* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СЛУЖІННЯ ЛЮБОВІ

04:57 09.04.2009

СЛУЖІННЯ ЛЮБОВІ

Мені пощастило спілкуватися з багатьма літераторами і спостерегти однуїхню схильність: чим більше хто змолоду славословив один режим, боявсякомарино пискнути над вухом мороку, тим дужче в дні сліповпевнень, беззаконій і хаосій збивався на зловтіху, на осуд усього —немилосердних правителів, немилих сучасників, немильної історії — ітак розколочував стиль знущання, квецьню парканного мудрагельства,запримітивлював ледь осяжні речі: невипадковість такої орабленоїісторії, таких кам’яносердних владик, такої нажабленої пихатості,розгнузданого здичавіння, потьмарення й самознищення на безладномумісці; мені пощастило бачити, як пропаще марніє старість наєвразійському континенті — вся в безнадії-втраченості, вся в забитостій духовній ліні, вся в страхотрепеті і доклигуванні, на випрост руки, до останнього порогу; тут все просте одживає навіки, не мріє далі садінь городу, укосів сіна, надбавок до пенсії в кілька нещасних гривень, тут все знещаснене й знепотріблене, мов знецінені заощадження, на які, обкрадавши себе, працювали, горбатіли чорностоліттями, тут все всинає, все немічніє, все коматозніє в самоті й безнадії; і присутнє так малоцікаво слухати, і написане позавчора, як одіж мерця, не береться в руки; тут все трухлявіє, вечоріє до запустіння — і літтортура також. І от мій приятель мені повідав історію справжнього перетворення: як чоловік, чия професійна діяльність пролягала осторонь поезії, восьмидесятилітнім почав писати вірші — і то писати з безоглядною активністю, з чистим запалом, з тим захопленням, що його пробуджує перше почуття юності; мене це вразило; мені в очу сотні й тисячі наших дідів, бачених скрізь — по станціях, електричках, смітниках, по розстелених на асфальті, мов киші свинячі, блошиних базарах; бачених у просмердлих гнилою капустою в банках, пронікотинених, головіконних пропойських квартьорах з обгорілорудими від перегару шпалерами; бачених по п’ятнадцятидібних бомжатниках і доздихарнях, чомусь іменованих райлікарнями; бачених скрізь по стопритулках незмивного, нерозкаяного, незживного совдепівського горя, куди, мов сиротам на безрадість, прислали понюхати паперовий кульок з незалежністю; бачених на весіллях, як похоронах скорботних і на похоронах, як весіллях, де тижнями п’ють, анекдотять і похмеляються до непритомності; цих не проб’єш на лірику і на високі теми; їх палять чуттєві пристрасті, їх спалює надвечір’я — й від приреченого чадогоріння всенька країна смеркла, мов у совиному лісі пустка, мов забур’янілий у полі цвинтар, мов намертво спиті, зарослі хащами, села; тут рідко стрінеш неінваліда після п’ятдесяти років — які їм ще вірші?

Коли всі фантазії вхромлені в глину, як штиковка в могилу; коли їм кажеш про оздоровлення, життєву активність, невичерпну літню життєдієвість, вдруге заквітчану служінням любові, вітчизні й ближнім — коли щось приблизне скажеш їм, на тебе подивляться як на святотатця, бо зазіхаєш на їхнє найдорожче, їхню втраченість, замкненість, образи й болячки, їхнє самознищення. Але ж звідси, з землі, надірваної, мов свинцевий суглинок на лопаті, звідси ж походять і на стільки невтомні, настільки незламні, зміцнені повсякденним творенням люди! Серед них — Ілля Костянтинович Темертей, 1918 року народження, син розкуркуленого батька, що, висланий безвинно на північ, там і загинув; синові ж вдалося вивчитись на гірничого інженера з електрообладнання; нині складно збагнути яким це вдалося йому надзусиллям; один із братів мого діда по матері з великими бідами вивчився й професійно виріс до посади головного маркшейдера тресту Уралнеруд з підприємствами від Уралу до Владивостока, але десятиліттями жив за підробленим паспортом, приховуючи, що він син розкуркулених, «соціально чуждий», жив у страхові знищення, мов закапканений звір, що забився в кущі в очікуванні довбні; сьогодні, коли бачиш, як доживають нащадки тих, хто нас розкуркулював — раби колгоспного щастя, — коли бачиш їх і їхніх правнуків отупілу, спиту безпросвітність, як треба вдячніти Господові за те, що серця інших випробував і вберіг відземленням: для багатьох це відземлення обійшлось відходом у вічність або довічним ярмом приниження, в злиднях, на примітивних роботах, бо скрізь, як вилами, їм виймали очі класовою ворожнечею; для багатьох обійшлося страхотою нових репресій, виселень, доносів, обмов, запідозрень, неприхильного погляду, необачно зроненого півслова; для багатьох — непід’ємною тугою за втраченим, найщемливіше рідним; для багатьох — знекоріненням себе, зреченням свого селянського пракореня, переродженням у касту втрачених пролєтаріїв, з одною думкою, як би встигнути до прохідної і об’єднатися після роботи; для багатьох околгоспленим рабством, почорнілими від босої праці в полях ногами, мов заживо перетворюваними в болючий чорнозем, в невтихаючий біль по навіки обкраденню; для декого — гнаністю з праземель батьків, поза європи і океани; Іллю Костянтиновича підхопила й винесла в далеч друга світова війна; в 1941 році його взяли до радянської армії; коли відступаючі частини проходили неподалік донбаського міста Добропілля, де мешкала його дружина Раїса, він схотів забрати її з собою, боячись її знищення німцями, чим застрахувала радянська пропаганда; в армії безлад — і він покинув бездійне військо, щоб врятувати улюблену людину; переховувався в кукурудзяних ланах Добропілля; коли зайшли німці — взяли його направляти мости й дороги; за вихід з погромленої армії і працю під час окупації більшовицька влада його б розстріляла чи закатюжила по тюрмищах, вона б — та, найнародніша, найсправедливіша, найдобріша влада — не рахувала б, що по відновлених ним дорогах і

мостах свій народ і сама вона, влада, їздить, куди заманеться; при відступі німців з Донбасу, він у вересні 1943 року, разом із дружиною

і дворічним сином, залишає землі Вітчизни, щоб більш як через півстоліття вкорінитися в ній назавжди — поетичним словом. Є щось

велике й невипадкове в багатьох вигнанчих долях письменників і цілих народів — либонь, так одна душа і душі мільйонів людей повчаються цінувати і все яскравіше любити втрачене, його неповторне буяння в загравах, в запахах, у нев’янучих переливах дитинства й тієї манливої, відкритої навстіж, пори, коли ввесь світ тебе кличе свіжістю досвітків і надій, стома несподіваними дорогами; так вчать любити малопримітне зблизька, малоцінне поряд, зпобутовіле в тимчасовості щодень — і тільки з віддалі й часу стає вловимою в одночасся велична музика громовержень і солов’їних битв, стає відчутним звучання вічного в щомиттєвому потріску свічки, в пролітанні бджоли, в неосяжному сонцеплескоті океанного прибою. Від осені сорок третього до кінця століття життя Іллі Темертея було підготовленням мовби до яснослуху,до тієї пори, коли глибинне й всепам’ятне зазвучить йому в слові. Єневипадковість і в тому, що доти він жив осторонь літератури і поетичного натхнення — чим пізніше цвітіння, тим довгожданніша й тим дорожча першорадість плоду. А жити випало в безжальних, загрозливих і випробовуючих обставинах: в дощ і сніг їхали через всю Україну; їхали в страху оточень, роз¬стрілів, більшовицьких розправ; подолавши понад півтори тисячі кілометрів, у серпні 1944 р. приїхали до Словаччини; біля міста Кошиці дружина Раїса народила доньку Людмилу; невзабарі німці забрали коней, підводи, а родину Темертея вагонами повезли на рабську працю до Німеччини, в Баварію, де вони працювали на фабриці до травня 45-го, коли американці їх визволили; два роки опісля війни жили в таборі для переміщених осіб біля Мюнхена; відтак Ілля Костянтинович поїхав працювати до Бельгії електриком копалень, обслуговував на поверхні електромотори та інше устаткування для чотирьох шахт; згодом туди переїхала і дружина з дітьми; у 1951 році вони океанять до Канади; Ілля Темертей закінчує електротехнічне відділення Університету Мак Гіл, отримує ступінь бакалавра і двадцять сім років працює в алюмінієвій промисловості (компанія ALCAN) головним інженером з проектування електричної частини проектів та електричного обладнання; здобуває багато престижних нагород, включаючи «Людина року» в компанії. Однак аніжодний біографічний перелік не здатний втиснути й мільйонної частки тієї внутрішньої, незримої праці, якою людину з тривоги в спокій, із літа в літо, ізночі в день готують, вигартовують для письменництва.

Яким письменником міг би стати І.Темертей, почнись його творчість півстоліття тому? Скоріш за все, як і більшість із того згорьованого покоління, — письменником вузько соціальним, співцем знедолених, оплакувальником долі власної і власного народу; чув би скреготняву тимчасових бід, за якою ледве чується свічкоцвіта мелодія вічного, — і від скреготу слово б зношувалось, як іржава шестерня. «Роль поета», якщо обмовитись недавніми словосполученнями, — роль письменника і митця загалом — набагато мужніша й вища: не доземлювати приземлене, а по силі розкрилених своїх чуттів, по силі відвертості, по силі жалю, по силі розуміння і співчуття живому, по силі піднесення в осовісненій душі піднімати його з простертості й вивищувати в площини вічнолюбові і тим служити примиренню і дієвому милосердю в світі; хто отримає дар співчуття, той співчутливо і дбатиме — для ближніх і Вітчизни більше, ніж для себе. Мені, на біду мою, перещастило спілкуватися з

соціальними письменниками, плакальниками і вболівальниками,

вічноборцями з регулярними місячними — так я спізнав головну їхню

рису: під любов’ю до свого народу, під вболіваннями за його долю, під риданнями над його історією вони приховують наображену, впухлу від сліз найкращості любов до себе; приховують самовкоханість, мислення дрібномасштабом позаминулого віку, і не стільки масштабом навіть, як спрощенням, спримітивленням, приниженням і так принижених до рабського рівня образ і мстивості, хіті й ліні, заздроти й крові, до забичілої переконаності в тому, що ворог — це кожен, хто не дає їм лізти, плигати одне на одного й ламати ворини над оборою; ворог повинен бути розтоптаний, змішаний з гноєм; ворог ззовні, а не всередині, в біснуваннях кожного; розуміння ж іншого плану: ворог це той, ким ти міг стати; ти лиш помилуваний від його дикохотінь, напастей і злоби; вчися перемагати себе — і не судити засудженого на одур, рабезну ненависть і самозгубу. Народам уже узвичайнілось, щоб їх втішали, щоб їх виколисували думами про «несправедливства» в їхніх національних історіях, щоб їх розчулювали їхніми нещастями, щоб їх розніжували до похітливо злодійської ліні, щоб їх привчали до пожирання насолод і вигод, щоб тільки на них віяв вітер, світило сонце, розпалюючи їхні роззявлені себелюбові — вже взвичніло, щоб їх налаштовували агресивно до Божественного творіння у світі, до світу й людності в ньому, а, відтак, і сил їм бракує для вдосконалення, згоєння власнозла, зцілення й благодіяльного розвитку. Мікропророки цивілізаційної загроженості, борці з очищувальними циклами, — з повсякденням історії, що вчить позбавленням від чуттєвості задля осягнень вічного плану й своєї в ньому масштабності, — віщуни лжезагрози не дочувають, що ця загроза в них самих — в їхньому лаволюбстві й себелюбстві, — що горе не в комусь, а в їхньому небажанні розвитку, омилосерднення й благоволі, тобто, любові до Господа й ближнього понад усе на світі, понад себе самого; і тоді славолюбним і себелюбним дають каталізуючі розвій обставини і, коли заквасніють нарікання, знову годують прісним хлібом, і так століттями, аж поки не ввикнуть служити і не ламати ворини; мікропророки хотіли б виплекати — кожен у своєму народі — такі сліповпевнення, щоб люди їм служили, їхній славо- й себелюбові, щоб їм приносили, як найдорожчим, всі блага й земні багатства. Нехитра ця пісенька про «нас, гідних кращого, нас, найкращих», — нас зараблених, зазлодієних, заповієних, задрімучених, споєних ворогами — пісня про нас, гідних щастя — нас, позбавлених малого натяку на розкаяння і півграмини зусиль для відповідної духо- і життєзміни — нехитре це завивання, як нічний стогін вовчий, паралітнить і вкопує скраю дороги коня розумінь, і віз спиняється серед лісу, мов сам їздовий захтів зарізу, ввігнувсь і жде його.

Як є два підходи, два сприйняття бід, дві відповіді на «хто винен?»: ворог зовнішній — близькі сусіди, приходні, влада, чужинці, соціальний устрій? — чи ворог внутрішній? — зло родове, спадкове й нажите у світі, як сверблячка? — так є й два різновиди літератури: одна з любові віддавати, ділитись радістю, любов’ю надихати, діяти задля добра вітчизни й ближніх, а друга з любові брати, хизуватись, розділяти вистраждане, привласнювати бідацтва народу й плекати свою та його винятковість, ображеність, гідну кращої долі, і, звісно, вже більш нічого не робити для неї жертовного, повсякдень милосердного, доброго; нехай вражина! нехай сусід чи застільник відроблять нам наші болі! Це як два служіння в оздоров¬леннях людини: скорцюблено, спримітивлено, «природно» мислячий лікар бачить перед собою діагноз і якийсь уражений чи з ладу виведений орган і квапиться його хімізувати, батожити, нищити, пускаючи поза увагою системність тіла і його пошкодження на тонкодуховному рівні; такого мало ціка¬вить зцілення й подальше добродійство видужалого — задля вітчизни, ближніх і того ж лікаря, — а поцікавлює зиск, визнання й подальші заробітки; так себелюбство і властолюбство беруть гору над співчуттям і бажанням, щоб людина оживала, оклигувала і в натхненні й радості повсякденно

творила; інше служіння рідкісне: коли лікар знає, що не він, а Господь лікує недужого і хворому найперш треба вділити духовної милостині, якщо він готовий прийняти її: навчити, як не треба шкідливо животіти й не самознищуватись малорухливістю, смертоїдінням мертвих продуктів, смертопиттям «напітків» і кав, а головне: смертебажаннями, помстами у своїй волі, вбивствами в глибинах душі всіх нелюбів, всіх зрадливців, всіх, хто не до вподоби, всіх, хто привидиться за ворога; навчити як не потрібно самознищуватись, вбивати себе, випалювати смертодумством, виношуванням безживних планів, які суперечать і вищозагальному розвитку і власному доростанню крони до плодоносу; навчити як пам’ятати про заповідь і не самовбивати повільно тіла; навчити «не вбий — ні правуго, ні винного» перемеленням кісток, судійством; навчити, як не піддаватись повчальним образам, не ниціти від приниження, не спішити з перекладанням усіх гріхів, усієї вини на ворога; спосіб життя, вперте невігластво, вбивчі пристрасті — ось що

спричинює вбитість і виснагу на думку цілителя Господньою милістю; і що цікаво: більшість здоровіти всмерть не готова і жахається себе зціляти; бачить спасіння в таблетці, а не в себепереміні; і, видно, як є захвороблені, що гірше недуги тремтять від натяку на активне оздоровлення, так є й народи, що не бажають, не вимріюють собі більших щасть, ніж жертя картоплі й сліпання перед телевізором. І що ж рідна література наплакала їм? що ж так гірко й так пристрасно, так вовчетужно наголосила їм? яким вона способом намовляла лікувати? На жаль, за деякими непрочитаними винятками, вона підсовувала солодкі пігулки, пеленала й ніжила тим, що всі ми від роду безвинні, а вороги все винні; вороги — сусіди, чужинці, приходні, саме ті, ким повчають на ділі, як нам не треба жити, саме ті, ким обрізають від хибнорозвитку гілля й готують крону, загодя зміцнюють пагони для плодоносу. Поверхове тлумачення буттєвості виросло в умах до безглуздя й набиченої наглятини, до того, щоб вийняти комусь рогом очі, до того, що люд винуватить лиш влади й устрої, вищих і старших, ним же і застаршинених на посади, і страх як не хоче визнати свого бидляцтва,

свого догибання в розчуханій, мов суцільна короста, смертєгріхоті; та

вчать і вчать, понижують і принижують, обтинають і обтинають ненаситну чуттєвість, приземленість, а розкаянства і просвітлінь на шкірі не видно — і недовчених наново вчитимуть, із роду в рід, засобами неуникнішими від революцій і воєн, вчитимуть якщо не озріти, побачити в собі дещицю зла і усім волінням його відкинути, сприкрити ним, то хоч затямити його в собі присутність; і не винити когось; вдосконалення людини, людства, народу не відбудеться волею влад, не здійсниться інакш як зсередини, інакш як притлумленням палючої пекложадоби, інакш як позбавленням наображень, глупотняви й себелюбові; нетерпець же до перемін природних — щоб гілля виросло й виквітло від дощу і сонця — нехіть до вдосконалення відпихатиме руку з секатором і до здичавлення загіллячить, і знищить розвиток; і тільки за звільненням внутрішнім — із рабства зла — додарується й зовнішня, усвідомлена як щось вартісне суспільна свобода; а доти воля природна обертатиметься душірабством. Як не просто бачити — цей страшний відчай країни! ці на горбах захирілі сади, ці некошені, в бур’янюгах, долини! цю опущеність рук і поглядів, ці вицвілі, мов культі в гнійних бинтах, прапори на державних держалах! цю простягнену в ніч жеброту, цей стид і срам за державу! як часом нелегко бачити цей ранній вечір, цю врабленість і простягненість в дрижаках доздихаючої калікокраїни, ці болотюги убивчих звичок, це гибло вснуле, мазутисте море душевної ліні; бачити, як жар в очах, осліплу в виглядинах, зраблестілу жеброкраїну, краї осліплених за скіфським звичаєм; бачити кругом окраїнність, кругом окраденість, надривну вичерпаність, довкіл неправедність! бачити сирітськи рідну, як спазм, країну, де мільйони людських зусиль, мільярди недо¬спаних ран¬ків, каторжних трудових змін, неміряних колгоспних згорб¬лень, мільярди мільярдів сліз, страхотрепетів і тривог щоденного виживання обернулися в помилку історичного розвитку, в опустельненість, в опустошення марнолюбові — страшний відчай сліпців, яких покинули дідоводи! — і нема їм утіхи, нема їм відповіді, нема сподіванки і благ примирення з гіркожиттям немає; не диво, що й літерато¬ри, співці пропащого, стали виразниками заблукалості — без усвідомлення її сенсу й суті — нібито просто так, як прогулюватись чи пляжувати туристом, блукати вкарбовано і все виглядати обітованість, куди введе під руку земний, всесильний месія і все за нас поробить; стали марнописцями страшенного відчаю і убозтва, куди слідом за нерозкаянням зіштовхнула зрима історія — і висоти падінь перетворюються в спримітивлену і безживну, болотяну

поверховість, і знов життя непритомніє в узвичаєну нехіть до нового; і начебто звільнені від лихого, вільні потрапляють у найстрашніше із

гноблень — блудом і брудом, вбивчозвичками й смертєпродуктами; та й чи може щось датися — і прийнятись — інше людям, що не відають і не хочуть відати жодної з небесних істин.

Я літую в селі й бачу, як довіковують однолітки І.Темертея — в стотьмі болячок, забобонів, нещасть — живуть із здавань молока, а

харчуються печеним на маргаринові; з неменшою користю можна вживати й мазут із рейок; вони не знають і знати не хочуть жодного правила дорового харчування, зловживають цукром і сіллю, пивом і самогонкою, хімотрутою “ліків”, заотрученою картоплею (по п’ять разів жуків кроплять), курінням і непосильною роботою; і так заробляють аритмії, цирози, гангрени, інсульти, паралічі й нерухомість; їм не до віршів; але хто їм винен? їхні марноклопоти? їхній вік, угроблений на рабську відданість хибноідеї, колгоспам і коліхівам? їхні безпам’ятні діти, що розміщанились по містах на держпосадах, хабарях, пенсіях, і гидують своїм походженням? гидують тими, хто мріє востаннє в житті помитися у ванній, а не в оцинкованому кориті; мріє так, як вречений на погибель у камері смертників вимарює собі помилування; злонасміх природної, незалежнісної волі в тому, що на помпезність, салюти, вибори, держсвята є і є щороку чималі гроші, а на зведення лазень для своїх громадян — своїх батьків по селах — ніколи. Людям, котрі живуть, щоб вмерти, можливо, й пізно перевчатися, як правильніше і як здоровше жити, але бачити їхню безвихідь, покинутість і немитість — так само як хроніку скелетних тіл, накагачених неподалік од газових камер; але ці ще ворушаться, дихають, зубами скриплять і суглобами; і чим зарадити їм, занехаяним, збідовілим по всенькій немитій безрідній країні? Цих прирекла на муку їхня плоть від плоті, їхні державні діти; їхні, колись наймиліші, що десь там генералять, кабмінять, депутатять, припрезидентно радять, жеруть під столами, пишуть спікерам спічі, прем’єрам доповіді, гарантам виступи з проголошенням соціальних гарантій вони десь там, у стратегіях не¬збутніх рішень, а руки, що їх виношували, а груди, що їх годували, мріють наостанок про теплу воду й мочалку з милом; якщо їм цього не можуть дати, то нащо такі державці, така державка? Якби вони чули, як їх поминають батьки, необсвіжені перед смертю! цих старих, зістарчених навряд чи відживлять; але ті, що згодом захочуть активно жити в зрілому як в молодому віці, захочуть бадьоріти й перемагати, ті мусять перейняти інші бажання, інші наміри, інші звички; китайці привчені вдовольнятися чашкою рису — і їх, мов рисинок у полях, намножилось, у них шанують і вчать поетів минулого тисячоліття, їхня писемність відторгає сміття, а українці призвичаєні з’їдати по відру кров’яних ковбасидел з гречкою, і їх все меншає, меншає, і в них, як в стерні гречаній, голосить вітер; їх, кажуть, скоро може не стати як біокультурного виду, бо їхні діти любили салюти й пшикалки, і самі так начорно спшикались, що батькам над могилами жаліли води помитись; людина в догляді, в оздоровленні, в правильному режимі й ритмі може і в засімдесят дбати, діяти й почуватися як у п’ятнадцять; але так, як живуть у нас зараз, жити не можна; так не живуть і в пеклах. Фізичний врятунок народів — від Камчатки до Альбіону — ось завдання на найближче століття для вигибаючої Євразії; хто скаже, що Україна нам ближча, а всі решта нехай самі себе вирятовують і виздоровлюють, той скаже, що треба вирвати ліву руку із передпліччя, щоб врятувати для діла праву частину тіла; порятунок через внутрішні зміни — інакше вони, осідлі люди велетенської території, звихріють як полова й розсіються між більш життєздатними, більш активними, здібними до відтворення. Безпліддя літератури й серйозних мистецтв по безмежжях здистрофленої радянії, перегодованої європії, пустоцвіт художньо вартісних узагальнень, брак цікавості до впізнання себе в мистецьких творивах має причину в зсудомленому заціпленінні, в духопаралічі розгубленої, знетямленої в навалі некрознань людини; непотріб новин, мелькіт пустопорожніх несподіванок, дешевизна сенсаційних вражень, жереб’ячий, зубоскальний оптимізм політиків, все це пліткарство, кісткарство, запавутинення мозку нав’язується в опіку людності і випавучує, випиває з людства безмірні сили, вготовані на переосмислення себе — п’є дух і зречене бажання зміни. Коли я чую — «ось той президентом стане, врятує націю» — я бачу, як за указом земного месії сонце починає на годину раніше вставати, щоб випражити всю гнилятину в душах; я бачу, як кожного злодія і хапугу той президент особисто хапає за руку, особисто, батьківськи покивує пальцем кожній під¬віяній на кордоні, особисто долонею накриває склянку кожного в країні пропойці, особисто витягує з рук бандитствуючих міліцій, спецслужб, податківців, з лап державної розбійноти — особисто, досяжно до кожного рятує і вирятовує, як і

липневі щедроти сонця, що за його указом сідає, натруджене, на годину пізніше астрономічного; я подумки бачу також мільйони позбавлених лазень селян, мільйони порожніх вікон і вінків на могилах, мільйони надірваних, озневірених рук з писульками над голосувальними урнами, бачу мільйони безсовісних гасел, обіцянок, закликів на посивілих і згірклих від полину просторах; бачу в баюрах дороги до мертвих заводів, покинутих шахт, димуючих смітників, бачу в бляклому світлі пивниць сутінкові містечка й селища, де коли і узриш неспите до гнилом’ясого фіолету чоловіче обличчя, то ніби з іншої галактики пришельця встрінеш. На виході з одного рабства обмануті й переобманені потрапили в рабство ще гірше, стали кортячками невситимої заздрості; хочуть власності — стають злодіями; киплять засудженням — обертаються в осуд і посміховисько для інших народів; ідуть за земним і стають землею. Народ, що вкривавив і викрав поля в своїх хазяїв і панства, живе з глевтяків привозного хліба, з салиги й картоплі і все побивається — де ж кров’яні ковбасидла, мов землею крові набиті? де ж президент-спаситель? де ж він, наш годувальник і похмеляльник? — все побивається недоїдом і недородом, молиться на одного, а йде й голосує за того, що тицьне йому кульок цукру, щоб вигнав на похорон собі самогонки; і всередині чорно — і на вкрадених нивах чорнобильніє полинва і будяччя; так незліковно колотиться зло, наспадковане за століття — сіянням праху й ужинком полови із чорними ріжками; аж поки земля не виригне чорних кісток кротовини; аж поки не пожере всіх тих, хто століття тому в сказоті й піні хотів нажертись землею.

Страшна туга людей, що ні в чому не каялись і не бачили жодного зла і безчестя свого, нічого ніколи не хотіли в собі змінити, а ждали доброї зміни в солоних нагайках правителів, у п’ятирічних планах партій, у сонячних указах загальнообраних месій; страшна, виюча, нутряна гризота, люте нічне невідання «за що караємось?», мотив нескінченного завивання, обурення, самоїдства, вкорочення собі віку, настрій прісного доіснування, вивітреного з гранчаків алкоголю, дощів і поминків, плісняви по кутках, гнилої картоплі в кошику; настрій залежаних постелей, проламаних бібліотечних дахів, книжного праху, не цікавих нікому полиць, спазмів у грудях, виглядин в осінню сльотаву шибку; настрій вечірньо осонцених інвалідських притулків, тепла останнього в смороду суден, корвалолів і кислих борщів; настрій усіма покинутих схлипів, ніким не витертих сліз, сирітського всюди ¬ приниження в пекельнях віку; цей настрій мертвотного розпачу, нашатирів, бездонної самоти зачинених наглухо, непродихних кошмарень, збарложених спогадів, немитих підлог, нужденної сільської старості, безвихідного міського доживання; цей настрій безслізних процесій, безжальних прощань, настрій погибелі з непогребного минулостоліття тяжіє над нинішнім так, що ніби й немає любові! нема добра! немає в ньому живого подиху! Нерозкаяний жах минулого, зло й потьмарива лукавого часу не відпускають: щоб тільки їм викровинювались дух і сила; все, що лишили смерклим, хоронити своїх мертвих; і все на очах мертвописців, узвичаєних в усьому склинати ворога, мертвописців, занурених в чорнокров історії, де їм бачиться тільки гніт і горе, а вищоповчальності жодної; де не призриться їм прагріхота; так і дорейзуються до одностайного «ми найстраждальніші! ми найкращі! Ми натерпілися, заслужили ситого і ледачого вареника; нехай вражий світ і зліпить його нам!»; мертвописці не годні бачити, що стражданням гартують, готують до прийняття горніх істин тіло, а відтак душу — людини й люднос¬ті — до прийняття милосердного служіння; мене й самого не раз збивали мислити «історично справедливо», та все зрозуміле на перший взір, найчастіше протилежне істині, хто в злому винен; мертвописці вколисують на недорозвиток «зло не в мені, а в комусь, в чомусь», борються з поневоленням, гнобленням тіней, безсилі в собі притлумити одну пекельну звичку; і так з віку в вік гадючиться похітлива хитрість, як би всім панам догодити, вислужитись і їхнього зла повні пазухи напозичити; як би та й непомітніше прохитрувати, процвиндрити душу; мертвописці в шатах історичних самозалюблень за всім прочитаним і літописним просліпують найочевидніше: не горе знаходить людей, а люди самі собі накликають і чворять горе; зло догризає тих, хто не наслідує Закону; мертвописці народництва привласнили собі патент на спекуляцію нацобразами, нацгероями і нацгорем, та відбери у них коньяк і кавусю, красування в президіях і на трибунах, звідки лукаво скиглять, принижують дух надій до землі і

крові, відбери в них самозамилування й самонатхненність — і вони постовпіють на місці.

Відсутність літератури як суспільного явища — її прочитання й осмислення, — відсутність чесного, нічим незасміче¬ного погляду на минуле й прийдешнє має довести зовнішню незалежність до повної профанації; покликані до живописань життя, піддавшись політспокусам, жадобам, стали його мертвописцями й дідоводами, нездатними запропонувати людям нічого, крім їх власного горя й невміння по правді жити; нічогісінького, крім того, що людність може усім панам зла служити, все їхнє зло наслідувати й тільки ним дорожи¬ти, може красти й зраджувати більше за паненят південних, вбивати й брутальніти нахабніше за північних підпанків, топта¬ти й безчестити гірше паньства навзахідного — може все антизаповідне чворити, ловити губами караючу руку спасителя-президента, а коли й він не допоможе, коли припече в підошви, хлипати: чом ми нищені? чим ми винні? Мертвописці не здатні

до зцілень хворого, бо й самі захвороблені зложиттям радянським, спекельненим, антизаповідним, наскрізь ганебним; правда їм бачиться в пітьмі тарасової могили і там, на кістках, сліпі присягають сонцю; мирська, науявлена їм, тілесна історія зриться немов простерта в заобрій болотиста кров і морок, мов драглиста велика рудизна, руїна, мов потопельна бездонність відчаю, що лежить, простертий наокіл, познакований катами, битвами, кривими зотлілими віхами — лежить непід’ємно, нездвигно збагнілий простір, історія, обездушена голотілесним, соціальним, книжним, обезбожненим себе розумінням; лежить іржависта непроглядь, де тільки голосять, топляться, топлять за ноги рятувальників і, щоб вхопити в мороці, шукають винних; лежить історія — і нема сильного, щоб піднести її до висот небесного усвідомлення, звідки пташам вона випала; і непосильне розумам, хибноуявам, узвичаєній себелюбові запропащеної подієвості — справам рук людських, — непосильне силі присилуваних умів дається через поетичні піднесення, через ритм і настрій надихнутого слова, через палахкі, яскраві, як хмари навзаході, поетичні сяєва, через огнива дарованої нам любові, через відземлення, спроби літань, через наближення до безтілесного майбутнього; бо всі дороги (й дорога історії) — тільки шлях у тимчасовості і чужинстві, бідацтво приходнів, єгипетська неволя, плач і стогін, дива і звільнення, по якому тим спрагліше, виплакано, в пустелі вимрі¬юється і дається обітне царство; і як народ без неволі й горя не пізнає ціни духосвободи, так чоловік без чужинства, блукань пустельних не визріє до стану вдячності, до письменництва; до стану, коли обадьорить творчість — жаристий, болісний, ледь пригаслий вогонь набаченого в безсоннях мозку.

Іллі Темертею пощастило зі земношляхом і з головним роздоріжжям на ньому: рятуючи улюблену людину, він не довірився врятункам влади, покинув бездіяльне військо, безнадійну, зрадливу рабсистему, заколочену на брехні й злодійстві; покинув заради любові до жінки й сина, заради майбутньої неуявної любові-слова, рятуючи сам, без марночекань на владу; його вберегли не раз — і зокрема від участі в «літературному процесі», — і він у зрілому віці не сів, як наші діди, облітковувати прожите, а став любов оспівувати; так додарується понад жите друга яскрава юність; на прикладі таких, як Ілля Темертей, треба вчити дітей у школах: як іти неторованим шляхом, не піддаватися славо- і себелюбові, не занепасти ницьма, а йти й бадьоріти, і долюбити гідне; треба вчити, що справжнє геройство не в боротьбі і в крові, не в злозатятій тяжбі з ворогом, не в злолюбові до злобного, якого наслідуєш згодом, не в зовнішніх, а в глибинно внутрішніх перемогах, там, в душі, де Господь відвойовує нас від злого; аби ми тільки Йому не шкодили; і коли українці стануть активними в завісімдесят — їм не потрібен буде земний сторукий месія.

І.Темертею таланило не раз — вижити, вистояти, врятувати любов на руйновищі, і його самого, з часом любов до жінки, світло милого образу, яскравінь олюблених спогадів на життя надихатимуть, рятуючи від збайдужіння; і врешті йому пощастило стати письменником, а стати письменником — вдихнути чисту просторінь орлиної вселюбові: стати всежалісним, зринувши на висоту прощань і прощень, зіллятися з обрієм, з неозорим піднесенням, із над’яскравим станом, коли весь земносвіт, все живе й гіркопам’ят¬не в ньому стає тобі раптом дорогим і так жалісним, так щемно милим, мов найдорожчий ближній, притиснутий наостанок до серця; стати письменником — переконатись і переконувати в незрівнянності дару життя, дару повсякмиттєвого духорозвитку, блага творення; стати письменником — прокинутись, вчитись і вчити пробудженню, ненав’язливо настановляти, як треба бадьоріти й не знемагати; стати письменником — спізнати небесних щедрот віддавання серед привласнень і жадоб, серед глитайства й себелюбові, і свідчити цьому вікові про вищорадість піднесення і дієвого милосердя; стати письменником — вділяти духовних милостинь, віддавати і віддавати невичерпну тишу, захват цвітіння, білос¬ніжний духмянок днів у дивосвіжості вечора; стати письменником — не змарнотратити дух приземленням, марномрійством, марнодумствами, марно¬тривогою синів самовпевнено злого віку: їхньою нещирістю, їхнім лукавством, їхньою всеможністю, їхнім всесиллям, їхнім безнастанним аналізом-засудом, що спопеляє нетлінне, оплакує попіл, промінює безціність на самознищення; стати письменником — знебесніти над знаннями до вищодарного щастя: нічого не знати й дитинно слухати промовляння совісті; стати письменником — не стимчасовіти в поспіхах, не зупинятись і не стоптати устремлінь проростання в невидиму вічність; стати письменником — переступити з помітного в незриму дійсність, в утішення і служіння; стати письменником — поріднитись з безсоннями, з гіркопам’яттю й горем усіх недремно розплющених в чорноспогадах ночі; стати письменником — з’єднати серця, окрилити віддалі вогнехмарним, так довго невгасним світлопринесенням вечора; стати письменником — перегоріти з собі прислужництва в зрілий обов’язок настановлення й розуміння; стати письменником — піднімаючи з землі й крові, вивищувати життя до висот замилування і надпрощення, до просвітлення й миру в тихосмутку оновлення неземною любов’ю; стати письменником — жити снами туманів, їхнім леготом на обличчі, їхнім матіоловим щемом натхнень, так спраглих, щоб їх вдихнули і ними літували повногрудо; стати письменником — дорожити самотністю, за освітленим столом саду слухаючись у пошерхи їжака на стежці, як не вслухався ніколи в наближення людини; стати письменником — по справді боятися лиш одного: неможливості відтворити мовою ледь озримої величі, ледве чутного дивоспіву живого, але й в тому, що вловлюють відчуття, скільки сонць і невгасних симфоній! стати письменником — відчути, як після дощу взапівніч розорлинює крила велика і добросерда, як обійми, розкрита животрепетність слова, омогутнена болем душа, покликана піднести до вічного гіркоту й чорномарення степами поснулого народу; стати письменником — у захваті й вдячності гинути й перегортатися з ріллею списаних днів, і тим стосилі¬ти, як душа, що нарешті скидає тіло; стати письменником — осягати, як дух твій зводиться над чіпляннями за життя, за одну маревну передсмертну годину, як дух твій зноситься над нічним і вже дописаним майже, як дух молодіє, горить і обмирає

любов’ю; стати письменником — пізнати в щокожному безсонному витьохку слова пульсуючий досвід однокровних братів по мові і, вже припавши до столу, вслухатися в їхні долі, в їхнє всемільйонне, скорботне, нічне, чорноземно простерте дихання, в їхню змучену побиту притихлість, в їхній глибинно клекітний стогін; стати письменником — з’яскравіти словом живої любові, безмірно дорожчим скарбів і уславлень, хоч це й незбагненно здебільшості світу, та все приховане від замудрених, замордованих обезумленням, все сокровенне, чисте Господь дарує з невинністю старим і дітям.

Євген ПАШКОВСЬКИЙ,

лауреат Національної премії

ім.Тараса Шевченка