* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Проблеми взаємодії державної політики та системи міжнародних відносин

10:13 09.02.2009

Проблеми взаємодії державної політики та системи міжнародних відносин

Зовнішня політика будь-якої держави є відгомоном і результатом внутрішньої політики, а міжнародні відносини продовженням внутрішніх суспільних відносин, сутність яких визначається економічним базисом та інтересами правлячих кіл. Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм і відображає їх на міжнародній арені. Водночас зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами, міжнародними формаціями тощо. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин. Вона є похідною як від взаємодії сил на міжнародній арені, так і від внутрішніх чинників.

У кінцевому рахунку і внутрішня і зовнішня політика вирішують, тобто мають вирішувати, одну задачу - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Так, внутрішня політика діє усередині суспільства, зовнішня - усередині міжнародної системи. Є монополія всередині держави, чого немає у зовнішніх зносинах.

Зовнішня політика підштовхує внутрішній розвиток держави і невдачі у цій сфері справляють вагомий вплив на внутрішнє становище країни. Водночас суперечності й безлад всередині держави невідворотно спричиняють труднощі зовнішньополітичного характеру та ускладнюють, а подеколи й унеможливлюють ефективну взаємодію державної політики й системи міжнародних відносин.

Історія засвідчує, що через відсутність державної стратегії, концептуальну безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення українська нація, за історію свого існування, неодноразово оформляла та втрачала свою державність, неодноразово отримувала шанс і можливість, але невдовзі, не встигнувши зреалізувати їх, втрачала таку нагоду.

У 90-х роках ХХ століття вдалося відновити українську державність. Проте і дії українських державотворців сучасності важко назвати беззаперечними, такими, що врахували історичний досвід своїх попередників.

З першого ж дня набуття Україною незалежності практично жодний серйозний зовнішньополітичний вчинок країни (утім, як і внутрішньополітичні заходи) не обходився без гострого протистояння всередині провладних та опозиційний кіл, що ніби навмисно миттєво виносилося назовні й перетворювалося на засіб спекуляції громадською думою, дискредитації існуючої влади, а заразом ще й іміджу всієї країни. Через подібну модель провадження державних справ фактично будь-яке, навіть найперспективніше починання не отримувало свого логічного завершення. Як правило, більшість програм, рішень, постанов, законів (ба, навіть статей Конституції) будь-якого моменту – при зміні політичного керівництва чи балансу сил на вершині державного олімпу – можуть стати предметом перегляду.

Не в останню чергу така ситуація складається через те, що серйозні кроки країни на міжнародній арені здійснюються без необхідного узгодження інтересів та позицій українських сторін. Але навіть це не головна причина.

Більш суттєво – в Україні не проглядається єдина і послідовна стратегічна зовнішньополітична лінія. Єдність зовнішньополітичного курсу країни полягає в тому, що вона є результатом – чи проявом – постійних торгів з тих чи інших питань між українським керівництвом та зацікавленими міжнародними центрами сили (наприклад, ЧАЕС і ядерні технології України), – перш за все, США, Росії і провідних країн ЄС (Німеччина, Франція). Або ж вона постає як результат одностороннього проштовхування тих чи інших рішень через президента країни (наприклад, питання про ЄЕП за часів Кучми).

На рівні ж громадськості проводиться квазі-обговорення, що, як правило, відволікає країну та громадян в цілому від реального вибору, від реальних проблем міжнародного становлення української держави. Часто українська громадськість стає жертвою надуманих, спеціально закинутих дипломатичних «пліток». Такі провокації часто нейтралізують політичне та громадське життя країни на достатньо довгий період, що дозволяє потім безболісно приймати рішення та проекти інших держав чи певних корпоративних груп, знову ж таки без врахування інтересу українського суспільства.

В результаті Україна сьогодні не представлена перед світовою громадськістю цілісним, консолідованим, позитивним образом, який чітко й однозначно розташовує її, без додаткових торгів, в лавах міжнародного співтовариства. Навпаки – вона змушена пробиватися на міжнародну арену, обговорюючи, виторговуючи кожне своє досягнення, кожне рішення. Тому для країни залишається актуальним осмислення свого становлення і становища в контексті взаємних залежностей зі світовим простором, зі світовими процесами, з якого повинен витікати довгостроковий, послідовний стратегічний курс, узгоджений з інтересами країни у цілому та усіма прошарками населення. Наявність такого стратегічного курсу передбачає і узгодження, і гармонізацію внутрішніх процесів політичного, соціально-економічного, державного будівництва з міжнародними тенденціями та нормами.

Саме тому однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави є чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів. А це неможливо без узгодженості різних гілок влади та їх готовності проводити таку внутрішню політику, яка б згуртувала громадськість, а не роздирала українське суспільство на штучно створені антагоністичні табори, заради короткочасного реваншу в битві за перемогу на чергових дострокових виборах. Звісно не існує систем, які б працювали без втрат енергії (такі вже сумні реалії матеріального світу, в якому існування вічного двигуна визнано неможливим), але при подібних манерах комунікації влади й опозиції, котрі нагадують скорше феєричне шоу, аніж роботу на благо держави, де цілий день роботи Верховної Ради фактично зводиться лишень до того, щоб «сказати народу з трибуни, що насправді коїться в країні» (ніби в очільників опозиції інших шляхів та засобів для цього немає), а не висловити недовіру уряду, як заявлялося спочатку (що в умовах тотальної кризи, погодьтеся, є окремим і вельми цікавим питанням).

Проблема України в тому, що представники нашого політикуму не визнають стратегію, як шлях до еволюційного державного поступу та й навряд переважна більшість з них не те щоб сповідувала національні інтереси, а бодай усвідомлювала їх. Наріжним каменем розбудови консенсусу в суспільстві як щодо внутрішніх, так і відносно базових зовнішньополітичних питань, а значить і стабільності в державі загалом, є наявність політичної волі, компетентності й відповідальності лідерів держави й до того ж якісної скоординованості їх дій, зокрема й стосовно заяв на зовнішньополітичній арені. Важливо аби в широкому спектрі міжнародних відносин Україна говорила „одним голосом” і щоб її думку було ясно чути, аби заяви Президента й прем’єр-міністра не розходилися в діаметрально протилежних напрямах, аби від імені держави виступали уповноважені представники, а не кожна політична сила, позиція і бачення якої не збігається з провладною. Україна не може просуватися вперед, а у кращому випадку приречена тупцювати на місці доки в очах іноземних партнерів залишається острівком „стабільної нестабільності” й непередбачуваності на сцені світової політики.

Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення (лишилося тільки цю еліту знайти, обрати й взяти на себе відповідальність за свідомий вибір).

Крім цього, формування й імплементація ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі.

Україна посідає ключове місце на євразійському просторі й фактично контролює основні транспортні коридори між трьома цивілізаціями і в широтному й меридіанному напрямах. Вона є країною-містком, а може стати країною-комунікатором між трьома різними, подеколи антагоністичними світами: християнською манірною Європою та діаметрально протилежними за своїми менталітетом і світоглядом Азією й арабо-мусульманською цивілізацією. Місія України – не лише перешкодити виникненню нового політичного, економічного, культурного вододілу між ними, але й створити густу мережу зв’язків, виступити провідним актором для знаходження компромісів і попередження воєнно-політичних конфліктів як регіонального, так і світового масштабу.

Свого часу польський президент Валенса застеріг представників Заходу, що легко може відродитися Російська імперія і навіть комунізм, якщо НАТО не прийме у своє членство східно- і середньоєвропейські держави. Він також зажадав від Альянсу гарантій безпеки для Польщі та ін. держав, яким потенційно може загрожувати Росія, апелюючи тим, що у протилежному випадку вони змушені будуть створити окремий оборонний союз найправдоподібніше під керівництвом України. На жаль, цей час безнадійно втрачений.

Доки ми матимемо абсолютну відсутність інституту політичної відповідальності, а також політичної етики й поваги влади до влади, влади до народу й народу до влади навзаєм Україна залишатиметься не повноцінним суб’єктом, а тільки об’єктом боротьби світових центрів сили, а підчас і картою, яку вони розігрують для досягнення власних геостратегічних цілей. Без отримання контролю над Україною, жодна сила не може отримати контроль над Східною Європою. Тобто, збереження позиції нашої держави в нейтральній зоні і становлення її в довгостроковій перспективі як регіонального лідера, наприклад в Чорноморському регіоні, є малоймовірним. Україна не зможе стати регіональним лідером, оскільки для цього не буде чітко окресленого регіону. Всі східноєвропейські країни або вже стали членами ЄС і НАТО, або визначені як країни-кандидати, окрім Білорусі, Молдови, Грузії, Азербайджану і Вірменії. Білорусь і Вірменія перебувають під впливом Росії. Решта країн вже об’єднані в організацію ГУАМ, але вона не зможе стати окремим регіоном світового рівня за причини своєї слабкості і незацікавленості в цьому провідних країн світу. Україна також не зможе стати незалежною об’єднуючою ланкою між Заходом і Сходом. В цьому не зацікавлені ні Росія, ні Європейський Союз, ні США.

У своєму державотворенні Україна припустилася багатьох помилок. Однак продовжувати робити усе нові й нові промахи ми не маємо права. Потенціал успадкований від УРСР вичерпується, а нові здобутки не вражають і радісних перспектив на даному етапі не змальовують.

Висновок.

Діалектична єдність внутрішньої і зовнішньої політики, яка визначається їхньою спільною метою, спільною теоретичною базою, залежністю зовнішньої політики від внутрішньої, а внутрішнього розвитку від зовнішніх умов, їхнім взаємопроникненням є достатньою підставою для визнання того факту, що державний поступ та успіх на авансцені світової політики не можливі без досягнення консенсусу всередині країни як між представниками владного олімпу, так і між суспільними групами. Адже в єдності сила ! (А Ви як вважаєте?..)

Вероніка КОНОНЧУК