* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

МАЙНО І Я ВОР івський

15:40 15.05.2011

МАЙНО І Я ВОР івський

Боляче дивитися, як заростають бур’яном незорані поля, як світять мертвими більмами повибиваних вікон зруйновані підприємства, як, уже не соромлячись, нишпорять по смітниках зубожілі, з відмороженими руками і вигаслими очима, як простягають долоньки, немов вигаслі човники, діти-жебраки… Та найгірше – це  холод, зневіра, які заповзають у наші душі. Пам’ятаєте фінал «Лісової пісні», де, як печальне пророцтво, заледеніла галявина і пучки пальців, котрі прагнуть прогорнути снігову твердь, аби знайти бодай гілочку, з якої розростеться зелене дерево.

Україна увійшла в системну кризу, породжену відсутністю поваги до закону на фоні впровадження грабіжницьких рейдерських технологій та політиканства можновладців.  Суспільство відмовилося довіряти як тим, хто тягне країну в колишнє минуле, так і тим, хто, прикриваючись гучними гаслами про реформи та «західні цінності», шматує та розпродує Україну гуртом і вроздріб.

Мусимо визнати, що за ці двадцять років ми не створити ні ідеологічної, ні економічної основи нашої Держави. «Розділяй і владарюй» – старе, як світ, гасло стало тією невидимою пружиною, що тримає нас усіх обценьками страху. Нас розділили за мовними, конфесійними, територіальними, соціальними та іншими ознаками.

Ми стали заручниками  страху. Страху залишитися без роботи або зовсім не знайти її; страху захворіти – бо лікування дорожче за життя; страху перед чиновником і владоможцем… Страху, який знищує і спопеляє душі. 

Проведена 2004 року химерна політична реформа загострила політично-правове протистояння народу і влади. Утворена вертикаль неефективної влади постала інструментом зневаги  конституційних прав та свобод громадян. Проголошуючи у Конституції України, що влада належить народові, псевдополітики  вчинили все, аби відсторонити власних громадян від управління справами нації, а саме:

– нав’язали систему виборів, де до влади можуть прийти тільки лиш корумповані олігархи;

– запровадили так звану ваучеризацію, внаслідок якої, завдяки хитровирізьбленим рейдерським технологіям, вони казково збагатилися, а нас, єдиних конституційних носіїв влади, яких вони нарекли «пересічними (малими) українцями», кинули у вир злиднів та безправ’я;

-– довели до банкрутства і приватизували (по-народному, прихватизували) національні виробничі, промислові та сільськогосподарські комплекси України, а працівників, яким на правах власності належала абсолютна частка промислового майна, використовуючи тіньові оборудки, позбавили прав власності та викинули напризволяще. 

Ці «прихватизаційні схеми» не оминули і нашої Національної спілки письменників України.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.07.1998 р.  за № 1058 у власність, або довічне користування НСПУ було передано  величезне майно: п’ять будинків творчості (Ірпінь, Коктебель, Ялта, Одеса, Трускавець), приміщення по вулиці Банковій, 2, де розміщено НСПУ, три поверхи «Українського письменника» на вулиці Олеся Гончара, 52, поліклініка на вулиці Рейтарській, 15 у м. Києві.

На нинішній час ми не маємо жодної інформації, як використовується дане майно, які видатки і які прибутки має корумповане керівництво Спілки, які податки вони сплачують державі, бо ми, «прості члени Спілки», крім злиднів, нічого не маємо. За чинним законодавством, передане майно Спілці є спільним майном кожного письменника і відчудженню не підлягає. За статутом НСПУ, відповідно до законодавства, право на розпорядженням майном має письменницький з’їзд, а не Пленум НСПУ або Голова НСПУ. 

Отож усі операції з нерухомістю є незаконними, як і незаконною є довготривала оренда, яка є нічим іншим, як рейдерською схемою незаконної приватизації. Врешті, за 5 років жодного разу не засідала ревізійна комісія.

Нинішня Президія НСПУ є нелегітимною, оскільки даний орган може формувати лише письменницький з’їзд. Отож будь-які її рішення є нелегітимними.

Ці процеси, які відбуваються у НСПУ, є віддзеркаленням загальної кризи, яка охопила наше суспільство.

Потужний розвиток літературного життя в областях свідчить про те, що наша література має великі духовні сили і не збирається опускати рук. Ми не допустимо нищення нашої духовної цитаделі – Національної спілки письменників України, яка зробила дуже багато для створення нашої держави.

Ми знаємо, чия вина, що письменники, як і весь наш народ, зараз перебувають за межею бідності; що знищено систему книгорозповсюдження, що ми, письменники, практично не маємо доступу до інформаційного простору.

Тож у цей непростий для України час письменники як виразники народної волі і народної долі мають бути почутими.   

На нинішній час є загроза знищення  Національної спілки письменників України, у якій за типовими рейдерськими схемами незаконно «приватизовано» спілчанське майно. 

Рейдерське захоплення приміщення Спілки, з яким я боролася у Львові більше трьох років, є типовою схемою – пожежа, яка сталася навесні 2005 року, під час якої згорів дах; сім чи вісім років неопалюване приміщення, стіни, поїдені грибком та пліснявою, окремі приміщення віддані безоплатно у користування аж до 2017 року…  Отак у руки мародерів перетікали всі народні багатства. Сказано, через краплину води бачимо води океану.

  І жодної фінансової підтримки хоч на якісь господарські витрати. Влада (а у нас були лише ура-патріоти!)  рано чи пізно мала показати своє істинне обличчя.

Упродовж цього часу мене безліч разів «пропісочували» на раді НСПУ, приїжджали знімати з посади голови НСПУ у Львівській області тощо.  

Але на нинішній час у Львові маємо приміщення в центрі – відремонтоване, починаючи від даху, і закінчуючи актовим залом. 

Наша боротьба з чиновниками у Львові увінчалася їхньої зміною. В усякому разі чиновники від влади мусять уже хоча би на двадцятому році Незалежності України зрозуміти, що не «ми для них, а вони для нас»… Для конструктивного діалогу ми у грудні 2010 року зареєстрували об’єднання усіх творчих спілок –«Гільдію Митців Львівщини».

Створений мною Міжнародний літературний конгрес у січні 2010 року об’єднав письменників багатьох країн для спільної реалізації творчих проектів. Творчі спілки активно розвиваються у світовому духовному просторі. Письменники Румунії (наприклад) одержують постійно надбавку до пенсії за письменницьку працю.  

Угорський письменник Арон Гаал, який часто приїжджає до Львова, є координатором створення письменницької громади, яка має намір об’єднати письменників із держав,  через землі яких протікає ріка Дунай – це 10 країн. Уже є бажаючі профінансувати це літературне товариство. Більше того, для офісу закуплено будинок у Будапешті.  А у нас???

Ми і далі перебуваємо у духовній резервації. Національна спілка письменників України не домагалася навіть преференцій для письменників при оформленні візових документів, не кажучи вже про соціальний захист.  

Питання достойного соціального, матеріального, морального, психологічного та ін. буття сучасного письменника – це найголовніше питання національної державної безпеки.  Повернення системи книготоргівлі з широкою мережею книгорозповсюдження (у першу чергу комплектування сільських, міських бібліотек) – це теж найголовніше питання державної ваги. Корупція, яка поглинула цю сферу, схожа на ракову клітину, яка вражає весь організм держави ізсередини.

Чому немає державного плану видань хоча би на три роки? Чому немає програми підтримки молодих авторів? Турбота про творчий геній Шевченка, Франка чи Лесі Українки – це ще і турбота про наймолодше покоління, яке має понести світло нашого слова крізь час…

Очевидно, що без економічного підґрунтя ми не можемо досягнути найголовнішого – створення під орудою Національної спілки письменників України широкої мережі книжкових крамниць, де масові тиражі книжок дозволять повернутися до авторських гонорарів. Зараз, загнані у резервацію, ми переживаємо часи, коли читач практично не впливає на загальну тенденцію літературного процесу. Ми не маємо закону про авторське право, інформаційний простір перебуває у залежності від грошового мішка, скуплений слідом за промисловими гігантами та землею… «Поділять тебе, земелько, ой поділять…» – долинає з-поза віків фата-морганне пророцтво як печальна стигма часу. 

…Я впевнена: усе майно письменників має бути йому повернене. А ті, хто, прикриваючись високими гаслами, обкрадали нас із вами, є подвійними злочинцями. Бо вони вбивали нашу віру. 

Треба також уважно подивитися на майно видавництв, газет, журналів по всій Україні. Адже при мудрому його використанні навіть в умовах кризи можна було б вийти принаймні на якесь часткове фінансування цих часописів.

Хочу попросити вибачення у всіх письменників за те, що я вірила нашому керівництву, як і багато хто із нас вірить ще досьогодні. Я не бачила протоколів засідань, актів продажу майна (без рішення письменницької громади вони є нечинними!), жодного разу не відпочивала у Будинках відпочинку, була надто зациклена на львівських проблемах. Бо вихована у дусі, – спочатку треба зробити порядок у своїй хаті… Не була обізнана із політичними технологіями, не знала їхніх подвійно-потрійних стандартів.

І коли до моїх рук випадково потрапила копія сфальсифікованого протоколу, у якому ішла мова про ліквідацію письменницької поліклініки, я  зрозуміла, як жорстоко і підло було обдурено нашу довіру. Не голосувала я за такі рішення, врешті, і Президія НСПУ не мала права вирішувати такі проблеми.

Сталося так, що нас використовували, як непотрібне ганчір’я, і тут же забували, переступивши через наші душі. 

Та я і дотепер вважаю, що саме ми, письменники, маємо явити світові нову модель громадського буття. Маємо переламати не наші, цинічні гасла про те, що політика – справа брудна. 

Пам’ятаю, як ми, письменники, мужньо охороняли приміщення Спілки на відкритому письменницькому з’їзді. Напівголодні, у пальтечках, витертих на ліктях і вицвілих курточках, ми готові були стояти на смерть, охороняючи нашу святиню. А сталося так, що нас обдурили. Вчергове обдурили.

Ще раз наголошую: оскільки питання відчуження спілчанського майна може вирішувати лише з’їзд, то усе майно, яке було у віданні Спілки на 1990 рік   – належить нам з вами. А хто за допомогою рейдерських схем зробив спробу його «приватизувати»  – той повинен відповідати і перед Законом, і перед нами.

І повернути його – це справа нашої честі. А як наслідок оцього очищення – гадаємо, розпочнеться побудова нової оновленої України, де закони честі і чесності – понад усе.

Ми тимчасові на цій землі, а література – вічна. І перед чистим аркушем паперу ми всі рівні. Різнимося лише силою таланту і знаком честі. А письменницька спільнота – велика сила. Але, аби вести за собою суспільство, потрібно вміти самим згуртуватися навколо найвищої ідеї: творення духовного світу нашої держави.

 

 

м. Львів. Лютий, 2011 р.

http://www.litgazeta.com.ua/node/1699

Марія ЯКУБОВСЬКА