* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Реалії народовладдя

19:00 28.10.2008

Реалії народовладдя

Дивлячись довкола, так і хочеться переробити вірш Шевченка з врахуванням сьогоднішньої реальності:

«Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли.

До влади злодії ідуть

І діточок своїх ведуть…»

Перевернувши у 2004 році всю країну догори ногами, революція не принесла народу нічого доброго: вперше він повірив своїй владі, а вона, як виявилось, обдурила його знову, і, що найгірше, виявила повну нездатність управляти державою. Отож, у пам’яті народу залишиться не «чесний месія», а цілий букет криз – здобутків: газова, політична, бензинова, соціальна…

Нас, народ, кожного дня грабують наші же «обранці» на чолі з Президентом. Ще трохи, і ми остаточно станемо «лохами», жебраками, напівмертвими споживачами генетично модифікованих та непридатних до вживання товарів.

Влада «дбає» про свій народ…Свій? Як так? Чи є у ВРУ справжні українці? Хм… Один – єврей, інший – росіянин, ще хтось - кум грузина… А де українці?! Чому тоді, коли хтось спробує це з’ясувати, скільки насправді їх є в органах влади, починають звучати гасла про «антисемітизм», «ксенофобію», «націоналізм»? Я скажу ось що: у нас – АНТИУКРАЇНІЗМ!

Політики займаються чим завгодно, лишень би не політикою. На публіці – любов до народу, турбота про його майбутнє, а в повсякденному житті – нарцисизм і турбота про власні кишені.

Антинародні політикани вмостилися на всіх щаблях влади, кожен – у відповідності до зв’язків чи кількості мільйонів у банку. Та «прийшли» вони не самі – зі своїми кумами, братами, охоронцями, куховарками, секретарями, водіями та повіями.

Тому говорити про громадянське суспільство в Україні, про формування та розширення «середнього класу», про народовладдя і безмежні можливості громади, про «невпинний розвиток та зростання авторитету держави» можуть лише блазні чи психічно хворі… Подумаймо, кого з політиків до якої з груп можна віднести…

Трохи про наболіле

Прихована громадянська війна… Регулярні виборчі кампанії демонструють постійну боротьбу конкурентів, які, фактично, нічим не відрізняються між собою.

Війна триває… В ній безперервно тонуть люди, національна ідея і питання державної мови. Нові й нові «збори» парламенту не перестають веселити народ під куполом цир… Ні, не цирку, - ледь не сплутав, - а Верховної Ради.

Нам важко зрозуміти, що не має абсолютно ніякої різниці між кандидатами у всі органи влади. Змінюються обличчя, та не змінюється сама система.

Причини вічної кризи в державі різні – від світоглядного конфлікту до бажання «втягнути» в свої «ще чисті» руки найбільше. Для того, щоб здійснити реальні зміни, потрібно не змінювати обличчя, пики управлінців, а змінювати саму систему, тобто відносини між ними. Так, про це ми не перестаємо говорити, кожного дня плачемо в хустинку, але… Ніхто так і не домігся цього…

Культура, мораль і духовність, які є гаслами кожних нових блоків, партій та урядів, з часом стають перепоною для здійснення ними «чесного» управління державою, тому швидко забуваються. Війна між переможеними і переможцями, неможливість співіснування цих категорій стоять в основі всіх криз і конфліктів. Навіть в інтересах народу не можуть об’єднатися у одному парламенті ті, хто вийшли з війни, тріумфуючи, і ті, хто ганебно програли її.

Люди досі не хочуть збагнути, що не має ніякого значення, хто очолить ВРУ, хто стане Президентом. Війна триватиме.

Так історично склалося, що дії Президентів України завжди суперечили їхнім «закликам» і гаслам, словам і обіцянкам. Та й депутатів також…

А проблема в тому, що доти, поки не буде ліквідовано депутатську недоторканість, поки про імпічмент Президента можна тільки мріяти, говорити про рівність всіх перед законом просто смішно. Та чи є кому писати ті закони?

Нині – немає. Не тому, що відсутні спеціалісти, не тому, що народу байдуже – про народ, якраз, мова не йде. І депутати, і Президент не хочуть покидати теплих, м’яких годувальників – владних крісел. Ніхто не засудить себе самого і не прийме собі на шкоду жодного закону. І це – логічно! Так, може, у «верхах» і придумають щось для місцевого самоврядування і діяльності обласних громадських організацій, але, звичайно, за скасування недоторканості і подібні речі ніхто не голосуватиме…

Доти, поки не з’явиться принципово нова сила, йти на вибори немає сенсу. Адже нинішнє «волевиявлення» - не початок і не кінець, не перемога і не поразка. Це – один з тих, на жаль, багатьох процесів, у якому ми можемо брати участь без якої-небудь користі. Користі для себе.

І лише один позитив виборів – це самоусвідомлення своєї ролі у розбудові держави. Поки ця роль нівелюється державними злодіями, говорити про розвиток, демократію і розбудову можуть лише блазні, популісти чи ідіоти.

Слово на захист

Не має ніякого значення, яким є моє ставлення до тих людей, кого на заході України жваво називають москалями. Питання стоїть зовсім інше: що ми можемо сказати про культуру? Культуру російської мови.

Кожна мова у сучасному світі має невід’ємне право на існування. Особливо тоді, коли її носіями є 180 мільйонів людей, частина з яких проживає в Україні. Актуальним та наболілим є стан не лише моєї, рідної української, а й не менш рідної, російської мови, яка з кожним днем втрачає свою естетику, витонченість, безперервно засмічуючись молодіжними жаргонами та політичним дебілізмом.

Та все одно не розумію поступового закриття російських шкіл у державі. Є такий вираз : «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти – людина». Тобто, нашу молодь позбавляють права отримати мінімальний рівень знань мови країни-сусіда. Та зараз не про це.

Якщо ж подивитись на телебачення, то варто зазначити, що воно перетворилось з поширювача мовної культури у його ізолятор. У нас майже ніхто не володіє літературною російською, так як сучасне ТБ транслює і пропагує виключно програми, що виражають волю Кремлю.

Давайте спершу наведемо лад у своїй мові, очистимо її від русизмів, нецензурщини та архаїзмів, а потім врівноважено, з повагою поставимось до російської. Адже в Україні – не один російськомовний громадянин.

А кожна мова збагачує нас, наш розум, культуру…

Про демократів, дисидентів та нинішню владу

На кого не подивись, - кожен – демократ. Ющенко – демократ, Тимошенко – демократ, Янукович – демократ… Навіть Вітренко і Симоненко – демократи, бо виступають «за народ».

Зачекайте!.. Ющенко чомусь «не вписується» у цей рядок. Якийсь він занадто нерішучий, навіть сина не може взяти «у руки». Тим часом кожного дня – Голодомор, Шухевич і бджоли… Проте його нинішня роль – саме для нього. Очоливши революцію, він обдурив народ, але при цьому прийшов до влади тим же демократичним шляхом!

Так, у нас – демократія. Та при цьому варто спитати: чи є у країні хоч один дисидент, який свідомо виступає проти існуючої системи? Напевне, ні. Кожен нардеп турбується про своє крісло, працівник – про своє робоче місце. Кому залишається турбота про народ? Нікому…

У нас – слабка влада, тому й цензура, яка впроваджується у всіх виданнях, є досить слабкою. Так, справді слабкою, адже державі, очевидно, начхати на ставлення до неї людей. Владу можна назвати ще й «толерантною», так як вона «терпимо» ставиться навіть до злочинів, де фігурують величезні кошти і відомі імена, адже закони пишуться нардепами «для себе».

Так от, кого з наших політиків можна назвати дисидентом? Нікого! Навіть популістка Тимошенко не сприймається виборцями як борець за народ…

А чи потрібні нам ті «демократи» і «дисиденти»? Дисиденти, як свідчить практика, здатні лише на знищення. «Демократи» зацікавлені лише в наживі, а при цьому не здатні провадити жорстку політику. Навіть тоді, коли йдеться про інтереси нації…

«Село неначе погоріло…»

Читаючи Програму підтримки і розвитку села, зустрічаєш дивне формулювання, яке спонукає до довгих роздумів: «село є колискою нації…».

Наше описане, змальоване в народних піснях та творах класиків, село, на превеликий жаль, покинуте напризволяще. З проголошенням Незалежності вельмишановні політикани завзято почали реформувати українські села. Але… У нашій державі все повинно відбуватись по-новому, оригінально: нову систему сільського господарства побудувати не зуміли, хоча стару поспішно ліквідували. На сьогодні, завдяки старанням «еліти», вирощування худоби на м’ясо стало збитковою справою. Затрачені зусилля для того, щоб прогодувати корову, не покриваються тим мізером, який вдається заробити.

Газифікація сільської місцевості здійснюється також власним коштом селян. Та який сенс говорити про газифікацію, якщо більшість сіл до нинішнього дня користуються газовими балонами, а то й деревним вугіллям.

Вирощувати зерно стає дедалі важче і безперспективніше. Село повністю деморалізується, особливо молоде покоління. Алкоголізм, розпуста, неосвіченість, наркоманія, постійні виїзди за кордон на заробітки – ось плоди «реформування» села, коли закриваються школи, клуби, лікарні й дитячі садки. Бракує професійних кадрів у системі освіти, культури, охорони здоров’я.

В загальному, варто сказати, що аграрний сектор – на рівні середини ХХ століття. Дороги – в катастрофічному, занедбаному стані. Вибоїни в асфальті ( якщо він взагалі є), дерева посеред доріг – ці сумні реалії навряд чи сприяють швидкому приїзду в село пожежної чи швидкої допомоги.

Єдина, напевне, річ, яка дійсно знаходиться на високому рівні, - це злочинність. Місцеві органи правопорядку не здатні виконувати свої прямі обов’язки, тому справи про постійні крадіжки, розбої, грабежі, і навіть вбивства у селах дуже часто залишаються нерозкритими.

Варто зазначити, що кожного дня ми чуємо про «родючість земель» і «одвічну працю українців на землі». Так, говорити наші управлінці здатні дуже добре, а от їх реформи тягнуть державу у прірву занепаду. Тим часом, коли проводяться наради, розподіляються кошти з бюджету (які, до речі, на «місця призначення» доходять не завжди), сільське господарство безповоротно наближається до краху.

Що зараз на селі ? Бодай хтось із міжнародних експертів там був?

Тому основним завданням тих, хто сидить у своїх кабінетах і плаче над невтішною долею тих чи інших явищ, має бути пошук шляхів вирішення проблем сільського господарства. Напевне, настав час нарешті зробити те, без чого неможливий подальший розвиток держави. Напевне…

«Українські патріоти йдуть вперед, за кроком – крок…»

«Я переконаний - мовне питання посідає особливе місце в серцях українців. Через віки наш народ проніс світоч рідної мови. Це полум’я не зміг загасити ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ, ні насильницька русифікація часів радянської влади. Важко знайти мову, яка зазнавала подібного тиску й нищення. Сьогодні ми повертаємо їй статус мови великої європейської нації. Українське слово звучить гордо. Наша рідна мова лунає з найвищих трибун світу, нею захоплюються, їй аплодують стоячи», - заявив Ющенко у одному зі своїх звернень до «любих друзів».

Отже, ми бачимо знову й знову «турботливість» Гаранта, переймання «долею рідного слова». А що ж буде з іншими? З російською, наприклад?..

На превеликий жаль, в Україні питання двомовності стало не предметом обговорень, дебатів та референдуму, а засобом збільшення числа прихильників, розширення електорату. Навіть у «мовному питанні» кандидати різні у своїх прагненнях і однакові в результатах – про свої клятви кожен з них забуває через 5 хвилин після закінчення голосування і початку підрахунку голосів.

Так, ця проблема справді існує, хоча й говорять про її «штучність». Якоюсь мірою це так, але ті фактори, які впливають на формування світогляду і закладають основи любові до української мови, справді знаходяться в жалюгідному стані. Стан освіти, культури, книгодрукування є жахливим. І винні в цьому, як не дивно, ті «патріоти», які кричать про бажання «підтримати рідне, українське».

Але ми повинні розуміти, насамперед, те, що забороною російськомовних телеканалів, закриттям шкіл з російською мовою викладання, перекладом американських трилерів і російських серіалів на українську мову не вдасться відродити українську культуру, яку наші політикани завзято називають «самобутньою».

Ну от, ми перейшли до політиканів. Якщо проаналізувати всі їхні промови, написані спічрайтерами, які не знайшли свого місця в житті, то варто зазначити, що зводяться вони усі до одного – «народе мій, ми такі бідні, москалі знищують мову, а влада нічого не робить…». Невже ми, українці, й справді такі «забідовані, морально зґвалтовані москалями»?

Навіть у мене, українця в розумінні вельмишановних «патріотів», їх розмови про «патріотизм і рідну материнську мову» викликають зовсім протилежну реакцію, реакцію відрази до всього, що «маю любити».

Що тоді казати про тих, які з дитинства спілкуються на російській? Як то кажуть, - без коментарів…

Тоді скажіть будь ласка, чи не є двомовність виходом? Виходом з становища, яке склалося в Україні?

Що ми отримаємо від такого, доволі рішучого кроку? Насамперед, ліквідацію спекуляцій по мовному питанню. Окрім цього, виходячи з того, що обидві мови походять від староруської, можна буде удосконалити українську мову, адже дотримуватиметься принцип найбільшої милозвучності і легкості вимови. Взяти хоча б суржики: при злитті мов важковимовні і грубо звучні слова просто зникають…

А що ми втрачаємо? Те, що можуть зникнути сучасна українська і російська літературні мови на території України. Скажіть будь ласка, чи розмовляють нині чистою латиною, старогрецькою? І чи постраждали від зникнення цих мов греки або італійці?

Якщо ж акцентувати увагу на збереженні культурних, мовних традицій, то варто озирнутись навкруги: ми живемо у ХХІ столітті! Так, зберегти традиції, мову, культуру – важливе завдання. Але якщо думати лише про «самобутність і свідомість», а жити на прожитковий мінімум, - можна перетворитися на «самобутню» зграю бідняків… Чи це – краще, аніж спокійно розвивати економіку, а мовну проблему «пустити» на самостійне вирішення?

Врешті-решт, може, в майбутньому, через років сто, зникне ще багато мов, на місце яких прийдуть конгломерати з різних сучасних діалектів?

Де знайти той патріотизм?

Дивлячись на нинішній «стан» патріотизму, доречно сказати, що мова про нього заходить тільки тоді, коли більше нічого сказати, коли «чимось» треба заповнити пропуски у «ееее…» та «иии…» політичних виступів або емоційно підсилити значення якогось твердження.

Але чому ця любов до України така специфічна? Чому в усіх європейських країнах її вистачає, щоб розфасовувати сміття по різних контейнерах, а у нас її замало, щоб втриматись від спокуси викинути це сміття через вікно? Чи любов до країни взаємо виключає любов до її жителів? Напевне, ні…

Самоідентифікація патріота в Україні нині здійснюється так: «Слава Україні ! - Героям слава!». Все настільки просто…

Але невже достатньо вдягти вишиванку, взяти в руки синьо-жовтий прапор і вивчити декілька фраз, щоб стати патріотом? Напевне, ні. Та й саме поняття патріотизму нині стало доволі аморфним. А жаль…

Патріотів і націоналістів нині ставлять «на одну полицю». Та в цьому винні ми самі, адже дозволили групі дядь з вусами, вишиванками і штучно виробленим гуцульським діалектом називатися патріотами. А тим часом справжні, скромні, самовіддані, працьовиті патріоти дійсно працюють на благо Вітчизни. Дехто з них розмовляє російською, дехто живе в інших країнах світу. Але ці люди роблять свій внесок у розбудову держави тоді, коли «великі патріоти» обговорюють плани розкрадання «неньки – України»…

Патріотизм, який нам стараються всілякими методами привити, передбачає, перш за все, гордість. Гордість за державу. В зв’язку з цим у мене постає питання: хто може стати для України предметом національної гордості?

Хто має повернути нам це почуття? Мені здається, - Президент. Але тут нас чекає абсурдна ситуація – Гарант прагне об’єднати націю ідеєю трагічної історії… Страшно? Так, жахливо, особливо тоді, коли починаєш слухати ті «мудрі» словечка про Голодомор, поразки у битвах, зради… Невже комплекс неповноцінності може когось об’єднати?

Кожного дня – плач над творами Стуса і Шевченка, Франка і Сосюри, над долею Винниченка і Теліги, Довженка і Грушевського…

А за трилогією Старицького «Богдан Хмельницький», де є все: і подвиг. І героїзм, і кохання, - немає кому зняти повноцінний фільм! Натомість – штампуються документальні фільми про героїзм Бандери і трагічність Голодомору…

Тим часом на півдні та сході споруджують пам’ятники Єлизаветам, прославляють Петрів всіх номерацій, а на заході – культ Бандери, «бо він – єдиний герой, справжній українець». Так саме ці розбіжності і ділять нас! Адже основна проблема України – це небажання одних її регіонів зрозуміти іншу. А хто об’єднає ці частини? Нікому…

Немає розумних лідерів – людей, які на історичних прикладах показали б справжню Україну. Немає єдиних героїв…

Немає тих, з кого можна брати приклади…

Корольов – та що ви, він же на Росію працював?! Петлюра? Свят, свят, свят! Чи, може, Мазепа? Е-е-е-й, так це ж улюбленець Петра! А Семен Палій? Навіть не думайте, - він же проти Мазепи виступив! А Довбуш? Ну, як героєм може бути якийсь бандит? А Бандера? Навіть коментувати гидко… Може, хтось з нинішніх діячів? Хто, - немає у нас українців – патріотів…

От так і живемо… Добре хоч, ще ніхто не висунув як приклад єдності нації Німеччину часів Гітлера!

Хоча… А, Гітлер з Росією укладав пакти всілякі, - не годиться…

Чи треба українцям «єдину і соборну»?

Хай що там говорять, але ми, українці, - справді особлива нація. Ми можемо «пісяти» в під’їздах, сміття викидати з балкону, а при цьому вимагати від влади «чесності, порядності і розумного управління». Ми, українці, - безкультурна, неосвічена нація, яка не відбулася. Як? А от так: не склалася, не об’єдналася. Врешті-решт, не існує.

Схід і Захід – це не лише те протистояння, що надумане політиками для розширення кола прихильників. Це – різні частини, протилежні, несумісні частини однієї держави.

Сьогодні кожен політик, журналіст, письменник чи вчитель говорить про необхідність об’єднуватися під однією національною ідеєю, під одним прапором. Це не означає виховання єдиного способу мислення, єдиної мови, культури. Це означає зовсім інше: усі українці повинні мати подібні, твердо визначені зовнішньо- і внутрішньополітичні цілі. Та при цьому у кожного з них є право самим обирати засоби їх досягнення. Тому в рамки «єдиної і соборної» унітарної держави помістити різні політичні, мовні симпатії протилежних частин держави неможливо.

І справа не в тому, що «на сході живуть москалі, а на заході - бандерівці»! Це – теж українці, які, як і усі вільні люди в демократичній державі мають право вважати престижною чи непрестижною українську мову, рідними чи нерідними – синьо-жовті прапори. Треба говорити про те, що схід і захід – не різні частини одної країни, а зовсім протилежні одна одній держави. З діаметрально протилежними мовами, політичними симпатіями, ментальністю, цінностями і світоглядом.

Панове-товариші-браття! У моїх словах немає ніякого знущання, зловтіхи чи бажання розколу державі! Все з точністю до навпаки…

Я хочу бачити не омріяну і оплакану «єдину і соборну», а федеративну Україну. Я хочу федеративну Україну, коли на усій державі заробляють не паразити, що сидять у столиці. Я хочу бачити не омріяну і оплакану «єдину і соборну», коли обласні центри спочатку обдираються «центром держави», а потім змушені звідти виклянчувати копійки для свого розвитку. Я хочу бачити не омріяну і оплакану «єдину і соборну», у якій – «голі» області і заможний Київ.

Я хочу федеративну Україну, коли держава буде поділена на частини з однаковими мовними, культурними, економічними, промисловими особливостями. Ці частини обиратимуть собі губернатора, а не чекатимуть призначення кума-брата-друга-однопартійця Президента. Більшу частину податків залишатимуть «на місці», і лише невелику кількість віддавати в столицю. Але віддавати для того, щоб утримати армію, міліцію, центральний апарат, а не сім’ї олігархів. Таким чином, федеративні одиниці отримають можливість самостійно визначати напрями свого розвитку, а не чекати, поки дядя Ваня з Києва благословить тисячу гривень на школу.

Давайте, зрештою, подумаємо логічно над тим, чи потрібна нам ця «єдина і соборна» держава? Навіщо? Заради яких високих цілей треба насильно об’єднувати несумісне?

Єдиний вихід з криз, які переслідують державу, - це створення федерації. Адже таким чином вирішиться багато запитань: і питання російської як другої державної ( на території російськомовних регіонів – будь ласка), і інші теми, які прискорюють розкол, самознищення України. Регіони розвиватимуться самостійно, але під смертельним недолугим контролем «центру».

Та хто готовий піти на таке реформування? Ніхто…

Проблема в тому, що громадяни слухають виключно своїх кумирів: що вони скажуть, те й слід вважати незаперечною істиною. А ідеї федеративної України нині не в моді навіть у політиків… От і виходить те, що маємо на сьогоднішній день. А що ми маємо? Ніщо, хаос.

При владі – кухарки, сантехніки, акушерки і бджолярі. А «ефективність» їх «управління» говорить сама про себе: корупцію подолали, а потім догнали і ще раз подолали. Світові економічні кризи «не торкаються» України… Анекдотична ситуація виходить: або у нас все настільки чудово, або ми – не складова світу. Перше припущення відпадає одразу, як тільки спробуєш озирнутись навкруги…

На кожному рівні влади ніхто навіть гадки не має, що робити, що не робити, кому підпорядковуватися, до кого викличуть, якщо нічого не робити. Та практика свідчить, що ні до кого…

Залишається тільки одне: вірити, чекати, що згодом люди збагнуть те, що єдиним виходом із нинішніх криз, суперечок, розколів і протистоянь є створення нової, федеративної України.

От тільки тоді може бути пізно…

Ода тим, кого обрав народ в процесі свідомого волевиявлення

Чесно кажучи, я не розумію…

Не розумію, коли закінчаться ці суперечки на тему туризму. НАТО, Росія… Навіщо вони нам? Там нас не чекають, а якщо й чекають, то ми не хочемо туди йти. Нам це не потрібно! Тут земля наших дідів, батьків, наша земля, на якій ми в змозі працювати без допомоги цих «суперблоків».

Якщо ж ви, Президенте чи Верховна зРадо вважаєте, що, награбивши достатньо держмайна, пора тікати, - будь ласка, лишень ідіть усі разом, не залишаючи жодного свого колегу «напризволяще».

Нам вистачає любові до Батьківщини й без вас, «любий друже», Президенте, й без Верховної зРади. Ми навіть не будемо вас звинувачувати в хабарництві, сепаратизмі, розкраданню держави, - просто зберіться всі разом і ми, народ України, проведемо вас до літаків, власним коштом оплатимо ваш «від’їзд» з України. А цей благодатний день стане державним святом!

Що ви зробили за роки незалежності, шановні «елітні» управлінці, окрім того, що остаточно знищили державу? Так, ви чудово вмієте «перекручувати» й без того складну історію, спекулювати на відмінностях, розбіжностях поглядів. Ви щедро фінансуєте силові структури, які давно перетворилися з «захисників порядку» на додатки до ваших власних охоронців. Піар – проекти в культурній, освітній і науковій сферах не змінюють їх убогого становища. Народ, завдяки вашим старанням, о «патріоти України», перетворився на стадо з комплексом неповноцінності!

Вам, мабуть, буде важко повірити, що я уже тиждень ніяк не можу вирішити, що миліше серцю: парламентсько – президентська чи президентсько – парламентська республіка. Ці вагання і роздуми не дають мені спати, адже настільки серйозне і важливе питання не залишить байдужими нікого! Та що я? цими роздумами заклопотані всі громадяни України. Саме тому, напевне, уже десятиліття ми не виходимо з кризи, адже економічні негаразди, зубожіння населення – ніщо у порівнянні з тими високими ідеями, які нас турбують.

Ми, народ, давно зрозуміли, що нам не потрібні вибори. От чекаємо, поки й ви зрозумієте, що серед вас немає достойних кандидатів ні в Президенти, ні в депутати, ні навіть у працівники клінінг-компанії. Ви, як хитрі та нерозумні створіння, спершу «забили» на свій довірливий народ, а потім чомусь вирішили, що стали великими гуманістами, благодійниками, патріотами України.

Набагато легше, як бачимо, запросити хороших менеджерів, здатних керувати державою, здатних очолити Кабмін, стати Президентами, хоча б з Ефіопії, Сомалі чи Японії, ніж чекати допомоги від вас, українських недолугих політиків.

А коли зрозумієте ви?

Ростислав Галелюк