рефлексій, помилок, ідей тощо. Якщо спробувати її розкласти не в лінійному часі, то, можна сказати, що саме послідовність ситуацій складає певну історію. Внаслідок певних подій утворилась ситуація, виходом з якої стала наступна ситуація, виходом з якої… і так до безкінечності. Але, безсумнівно, що вихід з будь-якої ситуації може бути різним і має перед собою багато альтернатив. Тому в даному контексті, майбутня ситуація залежить від прийнятого сьогодні рішення, тобто умови існування наших дітей будуть результатами наших рішень та помилок, вирішувати, які доведеться їм. Однак, надзвичайно рідко вирішення поточних проблем, на зразок економічних чи політичних криз, враховує фактор їх впливу на майбутню історію і формування певної практики.

Таким чином, над кожним майбутнім поколінням висить тягар історичного вибору їх попередників. Це ставить питання про те, чи може наступити в історії певної нації поворотний момент, який Хантінгтон назвав суспільною модернізацією. І чи потребує поява такого моменту відмову від попередньої історії, від її досягнень та поразок. Відштовхуючись від тих негативних тенденцій діяльності нової влади, які скоріше вже стоять на порозі формування конкретної негативної практики державного управління в Україні, спробуємо проаналізувати історичні наслідки та ситуації, які ставали результатами суб’єктивних рішень та помилок.

Не заглиблюючись в арійські та словянські витоки українського народу в його історії можна виділити три поворотні моменти (до помаранчевої революції), які могли змінити сьогоднішню політичну ситуацію. Перший момент – це перемога Хмельницького над поляками і його рішення про об’єднання з Росією. Рішення було суб’єктивним, хоча можливо об’єктивно мотивованим тими умовами, які склались на той час. Тим не менше, будь-яке його інше рішення створило для України б інші альтернативи розвитку. Мова йде про рішення створити незалежну державу, і саме тут українці вперше стикаються з проблемою неготовності політичної еліти до здійснення поворотного моменту.

Другим поворотним моментом, або принаймні таким, який би міг ним стати, було створення УНР. Знову ж таки, не вдаючись в детальний аналіз зовнішніх чи внутрішніх політичних обставин, які й так здебільшого є суб’єктивними інтерпретаціями дослідників, постала проблема неготовності. Отримавши владу уряд УНР виявився неготовим до здійснення ефективної політики, наслідком чого і були його слабкі позиції. Ідеї, які несли історики та в більшості літератори не створюють ефективних армій та економік. Тому, в підсумку, українське суспільство стало жертвою суб’єктивних експериментів його еліти.

Ці ж проблеми повторилися на третьому поворотному моменті в історії України – здобуття незалежності. Суспільство боролось за незалежність, воно мало лідерів, які вели до неї. Зрештою, як це було в усіх країнах посткомуністичного простору. Однак, боротьба за незалежність стала ідеєю, кінцевою ціллю, ніхто не задумувався над тим, що здобуття незалежності теж створить певну ситуацію, яку частково можна було спланувати заздалегідь. Отримавши незалежність, після ейфорії, борці побачили, що ораторства, мітингів та всього їхнього політичного досвіду не достатньо для управління державою. Тут в котре постає проблема неготовності взяття влади. Логічно, що Кучма та Лазаренко стали наслідками непрофесійності представників Народного руху. Суб’єктивні прорахунки знову наклали свій відбиток на розвиток української історії.

Політичні цінності.

Політична система є конструкцією, деталями якої виступають інститути, політичні взаємодії, цінності тощо. Зникнення або поява нової «деталі» трансформує, а часом навіть знищує систему. Тому будь-яке рішення, чи поява нової концепції не минають безслідно для історії. Відсутність конкретної моделі управління, наприклад, в Народного руху, який мав всі можливості приходу до влади, спричинила до свавілля чиновників середньої ланки. Хаос, який виник із здобуттям незалежності і тривав протягом певного періоду, теж був частиною певної політичної ситуації, яка вплинула на розвиток історії через формування нових суспільних груп та цінностей. В безальтернативній системі управління державою найбільш ефективними виявились кланово-кримінальні методи, які і привели конкретні групи до влади. В системі, де закон не має вищої юридичної сили і відповідного забезпечення, кланові обітниці та розправи служать ефективним методом для припинення хаосу. В багатьох інших країнах світу подібними методами також є прихід військових до влади. Наслідком даної ситуації були не тільки Кучма та Лазаренко, а й трансформації суспільних цінностей. Найкращим прикладом цьому є популярні російські та українські кримінальні серіали, основними ідеями яких виступають: швидкі гроші, дорогі іномарки, влада тощо. Тут ми вперше підходимо до явища виникнення соціалізаційного штопору про який мова піде трохи далі.

Однак, торжество кланово-кримінальних цінностей не може бути довготривалим через надзвичайно високу конкурентність та смертність суспільних груп. З одного боку, постійні протистояння та боротьба між різними групами, з іншого, постійна боротьба проти цих цінностей інших суспільних груп не дали можливості їм утвердитись. Власне, висока турбулентність політики, тобто накладання багатьох невпорядкованих факторів та процесів створюють передумови поворотного моменту. В даному випадку – помаранчевої революції. Як видно в підсумку президентських виборів кланово-кримінальні цінності вже мали підтримку в 40% населення, яке вважало нормальним голосувати за кандидата з двома судимостями. Ці 40% теж можна прив’язати до неготовності, яку проявив Народний рух. Однак, значно гіршими наслідками цієї неготовності були інститулізовані практики управління. За 10 років кучмізму методи прийняття певних рішень та боротьби з проблемами інститулізувались в певні процедури. Приклад, такої інститулізаційної практики є Святослав Піскун, якому після того як його звільнив Кучма навіть в голову не прийшло звертатись в суд, не кажучи вже про зухвальство з яким він веде себе тепер. Методи телефонного права, тиску та підкупу стали ефективними методами управління. Тому боротьба проти такої форми правління, водночас, вимагала пропаганду альтернативних підходів і механізмів. Але, на глобальному історичному рівні, Україна вступає в штопор вирішення сьогоднішніх проблем, не зважаючи на те, яка політична ситуація виникне натомість. В даному випадку, гасла помаранчевої революції можна перефразувати в одне гасло «такого як за Кучми не буде», без відповіді на питання «а як буде».

Соціалізаційний штопор.

Поняття соціалізаційного штопору найкраще розкрити через політичні системи країн Латинської Америки. Для такої невеличкої країни як Гаїті – революція ( в повному значенні цього слова) є явищем буденним. Очевидно, що спроби святкувати конкретну революцію в країні, в якій уряд йде в відставку через силові протидії раз на 3 роки, а президент раз на 5 років є безпідставними. Можна, звичайно, вважати непересічною подію повалення влади збройною боротьбою, але коли це вже відбувається мало не в десяте – державного свята Свободи ніхто не запроваджує. Немає в країни проблем із власним Ющенком, кількаразовий президент Жан Бертран Арістід, один раз навіть за допомогою миротворців ООН, знаний в світі теоретик лібералізму. І тим не менше, прихід до влади чи то інтелектуалів, чи то військових не змінює політичну ситуацію в країні вже понад 30 років. Як і в Україні хаос наклав свій відбиток і на історії та, очевидно, майбутньому Гаїті. За тривалий час політичних протистоянь, в країні сформувалися політичні практики, які сприймаються населенням, тобто населення є соціалізованим певними методами вирішення політичних криз. Тому боротьби на зразок Майдану там не було ніколи. Разом з населенням соціалізованою певними методами управління є і політична еліта. Оскільки протистояння в країні здебільшого є між демократами та військовими диктатурами, практика приходу до влади одних та інших виглядає приблизно наступним чином: приходять військові генерали – роблять все можливе для захисту влади, зміцнюють армію, охорону, військові чинять свавільства, чим викликають обурення населення та демократичних країн на зразок США. Внаслідок боротьби та зовнішнього втручання «світової спільноти» до влади приходять демократи – які проголошують справедливі суди, рівність можливостей, покладаються в основному на парламент і в свою чергу стають легкою здобиччю для військових. Таку ситуацію можна окреслити як соціалізаційний штопор, коли обидві сторони є заручниками політичної практики, яка в свою чергу інститулізується в політичній системі.

В Україні прояви можливого соціалізаційного штопору суттєво відрізняються, однак, наслідком може бути той самий постійний хаос. Штопор може утворитися на двох рівнях. На глобально-історичному це інститулізація практики неготовності приходу до влади. На конкретно-політичному – відсутність альтернативних методів управління та альтернативних еліт створює ефект «палацової революції» - приходять інші, а роблять те саме. В українському контексті витоки цього можна шукати, в колишній єдності політичної еліти, яка в один момент поділилася на владу та опозицію. І Порошенко, і Тимошенко брали участь в управлінні державою за часів Кучми, тобто той управлінський досвід, яким володіють ці політики великою мірою був отриманий в діяльності під впливом кланових політичних цінностей. Саме досвід найчастіше визначає поведінку людини в конкретній ситуації. Не дивно, що адміністративні методи вирішення економічних криз застосовані Тимошенко надзвичайно перегукуються із методами вирішення хлібної кризи Януковичем. А поведінка Порошенка як міні олігарха, який дорвався до влади часто нагадує політичну діяльність Медведчука, принаймні за наслідками його демонізації. Водночас, застосовані методи урядом Тимошенко не були не ефективними, оскільки саме до них найкраще пристосована система. В той час як спроба Ющенка змінити політичну практику управління, має наслідком сьогодні двох Генпрокурорів. Перемога Піскуна в суді, справді, засвідчила про відсутність телефонного права. Тим не менше, логічніше було б відмінити телефонне право після внесення відповідних змін в систему. Сьогодні ж доказ демократії перешкоджає ефективній діяльності влади, і як альтернатива вона може повернутись, а до певної міри це вже робить, до кучмівських методів управління та вирішення криз.

Підсилює формування штопору і опозиція. Перебуваючи в пошуках методів протистояння владі та завойовування електорату, колишні можновладці не придумали нічого краще ніж вести себе подібно до опозиції Ющенка, тобто блокування трибун в парламенті, мегафони, бійки і т.д. Такі методи були достатньо успішними для колишніх опозиціонерів в перешкоджанні здійснення політики Кучми. Не менш ефективними вони є і тепер при здійсненні політики Ющенка. Зокрема, якщо звернути увагу на прийняття законів по СОТ. Не конструктивна протидія адміністративним методам управління теж стає елементом політичної практики.

Визначити форми соціалізації населення подібною практикою на даному етапі складно. Оскільки соціалізаційний штопор тільки перебуває на початку свого утворення суспільство не є соціалізоване конкретними методами боротьби та практиками управління. Однак, очевидно, святкування річниці Майдану та вибори до Верховної ради вкажуть на певні негативні тенденції. Напередодні святкування популярною стає теза про суспільне розчарування в «помаранчевих» лідерах, але який реальний ефект може бути від політичного розчарування? Сумнівно, щоб суспільство стало менш політично заангажованим. Подібно до хворого, який бажаючи вижити приймає будь-які форми лікування, українці використовуватимуть будь-який шанс зміни політичної ситуації. Реальним наслідком розчарування також може стати дроблення партійних інтересів. Населення розчарувавшись в своїх лідерах та дискредитованій опозиції може шукати альтернативи серед середніх партій, а також партій створених політиками, які довели підтримку цінностей Майдану.

Небезпека утворення східно-європейського штопору, подібного до Латиноамериканських країн, повністю лежить на помаранчевій владі. Повторення влади Кучми буде вже очевидною практикою, яка інститулізується.

Суспільна модернізація.

По своїй суті соціалізаційний штопор є замкнутим колом, яке утворює розрив в спіральній формі розвитку суспільства. Для того, щоб з нього вийти необхідний поворотний момент після якого сконструюється нова політична система. Нажаль, суспільство, яке перебуває у вирі такого штопору не має достатніх інтелектуальних ресурсів для побудови цілісної нової системи, оскільки її політична еліта є соціалізована негативними політичними цінностями та практикою. Виходом зазвичай стає позитивний практичний досвід інших країн, та спроби формувати успішні для певної історичної ситуації політичні системи. Однак, навіть такий підхід потребує комплексних програм реформ, та самого головного - кінцевої мети цих реформ. У своїй праці, яку особливо варто було б почитати Ющенкові, «Політичний порядок в суспільствах, що міняються» видатний політолог Семюель Хантінгтон, проаналізувавши історичні приклади модернізацій, виділив два види реформ, які назвав бліцкриг та фабіанство. До першого виду належать жорсткі кроки нової влади на скорішу модернізацію системи та методів управління. Прикладами таких реформ є «шокові терапії» для економіки в деяких посткомуністичних країнах. Незважаючи на відносно успішний характер радикальних реформ часто їх практичне застосування є неможливим. Інститулізовані практики та відносини в суспільстві, які захочуть змінити радикальними шляхами, відразу знайдуть захист в населення. Суспільство не охоче розстається з традиціями, якими обтяжливими вони б не були. Радикальні реформи потребують чіткого усвідомлення суспільством не відповідності існуючої системи до загальних потреб. Саме це усвідомлення Хантінгтон вважає ключовою умовою модернізації. В даному контексті проведення радикальних реформ вимагає тотожності в розуміннях, потребах еліти та суспільства.

Інший вид реформ – фабіанство, значно складніший по своїй суті, однак має більше шансів на успіх і не потребує поворотного моменту в історії для свого втілення. Зміст подібних реформ полягає в тому, що досягнення загального бажаного результату розбивається на маленькі реформи в різних непов’язаних галузях, і тільки в підсумку їх проведення вони формують загальну картину. Подібні реформи не дають можливості політичним опонентам влади вести організований спротив і блокувати проведення цих мікрореформ. Метод фабіанства можливий до застосування тими політичними силами, які цілеспрямовано та підготовлено йшли до отримання влади. Безпосереднє вироблення такої програми після перемоги є практично неможливим, оскільки вона потребує часу, залучення досвіду інших країн, і зберегти її в таємниці було б дуже важко. Прикладом успішної політики фабіанства була модернізація Туреччини після Першої Світової Війни. Чітко усвідомлюючи необхідність скасування халіфату, Мустафа Кемаль тим не менше постійно проголошував свою відданість султану. Таким чином він зміг об’єднати різні політичні сили, і тільки пізніше, коли утворилась відповідна політична ситуація, власне її утворенню і сприяв Кемаль, ліквідація султанату стала природною необхідністю. Фабіанство є дуже успішним для трансформації негативно інститулізованих цінностей, оскільки створює такі ситуації, коли їхня зміна стає необхідністю.

Розуміння методів та принципів виходу з соціалізаційного штопору в практичній площині політики стикається з певного роду не відповідністю можливостей. Запозичення досвіду та моделей виходу з кризи вимагає їх корекції та адаптації до відповідної політичної ситуації. Саме тут часто виникають дисбаланси в співвідношенні того, наскільки запропонована модель повинна бути змінена або наскільки має бути змінена політична система суспільства в адаптації до даної моделі. Важливим моментом також є те, що часто політична еліта, яка приходить до влади не маючи попередньо підготовлених моделей управління, сама потребує їх вивчення, а, відповідно, і часу. Тобто певною мірою політичне керівництво повинне соціалізуватись до нових методів управління, прийняти нові цінності та нову форму соціальних взаємодій.

Суспільна модернізація не відбувається безболісно, тим не менше її настання є природною необхідністю розвитку суспільства. В першу чергу від запровадження нових методів та цінностей страждають традиції. Перехід від одних цінностей до інших супроводжується різними соціальними конфліктами, де прихильники традицій можуть протягом тривалого часу утримувати перевагу. Відмова частини суспільства від модернізації на певному етапі його розвитку має негативні наслідки в зовнішньополітичній ситуації такої країни. Держави є елементами міжнародної системи, і система та держави взаємоконстатують один одного. Елемент, який не встигає за розвитком системи може перетворитися на її атавізм. З іншого боку, протистояння старих і нових цінностей може спричинити соціалізаційний штопор, що теж відіб’ється на статусі країни. Відмова султана модернізувати політичну систему Туреччини та його поразки в Балканських війнах перетворили країну на надзвичайно слабку. Під час Першої Світової Війни Туреччина взяла участь тільки в одній масштабній операції, яка закінчилась повною поразкою від британських військ.

Поруч з тим, що модернізація є необхідністю, вона, водночас, є об’єктивно неминучою. Відмова від модернізації в певний момент залишає суспільство в стані антагонізму, до моменту, коли тривале протистояння не виллється в кривавий конфлікт. Модернізація є умовою існування суспільства тому її настання відбувається в двох формах. Перша форма – це форма поточної адаптації, яка не викликає спротиву і нові вимоги враховуються і адаптовуються до існуючої системи. Так, наприклад, протягом тривалого часу робила Британська імперія, що забезпечувало їй лідерство в глобальній системі. Інша форма, це модернізація через конфлікт. Така модернізація повинна відбуватись надзвичайно швидко і радикально, щоб вирішити антагонізм між новими і старими цінностями шляхом соціалізації нових.

Радикальна модернізація суспільства характеризується швидкими темпами. Загалом, дослідження термінів модернізації вказує на цікавий факт – в середньому для повної модернізації суспільства необхідно 10 років. Прикладами можуть бути модернізації Японії та Німеччини після Другої Світової, модернізація Йорданії, і особливо важливий приклад модернізації країн пострадянського простору (Польщі, Чехії, Угорщини, Литви, Латвії, Естонії). За 10 років країна може досягнути регіонального або навіть глобального лідерства. В контексті історії за 10 років можна здійснити те, що не вдавалось цілим поколінням. Водночас, оскільки приклади успішної модернізації можна спостерігати на різних країнах (від Пакистану до Німеччини), можна зробити висновок, що суспільна модернізація не залежить від сталих культурних та ментальних особливостей конкретної нації. Характерно, що модернізація має наслідком зміну стереотипів та сприйняття певного суспільства в міжнародній системі. Наприклад, найбільше стереотипів існує щодо німців, їхнього відповідального ставлення до своїх обов’язків та високого ступеня виконавчості. Однак, як зазначає Арон в своїй праці «Мир та війна між націями», в епоху Наполеона пруси, тогочасні німці, були найбезвідповідальніші союзники і одні з найгірших солдатів на полі бою. Таким чином, стереотипи можуть бути змінені модернізацією, оскільки міняється система цінностей суспільства і, відповідно, його форма поведінки в міжнародній системі.

За своїм змістом суспільна модернізація є явищем політичним. Незважаючи на те, що причини здійснення модернізації можуть походити і з інших сфер, зокрема, з економіки, модернізація як процес бере свій початок в політичній площині. Створення нової політичної системи шляхом модернізації передбачає: визначення нових цінностей, формування нової практики відносин та її інститулізація, створення передумов для модернізації в інших сферах. Однак, попри свій політичний характер, модернізація прямо пов’язана з трансформаціями в інших сферах суспільного життя. Якщо зміни в політичній системі суспільства не ведуть до прогресивних змін в економіці, модернізація зазнає поразки. Суспільство, яке незадоволене існуючим устроєм, сумнівається в запропонованих йому нових цінностях та новій політичній системі, тому мінімальні успіхи виконують функцію підтвердження правильності вибраного шляху змін. Водночас, перші поразки ведуть скоріше не до розчарування, а до опозиції. Формування опозиції зупиняє темпи модернізації і в перспективі загрожує її здійсненню.

Суспільна модернізація є невід’ємним елементом збереження цілісності та незалежності суспільства. Незалежність в даному контексті розуміється як здатність впливати, а не як можливість існувати окремо. Модернізація адаптує суспільство до вимог конкретної міжнародної політичної системи, створюючи можливості для конкуренції та боротьби за право першості.

Нарис української революції

Існують принципові концептуальні відмінності між поняттями революції та повстання. Оскільки в новітній історії поняття повстання еволюціонувало в поняття державний переворот, то варто співвідносити саме революції і перевороти. Державний переворот передбачає зміну політичної еліти держави, без змін політичної системи. Перевороти можуть відбуватися революційним шляхом, тобто всезагальним піднесенням, а можуть відбутися тихо, захопленням центрального палацу. Другий варіант перевороту характерний для держав із закритими політичними елітами, і по своїй суті є результатом внутрішньої боротьби між різними групами одної еліти. Що ж до революційних переворотів, то вони є наслідком ситуації, коли боротьба всередині політичної еліти не змогла визначити переможця. Тоді конфліктні групи намагаються отримати владу використовуючи в боротьбі широкі маси. Характерною рисою переворотів є боротьба особистостей. Тобто нові цінності для людей є персоніфіковані конкретними політиками. Боротьба між особистостями вказує на те, що в цілому політична система влаштовує суспільство, а негаразди є наслідком не вірного управління конкретних персон. Водночас, почуття не відповідності існуючої системи потребам суспільства може бути не усвідомленим, і успішно використовуватись в особистих з’ясуваннях стосунків представників певної політичної еліти. Переворот не має наслідком утворення нової політичної системи.

Революція на відміну від перевороту своїм наслідком має утворення нового суспільно-політичного устрою. Її особливостями є не масштаби боротьби за владу, а масштаби трансформацій в існуючій політичній системі. Власне, сам термін революція більш доцільно використовувати до означення радикальних суспільних змін, ніж до форми боротьби. За своїм виникненням революція може бути як чітко спланована та здійснювана новою альтернативною елітою, так і походити від звичайного перевороту. Виникнення та формування альтернативної політичної еліти є обов’язковою умовою революції. Власне, утворення такого альтернативного середовища вказує на не відповідність існуючої системи суспільним потребам, або на можливість виникнення такої не відповідності. Поява середовища з альтернативними методами управління є першим сигналом про необхідність змін. Водночас, до свого формування, таке середовище не повинно бути опозиційним. Інакше така опозиція не буде концептуальною, і середовище швидко наповнюватиметься ображеними представниками існуючої влади, що в перспективі перетворить потенційну революцію на звичайний переворот. Альтернативне середовище із сильними концептуальними напрацюваннями формує політиків, які соціалізовані цінностями цього середовища. Тобто у випадку їх приходу до влади, вони здійснюватимуть чітку політику на встановлення нових цінностей. З іншого боку, ці політики зможуть здійснити суспільну модернізацію, уникнувши при цьому соціалізаційного штопору.

Переворот за своїми наслідками теж може стати революцією. Навіть за умови здійснення перевороту частиною старої еліти, очікування суспільства можуть соціалізувати учасників боротьби. Тобто необхідність щось міняти може стати суспільною вимогою і завданням для тої еліти, яка прийшла до влади. Зміни можуть відбуватися поступово, однак, якщо їхнім наслідком стане утворення нової політичної системи, то вони були революційними. Хоча здебільшого перевороти не стають революціями, вони, тим не менше, є її необхідними елементами. Невдалі перевороти вчать суспільство уникати в майбутньому здійснених помилок, і, водночас, вказують політичній еліти на необхідність трансформації політичної системи.

Тільки історія може дати однозначну відповідь на питання чи був конкретний переворот революцією. Необхідний час, щоб проаналізувати наслідки тих подій, які мали місце. Це, зокрема, стосується і «помаранчевої революції», яка сьогодні скоріше здається палацовим переворотом. Однак, історію не можна ідеалізувати, інакше можна стати її заручником. Доконаним фактом є тільки те, що вже минуло. Але історія це не тільки вчора, історія – це завтра. Тому якщо українська революція не відбулась минулого року в листопаді, то вона обов’язково відбудеться іншим разом. В цьому контексті, необхідно визнати, а не ідеалізувати прорахунки помаранчевої команди, з тим, щоб в наступному перевороті їх не допустити.

Спрогнозувати настання наступного поворотного моменту в українській історії складно. Очевидним фактом є тільки те, що існуюча політична система не відповідає потребам суспільства. Відповідно, українська революція залежить від швидкості виникнення альтернативного середовища сучасній владі, та її неадекватної поведінки, щодо вимог суспільства. Але, оскільки кожний наступний переворот наближає Україну до соціалізаційного штопору, відповідальність за втрачену в майбутньому революцію буде занадто велика. Щоб уникнути цього необхідно виділити ті принципи революції, які є обов’язковими для її здійснення. В першу чергу, таким принципом є наявність «подвійних цілей» в революції. Політична практика показує, що часто для революціонерів перемога є найвищою ціллю, це в свою чергу спричиняє їх неготовність до трансформації системи. Ціль перемогти існуючий режим повинна передувати іншій цілі, яка в майбутньому буде визначати суспільний розвиток. Така ціль мусить бути не менш чіткою ніж перемога, а не абстракція на зразок «мирного співіснування». Наявність чітких цілей в еліти, яка прийшла до влади, дає розуміння підходів та принципів формування нової політичної системи. Наприклад, західними науковцями були проведені ряд досліджень, які вказували на ступінь залежності між визначенням зовнішньополітичних цілей і процесами внутрішнього державотворення серед країн пострадянського простору. Зокрема, чіткий пріоритет Естонії на інтеграцію з ЄС вплинув на формування інститутів, та виконував соціалізуючу функцію в питанні політичних відносин. Тобто населення, якому влада визначила пріоритет інтеграції, вважало в подальшому адекватними кроки політиків тільки в цьому напрямку.

Формування наступних неабстрактних цілей вимагає існування «стратегії». Політики, які йдуть до влади повинні мати наперед заготовлену стратегію своєї діяльності. Водночас, така стратегія не є програмою визначених кроків, скоріше вона є документом, який визначає характер політичних відносин. По своїй суті такий документ скоріше мав би нагадувати доктрину певної поведінки у внутрішній та зовнішній політиці. В ньому також необхідно було б вказати причини визначення саме такої доктрини, з тим, щоб в майбутньому коригувати документ відповідно до трансформації причин. Така стратегія близько межує з ідеологією нової політичної еліти, однак концептуально обґрунтованою.

Ще одним необхідним кроком після приходу до влади є «встановлення правил гри». Нова політична еліта повинна сформувати перелік критеріїв та часові рамки оцінки її ефективності. Такий крок допоможе уникнути спекуляцій під час проведення необхідних реформ і запобігатиме виникненню опозиції. З іншого боку, «встановлення правил гри» є свого роду суспільним договором, за яким нова влада повинна протягом певного терміну виконати ряд функцій. Не своєчасне виконання поставлених завдань також вказує владі на необхідність зміни підходів до їх виконання.

«Формування політичних інститутів» є найскладнішим і найважливішим завданням нової влади. Масштабні звільнення працівників старої влади не вирішує проблем функціонування чи творення нової політичної системи. Чиновники залежать від інститутів, в яких вони працюють. Тому часто їхня неадекватна поведінка є наслідком існуючої практики. В процесі створення нових інститутів влада повинна наділяти їх власними інтересами, які будуть вищі за особисті інтереси працівників. Такі інтереси повинні відповідати певним сформованим політичним цінностям в суспільстві, або цінностям, які це суспільство поділяє. Діяльність інституту відповідно до постійних інтересів формує в суспільства очікування адекватної поведінки від політиків. Формування нових інститутів є складним випробуванням для нової влади, оскільки після їх формування політичне керівництво повинно підкоритися цим інститутам. Як зазначалось вище певна політична практика інститулізується. Однак, якщо інститут сформований до політичної практики, то він певним чином її визначає на майбутнє. Важливо, щоб програма формування нових політичних інститутів була розроблена до приходу до влади нової еліти. Інакше процес формування інститутів може відбуватися із врахуванням суб’єктивних інтересів окремих представників нової еліти.

«Конструювання ідентичності» невід’ємний принцип діяльності нової влади. Формування політичної системи не можливе без конструювання нової суспільної ідентичності. Населення повинно ідентифікувати себе з новими цінностями та цілями, які визначає політична еліта. Певною мірою після революції, яка мала на меті повалення старого режиму, свідомість суспільства є «чистою дошкою». Тобто з одного боку, суспільство відмовилось від старих цінностей, з іншого – нові ще не прийняті, не соціалізовані. Таким чином, перед новим політичним керівництвом лежить відповідальність за впровадження тих цінностей, з якими зможе себе ідентифікувати населення. І, водночас, спокуса утриматись від маніпуляції свідомістю суспільства в суб’єктивних цілях. У випадку, коли нова політична еліта приходить до влади в наслідок тривалої боротьби, цінності цієї еліти вже є соціалізовані учасниками боротьби, або ж навпаки. Така ситуація є значно сприятливішою для формування нової політичної системи, оскільки суспільство зможе простежити дотримання вірності проголошеним цінностям політичною елітою в процесі створення нової системи. Конструювання ідентичності є складним і тривалим процесом, однак, без цього політична система не буде утверджена.

Цей перелік безперечно не є вичерпним, але умови в яких відбувається революція та її характер певним чином детермінують риси наступної політичної системи. Перелік вищезгаданих кроків та принципів – скоріше набір необхідний для здійснення суспільної модернізації.

Історія не є на перед визначеною. Суб’єктивний вибір політичного керівника визначає майбутнє цілого народу. В історії все часто пов’язане, але в ній є приклади розривів. Доля конкретного народу теж не визначена. Сильні держави зникають і з’являються.

Інтерв’ю провела Інна Кручек, тижневик «Міст», Торонто, Канадa, 03.09.2008