* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ІВАН БІЛИК: ЄВГЕН МАРЧУК ПЕРЕКОНУВАВ МЕНЕ ВІДМОВИТИСЯ ВІД «МЕЧА АРЕЯ»

10:07 12.03.2016

ІВАН БІЛИК: ЄВГЕН МАРЧУК ПЕРЕКОНУВАВ МЕНЕ ВІДМОВИТИСЯ ВІД «МЕЧА АРЕЯ»

 

Іван Білик став лауреатом Шевченківської премії одночасно з Василем Стусом. Він належить до покоління письменників, які творили в часи Великого погрому – роки керівництва Україною Володимиром Щербицьким та його помічником з питань ідеології Євгеном Маланчуком. Це були роки, мабуть, найбільших репресій в Україні після 1937 року. Саме в цей час письменник написав найвідоміший і найскандальніший свій твір, «Меч Арея», який став новою віхою в українській літературі і випробуванням характеру самого автора. Білик витримав. «Меч Арея» також – нещодавно у світ вийшло чотирнадцяте видання цього роману. Про випробування, які випали на долю письменника і його роману, про друзів і ворогів, про сенсаційну історичну концепцію, яка й до цього часу вважається революційною, наша розмова з відомим літератором.

 

– Пане Іване, незважаючи на те, що Шевченківську премію Ви отримали за «Золотий Ра», «Меч Арея» більш популярний та відомий.
– Це ніби фірмова страва. Хто згадує про Білика, починає з неї, хоч у мене є й інші твори. Зараз існує вже чотирнадцять перевидань «Меча Арея». А перше видання свого часу вилучили з продажу, мене поперли з роботи, заборонили друкуватися і перекрили усі шляхи для працевлаштування без дозволу КДБ і ЦК партії. Але коли заходилися вилучати книгу, її було вже фактично розпродано. До того ж, почувши, що «Меч Арея» заборонили, продавці сховали його і стали продавати з-під прилавка. З 65 тисяч накладу встигли знищити лише 5 тисяч.

 

– Де Ви тоді працювали?
– У «Літературній Україні». Там довго домагалися, щоб я подав заяву, але я сказав: «Шукайте статтю і звільняйте самі». А тоді секретар парткому, відомий дитячий письменник Богдан Чалий мені порадив: «Друже, піди, щоб ці гавкуни заспокоїлися. А через півроку прийдеш до мене, тицьнеш пальцем на яку хочеш посаду, і я тобі її дам».

 

– І що, тикали потім Чалому пальцем?
– Він відговорювався: «Ну, ще трішки». І так три з половиною роки. Аж поки мене підібрав з-під тину Дмитро Павличко.

 

– І куди підібрав?
– У «Всесвіт». Це було 1976 ро­ку, і я досі працюю там.

 

– КДБ дало йому дозвіл?
– Інакше не можна було. Пав­личко взяв мене на посаду секретаря-друкарки. Насправді я працював редактором, а вважався секретарем-друкаркою. Через три місяці мене перевели, а на моє місце повернулась попередня друкарка, яку Павличко звільнив, щоби взяти мене на роботу.
А як прийшов Маланчук і разом із Щербицьким став чистити авгієві стайні — почав зі «Всесвіту». Там тоді було дев’ять мого типу — «неблагонадійних» — людей, яких так само попідбирали. Павличко говорить: «Пиши заяву». А я йому: «Не буду писати». «Правильно, – каже він, – не пиши. Я зобов’язаний був тобі це сказати, але ти не пиши, побачимо, що з того вийде». Дехто написав і пішов, а я якось пересидів. Потім на місце Павличка поставили Віталія Коротича. І хоча у нас була щонайщиріша взаємна ненависть, він чомусь мене не вигнав.

 

– Чому ненависть? Він же демократ?
– Це зараз. А тоді він ненавидів усе українське.

 

– Чому ж він Вас не вигнав?
– Коли спробував, я пішов до ЦК, до КДБ і сказав: «Ви ж мені дозволили йти у «Всесвіт», то в чому ж справа?» У ЦК щось прошамкали непевне, а в КДБ сказали: «Ми Вам дали зелену вулицю. І працюйте там, незважаючи ні на кого».

 

– І звідки ж у КДБ до Вас така любов?
– Я теж здивувався. А виявилося, за кордоном шум підняли: «Білик зник: не чути, не видно ніде – Білика посадили!» А тоді ж садили всіх підряд. І до мене підходив один. Тепер це відома людина, а тоді він був звичайним майором КДБ – Євген Марчук. Каже: «За кордоном галасують націоналісти. Напишіть, що Ви відмовляєтеся від своєї концепції». Написати я написав, але не відмовився ні від «Меча Арея», ні від своїх поглядів. «Це не піде, перепишіть», – каже Марчук. Я переписав. Він прочитав: «Так це ще гірше вийшло! Перепишітьзнову». Я знову написав щось схоже. Він махнув рукою: «Віддам Федоренку (голові КДБ УРСР – прим. ДЧ), хай він Щербицькому десь на полюванні чи якомусь рауті підсуне». І на цьому все закінчилось.

 

– Після цього від Вас відчепилися?
– Була ще ситуація, коли
1972 ро­ку Спілку письменників чистили. Керівництво Спілки подало до ЦК список із двадцяти трьох осіб на виключення. Я був серед них. Та Щербицький залишив у списку лише шістьох – викреслив у тому числі й мене. Я довго думав, чому це так. Пізніше дізнався, що він запланував відзначити своє десятилітнє перебування на посаді. Хоча лише другий рік був Першим секретарем ЦК України! До того ж, Щербицький вирішив відсвяткувати 1500-річчя Києва. А йому доповіли, що є такий сучий син Білик, який написав роман, де Києву 1500 років, навіть трохи більше. І він викреслив мене зі списку. У нього всі шарніри були змащені: Брєжнєв – лєпший друг, земляк! Вже тоді була дніпропетровська мафія.

 

– То Щербицький був не такий і страшний?
– Маланчуківщина і щербиччина – одні з найчорніших років життя України. Тоді загинув талановитий композитор Володимир Івасюк. Незважаючи на офіційну версію, всі були впевненні, що він повісився не сам. І батько Івасюка переказував людям, а вони в свою чергу іншим, що його сина повісили. Настрій в усіх був найпохмуріший. Більшого русифікатора за Щербицького ніхто не знав і не бачив. Навіть оті постишеви і хрущови були не такі затяті, як Щербицький. І недарма роки його керівництва називають Великим погромом.
Я, до речі, якось теж ледь не нарвався. Вів вечір Ніни Матвієнко у Спілці письменників. Тут підходить наш із Ніною спільний знайомий – композитор Вадим Смогитель: «Дай я щось заграю». Кажу: «Ти хтозна-що заграєш, а потім нам з тобою голови познімають». – «Та ні, не бійся. Що ти за свою голову так переживаєш?» Я знав, щось-таки буде, бо він колишній дисидент і вже три роки відсидів, щоправда, як і Чорновіл, за кримінальною статтею. Виходить Вадим Смогитель на подіум і починає грати. Бринькає на роялі і підспівує: «Щербицький – подонок, сучий син…» Усі почервоніли, вкрилися потом і тікать. Ми якось закінчили той вечір, і я спитав у заступниці директора Будинку літераторів: «Не приходили ще по нас?» Каже: «Ні». Наступного дня – знову нічого. Так запитував щодня, і тільки десь через місяць ми з нею перестали згадувати ту справу. До цього часу не можу зрозуміти, чому нам так минулося.

 

– Ви написали твір, який суперечив радянській концепції про єдність трьох братських народів. Ви хіба не знали, що це може погано закінчитись?
– Ще до виходу книжки, я мав розмову з Олесем Гончаром. Це вже було після того, як його били за «Собор», а потім дали Героя Соцпраці. Гончар сказав мені: «Гірко Вам доведеться, якщо видасте цю книжку, готуйтеся до найгіршого». Так воно й вийшло.

 

Щойно «Меч Арея» заборонили, мене вирішили вигнати зі Спілки. Порядок денний правління складався з двох пунктів. Перший пункт: особиста справа Василя Захарченка. Другий – Івана Білика. Захарченко на той час уже сидів у тюрмі і його виключення було формальністю. Побачивши це, Микита Шумило – авторитетний письменник, на той час голова Комісії перекладачів, організував «дідів» – найстаріших членів Спілки: Івана Ле, Петра Панча, Івана Цюпу… І «діди», як ми їх називали, щодня ходили до Збанацького, голови Київської організації, і обурювалися – що це за порядок денний такий? Якось зустрічає мене Збанацький: «Слухай, перестань нацьковувати на мене цих дідів. Скажи їм, що не будемо тебе виключати. Тільки пожуримо». Отаке слово вжив – «пожуримо». А я ні сном ні духом не знав, що він має на увазі. Я ж ні з ким не мав жодної розмови на цю тему.

Через два дні було засідання правління Київської організації, і там Василь Козаченко (голова Спілки. – прим. ДЧ) просто змішавмене з болотом. Але виступили й інші, й жоден – проти мене: Дмитро Міщенко, Кость Кудієвський, Іван Цюпа… Та й, власне кажучи, в мене у Спілці було лише два вороги, яких я по-лисячому хвацько нейтралізував. Підійшов до мене відомий тоді письменник Леонід Серпілін: «Ви знаєте, що я Ваш ворог?» Відповідаю: «Ви не єдиний». — «А хто ще?» — «Вільний». — «Вільний?! (а вони страшенно ворогували) — Ну, тоді вважайте, що я Вам нічого не казав». Таким самим чином я вивів із гри й Вільного.

 

– А чому за Вас заступалися, а за інших ні? Скажімо, за тих самих Олеся Бердника чи Миколу Руденка?
– Не знаю, може, я не був для них такий страшний. Бо то були ідейні вороги. Якось, перед тим, як його посадили, ми зустрілися з Руденком на Хрещатику, і він каже: «Мені відомо, що «Меч Арея» видали вже вдев’яте за кордоном».

 

– Чому більшість Ваших книг на історичну тематику?
– На історичну тему я пере­йшов завдяки матері. Перша моя книжка називалася «Танго» – про Латинську Америку. А моя мати, хоч і була людиною без освіти, але читала все, що їй потрапляло до рук. Бачите, у мене виставлений 50-томник Франка? Я прочитав, може, 5 чи 6 томів, а вона прочитала усі 50!

 

Коли вийшов цей роман, питаю: «Мамо, як він Вам?» — «Хороший роман, синку. Але якби ти щось історичне написав…» Вона буквально обожнювала історичну літературу. І ото я, на замовлення рідної матері, почав шукати тему. І шукав дуже довго.

 

Під час цього трапився ще один цікавий випадок. У Спілці в бібліотеці такі стелажі заввишки під саму височезну стелю, як тут у мене. Одного разу я, копаючись у книжках, завалив верхню полицю.  Берта Ісаківна, старенька бібліотекарка, каже: «Та то нічого! Щось вибрали?» – «Ще ні», – відповідаю. Вона з цієї купи на підлозі піднімає якусь книжку й питає: «А це Вам не підійде?» І дає мені книжку Вельтмана «Аттіла та Русь IV-V ст.» Говорю: «Подивлюся». А як подивився – стала вона моєю настільною книгою. І я сів і почав писати цей роман про Аттілу-Гатила.

 

– А не виникало у Вас бажання науково довести свої ідеї?
– Я вважаю, що вже довів – мою концепцію неможливо спростувати. Просто можновладні історики, підкреслюю – можновладні, не хочуть звернути на неї увагу та й годі. Моя концепція спирається на дослідження багатьох авторитетних істориків, учених. Історик Михайло Брайчевський мені сказав: «За такупіслямову можна доктора історичних наук давати». Я вбачаю свою найбільшу заслугу в тому, що я продовжив історію вглиб. І не висмоктав з пальця, а посилався на авторитети і авторитетнів джерела, збирав усе по крупиці.

 

– Чому ж не стали доктором?
– Мені це було не цікаво та й не до того: я писав інші книги і мав інші клопоти.
До речі, у першому варіанті «Меч Арея» був без коментарів – роман та й годі. У видавництві «Молодь», куди я його приніс, піднявся шум: «Негайно видаємо, поза планом!» І стали шукати рецензентів – тоді був такий порядок, у першу чергу для ідеологічного контролю. А це було літо, десь липень-серпень, усі по відпустках, і єдиний, кого знайшли – безробітний археолог. Він був кандидатом наук і працював у Інституті історії. Але тодішній директор Інституту Федір Шевченко вигнав його за професійну неспроможність. Це був теперішній академік, а тоді нікому не відомий Петро Толочко. І він мій роман зарізав. Мовляв, який Київ у V сторіччі, коли він у ІХ виник? Та ще й Аттіла – Великий київський князь! А пізніше, коли Щербицький вирішив святкувати 1500 річчя Києва, цей же Толочко написав: «Київ виник у V сторіччі»!

 

– Багато хто каже, що в Україні немає зараз хороших книг і письменників. У вас не виникає бажання вклинитися у сучасний літературний процес, як це зробили Павло Загребельний, Юрко Покальчук, і написати ще один чи кілька бестселерів?
– Я прошу з Покальчуком мене не порівнювати, я не вважаю його письменником. А мої книжки видаються й зараз: «Похорон богів» цього року витримав уже третє видання. Це теж історичний роман, але, на мою думку, з погляду майстерності кращий за «Меч Арея». Після «Похорону богів» я написав трилогію «Скіфи», яка двічі виходила в журнальному варіанті і раз окремою книжкою. Зараз вона знову готується до видання. Складається з трьох романів: «Дикі білі коні» – про розгром царя Дарія в Україні, «Не дратуйте грифонів» – про наступне покоління переможців Дарія, і третя частина, «Цар і раб» – це вже про останнійскіфський період ІІ–І ст. до н. е., про повстання скіфа Савмака, який завалив Боспорське царство.

 

А «Золотий Ра» я написав уже потім. Його видання теж було пов’язане з численними скандалами, завдяки тому ж Толочку, який усе робив, щоби я не видав цю книжку.

 

– У ті роки був активний рух шістдесятників, дисидентський рух. Чому Іван Білик не був їх учасником?
– Я спілкувався з багатьма ди­сидентами і був з ними у нормальних стосунках, особливо з Олесем Бердником і Миколою Руденком. Але дисидентська діяльність мене обійшла. Хоча скандал після виходу «Меча Арея» в 1972 році піднявся добрячий.

 

А ще до «Меча Арея», 22 травня 1967 року, була битва біля пам’ятника Шевченкові – ми влаштували демонстрацію, і нас намагалися розігнати. Організатор – молодий хлопець, аспірант університету – каже: «Ми сюди прийшли без ножів і без обрізів, а нас називають бандитами! Давайте підемо усі демонстрацією пішки через Хрещатик до ЦК!» І ми пішли. А перед ЦК нас стали розливати водою. Мене «відлили» швидко, а найвитриваліші зібралися купою, взялися за руки і трималися, аж поки вийшов міністр внутрішніх справ Іван Головченко і сказав: «Хлопці, не робіть цього тут. Ходімо на площу Калініна (тепер Майдан Незалежності), там домовимося. Я при Вас випущу тих, кого затримали, тільки не стійте тут». І так умовляв, поки не розійшлася решта людей. Це була перша демонстрація в Союзі.

 

З Чорноволом я вчився 4 роки в університеті, але майже не був із ним знайомий – він на рік раніше за мене йшов. І маю сказати, що тоді він не був ніяким ні десидентом, ні революціонером. Вінтоді був комсоргом на будівництві Київської ГЕС. Бойовий хлопець був, бойовий комсомолець. Це вже пізніше в нього з’явилася революційна струна.

 

– Ваша перекладацька діяльність – це був вихід з-під вогню чи намагання вижити в несприятливий для творчості час?
– Ні, я починав як перекладач і навіть не думав ставати письменником. А от за час свого безробіття якраз нічого й не переклав. Тили в мене були забезпечені: я за «Меч Арея» встиг отримати хороший гонорар – по 600 крб за аркуш, а їх було 26. Так що я не голодував, ще й купив матері добру хату.
Я був активним перекладачем, переклав зо три десятки болгарських авторів. Якось болгари, яких я перекладав, приїхали до Києва. Вийшли на вокзалі, а адреси жодної не знають. Підійшли до таксистів і кажуть: «Нам треба на квартиру до Гончара». Ті на них витріщились: «Хто такий Гончар?» – ніхто не знає. – «Тоді до Козаченка» – ніхто не знає й того. – «А до Білика?» Таксист каже: «Сідайте». Повернулися вони в Болгарію і розповідають: «Не Гончар у них найвідоміший письменник, а Білик — кожен таксист знає, де він живе!» Уже через рік з’ясувалося, що той таксист був колишнім водієм з «Літературної України», який знав мою адресу як свою власну!

 

– Чому ж Ви покінчили з перекладами?
– Пізніше я поїхав до Болгарії. Це був 1967 рік. Там влаштували мені бенкет. Я розчулився, ще й хильнув коньячку, і почав їм розповідати про цю антиурядову демонстрацію. А мені один з них, найповажніший, демонстративно, від імені всіх, каже: «Ми тебе шануємо, але таких балачок не хочемо чути». На цьому наша співпраця закінчилися – відбили вони мені охоту до болгарської літератури.

 

– У Ваші безробітні роки не виникало думки про еміграцію? Ваші ж книжки видавали за кордоном.
– Ні, думок про еміграцію у мене не було. Пізніше мені хотілося поїхати за кордон – у якусь капкраїну. Для того, щоби натовкти наших мордами, що я не збираюся емігрувати, тікати: «Ось я поїхав і повернувся!» Але мене не випускали за межі Союзу. Як би це пафосно не звучало, крім України я дотепер не бачу себе ніде.

 

– З висоти власного досвідускажіть, в який бік змінюється зараз Україна і суспільство?
– У гірший. Бо засилля русифікаторів – ще більше, ніж було за Щербицького. Візьмемо такий приклад. Першою моєю роботою було вчителювання – я відразу після школи почав працювати. Це були 1953-55 роки – в українських школах діяв так званий мовний режим. Не можна було говорити неукраїнською мовою. Відразу карали. Це ще за Сталіна, коли він був живий! А тепер нікого не карають, а навпаки, урядовці власним прикладом заохочують народ говорити російською: міністр надзвичайних ситуацій – грузин, чи міністр палива і енергетики – болгарин – жодного слова, навіть не намагаються сказати українською. Чи міністр молоді і спорту Павленко в камеру нібито говорить українською, а вдома… Телебачення дало картинку з його квартири – російською шпарить.

 

Прикро, що за нової влади якихось змін не спостерігається. І не знаю, коли будуть. Бо скоро вибори, а після цих виборів ще одні – президента. Перед усіма ж хочуть загравати! А треба йти ва-банк, рубати все з плеча. Було ж сказано, що злочинці сидітимуть у тюрмах – ще жодного не посадили…

 

– Я чув, що якась язичницька організація за внесок у розвиток язичництва нагородила Вас орденом Святослава Хороброго.
– Красивий такий орденок, можу показати. Вони, власне, вважають мене зачинателем свого руху в Україні. Бо я ж перший у «Мечі Арея» написав про наших давніх богів. Але я повний атеїст: мене виховав комсомол, та й сім’я у мене була нерелігійна. Прадід мій був художник, доброго роду Котляревських. І крім «простих» картин, малював ще ікони. А як ходив у церкву і бачив, що хтось хреститься, кепкував: «Марино, ну нащо ти хрестишся до неї? Це ж я з Ганьки Хвилимонової малював!» І я теж атеїст споконвіку. Але шаную звичаї. І хоча не вірю ні в Ісуса, ні в Сварога, але оберу Сварога – бо це дійсно наша стародавня, тисячолітня традиція.

 

Мене не цікавить релігія, мене цікавить обрядовість. І треба відродити традицію не те що наших пращурів, а й прапращурів наших прапрапращурів. Наша ж язичницька віра була ще за тисячі років до християнства.

 

– Чим зараз займається Іван Білик?
– Зараз пишу роман «Житіє грішного Іоанна». Тобто про себе самого (сміється).

 

 

Розмовляв Руслан СОЛОНЕЦЬ

газета ДРУГ ЧИТАЧА
ПРО ІВАНА БІЛИКА:

Письменник.

Шевченківська премія 1991 за історичний твір «Золотий Ра».

Народився: за паспортом 17.І 1929, за метрикою 1.ІІІ 1930, с. Градизьк, тепер смт Глобинського р-ну Полтав. обл.

Осв.: Закін. 1961 Київ. ун-т.

Кар’єра: Друкується з 1956.

Твори: Роман «Танго» (1968), історичний роман «Меч Арея» (1972), «День народження Золотої рибки» (1977), роман «Земля Королеви Мод» (1982) , історичний роман «Похорон богів» (1986),  історична трилогія про скіфів: «Дикі білі коні» (журнал «Київ», 1989, № 10—12), «Не дратуйте грифонів» (1993) — доля Скіфії після перського нашестя; «Цар і раб» (журнал «Київ», 1993, № 6— 7) — про повстання скіфів під проводом Савмака. Роман «Яр» (журнал «Соборність», 1997, № 1—3) — з новітньої історії (сталінщина в Україні). Відомий як перекладач творів сучасних болгарських письменників (Е. Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, І. Давидкова, Б. Димитрової, Б. Райнова та ін.).

Відзнаки: Лауреат премії ім. М. Старицького (1994).
Помер 27 листопада 2012 (м.Київ).

Інтелігентна селянська родина, про яку Іван Білик розповідав: "Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, автору "Енеїди" вона була правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося". Дід – богомаз, малював ікони, писав їх із реальних людей, усі його святі мали "прототипів".

Напередодні народження Іванка його 26-річний батько загинув, як ворог народу, тому хлопчику дали мамине прізвище. Сам письменник згадував: "У нас дома була чудова бібліотека. Стелажі здіймались аж під стелю, а до неї у старовинному будинку метрів чотири". Дитя, яке пережило голодомор, бачило смерть діда, бабусі, старшої сестри; дрібням запам'ятало, як бабуня (правнучка І. Котляревського!) на сковороді смажила жабку; потім був притулок для дітей-доходяг, які помирали від голоду. Невеселе дитинство та юність: школа, згодом викладання німецької, французької мов, фізкультури в сільській школі.

Нарешті Іван здобув освіту на факультеті журналістики Київського університету, почав роботу в редакціях газет, займався перекладацькою справою, самотужки вивчив болгарську мову. Поталанило Івану Білику у сердечних справах. Якось на пляжі Гідропарку він побачив гарну фігуру, обличчя якої закривав великий капелюх. Заінтригувало?! Вони познайомилися, а невдовзі москвичка Світлана стала дружиною на всі 40 років. Жили тихо, мирно в двокімнатці на вул. Ярославів Вал, дітей не мали. 

І все було добре, поки в бібліотеці Спілки письменників не звалився том з верхньої полиці мало не на голову Білика. Це була книга "Аттила і Русь IV-V ст." Вельтмана. Взяв її Білик до рук і захопився, працював гарячково над романом "Меч Арея". Автор розповідав, що під час написання щодня викурював по 40 цигарок і випивав термос кави. Рецензент Петро Толочко розбив "Меч Арея" у пух і прах.

Січень 1972 року відзначився другим покосом дисидентів. Тому "Меч Арея" був заборонений за вказівкою ЦК Компартії України - за "неправильне трактування історії": його вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники - із книгарень, хоч роман одразу ж став бестселером. Знищили 5 тисяч примірників із 65–тисячного накладу. Якоюсь мірою це була реклама: кіоскери, продавці стали приховувати книги та продавати "з-під поли" за 25 крб. Самого письменника змусили звільнитися з роботи в редакції газети "Літературна Україна", позбавили права друкуватись. Три роки І.Білик був без роботи, а потім змінив орієнтацію: влаштувався в редакцію часопису "Всесвіт" на посаду "секретар-друкарка".
 
Іван Білик написав більше 10 романів; найбільш відомі "Меч Арея", "Золотий Ра". Іван Білик уславився "скіфською трилогією", за роман із якої ("Не дратуйте грифонів") удостоївся Шевченківської премії у 1991 році. Отримав премію й зрадів: ще трохи грошей до цієї суми докладе і купить собі "жигулі". Але враз рублі знецінилися, ціни підскочили: не 8 тисяч стали просити за "жигулі", а всі 20. Так Іван Білик машини собі не купив.

В останні роки І.Білик хворів і нічого не бачив. Проти ночі середи від зупинки серця у своїй квартирі помер 82-річний письменник І.Білик. Родичі знайшли його вранці. 

Поховали Івана Білика на Лісовому цвинтарі в Києві поряд із дружиною.

Ганна ЧЕРКАСЬКА