* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДВА ЕСЕЇ ПРО СТАНІСЛАВА ВИШЕНСЬКОГО

21:21 04.01.2022

ДВА ЕСЕЇ ПРО СТАНІСЛАВА ВИШЕНСЬКОГО

ОМЕЛА ЧИ ІСТИННЕ ДЕРЕВО?

 Перед тим, як розпочати розмову про творчість одного з найдивовижніших поетів сучасности Станіслава Вишенського, мусимо з’ясувати питання так званої київської школи. Гарячі дискусії, що точаться з сього приводу, як на мене, не варті і виїденого яйця.

Чому?

А ось чому.

 Школа передбачає учителя і, відповідно, учнів. Хто учитель (иншими словами – лідер) у так званій київськїй школі? Його нема. Що об’єднує представників так званої київської школи? Кафе “Київське”? Тю. І се усе? Мабуть, що так. Отже, ідеться не про школу, а про групу поетів, що випивали разом у кафе “Київське” і читали одне одному свої поезії. Боротьба за школу вигідна людям, які, уласне, нічого не варті у поезії. Вишенському існування школи чи її відсутність практично нічого не додає, але й не віднімає. Він сам – величина При чому, величина нетипова для української поезії – його нема з ким порівняти.

З кого він виріс? Звідки він такий узявся? Але се питання несуттєві, бо Вишенський таки український поет, що виріс з української мітології і світової філософії. Колись ми уже мали прецедент – з української демонології та німецької романтичної балади виріс Микола Гоголь-Яновський.

Станіслав Вишенський народився 24-го серпня 1944-го року у місті Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Закінчив Київський педінститут. Працював у видавництві “Веселка”.

Шлях до читача був досить складним. Поезія Вишенського не співмірна з радянським соцреалізмом. Відтак, про прихід до читача не могло бути і мови. Аж у 1987-му році у комсомольському видавництві “Молодь” (завдяки своєрідному неофіційному бартеру, що натоді існував між двома видавництвами – веселчани виходили у “Молоді” і навпаки) побачила світ перша книжечка “Світотвір”. Критика зустріла її обережними рецензіями, проте до осягнення т а к о ї поезії було ще далеко.

Що ж таке – ся поезія?

Для точности критеріїв дозволю собі простору цитату з давнього есею самого Станіслава Вишенського “Готель на одне натхнення”: “…а передчасно ти вільний загинути від руки, що у ній тече не твоя кров. Одначе Європа – не Азія, а лише її хвороблива провінція. То ж не дивина, коли уся еліта европейського генія рекрутована з патології: несправджені жадання, зачаєна глибоко у нас сировина для сублімацій дарують нам митця. …я схожий на омелу: я волів би соки землі пити безпосередньо з землі. …розщепивши секунду, матимемо вічність. Вродливче, ув аґонії скону прийшов я, щоб вабити тебе у ніщо. Поет, так би мовити, усеїдний, усепоглинаючий, він актор, він з усього робить мистецтво. У якомусь глибокому сенсі ми не їмо і не годуємо. Митець не може бути здоровою людиною, бо мистецтво не може творитися ніким. Неповторність митця – його непоцінні вади, вони є мірилом глибинности істоти, котра страждає, отже, болючість, поцілюваність митця – передумова його істинности. …особистість – хоч і густо забарвлена – щілина до таємниці. Мистецтво, що слугує усім – абсурд, мистецтво, що слугує митцеві – абсурд, зрештою, мистецтво, що слугує мові – омана… …митець смертний і полишає своє мистецтво на тлумачів-провидців, на вибраних “доглядачів свастики”, що володіють мовою, якою виконано вірш. У такий спосіб нарід слугує мистецтву, а не митцеві…” Так писав автор “ Світотвору” у 1975-му році. Сі думки про митця і мистецтво нагадують афоризми  Оскара Вальда перед “Портретом Доріана Ґрея” і так само, як і ув англійського письменника ірляндського походження, його афоризми є складовою частиною художньої світобудови поезії Станіслава Вишенського.

Але повернімось до “Світотвору”. Замисленість перед сущим через космічні одкровення змушують позбутися самозахисту і убирати у себе потужну енергію, що утягує тебе у світ солодконеймовірного пізнання. “Кріт з землі вигортає жовток”, “Шевченко і Бальзак продовжують працювати”, а “учень списує з писанок:марнославність космацького сина – без скафандру сягнути зірок.” Дивовижне – у простому, знаному. Поет торкається до усього сущого і видобуває нову якість – поезію: на землю “сідають бабки та метелики: бабки та метелики з очима на крилах”, “ червона лисиця над глечиком, а у ньому курчатко росте”. Автора цікавить колообіг у природі:“Плямисте сонце хилиться на захід: здається іноді – не вернеться на схід. Але ж квітки вертаються із ягід, а потім знов ховаються у плід.” Автор не приховує духовної боротьби у собі («або в сю ніч повіситись на дні»), а також чітко визначає своє творче надзавдання: «Мета – перемагати хаос.» Його сумніви, се праця над своїм мисленним деревом.“Але, можливо, і не треба: чи справді зайве відітну і де те зайве у деревах, які готуються до сну?»

Є у «Світотворі» і ліричні мотиви, що притаманні традиційно «простим» поетам («смієшся, дихаєш і плачеш», «коли вогнем цвіла вода», « найзолотіші жили – нерви»).

Створивши свій поетичний світ, Станіслав Вишенський вирішує повернутися ув українську праісторію – до Альти. Легенда стає наскрізною темою другої книжки поета. Автор бачить себе реставратором («адже справжнє – завжди бур’ян», «що весна восени – непотріб, я дізнався, дійшовши літ»), що ставить перед собою усеосяжне надзавдання:“і, не маючи власної музи, маєш звести верхи золоті.” У «Давніх майстрах» – продовження теми :“перехожі ідуть манівцями в порожнечу подвійного дна. (...)Тобто перша любов до когось подарована і мені”.

Крок за кроком реставратор поновлює свою духовну пам’ять. У «Жовтих водах» («існують стіни біля крові, що їх білити ризикну», «чиєсь обличчя над рікою – покладений на воду лід»), у «Івасику-Телесику» («проникає в шпаринку і злягається з Ним», «берег очима жінок стежить за човнами»). Ув инших творах книжки – цікава лірика (якщо сей термін можна достосувати до поезії Станіслава Вишенського) і нова для письменника тема – бісексуальність людської істоти (майже за Вайнінґером), міри чоловічого і жіночого у людині: «Як же нам розріжняти тим, хто любить обох…»«Наркіс.1»“Ну що ж, з води нам баби не зліпити, допоки там – подоба юнака: є згубна спрага – під водою пити,всихаючи на березі струмка. Потрібен час на вміння не любити”«Наркіс.2.»“Жар-птахові воркує щось жар-птиця. Так пахне сад, коли немає бджіл.І молодість чужа – подвійна таємниця,Холодна й тепла, як трава підбіл.”«Ми знову навесні.»

Ся тема органічно переходить і найповніше розкривається у «Колекції снігів». Сміливість автора – колосальна: “Сонце[1]хлопчик у хлопцеві вмре, і не буде та смерть передчасна Може, в сонця солодша нора ніж в Землі, ще населеній нами” «Без плоду»“…і ту амфору можна буде порівняти з чоловіком, котрий замолоду зіграв жіночу роль і не може забути”«Яничари.3»“я – володар шести пульсів: кожна рука – ліва,кожна перша – чоловіча, я –щонаступного народження –дівчина”«Знахурка»“Каліцтво, що мене бісило, Я спопелив в собі самій”«Спас.2» Сміливість автора не у називанні, а у відкритті істини – так є. Ви не згодні з сим? Ваші арґументи? Сексуальність – поезія, що живе у прозі звичайного і повторного: «свічка з вогником дитячого рота», «Послідовність одна: з двох дверей пускали мене на світ, а вертати маю в одні» , «Із вагітних вертаються очі», «Дитячого слід рота на снігові…», «Вінця вагітної – берег потопу» Можливо, хтось мені заперечить, що така сексуальність межує зі збоченням, але навіть у сьому разі вона не перестає бути джерелом естетичної насолоди.

Инша тема «Колекції снігів» – стосунки з Богом. Автор, без сумніву, тут – язичник, якого тисне жорстокий світ християнства. Він визнає: «…сонце з Тобою – незмінно – униз головою тече», «Вікно – ікона з молоком, під цвітом богорівне тіло: я переповнений білком – чиєюсь тінню». Проте спокою надовго не вистачає, і поет-творець кидає виклик богу-творцеві усього сущого: “Я Його ображаю, приручаючи ліс” “Спас.1”“намалювавши квітку, збагнув, що то творити за своєю подобою, що то – творити ікону, що то – ізоляція від пахощів” “Намалювавши…”“Я темряву Твою привласнюю –у випитій воді пливу.”“Зосередження”

Отже, поезія Станіслава Вишенського – феномен світової літератури. І се не перебільшення. Сьогодні, коли багато хто дискутує про те, же треба зробити, щоб українська література вийшла на світові обшири, я гадаю, треба відкрити світові поезію Станіслава Вишенського. Він має усі шанси стати першим Нобелівським лауреатом від України. Я не перебільшую. Перешкодити цьому зможе тільки наша вічна хахлацька нехарапутність. Вишенський скромно називає свою творчість омелою. Але якщо така поезія – омела, то що тоді істинне дерево?

14 падолиста 1998 м.Київ

ГІЛЬБЕРТІВ ПРОСТІР МЕТАФОРИ

 Вишенський С.О. Колекція снігів. – К.: Молодь, 1991. – 95 с.

 У Серена К’єркегора є дивовижна метафора: під надгробком із написом «Найщасливішому» немає мерця. І філософ робить висновок: під сим надгробком може лежати кожен із нас. Він для кожного з тих, що жили, живуть чи будуть жити, тобто – створена модель незнищенної метафори, метафори як істини. Якоюсь мірою модель К’єркегора може слугувати ключем до розуміння чи, скоріше, відчуття і передчуття образної алхімії Станіслава Вишенського, адже звичний, так би мовити, класичний підхід до оцінки «Колекції снігів» – захід марний і, опріч непорозумінь, роздратування та безпредметної розмови нічого не віщує. Бо ся дуже й дуже нетрадиційна книжка навіть у контексті сучасного аванґарду – справжнього чи надуманого, бачиться мені спробою прорватися до сприйняття инших вимірів буття, нових якостей, знайти рятівне коло ув океані сумнівів. Справді, такого у нашій поезії ще не було. Уражає мистецька насиченість кожного твору, рядка, слова, велика сконденсованість інформації, урешті велика сміливість автора, що порушує такі теми, які прийнято обминати через їх начебто «незручність», непристойність. Але у природі нічого непристойного нема. Є тільки бажання чи небажання людини сприймати і розуміти той чи той феномен із нашого буття.

Уходячи у світ цієї поезії, спершу просто тонеш у густій глибокій думці, губишся у лябіринтах метафор і ніби нічого не  розумієш. Уласне, відчувається сприйняття на рівні підсвідомости, коли відчуваєш красу, радість, щось велике а неземне, що не можеш пояснити словами. Щось подібне свого часу відчував при читанні збірки Миколи Вінґрановського «Київ», але тоді дратували постійні повтори рядків. Нині уже готовий до сприймання такої поезії, але прагнеться осягнути її розумом, розкласти, розкрити, роздивитися ближче.

У творчості Станіслава Вишенського домінують дві теми. Одна – тема Бога, Судді, Усевишнього. Власне, термін «тема» не відповідає тому, що є справді у книжці, адже Бог для автора – се те, чим перейняте буття людини і світу. Бог усюди і в усьому. Бог у світі а Бог у людині. Бог – таємниця. І людина теж таємниця. Бог, за Вишенським, – узаємозв’язок людини і природи, часу і простору, життя а смерти, минулого і майбутнього. «Колекція снігів» трактує його як суцільну ріку буття, де усе узаємопов’язане і нічого немає зайвого. Традиційну триєдиність Бога, що трансформується у такий спосіб: «обличчя над коренем – обличчя над молоком – обличчя у мені» – поет виявляє своє триєдине ставлення до нього. Він бачить жорстокість його: “Коваль, що проламує череп, виконує волю Твою: була і вода у ковчезі, що з неї Тебе я творю.” Проте серцю не накажеш, і тому «...серце з Тобою – незмінно – вниз головою тече». Але автор не був би автором-людиною, якби не дозволив собі хоч невеличкий бунт: “я Його ображаю, приручаючи ліс.” Ув инакшому світлі постає поет, коли намагається осягнути Бога, а коли те йому не удається, то питається у нього «Замість молитви»: І спитав я Небаченого ніколи: “чи храми пастка для нього і як будувати мені? На побаченні з Небаченим ніколи я був зримий. І ще спитав я його: чому моя домівка умонтована у такий велетенський готель? Скільки безпритульних шукають мене у ній...” Відповіді немає. Відповідь має дати кожен читач сам собі, бо кожен читач сам перед собою богорівний є. Уласне, автор відчуває, як то тяжко бути Богом і створювати: “Намалювавши  квітку, збагнув, що то – творити за своєю подобою, що то – створити ікону, що то – ізоляція від пахощів.” Присутність Бога в усьому в українській літературі відчував так само глибоко хіба що Юрій Федькович. Читаючи його поезію і прозу, бачиш, як трепетно і високо він говорить про Бога, силу Божу, правду Божу.

Мабуть, знаменно, що через сто років – у час, коли Україна стає на ноги і знаком її волі знову є знак сонця – поет нового часу на уже иншому рівні повертається лицем до нього. Бог не є загадкою, але є загадкою кожен твір Станіслава Вишенського. І то є солодка загадка, яку будь-що хочеш розгадати. Але суть у тому, що розгадки наприкінці книги нема. Відгадка – у тобі самому. Відкривай себе, як книжку, і дивись.

Другою великою темою у Вишенського є проблема перебігу, мінливости жіночого а чоловічого начал у людині. За Вишенським, чоловіче і жіноче начало – се два боки однієї і тієї ж самої гори: “Освітлений бік гори по затіненому боці гори котить яйце, а уже затінений бік гори підкидає покочене яйце під материнське серце.” Що ж сильніше проявляється у людині – жіноче чи чоловіче? Прямої відповіди не існує, але є дорога до неї, котрою може іти кожен. Усе починається з народження і тут поет зауважує: Послідовність одна: “з двох дверей пускають мене на світ, а вертати маю в одні.” Далі він бачить, що «...ту амфору можна буде порівняти з чоловіком, котрий замолоду зіграв жіночу роль і не може забути...». І уже через кілька сторінок читаємо: “Я володар шести пульсів: кожна друга рука – ліва, кожна перша – чоловіча, Я щонаступного народження – дівчина.” Збагнути сі рядки годі, проте не варто їх розуміти буквально. У сього автора ніщо не трактується буквально, усе на рівні інтуїції, відчуття і передчуття.

Звичайно, сими двома темами книжка не вичерпується. Станіслав Вишенський виступає у ній як сміливий експериментатор (вірші «Божевільня», «Сонет»), а також як майстер метафори. У деяких творах вона розкручується, мов спіраль: “Дитячого слід  рота на снігові, а розтане сніг – слід дитинства. Повне обійстя дітей, що крізь бетон часу цілуються з бджолами. На кожних губах – хмарина.” Перо поета, наче бджола, збирає краплини меду, являючи нам глибокі відкриття. У кожній краплині – світ. Саме тому метафори Вишенського можна назвати гільбертовим простором. Метафора для поета є іскрою Божою. Вона – «вожак у вогні, що будує незримість Бога, Природи, Вогню у людині. Автор дає змогу подячному читачеві «Колекції снігів» навчитися бачити незриме, відчувати неземне, зустріти Небаченого ніколи.

Книжка Станіслава Вишенського піднімає українську поезію на якісно новий рівень – рівень метафори.

Журнал «Дзвін», м.Львів

Роман КУХАРУК