* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПАВЛО ТИЧИНА

05:43 21.01.2011

ПАВЛО ТИЧИНА

Напередодні 120-річного ювілею про видатного поета і науковця, музиканта й художника, чиновника радянської доби і непересічну особистість розповідає його правнучка Тетяна Сосновська, яка нині є директором Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини у Києві.

Перед початком нашої бесіди Т. Сосновська показала малюнок-ескіз ювілейної монети (із срібла, номіналом у п’ять гривень), яку днями випустив Національний банк України. На ній незвичайний образ молодого Павла Тичини втілив художник Володимир Атаманчук. Перед роботою він занурився у творчість поета, побував у музеї, перечитав багато його віршів і сам підібрав слова, які викарбував на монеті. За словами Тетяни Вікторівни, образ вдалий: «Тичину-поета ми знаємо добре, людину академічних знань — можемо собі уявити, Тичина-художник представлений тут частиною малюнку. Але, на жаль, ніде не вмістилася музична грань обдарування Павла Григоровича. Може, хоча б до 125-річчя від дня народження ми покажемо й Тичину-музиканта».

Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церковної книги), він був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. Адже поза справами церковними й громадськими Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та всі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) — і природженим малярем...З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913—1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє»... Різні критики спробували віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.

Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам’яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918 р. і присвячений пам’яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:

На кого завзявся Каїн ? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій могилі Поховали їх

Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918 р. аж до нашого часу ніколи більше не друкувався. Критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета. Основними творами майстра є «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», «Похорон друга», «Сковорода» та інші. Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим та незнівеченим.

КОЛЬОРОВА МУЗИКА

— Не всі знають, що Павло Григорович був неперевершеним диригентом, — розповідає Тетяна СОСНОВСЬКА. — Навчаючись у Чернігівській духовній семінарії, він диригував зведеними хорами в Чернігівському народному домі (нині Чернігівській філармонії). У семінарії Тичина грав у оркестрі на флейті, кларнеті та гобої. Сам навчився грати на фортепіано і бандурі. Добре розумівся на музиці. Його друзі-композитори приходили до нього додому, аби підібрати останній акорд до його ж таки поезій. Тичина у кожному звуці бачив колір. Він говорив: «Ця музика — сизо-фіалкова» або: «Ця поезія свіжо-зеленого кольору». Тож, певне, невипадковими були його подорожі з хоровою капелою Кирила Стеценка по правобережній Україні, створення хору робітничої молоді, невипадковим був і рояль у домі Тичини. Коли до нас у музей приходили літні кияни, вони розповідали, як, гуляючи маленькими біля будинку, чули з вікон чудову музику і вважали, що в будинку жив композитор чи музикант. Але рояль в будинку був лише у Павла Григоровича. В інших мешканців музичних інструментів не було...

У музеї виставлено понад 10 малюнків Павла Григоровича. Ті, які збереглися після його смерті, дружина Лідія Петрівна розмістила в інтер’єрі. Учителем малювання в Чернігівській гімназії у Тичини був Михайло Жук, який закінчив Краківську академію мистецтв із двома срібними медалями. Він готував Павла до вступу в Петербурзьку академію мистецтв. Але у хлопця рано помер батько, матуся залишилася з дев’ятьма дітьми на руках і не могла зібрати кошти на поїздку. Нині мистецтвознавці вважають, що Тичина мав бездоганне відчуття простору, гармонії. Тож якщо б він тільки доїхав би до Петербургу, зворотній квиток йому би вже не знадобився.

У 1924 році Павло Григорович розповідав Івану Сенченку про своє дитинство. Коли під час канікул хлопець приїздив додому, то привозив із собою фарби від Михайла Жука та якийсь із інструментів, що давав йому керівник хору. Один з викладачів семінарії сказав, що Павлуша був наскільки обдарованим хлопчиком, що хотів навчитися грати на всіх 36-ти інструментах, які були в оркестрі. Мати, радіючи приїзду своїх синів-семінаристів (а вчилося одразу чотири хлопці), йшла селом за позичками, аби добре нагодувати гостей. Та односельчани не давали у борг, кажучи: «Що ж ти старчихою прикидаєшся? А де твій син бере гроші на фарби і на музичні інструменти»? Мати благала Павла лишитися всього цього, бо їй односельчани дорікають. Він не міг чути, як називали його улюблену матусю «старчихою». Отож доводилося йти під стару яблуню і читати. «Так народився поет, хоча б, може, краще було б, якби він став музикантом чи художником» — розповідав сам П.Тичина.

У 1924 році Тичина вже відчував гніт цензури, який не давав йому висловити всі емоції. І вболівання за долю України він, напевне, краще б зміг передати через музику або малюнок.

КОМІСАР ОСВІТИ УРСР

— З родинних оповідок знаючи про Павла Григоровича, я не уявляю, як він міг бути чиновником. Мабуть, у нього були хороші помічники. Тичину призначили народним комісаром освіти УРСР в 1943 році, але він приїхав у Київ у 1944-му, коли місто було звільнене від фашистів. Міністром Тичина був до 1948 року. То були найважчі часи для нашої країни, коли потрібно було відбудувати зруйновані школи, забезпечувати педагогічними кадрами, опаленням, зошитами, підручниками... У той час Міністерство освіти опікувалося і музейними закладами. Те, що після війни освіта залишилася українською, що діти вчилися за українськими підручниками, — повністю його заслуга. Аби впливати на політику шкіл, Павло Григорович, якому було за 50 років, подав заяву до партії. Його прийняли одразу, без кандидатського терміну. Тичина дбайливо ставився до вчителів. Волів спілкуватися не з директорами, а особисто з викладачами. Переймався навчальним процесом, запитував про проблеми, цікавився програмою. Учителі були з ним відверті. Павло Григорович намагався їх якось підтримати. Учителі навіть не розуміли, що він часто виймав з шухлядки власні гроші, бо говорив: «Це вам премія від Міністерства освіти». Освітяни були щасливими, не знаючи, що у комісаріаті немає грошей навіть на відбудову шкіл... У Пісках односельці зараз дорікають, що у спаленому під час війни його рідному селі Тичина побудував одноповерхову школу. А був же міністром, кажуть, то міг звести й двоповерхову.

ТИЧИНА ЗНАВ 20 МОВ!

— З посади голови Верховної Ради УРСР, яку Павло Григорович обіймав у 1953—1958 роки, пішов у відставку за власним бажанням. Йому дали почитати Закон про зміцнення зв’язків життя зі школою, у якому за бажанням батьків передбачалася поступова відміна вивчення української мови для дітей військовослужбовців. У цьому законі Тичина побачив намагання русифікації освіти, чого не міг допустити. Тоді все ухвалювали одноголосно. Павло Григорович заявив, що закон сирий і його потрібно доопрацювати. Тоді його по телефону попередили, що йому час іти з посади і що потрібно звільнитися «за станом здоров’я». Наступне засідання Верховної Ради почалося з такої заяви, яку одностайно прийняли. Вибрали нового голову і першим же питанням розглянули Закон про зміцнення зв’язків життя зі школою. Тичина прожив після того майже 10 років. Тож річ була не в стані здоров’я.

Мало хто знає, що Павло Григорович був ще й хорошим перекладачем. Ми говоримо школярам про те, що Тичина не мав вищої освіти. Так склалося життя, що комерційний інститут, який перевели до Саратова, Тичина не закінчив. Це було в 1914 році. Тичина мав принципову позицію — працював тільки в україномовних виданнях. Тоді там платили набагато менше, ніж у російськомовних. Цих коштів не вистачало їздити на сесії, тож довелося залишити навчання.

Ми пояснюємо відвідувачам музею: якщо людина працьовита, то перед нею відкриваються великі обрії. Тичина писав не лише поезії, він написав стільки наукових статей, що йому відразу ж дали звання академіка. Уже після цього він захистив докторську дисертацію, без кандидатської.

Самотужки Павло Григорович вивчав іноземні мови. Спочатку знав тільки три — англійську, німецьку і латину. Решту вивчив самостійно. Коли вже знав граматику і слова, брав вчителя, який допомагав йому поставити мовний апарат, щоб можна було говорити. Зараз ми констатуємо, що Тичина досконало знав майже 20 мов! А переклади його на українську збереглися аж з 40 мов. Його знання іноземних мов було таким, що він міг приїхати до Парижу чи Софії й вільно там спілкуватися з тими, хто його зустрічав. Близькі, знайомі підкреслювали шляхетність його поведінки. Він завжди стояв осторонь гучних балів. Пляшка вина перед ним — це нонсенс. Заходи, де був керівником Тичина, проходили вишукано, шляхетно, духовно, інтелігентно. Не дарма ж його називали рафінованим інтелігентом.

З АРХІВІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ

— Коли відкрилися архіви Служби безпеки України, наш Музей, а також чернігівський дослідник звернулися з проханням, показати справи про братів Тичини. У 1923 році одного брата арештували за те, що він був благовісник-організатор української автокефальної церкви. Другий брат у 1937—1938 роках працював у Ніжинській редакції газети, і його арештували у справі за контрреволюційну діяльність. У цей час Тичина пише заяву, в якій просить звільнити його за власним бажанням з посади директора Інституту літератури, який він очолював у 1930-ті. Мотив — неможливість займатися поезією. Насправді ж він мало створив саме в ті часи. Йому було не легко. І в Києві, і в Харкові він щоденно чекав арешту.

МУЗЕЙ У ПІСКАХ

— Мене непокоїть ситуація, яка склалася на малій батьківщині Тичини, в його родинній садибі. Павло Григорович помер 16 вересня 1967 р. А за півтора року до цього був його останній візит у село. Він туди приїздив не часто. Прах братів і сестри після смерті матері розвіяні по Україні. Сам поет 13 років мешкав у Харкові, потім — Інститут літератури, арешт брата, якого Павло Григорович забрав додому і довго витягав з депресії. Потім війна, і чотири роки він працював на посаді Народного комісара освіти. Але духовний зв’язок із селом він відчував завжди. Тичина передплачував газети й журнали у сільські школу, бібліотеку та знайомим. Особисто контролював, чи отримують передплатники пошту.

Коли село згоріло, брати благали Павла Григоровича туди не їздити. Там загинуло майже 800 чоловік. У 1943-му односельці написали листа, в якому йшлося про те, що під час війни фашисти всіх селян зачинили у церкві й підпалили. І що ніби там згоріла його племінниця Оля з дітьми. Насправді ж її вбили на порозі власної хати, але партактив, щоб розчулити поета та формувати певну думку і ставлення до подій того часу, вирішив написати Тичині неправду. Після війни Павло Григорович довідався, що Оля з донечками поховані на власному подвір’ї, але легенди вже обійшли всі газети й підручники. Так формувалася ідеологічна думка...

Старший брат Павла Григоровича Іван після війни вирішив повернутися жити в Піски. Тоді на родинному подвір’ї побачив скромну могилку Олі з дітьми, яку згодом перепоховали поряд із могилами тата і мами. Іван Григорович організував у школі хор, який і досі пам’ятають односельці. А у 1967-му до нього звернулися з пропозицією на родинному подвір’ї збудувати музей Павлу Тичині. Почали зводити його поряд з братовою хатою. За два роки Іван помирає. А на музеї з’являється табличка, що він будується з нагоди... 50-річчя перемоги Жовтневої революції. Коли музей відкрили 1972 року, назвали Музей історії села Піски, де лише одна малесенька кімнатка була відведена поетові. Лідія Петрівна, яка давала пожертви на будівництво, але була скромною жінкою, нічого не могла вдіяти проти компартійної номенклатури, яка на той час була досить сильною. Так тривало довгий час. Та якось Анатолій Погрібний, який починав свою діяльність істориком в Пісківській школі, заявив, що в селі має бути Музей Тичини. За його листом створюється комітет, виділяється 127 тисяч радянських рублів, приводиться в порядок майдан перед хатою, прокладають 10 км дороги, відбудовують хату за спогадами родичів, ставлять пам’ятник, але й далі музей називається Музей історії села. Працівники показують відвідувачам лише хату Тичини, але назва музею залишається старою. І лише коли настає незалежність, починає розвиватися туристичний бізнес, на трасі з’являється табличка: «Музей Тичини». Але ж тільки на трасі.

Моя мама — онука старшої рідної сестри Павла Григоровича. Останні роки, коли мама хворіла, вона настільки вболівала за Піски, що весь час говорила: ось підлікуюся, і ми обов’язково поїдемо в село. Та сталося так, що близько чотирьох років ми туди не їздили. Коли мама померла, приїхали й не впізнали територію музею. Вона навіть не огороджена. На подвір’ї пасуться гуси, до дерева прив’язана корова, музей закритий...

Коли нарешті потрапили у приміщення, яке будувалося в 1967 році, виявили, що там усе застигло на рівні 20-річної давності. Ми починаємо думати, як допомогти музею. А десь через два тижні Михайлина Хомівна Коцюбинська зателефонувала й розповіла, що до Сверстюка приїхав зять із Німеччини. Вони взяли таксі, щоб приїхати до Пісок у Музей Тичини. Зайшли на територію — там зачинено, нікого немає. Директорки музею так і не знайшли. А керівники району навіть не знали, що музей працює лише зрідка і навіть не носить імені Павла Тичини. Вони мені не повірили на слово, аж поки не підняли документи й не переконалися в цьому.

Я запитала: чому немає акту на землю? Мене тоді звинуватили, що хочу приватизувати музей і земельну ділянку. А коли я у школі створила музей-галерею, бо ж Тичина був чудовим художником, мені почали закидати, що я розгромила музей і забрала звідти цінні експонати. Від нас надійшла пропозиція назвати музей на родинній садибі іменем Павла Тичини, але керівники району й села вимагали зберегти стару назву музею, аргументуючи це тим, що в селі виросло багато відомих земляків. На одному із засідань районної ради мені їх перерахували. Тут були депутати Верховної Ради УРСР, передовики виробництва, партизани. Аж десь на 16-му місці був Тичина! Мені це дуже болить! Нині я буваю в Пісках ледь не щотижня. Провела невеличке анкетування серед учнів району — і більшість із них не називають Павла Тичину як свого земляка, не були в його музеї. Але хто там був, ніхто не назвав його музеєм історії, а тільки музеєм Тичини. Півроку тому його нарешті перейменували на Історико-меморіальний музей Павла Тичини, хоча мав би бути Літературно-меморіальним музеєм. Ось це найбільше ятрить душу...

Нащадків поета розпорошило життя. Купи тримаються тільки ті, що живуть поблизу Києва. Їхнім коштом ми видаємо подарунковий варіант книжки поезій Павла Тичини «Послав я в небо свою молитву». Програма «Українська книга» не була затверджена, тож там книжка цього року не вийде. Сподіваємося, що це станеться у наступні роки. А ще ми влаштовуємо поетичне свято у місті Бобровиця Чернігівської обл. Там вже 10 років проводять конкурс «Добридень тобі, Україно моя», де є літературна номінація. До мене двічі зверталися люди з проханням допомоги молодим літераторам. Шкода, що за 10 років вірші тих поетів, котрі брали участь у конкурсі, окрім районної газети, ніхто не надрукував! А там були досить хороші поети. Давно пора їх підтримати. Ми вирішили видати книжку 16-ти поетів Бобровиці «Як хочеш буть поетом» і зробити презентацію у Національній спілці письменників.

Чернігівська обласна адміністрація відгукнулася і створила оргкомітет з відзначення 120-річчя поета. У листопадову негоду заступник голови облдержадміністрації Віктор Миколайович Тканко повіз чиновників у Піски — в школу імені Тичини і музей. Уже склали план допомоги школі, музею, область виділила кошти на приведення в порядок музею. Навесні — десь у травні — збираються влаштувати свято. 27 січня у Чернігові пройде вшанування поета. Я спокійна, що там свята пройдуть належним чином. Гадаю, що підсумки конкурсу «Добридень тобі, Україно моя» потрібно провести в Пісках, а не в Бобровиці, як планувалося раніше.

КИЇВСЬКА КВАРТИРА ПОЕТА

— Музей Тичини у Києві приймає відвідувачів вже понад 31 рік. Переважна більшість — школярі й студенти. Утім, останнім часом збільшилося родинне відвідування, особливо в суботу й неділю. А вісім років тому ми зробили для відвідувачів неділю безплатним днем. Ці наші зусилля увінчалися успіхом. Приходять молоді люди з друзями. Приємно спостерігати, що музей став своєрідним тестом для молодих родин. Добре, що для перевірки рівня духовності молоді люди обирають наш музей, який сприяє згуртуванню родини й вихованню її в патріотичному дусі.

У виставковому залі вже понад 10 років демонструють роботи молоді художники з різних міст і регіонів України. Ми намагаємось продовжувати лінію Павла Григоровича, який підтримував молодих. Проблеми з приміщенням, які спіткали музей півтора роки тому, нині вже вирішено. Музей продовжує приймати відвідувачів.

Лише прикро, що навколо імені Тичини склався негативний, непривабливий стереотип, який підтримується певною когортою людей. Ті, хто набагато раніше (за віком), ніж Тичина, вступили в партію і користувалися всіма привілеями від цього вступу, нині про це забули. Вони навіть не знають біографії Тичини, того, що він пішов туди лише тому, що на той час був народним комісаром освіти і мусив якось впливати на політику шкіл.

Коли з’явилася перша збірка віршів «Сонячні кларнети», критики дуже добре відгукнулися. Перші поетичні спроби виявилися вдалими і були схвалені. Та згодом поезії Тичини піддали критиці, з’явилося багато заздрісників, які вишукували негатив, намагалися дошкулити. Тичина був досить делікатним, сумирним, відстороненим від боротьби, від будь-якої штовханини ліктями. Він був людиною, яка усамітнено стоїть, дивлячись у небо. У цей час в його голові народжуються поезії. Або щасливі, або гіркі. Усе залежить від того, наскільки боляче його кусають. Він не вмів огризатися.

Нині ж, знаючи історію, можна навчитися читати Тичину між рядками і зрозуміти, які думки він вкладав у той чи інший вірш. У нього в кожному слові є підтекст — просто треба вміти це відчути. Не кожен на це здатен, бо потрібно не лише милуватися красою слова, а й заглиблюватися у зміст, де коротким реченням йому вдається висловити те, що кипить на душі.

Наша мета — навчити читачів бачити не лише естетику, а й філософію поезії. У час з 1920 по 30-ті роки багато віршів Тичини друкувалися лише один раз і більше не видавалися. Та саме тоді у Тичини з’явилися рядки, які характеризують його як людину української громадянської позиції...

Серед ювілейних заходів — презентація аудіокниги поезій Тичини (лірики, віршів про Україну) «Сила і ніжність болю», який записав Олександр Биструшкін. Обговорення цієї творчої знахідки відбувалося в нашому музеї (про це «День» писав у № 199 за минулий рік). Запис розрахований на 40 хвилин, тобто це майже шкільний урок. «Цим диском можуть користуватися вчителі, отож він має бути бездоганним», — вважає Олександр Павлович. Вірші виконуються під музику сучасника, друга Поета — композитора Бориса Лятошинського (презентація диску відбулася в Будинку вчителя). А в Національній філармонії в лютому пройде вечір, присвячений видатному майстру.

Наталя ЗІНЧЕНКО

ДЕНЬ