* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Вечори на хуторі біля… печалі.

08:13 29.03.2009

Вечори на хуторі біля… печалі.

Над обійстям Марка Кропивницького, відомого драматурга, актора і режисера, нависла наша сьогоднішня традиційна загроза: місцеві (харківські) горе-господарі продають хутір письменника «під потреби» нових хазяїв. Чи знають вони взагалі, хто такий Кропивницький? Чи відомо їм, що це постать одного з місіонерів національної культури, батька українського театру?

Останні двадцять років свого життя (з 1890 по 1910 рік) Марко Кропивницький жив на своєму хуторі Затишок — «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська», недалеко від села Сподобівка (тепер — Шевченківського району Харківської області). Тут він не лише вдало господарював (за що на сільськогосподарській виставці здобув бронзову медаль), а й створив справжній культурний осередок, заснувавши, зокрема, початкову школу з українською мовою навчання і перший на теренах тодішньої країни дитячий театр, акторами в якому були селянські та його власні діти.

Це явище було й залишається безпрецедентним, оскільки нічого подібного ні до, ні після цього не було в історії не тільки української, а й європейської культури. Про успіхи малолітніх сільських «артистів», вік яких не перевищував 10—13 років, у січні 1910 року сповіщав авторитетний столичний журнал «Театр и искусство» (№ 3), де було уміщено також світлину дитячої трупи на чолі з її керівником.

Кропивницький у Затишку

У Затишку митець створив і чимало своїх п’єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Мамаша», «Страчена сила», «Старі сучки й молоді парості», «Скрутна доба», «Розгардіяш», «Зерно і полова», в яких намагався віднайти відповідь на актуальні для свого часу соціально-політичні питання. Перекладав твори Шекспіра, Мольєра, Гоголя, Некрасова, працював над своїми мемуарами. Драматургову садибу часто відвідували відомі актори, письменники, вчені, художники. Понад два роки в гостинному домі Кропивницьких мешкали родичі Тараса Шевченка — діти його небоги Ірини Ковтунової.

***

У жовтні 2007 року виповнилося 125 років від часу організації ним славнозвісного Товариства акторів, більш відомого під назвою Театр корифеїв. Як зауважував І.Франко, на початку 1880-х років несподівано з’явився справжній український театр, «склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави». Вагомість цієї події в міжнародному масштабі була засвідчена 1982 року постановою ЮНЕСКО про святкування сторічного ювілею трупи. До складу згаданого театрального колективу увійшли такі відомі в майбутньому майстри української сцени, тоді здебільшого актори-аматори і учні Кропивницького, як М.Заньковецька, М.Садовський, Н.Жаркова, А.Маркова та ін. Згодом до товариства приєдналися П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська, М.Садовська-Барілотті. Це були найкращі акторські сили українського народу. «Власне, всі трупи і всі актори українського побутового театру, зазначав Д.Антонович, — це актори школи Кропивницького […] Це все або учні Кропивницького, або учні учнів Кропивницького, але всі — одна його школа».

***

На професійну сцену (ясна річ, російську, оскільки українських труп тоді взагалі не існувало) Марко Кропивницький прийшов восени 1871 року і відразу ж своїм майстерним виконанням ролі Стецька з п’єси Г.Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» завоював собі численних прихильників серед глядачів.

Сталося це в Одесі на сцені так званого Народного театру, куди його запросили передусім для участі в українських спектаклях, які були надзвичайно популярні серед етнічних українців (великою мірою, мабуть, тому, що тоді такі вистави були рідкістю), а отже, — приносили в театральну касу вагомий дохід. Одна з найбільших проблем під час улаштування національних спектаклів полягала в тому, що в ті часи вже майже не залишилось акторів, котрі вільно володіли українською мовою. Це змушувало Кропивницького, який виконував в українських спектаклях не тільки обов’язки провідного актора, а й режисера, шукати виконавців переважно серед аматорів.

Так же наполегливо задля відродження рідної культури працював митець і в Харкові, куди переїхав наприкінці 1873 року. У Харкові Кропивницькому вперше вдалося здійснити постановки таких українських драматургічних творів, як «Не ходи, Грицю, на вечорниці» та «За Немань іду» Володимира Александрова. А згодом відбулася прем’єра і його власної драми «Дай серцеві волю, заведе у неволю». Це було надзвичайною подією в культурному житті України. Адже тоді не було жодної національної трупи, а сама українська мова постійно зазнавала всіляких обмежень та утисків з боку російського самодержавства.

Скрізь, де працював Кропивницький, він намагався створювати островки живої української мови. Своєю майстерною грою пропагував національне мистецтво.

Саме він, єдиний у ті часи професіональний український режисер, за першої ж нагоди створив національну професійну трупу (уславлений театр корифеїв), чим відкрив нову важливу сторінку в діяльності українського театру.

Під час перших гастролей театру корифеїв у Петербурзі взимку 1886—1887 років чи не найбільший тодішній авторитет у світі театрального мистецтва Олексій Суворін, відомий своїм неприхованим українофобством, змушений був визнати, що в трупі Кропивницького «такий ансамбль, якого немає на александринській сцені», що в цьому колективі «є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах».

Промовистий і той факт, що найвизначніші українські актори М.Кропивницький і М.Заньковецька на дуже вигідних для них умовах були запрошені служити в престижному імператорському Александринському театрі. Щоправда, вони відмовилися від привабливої пропозиції, позаяк не схотіли полишити рідної сцени.

Виступами трупи Кропивницького зацікавився навіть сам Олександр ІІІ, для якого 4 січня 1887 року в залі Демут («Фантазія») були поставлені два спектаклі за творами Т.Шевченка («Назар Стодоля») та М.Старицького («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»). 25 січня трупа Кропивницького вдруге виступає у присутності царської сім’ї, але тепер уже в Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не діставала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українських акторів зробив особисто імператор, якому захотілося побачити виступ талановитих артистів на одній із найкращих сцен Петербурга.

Успішна презентація української культури в столиці тодішньої країни надзвичайно багато важила для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а, врешті, й української державності. Театру Кропивницького вдалося частково спростувати міф про те, що самобутньої української культури начебто не існує, і прорубати не вікно, то принаймні кватирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до визнання його у світі.

Особливо вражаючими ці успіхи були на тлі так званого Емського указу Олександра II від 18 травня 1876 року, який у повному обсязі діяв до осені 1881 року і за яким постановки українських п’єс на професіональній сцені взагалі були заборонені. Месіанську роль своїх виступів у столиці добре усвідомлювали й самі учасники цих історичних подій. «Їхали свідчити Петербургові, — писав М.Садовський, — що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі, якими вона повила волю України, ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя не задавив святого слова 40-мільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову».

Надто помітний слід залишив Кропивницький і в історії української драматургії. На прикладі його п’єс простежується еволюція жанровості української драми — від соціально-побутової до соціально-психологічної й політичної, нових гібридних форм драми та передчуття різноманітних тенденцій модернізму. Порушені драматургом проблеми (питання української мови, національної свідомості, бюрократизму, зневажливого ставлення можновладців до «маленької людини») багато в чому актуальні й досі. Його п’єси разом із п’єсами Старицького і Карпенка-Карого склали основу репертуару молодого українського театру, дали потужний імпульс для подальшого розвитку всієї вітчизняної драматургії. На творах цих майстрів виховалося нове покоління українських драматургів, серед яких Леся Українка, В.Винниченко, О.Олесь та інші.

***

Кропивницький часто гастролював, на якийсь час залишаючи Затишок. Тому господарство вели здебільшого його дружина Надія Василівна та прикажчик. Однак у ті дні, коли митець перебував у садибі, він з головою поринав у сільське життя. «Хутір у мене 200 дес[ятин] та в жінки 68 ? дес[ятини], — повідомляв письменник свого друга композитора й історика М.Аркаса у листі від 26 жовтня 1908 року, — черезполосна, кожен грош вкладаю в хазяйство, хазяйную, і тим дихаємо». Але чи не найбільшим його захопленням був сад. Багато живців фруктових дерев привіз він із уславленого Каразінського садівництва, розташованого у Богодухівському повіті тієї ж Харківської губернії, або виписав із-за кордону.

Чимало зусиль змушений був докласти Кропивницький, аби позбутися важкого тягаря — боргу, який у нього виник при купівлі хутора. За садибу і землю — згадував письменник — йому довелося заплатити дев’ять тисяч рублів. Окрім того, драматург узяв на себе десять тисяч п’ятсот рублів банківського боргу. Не раз потім турботи про термінові платіжні внески Земельному банкові, як свідчить син письменника Володимир, «примушували Надію Василівну проводити безсонні ночі, причому сам Марко Лукич у таких випадках звичайно впадав у паніку і навіть лякав дружину Сибіром». Наскільки це було серйозно, видно хоча б із того, що за банківський борг Затишок призначався на публічний продаж. Торг мав відбутися 21 червня 1895 року. «…Ледве-ледве викрутився», — писав Кропивницький через кілька днів у листі до Б.Грінченка.

Помер Кропивницький 1910 року в потязі, повертаючись до свого улюбленого Затишка з гастролей у Одесі. У день похорону (13 квітня — за старим стилем) у харківській газеті «Утро» з’явилася стаття М.Міхновського «Смерть Марка Кропивницького», в якій наголошувалося, що ця смерть є національним горем, позаяк «умер не просто великий артист, який володів чарівним даром, умер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем небагато хто відважувався, коли так легко було, під космополітизмом, зректися страждань свого народу».

Через кілька днів після похорону до харківської міської думи надійшла заява від української громадськості з пропозицією встановити Кропивницькому пам’ятник у середині Театрального скверу поруч з монументами Пушкіну і Гоголю (цей борг залишається за Харківською міською владою і нині). А в газеті «Южный край» була відкрита підписка на створення пам’ятника на могилі митця.

Поховано драматурга в Харкові на старому цвинтарі, розташованому наприкінці вулиці Пушкінської, біля церкви Усікновення глави Іоанна Предтечі. Тепер на цьому місці так званий Молодіжний парк. Проте могила «батька українського театру» все-таки збереглася. І нині там стоїть його погруддя, виконане 1914 року скульптором Ф.Балавенським.

***

По смерті митця його родина полишила хутір, переїхавши до Харкова. Під час революції 1917 року в Затишку виникла пожежа, житловий будинок згорів разом з безцінним архівом письменника та багатьма театральними реліквіями. У вирі руйнівних років Громадянської і Другої світової воєн дивом, мабуть, зберігся старий двоповерховий будинок (інший, нежилий), у якому виконувались дитячі спектаклі, а також ще кілька надвірних будівель. Усе це могло б стати непоганою основою для створення музею-заповідника, на чому наполягала українська громадськість, і, насамперед, син митця Володимир Кропивницький та небіж — відомий актор Іван Мар’яненко.

Однак комуністична влада вирішила питання в дусі сталінських традицій (нема об’єкта — нема й проблеми). Наприкінці 50-х років минулого століття хутір письменника знищили. Протягом кількох десятиліть на місці садиби була загорода для овець та велика купа гною.

Відроджувати садибу Кропивницького стали у першій половині 1990-х років на кошти місцевої агрофірми «Дружба». В будинку митця, відтвореного переважно за кресленнями, які свого часу зробив син драматурга, планувалося започаткувати музей. Крім того, в Затишку ентузіасти побудували п’ять двоповерхових котеджів, каплицю і майже закінчили споруджувати двадцятип’ятиметровий басейн, маючи на меті створення в цій казковій місцевості зони відпочинку.

Але, на жаль, після від’їзду, а згодом і смерті натхненника цієї справи голови агрофірми «Дружба» Юрія Апазіді Затишком уже багато років ніхто не опікується.

Чиновники з Харківської обласної державної адміністрації та Міністерства культури і туризму воліють попросту не помічати відроджений хутір. На всі запитання щодо подальшої долі садиби Кропивницького представники влади традиційно зауважують: бракує коштів… (А не бракує їм коштів на безглузді попсові проекти, на претензійні фільми, від яких сахається глядач, на трудовлаштування колишніх чиновників, кожен з яких поспішає відкрити під себе інститут чи академію? – «ДТ»).

Уперше від продажу з молотка урятував Затишок… сам Кропивницький. Удруге відбудував садибу грек Апазіді.

Тож хто врятує обійстя української культури втретє? Є свідчення, що місцеві керівники вже продали хутір письменника «на злам». Тобто вирішили проблему в дусі «найкращих» більшовицьких традицій.

У травні 2000 року, завдяки втручанню тодішнього депутата Верховної Ради Олексія Лісогорського, Харківська обласна державна адміністрація все-таки спромоглася влаштувати в Затишку святкування 160-річного ювілею від дня народження Марка Кропивницького. На святі було чимало поважних гостей, зокрема й онук драматурга Ігор Олексійович Кропивницький.

Навесні 2010 року виповнюється вже 170 років від дня народження геніального актора, режисера й драматурга і 100 років з часу його смерті.

Залишилося не так багато часу. Але що за цей час може статись із Затишком? Навіть страшно подумати.

Анатолій НОВИКОВ