* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

М І Й Ш Л Я Х У Л І Т Е Р А Т У Р У

15:27 26.01.2016

М І Й  Ш Л Я Х  У  Л І Т Е Р А Т У Р У

 

 

      

                ( Авторський звіт)

 

 Цей, 2013 рік був для мене дуже напружений, позаяк я мусив підготувати до друку для  ніжинського «Видавництва «Аспект-Поліграф»  рукописи трьох книжок : двох моїх ( «Володар казкових скарбів», « На терезах часу»)  та книги спогадів моєї дружини «Мандрівка в пережите». Це була дуже виснажлива робота, бо не просто треба було підготувати названі рукописи, а ще й брати безпосередню участь у видавничому процесі у ролі редактора та коректора, бо у видавництві такі посади задля економії були скорочені. До того ж між видавництвом і автором здійснювався електронний зв’язок, для якого я був недостатньо підготовлений.

 І поряд із цим не припинявся бодай мінімальний творчий процес: у щоденнику записувалися невеличкі ліричні вірші та катрени, занотовувалися публіцистичні роздуми і компонувались нові книжечки ( готувалися до видання вже на  місцевому видавничому рівні). Так з’явилися зроблені на непоганому поліграфічному рівні та художньому оформленні такі книжечки: «Ще один виток» ( 40с.),

« Український слід в Росії» (64 с.), «Дмитро Четвертак» ( 5-та частина роману «Закон-тайга», 128с.), «Дорога» ( 48с.).

 Була прокинулась думка: « А чи не пора вже ставити крапку над усіма тими процесами? Адже стільки вже всього понаписувано! І чи потрібна вже комусь оця моя писанина?»

 Отак мене трохи покрутило, а потім знову народжувались якісь поетичні рядки, різні публіцистичні фрагменти. Стверджувався на думці: «Адже ж ще щось виходить». І вже менше переймався тим, треба це комусь чи ні. Переконувався, що це треба мені самому, щоб, як кажуть, триматися на плаву…

 Пригадую, приїхав був колись до Сосниці якийсь циганський колектив з концертом. Співали, танцювали. Один молодий циган так натхненно танцював. Вже й супровід стих, а він продовжує  «викаблучуватись». Хтось гукнув з циганського гурту: « Рома! Зупинись!» – « Не можу!» – відповів він і продовжував танцювати.

 Отож щось подібне і в мене ( «Зупинись – « Не можу!»)

 І вже кілька років, компонуючи чергову книжечку, вважаю, що то остання. Це ж стосується і моїх щоденників. Звичайно, щоденники я веду суто для самого себе. Там здебільшого занотовано, що маю зробити за день, що зробив, як провів день, що читав, часом зафіксую якийсь роздум чи задум, іноді записую туди й щойно зроблені вірші чи навіть статті. І починаю щоденний запис короткою інформацією про погоду. Отож коли чимало відомих людей ( у тому числі й Олександр Довженко), ведучи щоденник, з усього видно, розраховують на читача, тому й стараються , як кажуть росіяни, « показать товар лицом», то в мене такого розрахунку нема. Для мене щоденник – це  якась інформація для самого себе. А ще – звичка. До того ж – дисциплінує.

 Отож починаючи новий зошит для щоденника, супроворджую його думкою, що це, може, останній. Але ж виходить, як ото кажуть, остання в попа жінка.

 Звичайно, оці мої міркування, що, певно, увійдуть в чергову книжечку, і розраховані на читачів( бодай на кількох). В усякому разі тираж книжечки не перевищуватиме десяти примірників. І все ж є надія, що в когось вистачить терпіння це прочитати, бо по суті я не просто пишу, а звітуюсь ( це вже навіть не потреба, а необхідність). І звіт цей не лише для самого себе.

 Можна б почати цей звіт з того, що я, попри всі негативні обставини, закінчивши школу, успішно став реалізувати свою зрілість, тобто вступив на навчання до престижного вищого закладу – Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка. До того вже ж виявив хист до літературної творчості, зокрема до поезії. Безперечно, міг би ствердитись на літературній ниві.

 Але доля вибрала мені іншу дорогу. Отож, може, за законами жанру, слід подати бодай фрагментарну інформацію про ту дорогу.

 Перші концтабір ні роки далися мені дуже важко. Бо ж колишній раб  мав значно більше елементарної свободи ( та й захищеності), ніж радянський політв’язень. Тому часом виринала думка: «Якби ще бодай пару років пожити на волі – і це вже було б щастя».

 Тобто ти знаходився не те що на нульовому суспільному рівні,  а на максимально мінусовому.

  Але доля планувала своє. І ось у мій вже досить похилий вік до мого прізвища додається ще й таке: «Член НСПУ, поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, лауреат обласних премій ім. .Б. Грінченка та Михайла Коцюбинського, кавалер ордена «За мужність», почесний громадянин Сосниччини»…

 Отже подолана відстань від максимально мінусового до достатньо високого суспільного рівня. І долати ту відстань було не просто. Після звільнення ( без реабілітації) я, повернувшись в рідне село, зразу в колгосп не пішов. Влаштувався вантажником на станції Доч Борзнянського району. У вільний від роботи час читав те, що брав у місцевій бібліотеці. І  продовжував писати вірші, які не те, що мав намір десь опублікувати, а ретельно їх ховав, щоб ніхто випадково їх не прочитав.

 Потім, одружившись, повернувся додому і таки змушений був піти працювати у місцевий колгосп. Відводив душу, беручи участь у художній самодіяльності , а згодом став членом літературного гуртка при районній    редакції і спробував дещо опублікувати  спочатку в районці, а потім і в обласній газеті.

То були такі собі аполітичні вірші. Склалася думка, що я маю  поетичний хист, але, мовляв, мої вірші не відзначаються патріотизмом, тобто не оспівують нашого щасливого життя, яке наснажують ідеї компартії.

 Ясна річ, із такими віршами і з такою біографією я не міг навіть мріяти про якесь там офіційне визнання, тим паче, що не був реабілітований , тож  продовжував жити з тавром ворога народу. Реабілітований був лише через сім років після звільнення, тобто у 1962 році. Отож, окрім названої, з роками виникала інша перепона до  загального літературного процесу. Адже залишався початкуючим поетом, і на такого автора дивилися скептично, принаймні ті, хто не був обізнаний з моєю біографією. А хто був обізнаний, теж не палав бажанням мені допомогти позбутися статусу початкуючого.

 Тому спроба видати  поетичну збірку у  видавництві «Молодь» у 1969 році виявилася невдалою, лише три вірші із рукопису були опубліковані у  збірнику «Вітрила». Т а й то один із рецензентів, що робив огляд того збірника, дорікнув видавництву, що ті публікують авторів, вік яких виходить за поняття «молоді».

 Після цього я тривалий час не насмілювався звертатися до будь-якого видавництва, хоча й продовжував працювати над рукописом збірки поезій.

 Нарешті вже в 1983 році відвіз рукопис до видавництва «Радянський письменник». Там мій рукопис був прийнятий більш прихильно, ніж у в-ві «Молодь», може, через те, що частина працівників того видавництва добре мене знала, бо навчалися в КДУ у той час, коли і я там навчався на стаціонарі, а головний редактор видавництва Олександр Стаєцький був моїм колишнім однокурсником. Отож там не виникало запитання, чому такий вже немолодий автор пхається  зі своєю першою поетичною збіркою.

 А все ж не так просто було головному редактору за тих умов виявити активну підтримку колишньому ( по суті на той час не так уже й колишньому) політв’язню. І він вирішив дещо підстрахуватися. Для контролю за моїм рукописом було призначено не одного ( як зазвичай), а трьох рецензентів : Леоніда Горлача, Михайла Ігнатенка та Володимира Бровченка. Отож кожен із них висував до рукопису свої вимоги, аналізуючи його вірші. І траплялося, що на полях рукопису писалися зауваження, які суперечили одне одному. І я розгублювався, не знав, як мені бути. Я звернувся за порадою до завідувача відділу поезії, теж мого університетського  знайомого Степана Литвина.

- Порадь, Степане, – кажу, – що мені робити.

Такий різнобій із зауваженнями рецензентів на полях рукопису.

 Степан Литвин замислився , а потім запитав:

-         А ті зауваження зроблені ручкою чи олівцем?

-         Олівцем. 

-         То ти їх постирай гумкою.

 Ось таку соломонову пораду я дістав від завідувача відділу поезії.

 Нарешті в 1985 році вийшла моя перша поетична збірка під назвою «Повінь». Маю додати ще таке:

 Редактором збірки був поет, теж мій університетський знайомий, Юрій Петренко. Він вніс свої корективи до збірки: дещо скоротив, дещо виправив на свій розсуд, а вірш «Запорожці пишуть листа»  вилучив з рукопису.

 -То таке собі козакофільство, – зауважив він.

 Між іншим, той вірш був згодом вміщений у збірці «Цвіт на морозі», яка вийшла у тому ж видавництві у 1990 році.

 А ще названий редактор обурювався, що у збірці нема жодного, так би мовити, програмного вірша, який б засвідчував відданість автора ідеям компартії і зокрема її тодішнього  генсека Черненка. ( такі вірші серед письменницького загалу іменувалися як  «паровози», які мають тягнути збірку до успішного завершення, тобто видання) і порадив мені додати до збірки бодай один такий вірш.

Слава Богу, я не скористався тією порадою. Збірка вийшла і без того «паровоза», від якого я відчував би нині ( та й     тоді), м’яко кажучи, дискомфорт.

 Слід сказати, що у тій моїй першій збірці біографічна довідка відбивала суть тогочасного облудного життя. У ній ішлося, наприклад, про таке:

 « У 1950 році, після закінчення Сосницької середньої школи, вступив на філологічний    факультет Київського  держуніверситету ім.  Т.  Г. Шевченка.

 Понад три роки працював на Північному Уралі лісорубом, потім майстром дільниці. Повернувшись у рідне село, став обліковцем тракторної бригади, згодом бригадиром плодо-овочевої бригади. Заочно закінчив Борзнянський технікум  плодоовочівництва, водночас поновився на навчання в Київському держуніверситеті ім.Т.Г. Шевченка на заочне відділення».

 І ні слова про те, чого це я , вступивши до університету, раптом потрапив на Північний Урал лісорубом.

 Завдяки такій заплутаності в біографічній довідці ніжинський літературний критик П. О. Сердюк у рецензії на мою збірку, опублікованій у «Деснянській правді», спробував розгадати отой біографічний ребус, і розгадка та була така: мовляв, автор збірки «Повінь» у свій час змушений був  залишити навчання в університеті і завербуватися на лісорозробки  Північного Уралу, щоб там заробити лісу на хату…

 Ось у такий спосіб я відкрив двері в літературний світ у віці 54 роки.

 Десь у 1987 році, коли вже я готував наступну поетичну збірку, тодішній завідувач відділу поезії видавництва «Радянський письменник» Олесь Лупій запитав:

-         Миколо Петровичу, а чому ви не подаєте документи для вступу до Спілки письменників України.

-         А хіба з одною збіркою можна пхатися туди?

-         Ну тут особливий випадок… Подавайте документи спочатку до обласного відділення, а потім і до Києва черга дійде.

Я поїхав до Чернігова  і звернувся до тодішнього голови відділення Станіслава Реп’яха, мовляв, маю намір вступити до Спілки.

 Станіслав Панасович до цього поставився скептично. « Я б не радив вам цього робити, – сказав він. – Одна збірка навряд чи стане перепусткою до Спілки».

 Але Олесь Лупій мав іншу думку. Він першим дав мені свою рекомендацію, другу рекомендацію дав поет Дмитро Головко. І нарешті мої документи потрапили до Києва.

 Коли голова приймальної комісії, назвавши моє прізвище, попрохав членів комісії висловити свої думки про мою кандидатуру, раптом встала вже відома тоді поетеса Тамара Коломієць і запитала:

- А це  не той Адаменко, якого були арештували у той рік, коли я вступила до університету?

Хтось підтвердив, що це саме той Адаменко.

-         Ну, так яке тут може бути обговорення! Ця людина і своєю збіркою, і життєвою позицією засвідчила, що достойна бути членом СПУ.

Усі члени приймальної комісії, за винятком когось одного, проголосували «за» .

 Отож у 1987 році я став членом  Спілки письменників України і водночас членом Спілки письменників СРСР.

 А що стосується моєї збірки «Повінь», то згадується ще й таке:

 Для збірки в сосницькій фотомайстерні мені зробили прекрасне фото. І коли вже книжечка була зверстана і потрапила до рук головного редактора Олександра Стаєцького, то той зробив зауваження упорядникам, мовляв, таке фото, ніби це не автор першої збірочки, а класик. Хтось із присутніх редакторів зауважив:

« Не вина Миколи Адаменка, що він лише в такому віці спромігся видати  першу збірку. Якби не чотири роки ув’язнення та ще сім до- реабілітаційних років, то він міг би десяток збірок видати».

 Якось передноворічного вечора 1987 року  я чергував  у школі на  урочистостях, мене покликали до телефону. Хтось із телеграфісток зачитав мені телеграму з Києва. Мене вітали з прийняттям до Спілки тодішній   її голова Юрій Мушкетик, Олесь Лупій і ще кілька письменників. Звичайно, ця телеграма була для мене прекрасним новорічним подарунком.

Пізніше я зустрівся на якомусь там зібранні з Юрієм Мушкетиком. І він мовив з докором:

- Ти, Миколо, так і не подарував мені своєї збірки.

- Ну, що там дарувати! – кажу. – У 54 роки спромігся на першу збірку. Що то за подарунок!

- А могло б і одної не бути, – вразив він мене такою простою фразою, в підтексті якої була прихована  ціла смуга мого життя, і не лише мого. «Оце і є справжній талант, – подумав я, – отак сказати. Наче звичайні слова. А за ними скільки всього приховано».

 А взагалі Юрій Михайлович Мушкетик – людина добра, скромна, справедлива, талановита і працьовита. Він старший за мене на два роки. У 1953 році, коли мене арештували, він закінчив університет. А до того ми були членами літературної студії, якою керував поет-байкар Анатолій Косматенко. Тоді Юрій Мушкетик працював над повістю «Семен Палій», уривки з якого ми обговорювали. Він справляв враження людини зосередженої, заглибленої в себе і дещо втомленої…

З виданням другої поетичної збірки ( «Цвіт на морозі») було менше проблем. По-перше, мабуть тому, що моя перша збірка і письменницьким загалом, і пересічним читачем була сприйнята позитивно ; по-друге, вже чимало публікувалося добірок моїх поезій в республіканських журналах та газетах. Зокрема, такі публікації з’явилися в журналах «Ранок», « Україна», в газеті  «Друг читача», в педагогічній пресі, навіть один вірш та інформація про мене в перекладі В. Паригіна з’явилися в російському журналі «Брянський комсомолець», а ще в збірнику «Поезія», в газеті «Літературна Україна».

 Слід сказати, що за радянського часу тираж і доля самої книжки залежали від того, скільки ту книжку замовлять читачі  по Україні (по книжкових крамницях розсилалися видавничі плани та анотації до майбутніх книжок. Отож для збірки «Повінь» назбирано було замовлень  на 2500 примірників, а для книжки « Цвіт на морозі» – 5800 примірників. До того ж «Повінь» мала 78 с., а « Цвіт на морозі» – 137 с.

 Мабуть, збільшенню тиражу сприяло й те, що я був відомий як учитель не лише  в районі та області, а й для педагогічної громад ськості – по всій Україні, бо я публікувався в педагогічній пресі, тим паче, що  завідував шкільним музеєм, про який знало багато люду по Україні.

 До того ж треба зважати на нову політичну ситуацію в СРСР. Адже збірка « Цвіт на морозі» готувалася в кінці 80-х років, у часи так званої горбачовської відлиги, коли, крім усього іншого, дещо послабився цензурний тиск на письменників. Та і в самих видавництвах відбулися кадрові зміни. Редактором моєї другої поетичної збірки був досить відомий поет Олесь Лупій – порядна, національно свідома людина, до того ж він прихильно ставився до мене.

 Завдяки всьому тому, на відміну від облудної, перестраховальної біографічної довідки, де не було і натяку про мій тюремно-табірний шмат біографії, була така анотація:

 «Йому не дали змоги закінчити Київський університет, замість навчання – тяжка  робота, поневіряння в беріївських таборах. Та не зламався духом, гіркі думи переливав у поетичні рядки. Після звільнення повернувся на Україну з рукописом першої збірки, яка побачила світ лише через чверть століття.

Друга книжка поета – це роздуми  про пережите за колючим дротом. Пристрасним словом поет захищає рідну природу, дорогі серцю народні традиції, материну мову. Схвильовано пише він про  малу батьківщину – Чернігівщину, своїх земляків, найближчих друзів.

                    Редактор О. В. Лупій».

 Єдина неточність у цій анотації – це те, що я, мовляв повернувся з ув’язнення з рукописом збірки, « яка побачила світ через чверть століття». Звичайно, мені вдалося зберегти зошит віршів, написаних в ув’язненні. Але для збірки тих віршів було замало.
До першої збірки я їх і не пропонував, усвідомлюючи, що у ті роки жоден із редакторів не ризикне їх подати. Але коли я, готуючи рукопис нової збірки, показав свій табірний віршований доробок Олесеві Лупію, той подав  його у збірці під рубрикою « Щоденник з того світу»(28 віршів, 26 с.).

Основною відмінністю другої збірки від першої полягала в тому, що у збірці «Повінь» я у багатьох віршах користувався, як кажуть, езопівською мовою, тобто, частина того, що я хотів сказати, була не назовні, а прихована у підтексті або, так би мовити, між рядками.

 У кінці 80-х років уже більше чого можна було подавати прямим текстом. І тут ми маємо справу з парадоксальною ситуацією. Ота езопівська мова спонукала до ретельнішої роботи над словом, завдяки чому художній рівень поезії був значно вищий, кожне слово – вагомішим.

 Особливо ота різниця очевидною стала в часи незалежності. Тоді вірші багатьох поетів ( у тому числі і мої)  набували публіцистичного характеру. У декого та публіцистичність була щирою, а у декого – не дуже. Деякі вірші відрізнялись від віршів-агіток радянського часу лише тематикою, тобто предметом оспівування. А частина молодих поетів, протестуючи проти того, взагалі почала заперечувати громадянську лірику, тобто стала вдаватися до іншої крайності, а це, на мою думку, робило поезію інертною, віддаленою від реального життя. А десь останні кілька років у віршах багатьох поетів почали домінувати соціальні мотиви, але здебільшого викривального характеру ( немов новий виток  критичного реалізму). Але мене непокоїть песимістична тональність тієї поезії…

 Таким чинам до радянського періоду моєї творчості ( в основному це була поезія та публіцистика) належать публікації в газетах, журналах  та  колективних збірниках і названі дві поетичні збірки. Звичайно, враховуючи те, що автору в кінці того періоду вже виповнилось 60 років, то не густо.

 Здавалося б, після  оголошення України суверенною державою  для мене як письменника відкриваються нові перспективи, тим паче, що на 1992 рік у в-ві «Молодь» була запланована моя поетична збірка «Дзвін», а в  «Українському письменнику» – повість  «Закон-тайга».

Але на перешкоді стала видавнича криза. Тож хоч названі мої майбутні книжки були досить розрекламовані в пресі, до читача вони так і не дійшли. І не було надії на їх видання в близькому майбутньому, тому не намагався готувати до друку нові рукописи.

 Натомість творчий процес тривав. Тим паче, що післяреферендна ейфорія надихала на творчість. Щоб якось унормувати той творчий процес, взявся до самвидаву, поки що рукописного. Відпрацював собі таку систему: назбирається віршів на 40 чи трохи більше сторінок, заготовлю папір десь на піваркуша чи чверть аркуша і через копіювальний папір віддрукую потрібну кількість аркушів,  скріплюю, роблю такі-сякі палітурки – і три екземпляри книжечки готові. Один екземпляр залишаю собі, два інші відаю до бібліотеки ( чи до бібліотек). У  такий спосіб, починаючи з 1992 року і кінчаючи 2008 роком, було зроблено 123 книжечки поезії, прози, публіцистики, тобто в середньому 8 книжечок за рік. Доводилось іноді подвоювати чи навіть потроювати отой трьохекземплярний тираж , щоб відіслати книжечки своїм знайомим.

 Звичайно, все те не підносило авторськи  й імідж, бо кожна із тих книжечок була книжечкою кількох  ( чи кількох десятків) читачів. Іноді навідувала думка: чи варто тратити зусилля ( мав на увазі – робити оті книжечки для незначної кількості читачів)? Але те вже ставало звичкою.

І додавало якоїсь гармонії душі і до певної міри дисциплінувало. Бо ж створювалася ілюзія закінченості творчого процесу ( слід сказати, що це стосується і мого сьогодення). Ось ти в зошиті записав скомпонованого вірша, щось там виправив, потім віддрукував, за ним – іншого вірша, назбиралось десь на вже узвичаєну збірочку – склеїв. І маєш книжечку. Отож майже безперервний творчий процес складається з окремих відносно закінчених етапів: написав, відредагував, віддрукував, «видав». Черговий етап закінчився. З відносно спокійною душею переходиш до подібного наступного витка. Це визначений мною позитивний бік творчого процесу ( до якого, слід сказати, змушений вдаватися не від доброго життя).

 Але є в такому процесі й негативний бік( палиця з двома кінцями). Штампуючи у такий спосіб самвидавні книжечки, ти, по-перше,не даєш , як кажуть,  «вилежатися» написаному, щоб потім глянути на них більш критичним оком; по-друге, може, десь у підсвідомості, керуєшся наміром нічого не загубити. І, звичайно, ніхто у цьому процесі, окрім тебе, участі не бере : ні коректор, ні редактор, ні читач у широкому розумінні цього слова. Тобто сам собі суддя. А сам до  себе, як би ти про себе не думав, об’єктивним  бути не можеш. Отож поряд із більш досконалими віршами, потрапляють і менш досконалі. І самвидавна збірочка виявляється напівфабрикатом. І коли ти її перечитуєш через певний час, то відчуваєш певний душевний дискомфорт. Тому, коли мені доводилося готувати поетичні рукописи для солідних видавництв, то досить складно було відбирати вірші із самвидавних книжечок…

 Боюсь, що коли хтось ознайомиться із оцим моїм самоаналізом, у нього може виникнути запитання: « А може, не слід вдаватися до отієї багатокнижковості?». А хтось може й так подумати: « Не зовсім розумно стільки сил тратити на те, що не приносить тобі ніяких  фінансових прибутків, до того ж ти не впевнений, що матимеш від того  якісь духовні дивіденди, бо ж  перш за все отой самвидав не дає підстав стверджувати , що ти створюєш щось таке, що потрібне людям. То чи не схоже це на звичайну шизофренію?»

 Тут треба прийняти до уваги два фактори.

 Багато часу ( від дня арешту – 18 січня 1953 р – і до 1991 рік) моя свідомість травмувалася офіційною підозрілістю щодо мене, я був весь той час під прицілом всевидющого ока. А це не  сприяло творчому натхненню. І вже твоя поведінка нагадувала поведінку робочого коня, якого   систематично хльоскають батогом. Тож коли змінилася політична ситуація на Україні,  я прагнув надолужити втрачене, до того ж  комусь ( невідомо кому, а може в першу чергу самому собі) довести , що ти не гірший за інших, що ти спроможний творити не гірше, ніж той, у кого, як кажуть, благополучна біографія. До того ж кожен позитивний відгук на мою творчість, тим більше певні відзнаки чи нагороди сприймалися як компенсація за минулі переслідування. І моя творча активність могла здатися як прагнення прославитися. Звичайно, спочатку таке прагнення було, але викликане тим, що оце мною сказане. А згодом оте прагнення виділитись стало зникати і зрештою майже зовсім зникло, але залишилася певна інерція , а чи просто потреба надолужити  втрачене  через несприятливі обставини.  А ще треба врахувати й те, що  ота     самвидавна гарячка у мене прокинулася , коли я вийшов на пенсію. Адже у мене з’явилося більше вільного часу. А літа брали своє. І я поспішав, як кажуть журналісти, виписатись. А ще, коли змінився стиль життя, ота активність сприяла  створити душевну рівновагу…

 Один із моїх кваліфікованих читачів із Закарпаття у своєму листі оту мою останню тезу підтвердив так: «Добре, що в нас ще є люди, які не бажають іти на дно»…

 Нарешті в 1995-му році голова обласного товариства «Просвіта» Василь Чепурний запропонував мені підготувати поетичний рукопис, мовляв,  «Просвіта» має змогу ( за допомогою спонсорів) видати збірку. У тому ж році в Чернігові збірку було видано під назвою « Прагнення неба» (1500 пр., 106 с.). Редагував  збірку нині вже  покійний поет Василь Струтинський, художнє оформлення здійснила ( на досить високому рівні, хоч і не кольорове) художниця Надія Сташкевич.

 Василь Чепурний написав таку анотацію:

 « Живе у Сосниці поет Микола Адаменко. Пише серйозно, як поле оре. Зшиває саморобні збірки, бо  київські видавництва занепали та й за іменитими куди там пропхатися з провінції. Хоча Микола Адаменко – член Спілки письменників, а ще голова  місцевої  «Просвіти», вчитель, залюблений у творчість геніального Довженка. А ще політв’язень  - за «вірші кволі»( його власний вислів). Був позбавлений волі в останні роки Сталіна. Смерть кривавого комуніста – грабіжника банків визволила і юного Адаменка. Але тавро політв’язня висіло над ним завжди. «Блажені гнані за правду, бо їх є  царство небесне» чи не єдина біблійна  втіха залишилася для нього в  тих переслідуваннях».

 Презентація книжки відбулася в Чернігові в Меморіальному музеї М. Коцюбинського.  Збірка була відзначена  обласною премією ім. Грінченка.  Пригадую, неофіційне відзначення було влаштоване  на  квартирі в одної з активних членів  «Просвіти», де були присутні Василь Чепурний, художниця Надія Сташевська, Василь Струтинський, Надія Галчевська, композитор Микола Збарацький.

На збірку з’явилися відгуки в пресі:

 ГребеникТ. Третє побачення  // Рад. Патріот. – 1996. – 21 лютого,

Прагнення неба Миколи Адаменка // Сіверщина. – 1996 . – 3 березня, Гордасевич Г. Важкий, Вкраїно, шлях до тебе //Поклик сумління. – 1996. – Квітень, Гордасевич Г. Поки   є ще музика в душі // Просвіта. – 1996. – Квітень,  Анотація // Кр’єр Кривбасу. – Квітень.

 Наступна поетична збірка (катрени) « У центрі кола» вийшла в Чернігові в 2006 році (144 с. , 500пр.). Книжка скомпонована із катренів, вибраних із багатьох самвидавних книжечок. Слід сказати, що форма катренів приваблювала мене вже давно. Мріяв про такі твори, у яких  би « словам було тісно, а думкам просторо». Отож я вподобав чотиривірш. Користуючись такою поетичною мініатюрою, я мав змогу розширити тематичну палітру і водночас

стискати словесний ( і життєвий) матеріал, за висловом Олександра Довженка, « під тиском багатьох атмосфер». До того ж компонувати такі поетичні мініатюри можна було за будь-яких умов. Річ у тім, що вийшов на пенсію саме  після референдуму, коли  економічний рівень життя пересічного люду значно знизився, то й моя скромна пенсія не могла задовольнити потреби сім’ї. Тому доводилося активно займатися огородництвом, тримати курей, кіз, як у нас кажуть, «підмачулювати» порося. А це не сприяло серйозній творчій роботі. Наш основний огород знаходився біля батьківської хати на хуторі Гапішківка – десь  за три кілометри від нашої оселі. Отож зранку сідаю на велосипеда і їду на отой гапішківський огород.  Для мене вже було стало звичкою на ходу впродовж півгодини скомпонувати в голові 2 – 3 катрени. Часом, коли на дорозі безлюдно, зупиняюсь і на клаптику паперу записую катрен, щоб , так би мовити, звільнити голову для наступного катрена. Це була найоптимальніша можливість щось скомпонувати, бо важка робота на огороді не сприяла творчому піднесенню, та й коли повертався втомлений додому, не спроможний був щось там створити. Та й вдома після роботи на огороді мав ще інші господарські клопоти, і після того всього хотілося швидше впасти і заснути. – бо ж це вже не була молодість. Мабуть, через те я і вподобав катрен, і завдяки йому вдавався не лише до якихось філософських узагальнень-афоризмів, але й фіксував « життєві миті сконденсовані», висловлював своє ставлення до різних життєвих ситуацій  чи подій сьогоденних та з часу минулого.

 Першим кваліфікованим оцінювачем моїх катренів був мій друг, розумна і добра людина, викладач ніжинського педінституту і літературний критик Павло Олександрович Сердюк. Якось, надсилаючи йому самвидавну збірочку катренів, в листі я зазначив:

«Я вважаю, що читати мої катрени – це як гриби в лісі збирати: ось тобі сироїжка, а ось піддубник, а ось лисичка, а часом і на білий гриб наскочиш, а якщо й на мухомор натрапиш -  можеш обминути, щоб зайвий раз не нагинатись».

 Павло Олександрович відповів на це так:

« Про мухомори ви даремно говорите. А інші види грибів , то як на чий смак. А чимало там таки першокласних білих грибів. І я зрозумів, що у  ваших катренах, окрім ліричного, є ще й потужний епічний струмінь».

 Редагував книжку « У центрі кола»  Станіслав Панасович Реп’ях, досвідчений поет і літературний критик, до того ж був  (стосовно мене) скупий на щиру похвалу. Але до моїх катренів ставився досить прихильно.  Пригадую, при нашій зустрічі уже після виходу моєї книжки він зауважив таке: « У кожному катрені втілений життєвий досвід, ваше розуміння життя. Звичайно, не всіх їх можна назвати афоризмами. Але є серед них такі,  які створені на межі геніальності ( мабуть, він мав на увазі такі, які я в листі до Павла Сердюка  порівнював з білими грибами, хоча слова «геніальність» у мене для самооцінки не було сховано навіть у глибині душі, навіть  слово «талановитість» щодо  моєї літературної продукції я сприймав з натяжкою. – М. А. ).

 Спілкуючись із читачами різного рівня освіти та розумового рівня, я зрозумів, що таки вірно зробив, що зосередився на катренах. Було безліч схвальних відгуків, і кожен з читачів знаходив там щось суголосне його душі. Та й на користь поетичних мініатюр свідчить те, що пересічний читач нині знаходиться в полоні неабияких життєвих клопотів, що поглинають силу і час. І розраховувати на те, що читачі здатні заглибитись, наприклад, у поеми – це було б наївно. А от відкрити навмання збірку катренів і виділити те, що кому імпонує – це реально. Тут поєдналися, скажімо, можливості автора з можливостями читача.

 У 2009 році мені вдалося видати   книгу поезій «Вибране». На цьому етапі слід детальніше зупинитися.

 Кілька років перед тим мене ( без моєї згоди) вибрали-призначили головою обласного товариства  політв’язнів та репресованих. (Такий парадокс: я тоді знаходився в реанімації, і лікарі боролися за моє життя). Мені те призначення втіхи не принесло, по-перше, тому, що вже мав досить похилий вік і проблеми зі здоров’ям, по-друге, саме оте Товариство за природою своєю було умираючим, адже із колишніх політв’язнів, що входили до тієї організації, багато вже пішло в небуття, а ті, що залишилися, були вже теж на грані ( Я якось , при телефонній розмові з головою Всеукраїнського товариства Євгеном Пронюком  пожартував: « Біда з цим Товариством – воно умираюче. Ви там зверніться до президента, щоб він підкинув нам   молодих політв’язнів».

 Отой  жарт став немов пророчим. Я, виявляється , накаркав. Бо нововибраний президент немов прислухався до моїх слів – і нині вже у Товариства політв’язнів та репресованих з’явилася перспектива…

 Отож у чернігівському Товаристві тоді числилось кілька десятків уже добряче підтоптаних членів.

 А все ж, вийшовши із лікарні, мусив приступити до своїх обов’язків, виконувати які спонукали мене із Києва.

  Якось був зателефонував мені Євген Пронюк і поцікавився , як я живу,  над чим працюю як письменник. Я розповів йому про свою самвидавну діяльність.

- Пане Миколо! – мовив він.  – А може, ми тут у Києві допоможемо вам щось видати бодай зі скромним тиражем, бо фінансові можливості наші не блискучі.

 Для мене це була несподівана пропозиція, і я не готовий був на неї відреагувати, тим паче, що ще почувався досить кепсько, а робота над рукописом вимагала значних зусиль. Отож я подякував за пропозицію і пообіцяв подумати.

 Після розмови з Євгеном Пронюком я став міркувати собі так: «Адже мені людина  запропонувала допомогти, а не я  нав’язався зі своїм проханням. Чому ж би не використати такої нагоди?»

 І я вирішив вибрати найпростіший  варіант: відібрати із опублікованих збірок кращі поетичні твори, додати туди ще щось із самвидавних книжечок і назвати те все – «Вибране»

 За пару місяців рукопис був готовий, і я надіслав його Пронюку. Пізніше дізнався, що той передав рукопис у Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». І я впродовж кількох місяців по телефону узгоджував усе, що стосувалось рукопису з редактором книги  І. Г. Ярошенко та художницею Н. В. Михайличенко. Обійшлося навіть без пересилки мені верстки. Звичайно, було побоювання, що у книжці виявляться помилки чи друкарські недогляди. Але побоювання виявилися безпідставними. Там люди працювали на совість.

 Восени 2008 році відбулась конференція Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Я був теж туди запрошений. Звичайно, не дуже горів бажанням потрапити на ту конференцію, але вже знав, що моя книжка вийшла, тож мусив їхати, щоб взяти там бодай кілька примірників.

 Коли зайшов до зали, де мала проходити конференція, звернув увагу на стенд, на якому була влаштована книжкова виставка. Серед книжок помітив і мою. Я взяв її зі стенда і став гортати. До мене підійшла якась жінка і попередила, що брати книжки зі стенда не можна. Коли сказав, що я автор цієї книжки, вона відійшла, перед цим попрохавши, щоб я не забув поставити книжку на місце.

 Книжку видали тиражем у 1000 примірників. Але Товариство, як мені повідомили, не має змоги її розповсюджувати. Коли я зайшов до підвального приміщення, де знаходилися мої книжки, був прикро вражений : то був звичайний льох, тхнуло сирістю, і мої книжки скидалися на покійників. Мені дозволили взяти стільки книжок, скільки я зможу доставити туди, куди мені треба. То я, звичайно,  навантажив на себе чотири важкі пакунки. Нарешті дотягнув їх до тролейбусної зупинки. А потім викликав мого земляка Савченка Леоніда Івановича, і він допоміг доправити ті пакунки до нього додому.

 А потім почалась незрозуміла тяганина з тими книжками. Я просив своїх знайомих, щоб вони  якось потроху забирали книжки з того льоху. Але їм доводилося тратити немало зусиль, щоб там бодай кілька десятків вирвати.  Пояснювали тим, що незабаром відбудеться з’їзд Товариства, то будуть розповсюджувати тираж серед членів Товариства. А потім повідомили, що мої книжки вже їм заважають, бо надійшла туди якась інша література – і все те не може вміститися у тому підвалі. Тоді я попрохав мого земляка головного лікаря  Чернігівської обласної дитячої лікарні Олександра Панасовича Карету допомогти, і  він організував доставку тих книжок  у Сосницю.

 І от довелось ламати голову над тим, як розповсюдити  моє «Вибране». Дарував знайомим, відсилав по різних адресах, віддавав місцевим бібліотекам.

 Ось така ситуація.

 Авторам, звичайно ж, хочеться видати свої книжки. Але на них у зв’язку з цим навалюється стільки усяких клопотів, що навіть пригасає бажання видаватися…

 Наступна поетична збірка ( «На терезах часу», 200с., 200 пр.) вийшла в цьому, 2013 році в ніжинському видавництві  «Аспект-Поліграф».

 Оце і все, що стосується 6-ти поетичних збірок.

 А тепер піде мова про прозу. Їдучи в 1950 році в Київ вступати до Київського держуніверситету ім.. Т. Г. Шевченка, віз із собою зошит, де було записано з півтора десятка моїх віршів і , здається, двоє невеличких оповідань.

Із віршів залишився в пам’яті лише один, написаний, здається, в 9-му класі:

 

Березневий вечір синюватий

Навіває зграйки  світлих мрій.

Заглядають сутінки до хати,

Напливає тихий супокій.

А у серці промені іскристі

Підіймають бурю проти сну.

Рветься серце в далечінь барвисту,

В дружби повінь в радість променисту,

В течію життєву голосну.

 

Якось, коли вже став студентом університету, дав почитати свої оповідання одному цікавому і розумному хлопцю з філософського університету. І він скептично поставився до тієї моєї писанини. Може, через те в студентські часи ( маю на увазі стаціонарну смугу) я зосередився на віршах, а до прози не брався. В ув’язненні ж було не до прози.

 Коли ж працював учителем Полюшкинської восьмирічної школи Новгород-Сіверського району, то дещо активізувався і як поет, і  , почасти, як прозаїк. Мій друг Доценко Ростислав Іванович, уже на той час перекладач з англійської, агітував мене взятися  за переклади. Між іншим,  у школі я вивчав німецьку мову, в університеті ж переключився на французьку, наївно міркуючи, що опаную в університеті французьку, а німецьку можу удосконалити самотужки, до того ж в університеті вивчав ще польську та латинську мови. Отож, видно, програмував себе як поліглота. Може б, якби життя по-іншому склалося, то щось би з мене вийшло стосовно бодай двох названих мов.

А так…По суті жодної досконало не засвоїв. І все ж спробував був серйозно зайнятися французькою мовою, щоб міг перекладати художні твори французьких письменників. Наполягав на цьому й Ростислав, до того ж забезпечив мене словниками і методичною літературою. І надіслав мені збірку новел французького письменника Анрі Емю. Попри неабияку завантаженість шкільними та позашкільними справами, немало зусиль потратив на вдосконалення знань з французької мови. Мені вдалося перекласти три новали, які були навіть опубліковані в журналі «Вітчизна». Але далі йти цим шляхом не вистачило духу.

 Там же, у Полюшкино, я написав нарис про жінку із села Чайкине, яка зазнала з дітьми поневірянь під час німецької окупації. Нарис було опубліковано в районній газеті «Радянське Полісся», де редактором працював мій колишній однокурсник Половець Іван.

Завдяки йому в тій же районці було чимало опубліковано моїх здебільшого віршованих творів.

 У 1972 році я переїхав до Сосниці і став працювати у Сосницькій середній школі  учителем української мови та літератури. Звичайно ж, працівники сосницької районної газети були мої давні знайомі. У цей період, окрім віршів, було опубліковано  кілька моїх оповідань  та нарисів – здебільшого на краєзнавчі теми.

 Отож я там , так би мовити,  «засвітився»  і як прозаїк.

 Із 1985 року став працювати над романом «Закон-тайга». А поштовхом до написання роману став один випадок.

Якось зателефонував мені редактор обласної молодіжної газети Сергій Павленко. Він запропонував мені написати про мої тюремно-табірні поневіряння десь  в межах 40 сторінок. Я швидко виконав його прохання. Написане назвав «За законами тайги» (Повість-сповідь колишнього репресованого).

 Але в газеті мій матеріал так і не з’явився. Виявляється, цензор (головліт) його вилучив з набору і передав до обласного КДБ. Ті ж відіслали його до республіканського КДБ. Отож доля автобіографічної повісті  « За законами тайги» ніби скопіювала  фрагмент з біографії автора – тобто матеріал був репресований. Кілька місяців про мою повість-сповідь, як кажуть , не було ні слуху ні духу. Нарешті її повернули до редакції «Комсомольського гарту» зі своїм редагуванням і такою  собі кадебістською анотацією. Як я дізнався,  кадебісти заборонили називати прізвища і звання тих, хто був причетний до мого  арешту, слідства і судової розправи, а також подавати подробиці з тюремного і табірного життя.

 Ота моя злощасна повість була опублікована в кількох номерах газети.

 Цей випадок спонукав мене переглянути мої творчі плани. Я вирішив відштовхнутися від моєї  автобіографічної маленької повісті «За законами тайги» і зробити більший, деталізованіший  автобіографічний твір, тобто зафіксувати все , через що я пройшов, починаючи від свого арешту до звільнення. Але перш за все змінити прізвища головних героїв  і всіх служивих, по-друге, при необхідності , скористатися законами белетристики.

 І ось нарешті в мене з’явився чималенький твір на автобіографічній основі під назвою « Закон-тайга». Десь у 1991 році я відіслав цей твір до  видавництва «Радянський письменник», і він був внесений до плану видавництва на 1992 рік. Але видавнича криза перекреслила всі плани, і мені повернули рукопис « до кращих часів»

 Звичайно  ж, всенародний референдум 1991 року додав оптимізму, і я вирішив продовжувати працювати над твором, перекинувши своїх головних героїв Дмитра Четвертака, Віктора Бондаренка  і Миколу  Боярчука – по суті  це Миколу Адаменка, Гриця Воло щука та Ростислава Доценка) вже в часи, ближчі до сьогодення. Це вже компонувався роман на автобіографічній основі, хоча в ньому було своєрідне поєднання спогаду з елементами белетристики.

 Перша частина роману була видана в Чернігові у 2001 році. Поліграфічно книжка була видана не на дуже високому рівні. І папір не високої якості, і шрифт  не дуже виразний. Набиралась і  редагувалась книжка в  городянській міській друкарні, а вже доводилася до кондиції в Чернігові.

  У 2003-0му році у в-ві «Чернігівські обереги» було видано продовження роману (2- га, 3-тя частини).

У 2009-му році в тому ж видавництві готувалися до друку дві останні частини роману. Вже була зроблена верстка книги і обкладинка. Але згодом мені зателефонував Станіслав Реп’ях, повідомив, що книга вийшла, але лише 4-та частина , а 5-та вилучена з політичних мотивів. Звичайно, було прикро. Адже серед всіх людей, які були в тій чи іншій мірі пов’язані з виданням моєї книги, я один ще із студентських років був причетний до боротьби за незалежну Україну. Принаймні КДБ саме таке висунуло обвинувачення. І ось маємо суверенну державу, і в цій державі маю справу із забороною того, що пишу, із політичних мотивів. Напрошувалося болюче запитання: « В якій країні ми живемо?». І з’являлася така ж болюча відповідь: «Живемо в Україні, за яку боролися. Але керують нами не ті люди, які боролися за незалежну Україну». Але ж , як казав перший президент цієї незалежної  України: « Маємо те, що маємо». Однак примиритися з тим важко і зокрема із тим, що заключна частина роману під забороною,  бо там правда і лише правда. І все ж видати 5-ту частину за державний рахунок нині безнадійно. А для того,  щоб видати за свій рахунок – нема можливостей. Тож я пішов іншим шляхом: об’єднав усі 5 частин в один електронний варіант. І цей варіант був поданий на сайті «Наша Сосниця». ( на жаль, цей сайт нещодавно припинив своє існування), на сайті  Обласної бібліотеки ім. Короленка, на сайті бібліотеки в-ва «Смолоскип», нібито на сайтах бібліотеки Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка та бібліотеки ім.. Вернадського. А ще мені видали 5-ту частину роману  на досить високому поліграфічному рівні в Сосниці кількістю 15 примірників.

 Отже можна вважати ( бодай умовно), що робота над романом закінчена, бо розраховувати на видання паперового варіанту роману безнадійно.

 Цікава історія моєї книжечки «Планета Україна». До її написання спонукало саме життя. В тому числі заява президента Кучми  про те, що національна ідея не спрацювала. Ясна річ : отака думка найвищої посадової особи не могла не вплинути негативно на стан національного патріотизму. Могла виникнути думка: якщо національна ідея не спрацювала, то й нема чого їй приділяти уваги. І по суті патріотичному вихованню в школах держава належної уваги не приділяла, опираючись на вимогу чиновників високого рангу деполітизувати навчальний процес.

 Отож патріотично налаштована інтелігенція змушена була якось виправляти ситуацію на самодіяльному рівні. І я належав саме до такої інтелігенції, усвідомлюючи, що у якійсь мірі рівень патріотизму в школі можна підняти завдяки національно свідомим учителям. Отож я мріяв якось вплинути на них своїми переконаннями. А так як сучасні реалії не сприяли цьому, я  вирішив  вдатися до нашої історії і навіть передісторії. І я мав на що обпертися, бо був ознайомлений з дослідженнями таких учених, як О. Знойко, Л. Силенко, О. Братко-Кутинський, В. Даниленко, Ю. Шилов та ін. Та й на місцевому матеріалі, зокрема на говірці моїх земляків, міг зробити ряд потрібних для мого задуму висновків. Отож мною був створений рукопис книжечки.

 Але після завершення роботи над рукописом постало питання, як перетворити той рукопис бодай на брошуру і донести її до читачів (у першу чергу до учителів української мови  та літератури, бо ж свої висновки робив здебільшого на основі історії мови).

 Звичайно ж, я засів за машинку  і зробив десь 6 примірників книжечки «Планета Україна». Кілька з них подарував місцевим учителям.

 А якось я одержав від редактора журналу « Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова, з яким у мене були склалися гарні стосунки,  його нову книжку  «Станційні пасторалі». Книжка мені припала до душі, і я написав на неї рецензію, яку опублікував харківський часопис «Березіль». Ну, а щоб іще чимось віддячити Григорію Джамаловичу, я надіслав йому дві машинописні книжечки. Одна із тих книжечок була «Планета Україна». У наступному номері  «Кур’єру Кривбасу» був опублікований лист до Григорія Гусей -нова, фотокопії обкладинок моїх книжечок і анотації до них. Після цього до мене стали надходити листи із проханням надіслати  «Планету Україну» ( здебільшого із Західної України). І я знову сідав за машинку і продовжував  тиражувати  брошуру і надсилати примірники тим, хто  мене про те прохав.

 Кандидат історичних наук із Ужгородського університету  Сергій Дмитрович Федака надіслав мені рецензію на мою книжечку. Ось деякі цитати із неї:

 « Дослідження присвячене мало вивченій, але дуже актуальній і перспективній проблемі – пракореням української мови ( зокрема її основного лексичного складу), витокам українського етногенезу, доведення органічного зв’язку праукраїнців з поважними давніми цивілізаціями. Його виконано на стикові кількох дисциплін – порівняльного мовознавства, етнології, історії. Лінія « трипільці – пелаги – філістимляни – етруски  - венеди – слов’яни на сьогодні є предметом наукового серйозного обговорення. Автор книжки блискуче аргументує наявність такої  лінії мовними доказами, у тому числі і з рідної Чернігівщини»

 «Текст несе значний  виховний і пропагандистський заряд» і т. д.

 Згодом ця брошура була опублікована в часописі «Українська мова і література в загальноосвітніх школах, гімназіях та колегіумах» під рубрикою «Книга в журналі».

 А якось зателефонував мені Зіновій Квіт, голова Української світової спілки професійних учителів з Філадельфії і запропонував започаткувати на Чернігівщині гуртки «плекання рідної мови». Мені здалося , що отой мій  посібник  якраз підходить для таких гуртків?  і сказав про те Квітові. Той запропонував:

- Ви видайте той посібник і частину перешліть мені в Філадельфію.

З’явилась тривала пауза, і  пан Зіновій , видно, ту паузу зрозумів і заявив:

- Сьогодні ж я поїду до банку і по електронній пошті перешлю вам сто долярів, а ви постарайтесь видати вашу книжечку.

 Наступного дня я справді одержав від Квіта  сто доларів і став думати-гадати, що мені з ними робити. Адже пхатися до якогось солідного видавництва з такою сумою – пуста справа. І тоді я подумав так: « Адже у столичному часописі опубліковано мою  Планету Україну» під рубрикою «Книжка в журналі». Таким чином в-во «Педагогічна преса» книжечку проредагувало і дало їй путівку в життя. Між іншим, Зіновій Квіт попрохав: « Коли будете видавати книжечку, то хай там буде позначено: «Українська Світова Спілка Професійних Учителів».

 Отож я ті 100 доларів розміняв на гривні і звернувся до місцевої типографії. І там погодилися на цю суму зробити мені 120 примірників. На обгортці було позначено: « Українська Світова Спілка Професійних Учителів».. Київ. 2003 р. «Педагогічна преса». А в короткій анотації було сказано: « За сприяння  Української Світової Спілки Професійних Учителів».

 10 примірників я відіслав до Філадельфії, а решту став розповсюджувати серед учителів України, у тому числі й за адресами, які надіслав мені Зіновій Квіт.

 Ось так закінчилася епопея з видавництвом моєї книжечки «Планета Україна».

За хронологією видання наступною книгою, над  рукописом якої я став працювати, була «Історія Сосниці  та її довкілля». Ця робота започаткувалась не з моєї ініціативи. Якось у районній держадміністрації хтось із її працівників показав мені книжку з історії Семеновщини. І дав мені почитати, натякнувши, що слід було б написати книгу і про наш район, а , мовляв, окрім мене, ніхто цього не зробить.

 Я прочитав передану мені книжку, і вона мені не сподобалась. Надто вже казенна, написана в суто радянському стилі. І я вирішив написати книжку з історії Сосниччини по-іншому. По-перше, мені хотілось ( як письменникові) зробити ту книгу , так би мовити, більш душевною, по-друге, глянути на події, пов’язані з Сосниччиною, вже очима  людини 21 століття, до того ж людини, доля якої склалася так, що вона позбавлена ( в значній мірі) отого  компартійного вишколу.

 Але складність полягала в тому, що хоча я тривалий час і займався краєзнавством, навіть в певній мірі був причетний до археології, але ж за професією не історик. А  тут же треба глибоко знати загальну історію. Отож довелося  серйозно взятися за поглибленого вивчення загальної історії і історії України зокрема. А суто сосницькі реалії можна було почерпнути в архівах перш за все місцевого краєзнавчого музею,  основу яких складали наукові дослідження засновника того музею Юрія Степановича Виноградського. А я ще запланував, щоб книжка складалася з двох частин:

1.    «У плині років» – огляд подій , пов’язаних із Сосниччиною   (у власному баченні).

2.     «Історія у душах сосничан». Для цього я зібрав спогади людей  про певні періоди історії Сосниччини, певні краєзнавчі дослідження і навіть віршовані твори деяких авторів. Отож перша частина пов’язана з моїм баченням історичних подій, друга – з баченням інших людей. Я вважав, що це створить  певну рівновагу і в якійсь мірі сприятиме об’єктивності викладу.

 До кінця 2001 року рукопис був готовий. І я вже звичним самвидавним способом зробив три примірники книжки. Один екземпляр передав краєзнавчому музею, другий – адміністрації, третій залишив у себе.

 Адміністрація передала рукопис до Чернігівського земляцтва в Києві, і там пообіцяли посприяти видати книжку.

 Але минав рік за роком, а від Земляцтва ( вірніше – вже від Центру духовної культури України) заспокійливі заяви ( « Не переживайте – до Різдва вийде», « Не переживайте – до Паски вийде» і т.д.).

У мене виникла думка (вважаю, що не безпідставна), що членів Земляцтва , здебільшого  колишніх представників компартійної номенклатури, не влаштовував ідейний напрямок викладу ( по суті він був антирадянський). Один з активних вболівальників за майбутню книгу Олександр Хакало ( нині вже покійний), близький родич Олександра Довженка, запевняв, що з виданням книги затягують, зважаючи на мої похилі літа, і коли, мовляв , вас не стане, вони книжку по-своєму відредагують і видадуть хто зна під чиїм авторством…

 І ось уже прийшов 2005 рік. Якось на засіданні організованого мною літературно-мистецького об’єднання «Убідь» я не міг вже стримати емоцій і заявив: « У Сосниці добре знають, що існує рукопис по суті першої за тисячолітнє існування нашого містечка книги з його історії, але байдуже ставляться до затягування її видання. Видно, така книга сосничанам не потрібна. Я дістав насолоду під час роботи над рукописом , дістав насолоду , отже не даремно працював, хоча боляче, що книга нікому не потрібна. Отже,  , так би мовити, для емоційної розрядки я зберу примірники рукопису і спалю їх».

 Звичайно, це скидалося на блейф. Навряд, чи я насмілився б спалити рукопис. Але подіяло. Члени об’єднання та бібліотечні працівники стали збирати гроші, щоб якось видати книгу. І  коли було зібрано достатню суму грошей, я ,  ( як і під час видання «Планети України») звернувся до директора місцевої типографії  Сергія Григоровича Казаченка, і той пообіцяв , використовуючи свої можливості, зробити десь з сотню книжок ( я назвав рукопис  «Історія Сосниці та її довкілля»).

 І я почав готувати книжку до друку. Набирали кижку студенти місцевого технікуму. Звичайно, набір був дость неякісний, як кажуть, з огріхами, і мені доводилось по кілька разів перечитувати порції набраного тексту і виправляти помилки.

 Нарешті було зроблено 120 екземплярів книжки на досить примітивному поліграфічному рівні, такі собі товсті зошити  (типографія інакше не могла), тому шрифт був мінімального розміру і чорно-біла обкладинка.

 А все ж, можна сказати: книжка побачила світ і сприйнята в основному добре.

 Того ж року я був запрошений на зустріч з колишніми моїми учнями, і один із них  , Єфименко Сергій, очолював у Харкові видавництво «Прапор». І коли дізнався про історію з книжкою, то взявся видати її безкоштовно на високому  поліграфічному рівні, хоча й мінімальним тиражем. Книжка справді була гарно видана

(тираж – 200 примірників) під назвою « Сосницький край у серці України». Того ж року Центр духовної культури України ( директор Єсипенко Дмитро Миколайович) видав ту книжку під назвою «Сосниця і Сосниччина на хвилях віків» тиражем 500 примірників –

за сприяння тодішнього голови райдержадміністрації Амельченка Василя Васильовича за рахунок  районного бюджету.

 Ось так  ( успішно) закінчилась ще одна пригодницька історія…

 Працюючи над історією Сосниччини, я прийшов до висновку: самовіддана робота нашого видатного ученого-краєзнавця Юрія Степановича Виноградського чекає на свого дослідника, який дав би об’єктивну оцінку вкладу цієї непересічної людини в історичну науку взагалі і в , так би мовити, сосницезнавство зокрема. До того ж архів Юрія Степановича знаходиться в несприятливих для зберігання умовах. Та й постать краєзнавця в свідомості сосничан не досить увиразнена.  Тому я вирішив подати образ  Юрія Виноградського в такому освітленні, на яке він заслуговує, викликати цікавість до результатів його подвижницької роботи і, так би мовити, популяризувати все те і в такий спосіб вплинути позитивно на патріотичний рівень сосничан.

 І от в 2010 році , ґрунтовно попрацювавши над архівами і спогадами людей, я , вдавшись до звичного для мене самвидаву, зробив кілька примірників книжки «Володар казкових скарбів».

 У книжці  не прагнув рівнятися на певний рівень читача ( бо рівень той неоднозначний), подав матеріал так і стільки, як і скільки хотів, прагнув при цьому, щоб образ Юрія Виноградського був виразним і

щоб книжка була не пуста, хоча й розумів, що в сучасному заполітизованому суспільстві вона буде сприйнята неоднозначно.

 Поки не мав змоги  видати на бодай середньому рівні паперовий варіант книги, зосередився на електронному. Подав до сайту «Наша Сосниця» ( тривалий час існував такий сайт) ,  потім  книга потрапила  до електронного відділу  Обласної бібліотеки ім. Короленка та  до Парламентської бібліотеки в Києві.

 А в 2012 році  з ініціативи головлікаря Обласної дитячої лікарні Олександра Панасовича Карети та при його активній підтримці в сосницькому відділенні Приватбанку  був відкритий благодійний рахунок для видавництва книги  «Володар казкових скарбів». А на початку 2013 року книга вийшла з друку в ніжинському видавництві «Аспект-Поліграф» (288 с., тираж – 500 примірників)…

 Оце , можна сказати, і є повний звіт про мою творчість. Хіба що можна додати, що з 2006 року, коли я вперше придбав комп’ютер з принтером, мною видано способом комп’ютерного самвидаву 44 книжечки поезії, прози та публіцистики.

Микола АДАМЕНКО,
м. Сосниця,
Чернігівщина