* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Що робити?

18:49 24.10.2008

Що робити?

Політиканствуючі паразити шукають способи виживання

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

«В Україні відсутній середній клас, який є базовим для демократичних розвинених суспільств!» — констатують численні вітчизняні та імпортні суспільствознавці. Середній клас, являючи собою чисельну суспільну верству, що здатна усвідомлювати та захищати свої тривалі інтереси, є носієм знань, поведінкових стандартів та етичних норм, які й забезпечують поєднаність та розвиток суспільства. Через його відсутність країну повсякчас лихоманить від протистояння угруповань великих капіталістів, замаскованих під політичні партії, для яких етичною нормою є безкрай дерибану. Лише ці клани, представлені у Верховній Раді, і лише зіштовхуванням їхніх інтересів живиться хронічна парламентська криза, що давно вже перетворилася на кризу сучасної української державності, на неприховану радість численних українофобів. Втім, вітчизняна історія знає добрий десяток подібних криз, ще століття так з десятого. Кризи поглинали держави, а Україна залишалася.

Особливістю поточного історичного періоду є та обставина, що за відсутності середнього класу в Україні цілком сформувався і розвинувся клас політичний. Це політико-бюрократична та інтелектуальна обслуга фінансово-промислових кланів, які утворили правлячу верхівку. Політичний клас в українському форматі не є носієм стратегії розвитку країни. В кращому разі він здатен імітувати політичні процеси. На відміну від середнього класу, політичний клас є винятково паразитарним. Біологічні паразити завше інстинктивно прагнуть зберегти можливість існувати за рахунок організму, до якого присмокталися. Саме у такий спосіб чинить і наш політикум. Для початку ним було запроваджено партійно-пропорційну виборчу систему до парламенту та місцевих (крім сільських та селищних) рад, що відокремило місцеву владу від впливу на неї місцевих громад. Тепер, наприклад, мешканець Донецька може бути депутатом Одеської обласної ради, а киянин засідати у Верховній Раді АР Крим. Виборчий закон дозволяє легко обирати міськими головами дивакуватих осіб, з яких регоче крізь сльози півкраїни. Таким кандидатам для перемоги досить роздати харчові набори або гроші відсоткам десяти-двадцяти бідних, але по-своєму сумлінних виборців, які чесно віддадуть свої голоси благодійникам.

Щодо українського парламенту, то, за образним висловом Леоніда Кучми, який десять років культивував це «явище», це: «депутати з Хрещатика», яких із тими чи іншими регіонами країни пов’язує лише місце розташування їхнього бізнесу. Ці народні обранці недоступні для громадян і не є носіями їхніх інтересів. Але, прагнучи законсервувати себе і родичів з друзями у правлячій верхівці та отримати за рахунок бізнес-політичних конкурентів нові джерела збагачення, вони продовжують вибудовувати нові перешкоди для вертикальної мобільності та ротації політикуму. Цю консервацію власники політичних проектів намагаються, під різними соусами, згодовувати громадянам по кілька разів. Тому, наприклад, колишні рухівці опиняються у фракції Партії регіонів, а регіонали, своєю чергою, призначаються на високі державні посади указами Віктора Ющенка. Суспільству вже добре набрид весь видимий йому політикум. Відчуваючи це, окремі представники політичного класу шукають законодавчих засобів забальзамувати себе у політиці всупереч громадській думці.

Так, бютівець Сергій Терьохін реєструє законопроект, яким запроваджується десятивідсотковий прохідний бар’єр на виборах Верховної Ради України, що залишає можливості політичного життя лише двом — трьом партіям. Іншим спільним законопроектом членів фракцій Партії регіонів та БЮТу Олександра Лавриновича і Андрія Портнова пропонується запровадити норму, згідно якої після виборів за партійними списками у два тури отримує 226 депутатських мандатів та формує уряд партія, яка набрала просту більшість голосів, а інші партії, які подолали у першому турі трьохвідсотковий прохідний бар’єр, та партія, що посіла друге місце у другому турі, автоматично набувають статусу опозиційних.

Таким чином, за участі у виборах двох десятків партій правлячою може стати та, проти якої проголосували навіть і три четвертих виборців. Ситуація буде аналогічною до тієї, яка виникла у Києві після позачергових виборів міського голови та Київради, коли Леонід Черновецький разом зі своїм депутатським блоком були обрані менш ніж четвертою частиною киян, які мають право голосу.

За таких законодавчих умов легальна політична діяльність втрачає громадянський сенс. Ця обставина, а також суцільна корумпованість та гранична забюрократизованість влади створює живильне середовище для посилення впливу радикальних політиків і втілення силових способів боротьби громадян за власні права. Сьогодні це виявляється переважно у перешкоджанні незаконній забудові, блокуванні рейдерських захоплень підприємств за участі судів та міліції, а також спробах самосуду, зокрема, і щодо посадових осіб, коли їх ловлять на гарячому при скоєнні очевидних злочинів.

Законодавча узурпація влади двома потужними політико-бізнесовими угрупуваннями неминуче призведе до втрати легітимності держави загалом в очах суспільства. Вже сьогодні ухилення від сплати податків є етичною нормою для підприємців.

Не можна стверджувати, що політиканствуючі паразити не усвідомлюють загрози (створеної ними) кризи політичної системи, а відтак, і державності загалом. Вони у лихоманці намагаються здійснювати нові політичні проекти, які мають забезпечити для них продовження життя у владі.

Готовність їх у цьому підтримати демонструють усілякі (за образним означенням Віталія Кулика та Юрія Романенка) «телеполітологи та інші гламурні емітатори». Піар-інтелектуальна обслуга також чіпляється за належність до політичного класу. Та проблема розроблюваних нею політичних проектів полягає у тому, що вони, як і у бозі спочилі НУ-НС та його попередники у статусі партій влади, створюються «з гори». Розкручені і розкручувані «балакучі голови», які ангажуються для публічної презентації таких проектів, не є носіями інтересів суспільних верств, а традиційно обслуговують політичні потреби згуртованого у клани великого капіталу.

Позитивною обставиною є те, що в Україні створено-такі суспільно-політичні умови, за яких всі, хто прагне потрапити до влади, змушені запобігати у виборців уваги та ласки — або імітуючи захист їхніх інтересів, або роздаючи усілякі подачки. Громадська думка в Україні, на диво, ще (вже?) має суттєву вагу.

Тому суспільство здатне водночас позбутися паразитів та перезаснувати державу — на виконання нею функцій механізму, що обслуговує його інтереси. Вихід, на нашу думку, не у створенні чергових політичних прожектів лідерського типу, а у здійсненні громадянської люстрації. Вона полягає у тому, щоб сучасними засобами комунікацій якомога ширше розповсюдити ідею не голосувати за списки тих політичних партій, до яких входять особи, які коли б то не було засідали у Верховній Раді, були членами уряду, головами адміністрацій тощо, а також і члени їхніх родин. Це не законодавча заборона на професію — це один з елементів суспільної угоди, яка має бути створена та реалізована поза сьогоденним політикумом.

Безумовно, матимуть рацію ті, хто звинуватить автора у «пропонуванні негативу», але це найменш болючий спосіб позбутися політичних паразитів.

Щодо позитивних складових суспільної угоди, то багатьом читачам відомо, що в країні зростає кількість майданчиків комунікації, зокрема, і віртуальних, де цей «позитив» активно створюється.

№182, п'ятниця, 10 жовтня 2008