* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Я свій вільний час реалізував у книжках

13:36 27.03.2009

Я свій вільний час реалізував у книжках

Народився на саме Різдво Христове – 25 грудня, а в паспорті, щоправда, записано 1 січня. За гороскопом Козеріг. Виростав на березі невеличкої річки Сльоза, яка ділила рідне село Воютичі Самбірського району, що на Львівщині, на дві половини. Мабуть, від її чистої води, в якій водилися раки, у мене завжди світлі погляди на життя, уміння в інших людях виокремлювати все краще. Особливо цінував тих, хто умів дотримувати обіцяного слова, у кого пунктуальність, зібраність стали нормою поведінки. Такі особистості стали героями моїх чисельних газетних нарисів, які за художньо-літературною образністю наближалися до оповідання чи новели.

Працюючи в газеті кореспондентом, знайомі не раз радили взятися за справжні художні твори. Мало хто знав, що я таки прислухався до пропозицій читачів. До того ж відчув, що мої газетно-літературні речі подобаються загалові, а схвальні відгуки на них ще дужче запалювали в серці те, що не вмирає, або іншими словами – роздмухували творчість. В кінці сімдесятих років минулого століття написав дві повісті. Та вони не побачили світу. Їх "зарізали" радянські рецензенти. Вердикт був дуже простим і лаконічним: суперечить духові радянського суспільства, комуністичній моралі.

Добре, що тим обійшлося. Адже в повісті "Крутизна" я передбачував загибель колгоспної системи і обстоював відродження українського господаря, якого свого часу знищили комуністи, а в другій "Героїчні ночі" показав, як боролися і гинули бандерівці за ту землю, яка їх зродила і яку вони любили. А треба було показати їхню жорстокість як ворогів народу, затятих націоналістів, котрі темними ночами вбивали, вішали тих, хто допомагав утверджувати радянські порядки.

Через це на довгі роки справжню творчість я приховав на саме дно серця. Однак при цьому підсвідомо вірив, що колись скористаюся цим скарбом.

Енергетика працьовитості, котра властива Козерогам, вповні проявилася в 1990 році, коли мене з крісла вже відповідального секретаря компартійної міськрайонної газети "Червоний прапор" пересадили в редакторське новоутвореної демократичної газети "Самбірські вісті". Так цей часопис назвали на честь відомого в Галичині письменника Івана Филипчака. Саме він, знавець літературних справ, у 1941 році був редактором націоналістичної газети "Самбірські вісті". У листопаді 1944 року енкаведисти арештували його, пригадали антирадянські статті й засудили на 25 років. А йому на той час йшов 73 рік від роду. Не пощадили старця-редактора. Помер 25 жовтня 1945 року в тюрмі м.Тайшет Іркутської області. Місце поховання невідоме.

Отож мені, молодому редакторові, дісталася така історична пам’ять про газету, її редактора. Звісно, це накладало на мене і журналістів особливу моральну відповідальність. Бо ж належало продовжувати редакційну політику попередниці. Тому впродовж десяти років з номера в номер на сторінках газети відстоювали побудову незалежної і самостійної України, публікаціями підживляли одвічне прагнення народу до національного, духовного і культурного відродження.

Із цим завданням мій колектив редакції, переконаний, справився. Пам’ять про "Самбірські вісті" живе досі, хоч її брутально, по-більшовицьки 17 грудня 1999 року, вже в наш демократичний час, міська рада безпричинно ліквідувала. Це був страшний моральний удар. Адже я цій газеті віддавався на всі сто. Біля мене ніхто не смів плентатися, щось робити не так. Бо я, як казали, пер газетного плуга, а всі решта засівали і обробляли творчу ниву.

Попри завантаженість редакторськими справами не раз згадував про дві свої ненадруковані повісті. А коли колишні комуністи, перелицювавшись у новітніх демократів, знищили газету "Самбірські вісті", чим перервали історичну спадковість, а я, звісно, позбувся посади редактора, відчув, що у мене з’явилося надзвичайно багато вільного часу. Постало питання вибору – що робити? чим зайнятися? Написати статтю, репортаж чи інформацію для газети, котру заснували замість ліквідованої – це раз плюнути.

На роздуми наштовхували такі факти. У Самборі іменем письменника, редактора газети "Самбірські вісті" Івана Филипчака названа вулиця, в місті відновився історико-етнографічний музей "Бойківщина", директором якого він багато років був. Згодом педагогічному училищу присвоїли його ім’я. Тут регулярно до дня його народин проводилися наукові та наукового-практичні конференції. Якось їх організатори для одної з них попросили мене підготувати доповідь на тему "Іван Филипчак – редактор газети "Самбірські вісті".

До такої пропозиції поставився серйозно. У Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника перечитав архівну підшивку газети "Самбірські вісті" за 1941 рік. Я побачив Івана Филипчака не лише як літератора, десять історичних повістей якого перечитав, а насамперед як журналіста, редактора. Збагнув, що енкаведисти мали всі "законні підстави" засудити цю творчу особистість, бо люто ненавиділа, за його висловом, московсько-жидівський більшовизм і щиро любила все українське. Моя доповідь на конференції була спалахом, новим відкриттям людини, якою гордиться рідна Самбірщина.

А потім з намови відомого письменника з сусіднього Дрогобича Романа Пастуха я засів за написання книжки. Першої. Вийшла друком у 2005 році. Присвятив її життю і творчості Івана Филипчака, його 135-річчю від дня народження. Назвав, як вважав, вдало – "Мов полум’я свічки". Відгуки про неї авторитетних людей надихнули на нові творчі задуми. Мені вже бракувало часу. Через рік вийшла повість "Віхола кохання". Того ж 2006 року побачила світ збірка оповідань і віршів "Воскресле з пам’яті".

Гадав, що пишу і видаю книжки для внутрішнього задоволення. А виявилося, що воно далеко не так. Студенти педагогічного коледжу імені Івана Филипчака в процесі навчання послуговуються "Мов полум’я свічки". А стосовно "Віхоли кохання", то я собі не міг уявити, що настільки розбурхаю інтереси читачів. З сусіднього міста Борислава зателефонувала жінка і висловила претензію, мовляв, навіщо я написав про її життя. А інженер лісгоспзагу уточнив, хто мені розповів про його долю, бо в моїх літературних героях впізнав себе. Інша знайома, перестрівши в центрі Самбора, зізналася, що в магазині купила мою повість "Віхола кохання". Я перепитав, яке її враження від сюжету, а вона:

– Потім про сюжет поговоримо. Ти покажи мені, де той під’їзд у центрі Самбора, в якому головна героїня стояла під час великої літньої зливи?

Я показав її той під’їзд будинку. Вона уважно оглянула його, а потім сказала:

– Знаєш, цікаво знати місце і співставити його з написаним у книжці. Класно в тебе вийшло. Як на картині.

З Донецького краю – міста Артемівська студентка тутешнього педколеджу Тетяна Качор надіслала есемеску, в якій дякувала за "очень інтересную кнігу, которую охотно і на одном диханіі прочітала вся її група". А на зустрічі в гімназії м.Рудки учнів цікавило, чи мої літературні герої мають своїх прототипів.

Читачі хвалили за надзвичайно виразну літературну мову, простоту викладу і невичерпну цікавість сюжету. Казали, що "Віхолу кохання", якщо почали читати, то ніхто з них не відкладав на потім – мусів довідатися, що воно далі і чим закінчиться. Випадково потрапивши в одну сільську бібліотеку, чисто для себе і сільського голови, який супроводжував мене, поцікавився, чи є в ній повість "Віхола кохання". Почув у відповідь, що є така книжка. Невдовзі бібліотекар показала мені її. Обкладинки були дуже покручені, через що мені одразу стало якось не по собі.

– Не дивуйтеся, – ніби прагнула зменшити свою провину бібліотекарка. – Цю книжку в селі чомусь найбільше читають. Особливо учні. Усім подобається. Мені також. Кожен потроху крутить обкладинку, тому вона така.

– А ви знаєте, хто її написав? – запитав бібліотекарку сільський голова.

– Знаю. Тут написано – Микола Сенейко.

– Ви його особисто знаєте?

– Знаю, що є такий. Особисто з автором "Віхоли кохання" не знайома.

Довелося мені сільській бібліотекарці показати своє посвідчення.

Схвальне слово про мою повість з’явилося на сайті Всеукраїнської творчої спілки "Літературний форум". Від таких складових в душі вже не кільчилися пагінці літературних можливостей. Вони переростали в зерна таланту. В 2007 році в дрогобицькому видавництві "Коло" тисячним тиражем вийшла нова повість "Як один день". Що це за книжка і як вона сприйнята читачами, наведу тільки три епізоди. Метр української літератури Михайло Слабошпицький в своїй авторській радіопередачі присвятив для неї десять хвилин свого ефірного часу, а в приватній розмові зі мною зізнався, що багато цікавого почерпнув для себе.

Викладач училища культури Марія Винарчик, яка повернулася із заробітків в Італії, зізналася, що плакала і що "Як один день" в м.Болоньї прочитали всі українські заробітчани. Вона ладна була організувати презентацію повісті.

Військовий комісар м.Самбора підполковник Сергій Бабич при зустрічі сказав, що з дружиною у ліжку за дві з половиною години прочитали повість "Як один день" і отримали "море задоволення". А власкор Інтернет-видання Zaxid Net Осип Маланяк на одній творчій вечоринці, характеризуючи мою повість, заявив, що після Івана Филипчака в Самборі ніхто чогось кращого не написав.

Я зрозумів, що своїм пером не можу залишатися у боргу ні перед літературою, ні перед читачами. А насамперед перед самим собою. Бо я ще не написав своєї найкращої книжки. Можливо, такою буде роман "Водокрут", для завершення якого, на жаль, часто бракує часу… А в голові світлими хмарками витають нові сюжети, задуми. Ця сонячна дорога творчості щоразу стає важчою, бо прагну подолати вищу читацьку й суспільну планку.

Микола СЕНЕЙКО